Любовь в поезії А.А.Ахматовой

[pic].

Кохання у поезії А. А. Ахматовой.

[pic].

Виконав: Морозов Олексій 11 «А».

Школа № 683.

Спб 2003.

Любовь.

Те змійкою, згорнувшись клубком,.

Сам серця колдует,.

Те впродовж дня голубком.

На білому віконці воркует,.

Те в інеї яскравому блеснёт,.

Почудится в дрімоті левкоя…

Та одне вірно і таємничо ведёт.

Від радості, і від покоя.

Вміє так солодко рыдать.

У молитві тужить скрипке,.

І буває страшенно її угадать.

У не знайомої улыбке.

Є ценр, який зводить себе весь інший світ поезії Ахматової, виявляється її основним нервом, її ідеєю і принципом. Це любов. Стихія жіночої душі неминуче мала розпочати з такої заяви себе у любові. Герцен сказав якось як і справу великої несправедливості історії людства у тому, що жінка «загнана у кохання». Уся рання лірика Ахматової «загнана в любовь».

«Велика земна любов" — ось рушійне початок всієї її лірики. Саме він змусила поіншомуреалістично побачити світ. У одному із своїх віршів Ахматова назвала любов «п'ятим часом року». На цьомуто незвичного, п’ятого, часу побачені нею інші чотири, звичайні. У стані любові світ бачиться наново. Загострені і напружені все почуття. І відкривається незвичайність звичайного. Людина починає сприймати світ із удесятирённой силою, справді досягаючи у відчутті життя вершин. Світ відкривається у додатковій реальності: «Адже зірки були крупніша, Адже пахнули інакше травы».

У віршах Ахматової багато епітетів, що з злитого сприйняття світу, коли очей бачить світ невідривно від цього, що чує у ньому вухо; коли почуття матеріалізуються, а предмети одухотворяются. «У пристрасті раскалённой до краю" — скаже Ахматова. І вона ж побачить небо:

Спекотно віє вітер душный,.

Сонце руки обожгло.

Треба мною звід воздушный,.

Немов синє стекло…

Вірші Ахматовоїне фрагментарні замальовки, не розрізнені психологічні етюди: гострота погляду супроводжується гостротою думки. Велика їх узагальнювальна сила. Вірш може початися вже як невибаглива песенка:

Я на сонячному восходе.

Про любов пою,.

На колінах в огороде.

Лободу полю.

А закінчується воно библейски:

Буде камінь замість хлеба.

Мені нагородою злой.

Треба мною лише небо,.

А зі мною голос твой.

Личное («голос твій») перегукується з загальному, зливаючись з нею. І завжди у віршах Ахматової. Смуток про померлого постає як картина померкнувшего в цьому стані мира.

Він увесь сяє і хрустит,.

Зледенілий сад.

Ідеться мене грустит,.

Але ні шляху назад.

І сонця блідий тьмяний лик;

Лише круглий окно;

Я таємно знаю, чий двойник.

Припав щодо нього давно…

Мандельштам мав підставу ще 20-ті роки написати: «…Ахматова принесла в російську лірику всю величезну складність і психологичесде багатство російського роману 19-го століття. Якби не було Ахматової, якби Толстого і «Анни Кареніної», Тургенєва з «Дворянським гніздом», всього Достоєвського й почасти навіть Лескова.

Стільки прохань в улюбленої всегда!

У разлюбленной прохань не бывает.

Як я зрозумів рада, що тепер вода.

Під безбарвним льодком замирает.

І стануХристос помоги!;

На покрив цей, світлий і ломкий,.

Ти ж листи мої береги,.

Щоб нас розсудили потомки…

Але справжнє кохання віршем Ахматової не лише любовщастя, тим паче благополучие. Часто, занадто часто цестраждання, своєрідна антилюбовь і катування, болісний, до розпаду, до прострації, злам душі, болючий, «декадентський». Образ такий «хворий» любові у ранньої Ахматової був й належним чином хворого передреволюційного часу 1910;х років й належним чином хворого й старого мира.

Дав Ти мені молодість трудную.

Скільки суму в пути.

Ну так уже душу скудную.

Багатої Тобі принести ?

Довгу пісню, льстивая,.

Про славу співає судьба.

Боже! я нерадивая,.

Твоя скуповуючи раба.

Ні розою, ні былинкою.

Не на садах Отца.

Я тремчу над кожної соринкою,.

Над кожним словом глупца.

Любов у Ахматової що ніколи не у спокійному перебування. Відчуття, саме собою гостре і надзвичайне, отримує додаткову гостроту і незвичайність, проявляючись граничному кризовому вираженнізлету чи падіння, першої яка будить зустрічі чи совершившегося розриву, смертельній небезпеці чи туги. Тому ж Ахматова так тяжіє до ліричної новелі з неожыданным, часто примхливо примхливим кінцем психологічного сюжету і до необычностям ліричної балади, моторошнуватої і таємничої («Місто згинул», «Новорічна баллада»).

Місто згинул, останнього дома.

Як живе глянуло окно…

Це місце зовсім незнакомо,.

Пахне гаром, й у полі темно.

Але коли його грозову завесу.

Нерішучий місяць рассёк,.

Ми побачили: на гору, до лесу.

Пробирався кульгавою человек.

(Уривок із вірші «Місто згинул»).

Стихи Ахматової, і справді, часто сумними: вони несуть особливу стихію любовіжалості. Є у народному російській мові, у російській народну пісню синонім слова «любити" — слово «жаліти»; «люблю"-"жалею». Вже найперших віршах Ахматової живе як любов коханців. Вона часто перетворюється на іншу, любовжалість, і навіть їй протиставляється, і навіть нею вытесняется:

Про немає, я — не тебе любила,.

Палима солодким огнём,.

Так поясни, яка сила.

У сумному імені твоём.

Вот це співчуття, співпереживання, жаль у коханніжалості робить багато вірші Ахматової справді народними, эпичными, ріднить їх з настільки близькими їй і улюбленими нею некрасовскими віршами. І відкривається вихід із світу камерної, замкнутої, егоїстичної любовіпристрасті, любовізабави до подлинно"великой земної любові" і більшевселюбові, для таких людей і до людей. Любов у Ахматової у самій собі несе можливість саморазвития.

І може саме тому майже від найбільш перших віршів увійшла у поезію Ахматової ще одна любовдо землі, до батьківщини, до России.

Мені голос був. Він кликав утешно,.

Він завжди казав: «Іді сюда,.

Залиш свій край глухий і грешный,.

Залиш Росію навсегда.

Я кров від рук твоїх отмою,.

З серця вийму чорний стыд,.

Я новим ім'ям покрою.

Біль поразок і обид".

Але байдуже і спокойно.

Руками я замкнула слух,.

Щоб цією промовою недостойной.

Не опоганився скорботний дух.

«Замкнуло слух" — немає від спокуси, немає від спокуси, як від скверни. І відхиляється думку як про зовнішньому, скажімо, від'їзді із Росії, а й ймовірність який би не пішли еміграції стосовно ній. Це вірші 1917 року. І це- 1922 года:

Немає в тими я, хто залишив землю.

На розтерзання врагам,.

Їх грубої лестощів я — не внемлю,.

Їм пісень я своїх не дам.

Таких віршів були епізодичними емоційними сплесками. Це заявлялася життєва позиція. Недарма рядки вірші 1922 року почали епіграфом до віршів 1961 року- «Рідна земля».

Любов до батьківщини у Ахматової не предмет аналізу, роздумів. Буде вонабуде життя, діти, вірші. Ні їїнічого немає. Саме тому Ахматова писала в часи війни, вже Великої Отечественной:

Не страшно під кулями мертвими лечь,.

Не гірко залишитися без крова,;

І ми збережемо тебе, російська речь,.

Велике російське слово.

У відчутті долі, що з’явилася вже в ранньої Ахматової і який стало однією з головних застав становлення Ахматової зрелой, є справді чудову рису. Вона заснована на споконвічній національну особливістьпочутті співпричетності світу, сопереживаемости з світом і персональної відповідальності проти нього: моя долядоля країни, доля народуистория.

Ахматова прожила довге і щасливе життя. Як счастливую? Не по-блюзнірському чи сказати так про жінку, чоловік якої було розстріляний і чий подрасстрельный син переходило з тюрмы на заслання і навпаки, яку гнали та труїли і чию голову обрушувалися нескінченні негаразди, яка майже завжди жило бідності та бідували померла, пізнавши, то, можливо, все позбавлення, крім позбавлення Батьківщиниизгнания.

І усе ж такищасливу. Вона сталапоет: «Не перестовала писати вірші. Мені у якихзв’язок моя з часом, з новою життям мого народу. Коли писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчної історії моєї країни. Я щаслива, що жило ці роки бачила події, якою було равных».