Федоров У

Федоров В.

.

Василий Федоров (1918;1984).

От автора.

" Народився зробив у місті Кемерово в 1918 року чи 23 лютого, чи 7 березня. З отриманням паспорти моє запит мені вислали метрики з березневій датою, а кілька років тому — з лютневої. Річ у тім, що календарна поправка було внесено на рік мого народження, коли до Сибіру орудували Колчак і генерал Гайда, які радянських установлень, зрозуміло, не визнавали. Одне слово, надалі до з’ясування маю два свята і проміжок з-поміж них.

Рожденный у місті, вважаю себе повністю сільським. Мені й року було, коли родина, в якої був дев’ятим дитиною, переїхала до села. Прогодувати таку ораву в місті рабочему-каменщику тоді був неможливо. Майже нічого не будували, лише руйнували. На селі і в батька, і в матері були родичі. Пізньої мені було дивно чути розмови про місто. Я навіть представляв, можна було жити десь, крім Марьевки. Вона ж понині слід за березі древнього русла. Під нею — озеро, за озером — заплавні луки, так луками — швидка пескаревая ріка, за рікою — ліс і далекий туман…

Отца, Дмитра Харитоновича, пам’ятаю погано. Кілька років тому після тривалого переїзду в Марьевку, встигнувши дати мені бачити ще двох братів, батько помер від тифу. За розповідями старших, він він був веселим людиною. Любив азартні ігри, кулачні бої і красиві слова. Зипун, і так слово неросійське, він називав хламидой: «Ульянка, подай-ка мені мою хламиду ». Мати із ностальгією розповідала, як із переїзді до села він, неграмотний, по верстовым стовпах тайгового тракту ухитрявся впізнавати, скільки проїхали. Сама вона вміла і їх, тим щонайменше її прямо мені себто поезії було великим. Мала вона хороший голос, а пам’ять зберігала безліч народних пісень, навіть таких, яких немає зміг потім знайти жодного у одному з піснярів, в жодному з фольклорних збірок. Наспівуючи свадебно-обрядовую пісню, вона вставляла у ній моє ім'я.

Один з критиків зазначив, що у мої вірші і поемах багато снів. Щоправда. Це, напевно, мого мами, Уляни Наумовны.

К моєму творчості вона ставилася терпимо, навіть потім, як його негативно позначалося на нашому матеріальному добробуті. Ніяких вигод від мого писання вона чекала. Пам’ятаю, в новосибірської квартирі, куди ми довго жили, був закуток, щось на кшталт ванній, де ванни, проте, був, а стояла дерев’яна бочка. У ньому зберігався мій літературний архів. На час від'їзду у Літературний інститут імені Горького у неї повної.

В першому томі два перших розділу і частина третього складено з віршів, решти дно якої тієї бочки. Чимало їх ми публікуватимуться вперше, деякі - з педагогічних міркувань, щоб початківці невідь що отчаивались при перших невдачах.

Читать я навчився до школи, а писати — доти, як торкнувся чистої папері. Сталося це ти від великий потреби. Я був своїх валянків. Мені доводилося сидіти на полатях, дивитися зверху і слухати, як старші братики квапливо готували уроки, щоб втекти на. А писав я пальцем повітрям, частіше лише у темряві чи напівмороці. Слово, написане у такий спосіб, довго світилося поперед очі.

Желание складати вірші прийшло невипадково. Їх складав 20-річний брат Петро. Вірші і частівки були його зброєю. У селі молодіжні гуляння називалися «вулицею ». Йде група хлопців, дівчат й під гармошку горланять частівки. З іншого краю друга — і також відносини із своїми частівками. Сходилися на думці у казенних комор. Починався справжній частушечный бій.

Удивительно, але факт: сільські хлопці з двома-трьома класами освіти, як в мого брата, випускали рукописний сатиричний журнал. Прийняти у ньому участь був запрошений і Пьотр.

Все нові вірші брат прочитував у сімейному колі, тож якусь-там потім йшов із ними до своїх товаришам.

Братьям ж, Петру і, зобов’язаний раннім знайомством зі справжньою літературою: з Пушкіним, Лермонтовим, Байроном, Купером, Лонгфелло. Якщо розмові із нею який-небудь ерудит називав невідомого письменника, поета, вони по-селянськи намагалися неподавання виду. що ні знають їх, натомість у того ж вечора ішли у бібліотеку. У відпустку брати приїжджали з тюками різноманітних книжок, які потім осідали у домі.

Писать започаткував рано, а друкуватися активно дуже пізно. Причина, мабуть, послужила моя перша спроба з’явитися у газеті «Більшовицька зміна ». Це був у Новосибірську, здається, в 1936 року, коли навчався у авиатехникуме. Підписав я свої чудові вірші сільським сімейним прізвиськом: Василь Лехин. Для маскування. Відіслав, став нетерпляче чекати того номери газети, де… І таки дочекався. У оглядової статті про надісланих віршах — від Василя Лехина летіли жмути. Мої вірші виявилися упадочными. Рознос в «Більшовицької зміні «так прямо мені вплинув, і нині входжу у редакції з таємним страхом. Якщо гарні вірші приймають добре, я починаю ставитися до них підозріло. По-моєму, те й інше — від застарілого самолюбства. Відчуття власної гідності народилося у мене раніше самого гідності.

Для моєї літературної долі велике значення мало те що, по закінченні авиатехникума в 1938 року близько 9 років на авіаційних заводах в якість технолога, майстра, старшого майстра.

Примерно протягом року до Великої Вітчизняної війни ми розпочали освоювати нову модель літака. Пам’ятаю, у нашій цеху зібралося близько трьохсот п’ятдесяти аварійних деталей, без яких — навіть одну — літак було отримати життя. Мені запропонували стати технологом-экспериментатором, щоб у стислі терміни знайти технологічні вирішення її виготовлення. Розв’язати цю завдання мені допомогло моє захоплення поезією.

В Новосибірську я познайомився з професійними поетами і прозаїками. Там я почав друкуватися у журналі «Сибірські вогні «, а 1947 року видав першу книжечку «Ліричну трилогію », що складається із трьох невеликих поем. Друга книга віршів сталася лише через вісім років надійшло.

На це були свої сумні причини. На Першому нараді молодих письменників був добре прийнято семінаром Миколи Асєєва. Тоді ж познайомився з Олександром Твардовським, який, прочитавши «Марьевскую літопис », сказав: «Втішно ». Після цього мене охоче перевели з заочного на очна відділення Літературного інституту. Моє ім'я почали схвально згадуватимуть у столичних газетах. По закінченні інституту відмовили у дипломі. Щоправда, невдовзі без моєї прохання поставили мені трійку за творчість і диплом видали, менш урочисто, як іншим, але видали.

Было що помізкувати. А ще пішло кілька років. Вірші я як і писав, але у редакції їх показував. Потім вірші, як й ті, що лежали у діжці, друкувалися у різних книгах, як-от «Лісові джерела «(1955), «Марьевские зірки «(1955), «Дикий мед «(1958). Це призвело до до труднощів під час складання першого тому. Наприклад, вірш «Другові «було написане в 1948 року, а надруковано через років у книзі «Не лівіше серця «(1960).

В на відміну від віршів, мої прозові досліди майже всі газет і журналів, з якими мав справу, друкували охоче. Це був нариси. Вони з’являлися у «Сибірських вогнях «і «Новому світі «. Тривалий час я співпрацював в «Селянці «, «Огоньку », «Зміні «. Кілька документальних речей вийшли окремими книжками у Новосибірську й Москві. У 1955 року окремою книжкою з’явилася повість «Добровольці «, не пов’язана документальністю. Для поета робота нарисовця дуже корисний. Мені він дав матеріал багатьом віршів і поем.

Писать поеми започаткував як і рано, як і вірші. … «Москва, червень 1969 р. Вас. Федоров.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.