«Исключения з правил» у системі класицизму: до проблеми розвінчання стереотипів у науковому і повсякденному мисленні

«Исключения з правил» у системі класицизму: до проблеми розвінчання стереотипів у науковому і повсякденному мышлении.

А.А. Скакун В свідомості переважної більшості фахівців і нефахівців сімнадцяте і вісімнадцяте століття найчастіше постають як якихось «старих знайомих», добре всіх відомих іще з шкільних років. Перші буржуазні Революції країнах Західної Європи, війна за незалежність Америці, колосальні досягнення науку й техніки, розквіт мистецтва бароко та класицизму, творчість Й. С. Баха, В.-А. Моцарта, Ж.-Б. Мольєра, Д. Дефо, Дж. Свіфта, М. В. Ломоносова, Вольтера і Ко — ось «інтелектуальний мінімум», яким обмежується «середньостатистичний росіянин», який одержав неповне середню освіту, і був, у принципі, цілком достатньо повсякденні цієї самої росіянина. Більше знаючий людина, коли вважає себе глибоким професіоналом у будь-якій наукової чи навколонаукової області, доповнить міркування свого менш освіченого согражданина-современника стовідсотково мотивованими «викладками», незаперечно які складність і вражаючу багатогранність XVII — XVIII століть, вкотре згадає про бароко та класицизм і відразу ж назве кілька сотень (чи навіть кілька десятків) імен представників цих мистецьки-естетичні напрямів. Тоді як і грамотний спеціаліст, і неспеціаліст у своїй баченні абсолютно будь-який проблеми будуть незмінно зближуватися, бо сам і другий — у обов’язковому порядку (лише на рівні підсвідомості) стануть враховувати стереотипи, розхожі уявлення та у наступних судженнях відштовхуватися від нього (з тією різницею, що «профан» прийме стереотип на віру без жодних додаткових умов, а «присвячений», навпаки, буде особливо обмовляти різноманітні «винятки з правила»). Здається, що така тенденція то, можливо легко простежується у разі з такими домінантами світової художньої культури XVII — XVIII ст., як бароко та классицизм.

В насправді, в останні кілька десятиріч серед культурологів, і навіть літературознавців і мистецтвознавців за даним періодом закріпилося стійке найменування «епоха бароко та класицизму», загалом цілком обгрунтовану і правильне. Однак у тлумаченнях сутнісних параметрів бароко та класицизму багато дослідники, з погляду, дотримуються давно застарілих, внутрішньо необ'єктивних і що потребують перегляді позицій, стали свого роду «загальними місцями», «науково-популярними» стереотипами і навіть аксіомами. Особливо показовими цьому плані, безумовно, є наші ставлення до теорії та практиці классицистического искусства.

Дело у цьому, що стилістичні кордону бароко, з погляду людини кінця століття століття, дуже великі і майже скуті вимогами уніфікації автором форми і змісту власних творів шляхом приведення їх до якомусь єдиному для даного напрями «знаменника», який взагалі немає або він ледь уловимо. Будь-який дослідник, вузівський викладач чи іншого «популяризатор» історії культури, говорячи про бароко, обов’язково відзначить багатогранність, неоднозначність і принципову антиномичность цієї художественно-эстетической системи, a priori яка передбачає наявність варіантів, різних маргінальних лідерів та явищ. У той самий час класицизм в аналогічній ситуації неминуче буде зображуватися як раціоналістичне, регламентоване і «тоталітарна» в плані поетики напрям, кордону якого назавжди і безповоротно визначено й не підлягають перегляду, а всяке відступ від суворо позначених принципов-канонов рівносильне спробі ревізіонізму чи таємному ренегатству. Аби у тому, згадати і узагальнити всі ті інформацію про класицизмі, традиційно є у закладах освіти і методичних посібниках, що відбивають, зазвичай, не нове слово у науці, але різноманітні догми і стереотипы.

Классицизм (відповідно до вузівським підручниками та програмами) — це передусім жорстка система правил. У классицистических творах загальнодержавне має переважати над приватним, зображати потрібно суще (правдиве), а належне (правдоподібне), орієнтуватися потрібно на античність і облагороджену природу, необхідно дотримуватися такого принципу відповідності форми та змісту, в драматургії, окрім усього іншого, автор зобов’язаний дотримуватися з так званого «правила трьох єдностей». Якщо до наведеній вище переліку основ класицистичною поетики додати інші, щонайменше важливі пункти, що стосуються сугубого раціоналізму, дидактизму, громадянськості і монументальності мистецтва та літератури класицизму, то навіть абсолютно не досвідченому щодо проблем естетики реципієнту стане цілком очевидно, що вона має працювати з глибоко кондова, иерархичной і авторитарної по суті системою. Проте, такою системою класицизм може бути тільки перший взгляд.

Все без винятку дослідники, котрі розглядали творчість найбільших представників класицизму, які належали до різних сфер світової художньої культури, незмінно звертали увагу до періодично які у творах цих авторів «порушення» правив і видимі «відхилення» від классицистических канонів. Найчастіше подібні «прикрі непорозуміння» пояснювалися ними дуже це й традиційно: письменник (художник, скульптор, архітектор тощо.) <, имярек> був видатної особистістю і дуже творчим людиною, органічно нездатним завжди дотримуватися дуже суворі вимоги естетики класицизму. Але інтрига і особлива пікантність даній ситуації полягає саме у цьому, що єдиних, що підлягали сумніву вимог щодо системі класицизму, однакових до різних держав й різного часу, ніколи було, як і існувало й єдиної класицистичною поэтики.

Во-первых, так звана «теорія класицизму» насправді являла собою низку окремих трактатів, полемічних робіт і поэтик, належали перу самих різних за своїм поглядам діячів культури XVII — на початку ХІХ ст. Естетичні судження, наведені в працях Ж. Шаплена, Ф. буд' Обиньяка, М. Буало, Д. Драйдена, А. Поупа, В. К. Тредиаковского, М. В. Ломоно-сова та інших., нерідко відчутно різнилися одне від друга (особливо у деталях) і з суті, мали відверто декларативний, підкреслено теоретичний характер. До того ж, починаючи з другої половини XVII в., класицизм вів безперервний діалог всередині себе, яка полягала, зокрема, в надзвичайно бурхливих дискусіях його найбільших представників, що торкалися питань поетики і доходивших часом майже до з’ясовування стосунків врукопашную.

Во-вторых, більшість теоретиків класицизму було не такий ортодоксально, як і найчастіше подається сучасними дослідниками. У классицистических трактатах йшлося, зазвичай, можливий, слушному і бажаному, що зовсім на виключало наявності адекватних конкретної історичної ситуації художніх варіантів і більше, різних винятків. Саме завдяки як і гнучкості естетики класицизму навіть у його найбільш послідовні адепты-теоретики (наприклад, Буало і Ломоносов) мали право не дотримуватися у творах власні (!), висловлені раніше пропозиції з пожелания.

Думается, що у підставі вищевикладеного можна зробити такі выводы:

Современные ставлення до класицизмі є певної механічної сумою, квінтесенцією, узятої з найрізноманітніших классицистических трактатів і поэтик, і в якою мері не відбивають істинної, багатогранної і діалогічної, сутності даного напрями.

Эстетика класицизму будь-коли полягала в самим лише «правилам», будучи досить гнучким і рухомим культурним організмом. «Винятки з правил» перебували не поза, а всередині цією системою, вони були явно передбачені багатьма її теоретиками і розглядати як повноправного елемента поетики классицистических произведений.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.