Метатекст з тексту А. М. Бенуа

Метатекст з тексту А. М. Бенуа

Г. В. Мурзо.

Объектом нашого спостереження та ілюстративним матеріалом для цієї статті послужили фрагменти текстів трьох великих мистецтвознавчих робіт О. Н. Бенуа, побачили світ у час і багатосторонньо які віддзеркалили творчу (зокрема і «письменницьку») індивідуальність автора. Це «Історія російської живопису у ХІХ столітті» (1901 — 1902 рр.), «Російська школа живопису» (1904 — 1906 рр.) і багатотомна «Історія живопису всіх часів і народів» (1912 — 1917 рр.). Пов’язані між собою предметом аналізу, вони теж мають власні концепції, відрізняються особливостями добору, і подачі інформації, дозволяючи у своїй простежити, як змінюється мовна стратегія автора у межах створених жанру, й стиля.

Все три тексту об'ємні і сложноорганизованные, «сюжет» їх має потребу побудови і коментування для оптимальної реалізації комунікативної завдання автора — людини гарячого і палаючого ідеєю пропаганди у суспільстві нового підходи до живопису, тож прагне допомогти адресата тексту максимально повно і «глибоко зрозуміти зміст, у сенсі «створити» свого читателя-собеседника.

Именно ця мовна здатність О. Н. Бенуа предмет нашого інтересу й спонукає звернутися до метатексту. Поняття метатекста виникло у 2-ї половині ХХ століття, коли ці мовознавці, як А. А. Потебня, Р. О. Якобсон, М.М. Бахтін, Ю. М. Лотман, займалися вивченням текстів як конкретних знакових систем* і уделявших багато уваги проблемі «сенс — текст», стали трактувати останній як певну конструкцію, створену кимось передачі іншому чи іншим поглядів на якийсь предметної області. Ю. М. Лотман, підкреслюючи комунікативну функцію тексту, говорив, що «текст виступає… як технічна упаковка» повідомлення, у якому зацікавлений одержувач [7.С. 11]. Метатекстовая функція як із базисних функцій успішної мовної комунікації було виділено Р. Про. Якобсоном [11. З. 193 — 230]. У одній зі своїх робіт він писав: «Метамова як частину мови взагалі є також структурним освітою, які мають аналогів за іншими мовних системах» [10. З. 116]. Докладний вивчення метатекста і виявлення його структурних утворень належить А. Вежбицкой [5. З. 402 — 422].

Традиционно метатекст характеризується як висловлювання про висловлюванні (основному тексті), який утворює так званий другий текст з вербализованным прагматичним содержанием.

Под прагматичним змістом розуміють свій відбиток у метатексте процесу розгортання основного тексту, його інтерпретації автором і підготовки до сприйняттю адресатом. Виділення метатекста з тексту пов’язані з розмежуванням природної мови і метамови як «мови другого порядку», для позначення умовної одиниці якого А. Вежбицкая вводить термін «метатекстовый оператор». Відомо, що може бути будь-який компонент тексту, виконує метатекстовую функцію, що у кожному приватному разі конкретизується, соотносясь з різними елементами прагматичного змісту: з інтенцією адресанта висловлювання чи з його адресатом, з фактом розгортання тексту або його сприйняття, зі способом оформлення тексту чи конвенцією про особливості контекстуального вживання його елементів [9. З. 80 — 81]. Який Зробив ці спостереження В.А. Шаймієв, спираючись на теорію А. Вежбицкой й досвід роботи інших лінгвістів, виділяє і досліджує метатекст двох типів, можна зустріти у наукових текстах: «интраметатекст» і «сепаративный метатекст».

Интраметатекст є метатекстовые оператори, вплетені у тканину основного тексту: частини висловлювання, у яких експліковані прагматичні мовні сенси, вступні слова вступні пропозиції, і навіть вставні конструкції, предикативные частини складних пропозицій й цілі пропозиції, іноді окремі абзаци. Сепаративный метатекст — це композиційно дистанциированные від основного тексту освіти (запровадження чи передмову, коментар, примітки у вигляді виносок, анотація). У сепаративного метатекста як особливі композиційні форми, а й своя стилістична функція: він націлений насамперед адекватне сприйняття основного тексту адресатом, пов’язаний ні з розгортанням тексту, і з його функціонуванням у певному ситуації [9. З. 83, 84].

Даже попередні контролю над текстами О. Н. Бенуа дали надзвичайно цікаві приклади взаємодії цих двох типів метатекста, що дозволяє заглибитися й у світ автора — творця власної «знаковою системи», й у світ мови, автономно і потужно який підтверджує нові жанрово-стилистические варіанти своєї жизнедеятельности.

Однако зараз (рамки статті обмежені) ми розглянемо лише явища интраметатекста в текстах О. Н. Бенуа. Почати з «Історії російської живопису XIX століття», текст якої науково значущий і водночас має яскраво виражену публіцистичну (в певної міри навіть дидактичну) спрямованість, апелює одночасно і до читателю-оппоненту, і до читателюсоюзнику. Звичка і пристрасть автора-просветителя і полеміста до відкритого діалогу так проявилися у структурі метатекста:.

I. «Впрочем5, про російському мистецтві петровского часу невозможно8 нічого сказати, крім таких1 міркувань…» «Можна тільки для курьеза8 відзначити, що долю /…/ вже безпосередньо до першим этим1 майстрам поставилася сурово».

«Преемственность старої іконописною школи, таким5 чином, знайшов собі вираження у його творчості (а ще через нього та його в усьому наступному розвитку) далеко в благополучному отношении».

«М и 1) не знаем7 напевно, пішов чи Рокотів і стопами свого вчителя, але існує указание7, дуже нам цінне, що дуже багато з тих незліченних творів, які приписують знаменитому італійському художнику, в сущности3, твори напівзабутого російського мастера».

«Без указанных1 вище фактів, то есть6 без деякого підйому у російському суспільстві інтересу мистецтва, і, з другой5 боку, без відповідного підйому самого мистецтва важко объяснить7 тоді такого дивовижної художника, як наш Левицкий.

Однако поряд с1 цим нечто2 у житті Левицького сприяло розвитку її таланту…" «Боровиковский дуже цінується л ю б тощо е л я метрів і як релігійний живописець, і, может8 бути, його хлистівські образи представляють певний містичний інтерес, але это1 дуже сомнительно».

II. «Якщо сравнивать4 живопис Боровиковського із сучасною йому іноземної, то можна 7 знайти тільки в англійців щось однакову їй за принади, мало 5того: придется7 віддавати перевагу російському майстру, що касается4 суто технічного досконалості…» [2. С. 24 — 43].

*Принимаем думку, що мова є «якась абстрактна знакова система, тоді як будь-який текст, будучи результатом творчості окремої людини, має інший конкретної знаковою системи». [1. З. 77] «Сомов, во-первых5, справжній живописець, справжній рисувальник, істинний поет форм, а чи не розумовий мислитель. /…/ Сомов, бесспорно8, містик, але з містик думки, а містик форм — найважливіше якість в живописце».

«М зв про р і м, наверное8, покажется7 дивним, що, кажучи о1 „Дачах“, про „Прогулянках“ /…/та інші творах Сомова, як і які здавалися б про л и ш і зв з тонн на у сміховинними дурницями, м и 2) так 1далеко вистачаємо, закликаємо на допомогу порівнювати з Лонгом і Сандро й твердимо про трагедію людської души».

«Если би бояться7 непорозумінь, то именно6 всіх этих1 художників було б 8назвать істинними декадентами, в тому, разумеется8, сенсі, що й мистецтво означає занепад художнього майстерності (напротив5 того, на ХІХ століття важко знайти таких дивних віртуозів, як, например6, Діц чи Кондер), але у цьому, що вони у своєму, до останніх меж витончений ном, болезненно-чутком, гарячковито прекрасному і загадковому творчості повніше інших відбивають самий дух свого зніженого, душевно розтерзаного, істеричного часу» [2. З. 414 — 417].

Данные приклади та інші, не представлені, демонструють, як саме метатекст (метатекстовые вкраплення підкреслено хвилястою лінією) дозволяє автору повернутися до сказаного, «процитувати» себе (1)*, попередити у тому, що буде предметом уваги далі (2), відгородитися вже сказаних слів чи позначити дистанцію стосовно окремим словами всередині пропозиції (3), зазначити об'єкт уваги (4), а найчастіше — здійснити зв’язок між фрагментами тексту, позначити напрям ходу думки, її логіку (5) і встановити відносини еквівалентності чи квазиэквивалентности всередині тексту (6), активізувати адресата і полегшити сам сприйняття (7). Всі ці метатекстовые висловлювання проясняють семантику основного тексту, скріплюють і посилюють його елементи, сприяючи лінійної організації. Цілком ймовірно, що з метатекстовых операторів мають відразу кількох призначень (див., наприклад, I і II): отсылка до сказаного («таких загальних міркувань»), вказівку перебіг думки («втім») і «приховане» авторство («неможливо нічого сказати»), актуалізація адресата і вказівку щодо обговорення («коли живопись…»).

Но річ цілком очевидна, що з виділених метатекстовых утворень помітні ті, що забезпечують й не так розгортання основного тексту, скільки активне сприйняття його адресатом. Річ у тім, що під впливом психологічних чинників, саме значимості і неоднозначності прагматичної ситуації, що відбилася з тексту (його присутність серед суспільстві сильного «противника» і жагуче бажання шляхом запропонованої аргументації розширити коло «однодумців»), актуалізується сама ситуація спілкування. Авторська рефлексія стає цілком доречною, і метатекст сприяє диалогизации изложения.

Диалогичность речемышления О. Н. Бенуа уподібнюється майстерні інтелектуальній грі з «активно мислячим» читачем: автор формулює оцінку, провокує її, ставить під. Поруч із інформаційним аспектом чітко вгадується супроводжуючий його метатекстовый, з допомогою якого автор попереджає реакцію читача і «відповідає» її у, враховуючи в мовної тканини твори: іноді котрого уявляємо співрозмовник (певний чи невизначений) називається («любителі», «багато», «большинство»).

«Скрытое» (чи некатегоричное) авторство висловлюють редуковані метатекстовые конструкції, у яких эгоцентрированные «гадаю», «переконаний», «я сумніваюся» чи «гадаю» замінюються оборотами с2)"мы" (але «ми» може означати і «мы1)с вами»), з дієсловами в безособовому вживанні і модальними елементами тексту (8). Вони допомагають реалізовувати інтенції автора в ненав’язливою формі, яка задає, проте, якийсь принцип бачення вещей.

Текст «Російської школи живопису», значно менш експансивний у цілому «більш науковий», відбиває цю особливість метатекста: «Якщо м и 1) 7станем порівнювати 4произведения петровських художників про те, що у Росії доти часу, то м и 1) не 7найдем у яких майже ніяких слідів цього колишнього мистецтва» [3. З. 12].

«Русскую школу живопису загальноєвропейського типу принято8 розпочинати з двох художників, посланих Петром зарубіжних країн. Проте это3 ні вірно, бо ані той, ні більше з цих художників у відсутності рішучого впливу наступне російське мистецтво…» [3. З. 13].

«Во цьому ряде1 художників дійсного уваги заслуговують, впрочем3, только1 перші двоє - Аргунов і Андронов, тоді як «про Михаеве важко судити оскільки невідомо, по суті належить їй в дорогоцінної серії гравірованих видів Петербурга…» «Разумеется8, весь інтерес этой1 характерною, надзвичайно здорової у своїй реалізмі картини було б втрачено, якби оказалось7, що це тільки копія Аргунова з затихлого оригіналу однієї з цих майстрів» [3. З. 17].

«Почти так само плутані уявлення имеем8 м и 2) і про інше видатного російському художника — про Олексія Петровича Антропове (1716 — 1795). Як 8кажется, Антропов аж ніяк не звичайною особистістю. Його головним заслугою следует8 вважати підставу — на противагу казенної Академії - власної школи живопису, з якої вийшов, 5между іншим, одне із найбільших російських художників — Левицький» [3. З. 17].

«М и 2) не обладаем8 достатніми документами, щоб цілком очікувати, що являла собою перша „шуваловская“ Академія мистецтв. Скорее8 за все це було щось на кшталт художньої майстерні…» [3. З. 18].

«До цього часу 1 м и 1) не 8говорили про Щукине, поруч із Боровиковским найбільш талановитого учня Левицького, але ці потому5, що, попри значне кількість збережених від цього творів, якось забуваєш про Щукине, коли 5говоришь про живописцах XVIII століття» [3. З. 24].

«Выше ми упоминали1, що з портретистами першого періоду російської живопису увагу історика заслуговують пейзажисты. Действительно8, …» [3. З. 25].

«Н, а м 2) здається тут доречним зайти кілька вперед2 і зазначити на цілий ряд художників, хоч і мешканців ХІХ столітті, але є безсумнівними наступниками пейзажних традицій XVIII століття» [3. З. 29].

Необходимо відзначити, що у наведених прикладах метатекстовые оператори як служать реалізації связности, проспекции, ретроспекції, тобто. виконують функцію розгортання тексту, а й допомагають виявлення важливих для автора смислів шляхом активізації читача: автор розкриває хід своїх думок, але часто об'єднує себе з адресатом, користуючись у тому ж займенником «ми». Завжди аксиологичное, комунікативне спілкування, побудоване в такий спосіб, сприяє уточненню, перевірці чи порівнянню цінностей читачем, створюючи враження презумпції знання, спільності мисленнєвої роботи і сумісності оцінок автори і адресата.

Характер интраметатекста з тексту «Історії живопису всіх часів і народів» помітно змінюється, оскільки істотно змінюється від і характер всього викладу. Ми досі зустрічаємо метатекстовые оператори, службовці лінійному розгортання тексту, але кількість їх зменшується, практично зникають метатектсовые обертів, розраховані відкрите спілкування з адресатом для тлумачення сенсу сказаного, коментування авторської позиції: «Цілком незачепленим загальним романическим і „романтичним“ течією залишилася сама майстер у першій половині XVI століття, голландець, переселившийся у південні Нідерланди, Пітер Эрстен — (oler lange Pier), та порівняно слабко відбивають вплив Італії дві інші: найбільш майстерний митець у Нідерландах цього часу Лукас Лейденський і Ян Сандерс ван Гамессен. Эрстен чудова постать історії мистецтва, він перший „чистий“ реаліст: кілька начебто тупий, непоступливий, цілісний шанувальник натури. Це Курбе XVI століття» [4. З. 201].

«Эрстен, пожалуй5, кілька нудний, неживий художник, але он6 те, що французи позначають словами „tres peintre“, й у плані він істинний родоначальник голландського жанру. Не сюжет ж виконує функцію у його картинах, а насолоду живописця передавати на площині пластичність, характері і „речовина“ різноманітних предметів» [4. З. 221].

«XIV століття проходить для німецького пейзажу без особливих завоювань. Богемская іконопис стоїть і щось дає для даного нас питання. Повнішою всього виражені німецькі ідеали чотирнадцятого у розписі монастирської церкви в Вингаузене (Ганновер), всуціль покриває стіни стилізованим рослинним орнаментом, серед якої стоїть, вернее3, «ледь ворушаться», архаично-плоские постаті святых.

Общее враження від цього розписи дуже святкове й «садовий»". [4. З. 248] Тенденція до зменшення і значному зміни характеру интраметатекста у цьому разі нагадує у тому, що розділяє своїх функцій з сепаративным метатекстом, який саме у цій роботі О. Н. Бенуа представлено повною мірою.* Интратекст присутній, але часто піддається редукції і навіть імплікації. Переказ за рахунок цієї спрощується, але робиться більш концептуально насиченим. Розгортання мовної тканини завдяки внутрішнім каузальним зв’язкам, які оголюються з допомогою эмфазы, частинок, спілок, комунікативного, структурного і формального виділення, значимого повтору, «драматизації», тобто. експресивного уявлення ситуації (підкреслена прямий лінією) [8. З. 55]. Ці прийоми, засновані й не так на лексиці, скільки на граматиці мови, допомагають порозумітися адресатом сенсу, так важливого моменту автора, шукає передачі сенсу відповідну «упаковку» — текстову конструкцию.

Подытоживая контролю над складом і функціонуванням интраметатекста з текстів О. Н. Бенуа, можна назвати як його його присутність серед єдиний простір тексту зазначених робіт, а й розмаїтість конкретних способів існування, що відбивають і «драматизм» пошуку істини автором.

Виртуозное володіння метатекстовой стратегією свідчить про блискучих комунікативних здібностях О. Н. Бенуа, його високому інтелектуальному і культурному статусе.

Список литературы

1. Агєєв В.М. Семіотика. М.: Вид-во «Весь світ», 2002. 256 с.

2. Бенуа О. Н. Історія російської живопису XIX століття" /Сост., вступ. ст. і коммент. В. М. Володарського. 2-ге вид. М.: Республіка, 1998. 448 с.

3. Бенуа О. Н. Російська школа живопису. М.: Арт-Родник, 1997. 336 с.

4. Бенуа О. Н. Історія живопису всіх часів і народів. Т. 1. СПб.: Видавничий будинок «Нева», 2003. 544 с.

5. Вежбицкая А. Метатекст з тексту // Нове у закордонній лінгвістиці. Вип. VIII. М., 1978. З. 402 — 422.

6. Кожина М. Н. Діалогічність письмовій наукової промови: Методичні вказівки до спецкурсу. Пермський ун-т. Перм, 1986. 16 с.

7. Лотман Ю. М. Три функції тексту // Усередині мислячих світів. Людина — текст — семиосфера — історія. М., 1996. З. 11 — 22.

8. Рябцева Н.І. Ментальний модус: від лексики до граматиці // Логічний аналіз мови. Ментальні дії. М., 1993. З. 51 — 57.

9. Шаймієв В.А. Композиционно-синтаксические аспекти функціонування метатекста в тексті (на матеріалі лінгвістичних текстів) // Російський текст. Російсько-американський журнал з російської філології. No 4. Санкт-Петербург (Росія) Лоуренс (США) Дэрел (США), 1996. З. 80 — 92.

10. Якобсон Р. О. Мовна комунікація // Обрані роботи. М., 1985. З. 306 — 318.

11. Якобсон Р. О. Лінгвістика і поетика // Структуралізм «за» і «проти». М., 1975. З. 193 — 230.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.