Жизнь і творчість Франческо Петрарки

Жизнь і творчість Франческо Петрарки

Реферат по культурологии

ЮЖНЫЙ ІНСТИТУТ МЕНЕДЖМЕНТА

Кафедра менеджмента

г. Краснодар

2000 г.

1. Епоха Петрарки — історія Петрарки

Возрождение, чи Ренесанс (від фр. renaitre — відроджуватися), один із найбільш яскравих епох у розвитку європейської культури, що охоплює майже століття з середини XIV в. до перших десятиліть XVII в. Це була доба великих змін у історії народів Європи. У разі високого рівня міської цивілізації як уже почалися зародження капіталістичних відносин також криза феодалізму, відбувалося складання націй й створення великих національних держав, з’явилася нова форма політичного устрою — абсолютна монархія, формувалися нові громадські групибуржуазія і найманий робочий люд. Змінювався і духовний світ людини. Людина епохи Відродження було охоплено жагою самоствердження, великих звершень, активно включався на суспільну життя, по-новому відкривав собі світ природи, жадав глибокому її розуміння, захоплювався її красою. Для культури Відродження характерно світське сприйняття і осмислення світу, твердження цінності земного буття, величі розуму і творчі здібності людини, гідності особистості. Гуманізм (від латів. humanus — людський) став ідейній основою культури Возрождения.

Гуманисты виступили проти диктатури католицькій Церкві у духовному житті суспільства. Вони критикували метод схоластичної науки, заснований на формальній логіці (діалектиці), відхиляли її догматизм й уселяє віру в авторитети, розчищаючи цим шлях до розвитку наукової думки. Гуманісти закликали до вивчення античної культури, яку церква заперечила як поганську, сприймаючи з її лише те, що ні суперечило християнської доктрині. Відновлення античного спадщини був їм самоціллю, а служило основою вирішення актуальних проблем сучасності, для побудови нову культуру. Зародження ренесансної літератури у другій половині XIV в. пов’язані з іменами Франческо Петрарки і Джованні Боккаччо. Вони стверджували гуманістичні ідеї гідності особистості, пов’язуючи їх з родовитістю, і з доблесними діяннями людини, його свободою і право на насолоду радощами земного життя.

Явление Петрарки величезна. Воно не покривається навіть найвищим визнанням його власних літературних заслуг. Особистість, поет, мислитель, постать громадська — у ньому нероздільні. Ви вже понад шістсот років людство шанує великого італійця передусім через те, що він, мабуть, як ніхто інший, сприяв наступові нової доби відкриття світу і авторитетної людини, прозваної Возрождением.

Франческо Петрарка народився сім'ї флорентійського нотаріуса Петракколо ді Паренцо в понеділок 20 липня 1304 року. Сталося це у Флоренції: Петракколо був вигнали з рідного міста разом з Данте, — а Ареццо, місті розташованому одночасно біля джерел Арно і Тибра. Франческо виповнилося вісім років надійшло, коли сім'я переселилася до Авіньйона (південна Франція). Вигнанців приваблювала тодішня столиця всія Європи. Столиця, зрозуміло, католицького світу — саме там містився папський престол, а реформа, раздробившая світ на католиків і протестантів — ще настала. Коли дитина підріс, батько відправив його спочатку у Монпельє, потім у Болонью — осягати юриспруденцию.

Юристом Франческо стане. Зате нині він став поетом. 6 квітня 1327 року у його життя з’являється та, кого світ знає під назвою Лаури. Знайомство відбувається у Авіньйоні у церкві Св. Клари. Вічна Возлюбленная — була або була? Окремі дослідники вважають, що з героїнею фрагментів певного обличчя годі, більше, окремі вважають, що вона є чистий символ жіночності і цю землю не населяла. Петрарка будучи спрошенным про ній, енергійно стверджував протилежне.

В результаті такої потужного творчого акта, одночасно високої професійності і завзятої, — героїня не могла не матеріалізуватися. Сучасники свого існування ще сумніваються, але вже XVI столітті окремі ентузіасти докопалися в архівах до справжніх слідів — вона безтурботно здравствовала, виявляється, під дівоцької прізвищем де Новий, а заміжжі стала мадам де Сад, народила одинадцять дітей у законний шлюб, інші ж подарували Франції купу нащадків, серед яких — батько чорного гумору і великий письменник — Сад.

Произведенные розкопки навряд чи щось додали в впізнавання прекрасної героїні петраркова роману. Найімовірніше, красунею вона була. Прекрасної робили спрямовані її у очі Поета. Та чи інша прізвище — яка різниця! Інша річ ім'я. Спочатку Петрарка було представлено дівчині з надто розповсюджених в Провансі ім'ям Laure — Лор. Поступово безпосередньо з ім'ям, і і з простенької дівчиною відбувається чудова метаморфоза. Дівчина перетворюється на чарівну куртуазну даму банальне зі свого звучання ім'я вже перестає відповідати образу Прекрасної Дами. Лорою перетворюється на Лауру. Цей новий ім'я поступово заповнює поетичні тексти Петрарки. Він постійно обіграє його звучання. Особливо воно з’являється у вигляді несправжніх нейтрального Л «аура (L «aura…) — подих, подув. У багатьох фрагментів в звуки це ім'я вплітаються алегорія листя, покликаної увінчувати царів і поетів (Lauro — лавр).

В квітні 1341 року Петрарка був коронований на Капітолійському пагорбі у Римі, коронований лавровим вінком, ставши в такий спосіб першим європейським лауреатом в повному розумінні слова. Як і час, за поезію, за поезію, лаврів б їй немає присудили. Він мусить був готувати собі грунт латиною, яку любив щонайменше, а то й ріднішого просторіччя. Увінчанню лавром сприяли: слава латинствующего ерудита і ритора, популярність про чудовою, не оприлюдненої за життя, поемі «Африка «певна дещиця корисних связей.

Умер Петрарка, наскитавшись і наробившись досита, в Аркуа біля Падуї вночі на 19 липня 1374 року. Помер відносному благоденстві й у безвідносної, безпрецедентної слави.

В мимоволі виникає під час читання Петрарки автопортреті впадає правді в очі риса: потреба у любові. І це бажання любити дітей і потреба щоб її любили. Конкретніше у житті Петрарки любов до домашніх (матері, братові Герардо, племіннику Франческо), до численним друзям: Гвідо Сетте, Джакомо Колона, Джованні Бокаччо і багатьох інших. Поза дружби, поза любові до ближніх і загалом до людям Петрарка не мислив собі життя. Це накладало певний моральний відбиток попри всі ним написане, привертала нього, повсюдно робило своїм, любимым.

Еще одна риса, яку оголив у собі сам поет, яку часом (особливо у схилі літ) себе бичував: це кохання до слави. Не сенсі, проте, простого марнославства. Бажання слави у Петрарки було як найтісніше пов’язані з творчим імпульсом. Воно більшою мірою спонукало Петрарку зайнятися письменництвом. З роками, і ця любов, любов до слави, стала умеряться. Досягнувши слави безприкладної, Петрарка зрозумів, що вона викликає у оточуючих значно більше заздрості, ніж добрих почуттів. У «Листі до нащадків» він із сумом говорить про своєму увенчании у Римі, а перед смертю готовий визнати тріумф Часу над Славой.

Любопытно, що любов до Лаурі і любов до Славі між собою як не ворогували, але навіть перебували тісному єднанні, що підтверджено стійкою в поезії Петрарки цим великої: Лаура і лавр. Проте так до певного часу. Протягом років самоочистительных роздумів Петрарка раптом відчув, як і любов до Лаурі, і бажання Слави противні прагненню розраховувати на вічне порятунок. І це не тому — але це надзвичайно істотно для Петрарки! — що вони гріховні власними силами. Ні! просто вони заважали вести той спосіб життя, який надійно підвів його до порятунку. Усвідомлення цього протиріччя кинуло поета в глибоке душевне сум’яття, умеряемое, втім, писанням трактату. де зараз його намагався з усією відвертістю оголити своє душевне состояние.

Конфликт цей був лише окремим випадком конфлікту загальнішого і філософськи більш значимого: конфлікту між численними радощами земного буття й внутрішньої релігійної концепцией.

К земним радощів Петрарка відносив передусім навколишню природу. Він, як про з сучасників, вмів побачити й спостерігати її, вмів насолоджуватися травою, горами, водою, місяцем, і сонцем, погодою. Звідси й частоту і такі любовно написане у його поезіях пейзажі. Звідси теж і потяг Петрарки «до місць», до подорожам, до можливості відкривати собі дедалі нових рис навколишнього мира.

К безсумнівним земним радощів відносив Петрарка й уселяє віру в красу чоловіки й могутність її розуму. До них ж вона відносив будь-яке творче прояв: хоч у живопису (його судження про Симоні Мартіні і Джотто), музикою, філософії, поезії тощо. буд. Але це таїло і безліч побічних спокус, яких, на думку Петрарки, людині, через слабкість його, важко уникнути. Звідси й сумніви щодо абсолютної цінності земних радостей.

Петрарка був разюче сприйнятливий до всього, що його оточувало. Його цікавило і минуле, і нинішнє, і майбутнє. Вражаюча і широта її інтересів. Він про медицину і про якостях, необхідних полководцеві, про проблеми виховання і поширенні християнства, про астрології і падінні військової дисципліни, про виборі дружини про те, як їм краще влаштувати обед.

Петрарка чудово знав античних мислителів, але сам у сфері чистої філософії не створив нічого оригінального. Критичний само одержувати його погляд був цепок і точний. Багато цікавого написано їм про практичної морали.

Сторонясь мирської суєти, Петрарка жив інтересами часу, ні чужий і громадських організацій пристрастей. Так була шалена патріотом. Італію він дуже любив до несамовитості. Її біди й потреби були його власними, особистими. Тому безліч підтверджень. Одне їх — славнозвісна канцона «Італія моя». Заповітним устремлінням його було бачити Італію єдиної й могутньої. Петрарка був переконаний, що тільки Рим то, можливо центром папства і імперії. Він оплакував поділ Італії, клопотав про повернення папської столиці з Авіньйона у Вічне місто, просив імператора Карла IV перенести туди центр імперії. Якогось моменту Петрарка покладав сподівання, що Італії пройдуть зусиллями Кола ді Риенцо. Найстрашніше для Петрарки — внутрішній розбрат. Скільки зусиль він доклав, щоб зупинити братовбивчу війну між Генуєю і Венецією за торгове переважання у Чорному і Озівському морі! Проте красномовні його листа до дожам цих патриціанських республік нічого не привели.

Петрарка цей був патріотом. Турбувала його й громадянське стан людського суспільства взагалі. Бідування і злидні засмучували його, де вони не случались.

Но ні громадські й політичні симпатії, ні належність до церковному стану не заважали основному його покликанню вченого і літератора. Петрарка чудово розумів, що задля цього потрібна передусім особисту свободу, незалежність (тоді й міг би вигукнути, що «служіння муз немає суєти»). І слід сказати, що Петрарка вмів домагатися їй усюди, де йому доводилося жити. Крім, зрозуміло, Авіньйона — цього «нового Вавилона», — про що він ненавидів його що й особливо. Саме що завдяки такій внутрішню свободу — хоча іноді справа не обходилося без меценатів — Петрарці удалося створити багато гарних і так повно самовиразитися і свій час, хоча й чимало до нас дійшла залишилося серед незавершеному, не обробленому вигляді. Однак уже властивість самого поета: потяг досконалості змушувала його повертатися до написаному знову і знову. Відомо, наприклад, що таким раннім своїм творам, як «Африка» і «Життя знаменитих чоловіків», він повертався неодноразово і навіть напередодні смерти.

Петрарка цей був великим письменником, а й великим читачем. Так, твори античних авторів, що він читав, і перечитував з незмінною любов’ю, для нього не було просто цікавими текстами, але носили передусім відбиток особистості їх авторів. Ось і нам твори Петрарки носять відбиток однієї з найбільш серцевих і привабливих особистостей прошлого.

2."Книга пісень" - головне твір Петрарки

Основная маса творів Петрарки написана латиною. Не лише, згадувана вище, поема «Африка », а й твори філософського характеру, епістолярій, до складу якого книжку листів «Про справи повсякденних », «Старечі листи », «Лист до нащадків «тощо., і навіть твір під назвою «Моя таємниця, чи Книжка розмов про зневазі до світу ». На італійському мові написані лише «Канцоньере «(«Книжка пісень ») і «Тріумфи «(пов'язаний цикл з 6 невеликих поем). Але, саме ця речі написані, на відміну іншого, італійською, тоді, наріччям, і є суттю його внеску до європейську культуру Нового времени.

Впрочем, сам Петрарка не без іронії позначив «Канцоньере «як Rerum vulgarium fragmenta, що у перекладі з латини російською мовою можна подати як Осколки на просторіччі. «Перша сторінка роману, якого більше ніхто будь-коли напише » , — гірко відгукується звідси збірнику віршів блискучий дослідник Петрарки — Ян Парандовский. Отже — сторінка ненаписаного роману, який безупинно продовжує писаться.

Да, але що ж це роман? Та хто герої роману? Це ліричні - герой і героїня. Він — Франческо Петрарка, майбутній юрист замолоду, канонік, поет, наділений силою таланту й величезним честолюбством. Вона — молода, або дуже молода, жінка, що має рідкісним досконалістю. Ось, власне, і всі. Це канва. Далі - можна вишивати за нею усе те, що заманеться. Часу дуже багато — 21 рік, поки кохана живе та квітне, і ще десять років, коли він, померла, ще покриває його, і постійно із нею спілкується. Канцоньере (фрагменти) складаються з 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстин, і навіть мадригалів і балад, складових у сумі число 11.

Все це достаток розміщено гаразд далекому від суворого. Пізніше видавці, щоб назавжди і безповоротно розділити першу, велику порцію фрагментів від другої, маленькій, — дадуть їм заголовки: «На життя мадонни Лаури «і «На смерть мадонни Лаури ». У Петрарки — у тому кодексі цього немає, там просто ушиті чисті листи, як вододіл між Лаурой за життя цієї й Лаурой за життя інший… Він спілкування з обома, різниці великий між тієї слабкої й інший — намагався не помічати. Схоже, що мертвої Лаури йому був, були бути. Просто був якийсь інша, але, знову-таки жива.

Стихи італійською мовою (чи просторіччі, «вольгаре») Петрарка почав писати змолоду, не відгранюючи серйозного значення. У добу роботи над зборами латинських своїх послань, прозових листів та початком роботи над майбутньої «Книгою пісень» частину власних італійських віршів Петрарка знищив, що він повідомив у одному листі 1350 года.

Первую спробу зібрати найкраще з своєї італійської лірики Петрарка зробив в 1336—1338 роках, переписавши двадцять п’ять віршів в звід про «начерків» (Rerum vulgarium fragmenta). У 1342−1347 роках Петрарка непросто переписав в новий звід, а й додав їм певний порядок, залишивши місце й інших, раніше написаних ним віршів, які підлягають перегляду. У сутності, це була перша редакція майбутньої «Книги пісень», повністю підпорядкована темі високою кохання, і спраги поетичного бессмертия.

Вторая редакція здійснена Петраркой між 1347 і 1350 роками. У другій редакції намічається поглиблення релігійних мотивів, що з міркуваннями про «смерть і суєтності життя. З іншого боку, тут вперше поділ збірника на дві частини: «На життя Мадонни Лаури» (починаючи з сонета 1, як й у остаточної редакції) і «На смерть Мадонни Лаури» (починаючи з канцони CCLXIV, що також відповідає остаточної редакції). Друга частина ще мізерно мала по порівнянню з первой.

Третья редакція (1359−1362) включає вже 215 віршів, у тому числі 174 становлять першу частина, й 41 другу. Потім ще кілька редакций.

Седьмая редакція, близька до остаточної, яку автор відправив Пандольфо Малатеста в січні 1373 року, налічує вже 366 віршів (263 і 103 відповідно частинам). Восьма редакція — 1373 рік, і, нарешті, доповнення до рукописи, надіслане до того ж Малатеста — 1373−1374 годы.

Девятую, остаточну, редакцію містить так званий Ватиканський кодекс під номером 3195, частково автобиографический.

По цьому Ватиканському кодексу, опублікованому фототипическим способом в 1905 року, рухаються всі новітні критичні издания.

В Ватиканському кодексі поділ частин зберігається: У першій — тема Лаури — Дафны (лавра), на другий — Лаура — вожатий поета по небесним сферам, Лаура — ангел-охоронець, спрямовує всі думки поета до вищим целям.

В остаточну редакцію Петрарка включив і пояснюються деякі вірші зовсім на любовного змісту: політичні канцони, сонети проти авиньонской курії, послання до друзів різні моралные і життєві темы.

Особую проблему становить датування віршів збірника. Вона складна не оскільки Петрарка часто повертався до написаному навіть цілі десятиліття. А хоча б через те, що Петрарка свідомо не дотримувався хронологію гаразд розташування віршованого матеріалу. Міркування Петрарки нині який завжди зрозумілі. Вочевидь лише прагнення уникнути тематичної монотонности.

Одно лише наявність дев’яти редакцій свідчить про неустанної, скрупулезнейшей роботі Петрарки над «Книгою пісень». Ряд віршів сягнув нашій кількох редакціях, і за ними можна будувати висновки про напрямі зусиль Петрарки. Цікаво, що часом, коли Петрарка був задоволений своїм роботою, він усе-таки робив поруч із текстом відповідну пометку.

Работа над текстом йшла на двох головні напрями: видалення незрозумілості і двозначності, досягнення більшої музыкальности.

На ранньої стадії Петрарка жадав формальної витонченості, зовнішньої елегантності, до того що, що це подобалося сучасникам і перестало подобатися згодом. З роками, з новою редакцією, Петрарка піклувався вже про іншому. Йому прагнув можливо більшої визначеності, значеннєвий і образною точності, зрозумілості, мовної гнучкості. У цьому сенсі дуже цікаво судження Карло Джезуальдо (кінець XVI — початок XVII ст.), засновника знаменитої Академії музики, що прославився своїми мадригалами. Про вірш Петрарки він писав: «У ньому нічого немає такого, було практично неможливо в прозі». Однак ця потяг до произации вірша, нашого часу особливо ценимая, за часів викликала осуд. За зразок було такого що збирається спрощення віршованій промови наводять XV сонет:

Я крок ступну — і оглянуся назад,.

І вітерець з милого предела.

Напутній ловлю…

Але пригадаю раптом, яких позбавлений отрад,.

Як довгий шлях, як смертного удела.

Розміряний термін, — і знову маренні несмело,.

І ось — стою в сльозах, потупя взгляд.

В насправді, відмовившись від стиховой розбивки і друкуючи цей текст в добір, можна було одержати уривок ритмічно упорядкованим прози. І це ще користуючись перекладом Вяч. Іванова, лексично і синтаксично кілька завышенным.

Странно, що така проникливий критик і знавець італійської літератури, як Де Санктіс, не побачив цієї тенденції в Петрарці. Де Сантосу здавалося, що Петрарці властиво обожнювання слова за змісту, а, по звучання. І це Д’Аннунцио, сам котрий тяжів до словесному эквилибризму, зауважив цю тенденцию.

Единицей петрарковской поезії не слово, але вірш чи, вірніше, ритмико-синтаксический відрізок, у якому окреме слово розчиняється, робиться непомітним. Одиниці ж цією Петрарка приділяв переважне увагу, старанно її обробляв, оркестровал.

Чаще в Петрарки ритмико-синтаксическая одиниця укладає у собі якесь яке закінчила судження, цілісний образ. Це чудово побачив великий Г. Р. Державин, котрий у своїх перекладах з Петрарки жертвував навіть сонетной формою для збереження змістовної боку його поэзии.

Показательно і те, що Петрарка належить до нікчемному числі італійських поетів, чиї окремі вірші стали пословичными.

Как загальна закономірність слово у Петрарки перестав бути поетичним вузлом. У працях про Петрарці зазначалося, що яка трапляється окремими його віршах деяка «прециозность» має концептуальний характер. Тут можна було б послатися на сонет CXLVIII, перша строфа якого з звучних географічних названий.

Интересно, що це рафинированно-виртуозный, «другий» Петрарка, особенне кидався правді в очі і чим критикам, та ще більше перекладачам. Ця помилкова репутація, що склалася не без допомоги эпигонов-петраркичтов, сприймався лише віртуозну бік великого поета, позначилася на багатьох перекладацьких роботах. Зокрема, і ми у Росії. Словесна вишуканість, підкреслена ускладненість синтаксису в перекладах — хвороба распространенная.

К жалю, репутація була досить стійкою. Вона надовго, а то й затулила, то значно спотворила «першого» і «головного» Петрарку, що й дозволив йому стати однією з найбільших поетів мира.

Различные покоління, залежно від своєї літературного свідомості, панівних естетичних смаків, прочитували Петрарку по-різному. Одні вбачали у ньому изощреннейшего поета, ставившего понад усе форму, словесне досконалість, вбачали у Петрарці якусь ідеальну поетичну норму, майже обов’язкову для наслідування. Лругие цінували у ньому передусім неповторну індивідуальність, чули у його віршах голос нової доби. Одні беззастережно зараховували його до «класикам», інші з неменшою поривністю до «романтикам».

3. Петрарка в России

Первое серйозне ознайомлення з Петраркой у Росії сталася на початку ХІХ століття, коли сприйняття його був у значною мірою підказано саме «романтичної» репутацією Петрарки, сформованій під пером теоретиків і практиків західноєвропейського романтизму. Наступна історія російського Петрарки внесла в це сприйняття суттєві поправки, часом пропонуючи від початку інші прочтения.

Начало знайомству читаючої російської публіки з Петраркой поклав відомий поет Костянтин Батюшков, майже перший итальянист у Росії, автор статей про Петрарці і Тассо. Наприкінці 1800-х років він робить переклад однієї з знаменитих петрарковских сонетів (CCLXIX) і пише перекладення канцони I, означеної ним «Вечір». Батюшков ніхто не дотримується тут сонетной форми, і навіть змінює зміст сонета «романтичну лад». Але саме такий побажав побачити й побачив Петрарку романтичний век.

В значною мірою продовжувачем такий романтичної трактування Петрарки, лише у ще більше згущеному вигляді, без протвережуючої батюшковского класицизму, виступив поет Іван Козлов. До речі, він перевів хоча б CCLXIX сонет, як і Батюшков, додавши до нього два чотиривірші чотиристопного ямба, та водночас і «марення душі», «млість», «бурхливе море», «східний перли», «тугу», «втрату серця», «сльози» і «облудну красу». Козлов ж переклав іще одна сонет Петрарки в станси. Починається він так:

Тужачи про подрузі милой.

Іль, то, можливо, позбавлений детей,.

Посиротілий і унылый,.

Співає і стогне соловей.

Такое сентиментальне виконання Петрарки не спростовується вже справжнім перекладом інших сонетів Петрарки (CLIX і CCCII), зробленою И. Коздовым цього разу шестистонгым ямбом, имитирующим плавний французький александрійський вірш, і з дотриманням сонетной формы.

Нет сумнівів, що Петрарка було як і, цілком романтичний поет. Петрарка потрапив у надуману родовід романтиків «похмурого напрями. Між тим петрарковское невдоволення собою, його acidia, і що у основі «Книги пісень» контроверза між потягами серця й моральними абсолютами, земним і надмирным, пристрасним прагненням до життя, повної роботи і любові, і піднесеними помислами про вічне немає нічого спільного з ламентаціями, розчарованістю і инертностью.

Русских поетів на той час залучали лише ті мотиви, що вони, вилучивши з загального художнього контексту вичитали у Петрарки. Так, вичитали вони мотив «поэта-затворника», мотив мирної сільського життя на противагу суєтного міського. Лірику Петрарки прочитали як свій «вздыхательную» (визначення Батюшкова).

Вторая половина ХІХ століття рясніє перекладами з «Книги пісень». Цьому сприяв як розвиток філологічної науки загалом, і російської итальянистики в частковості. Науковий і просветительски-популяризаторский підхід, мало сообразующийся до потреб живої вітчизняної літератури, наклав налаштувалася на нові переклади певні умови. З погляду літери вони почали точніше, бути може, формально суворіше, та заодно вони почали безсумнівно бездушнее, тобто придбали культурно-інформаційний характер, по суті, не пов’язані з потребами живої російської поэзии.

Принципиально нову сторінку історія російського Петрарки відкриває XX століття. Пов’язана вона із російським символізмом, і безпосередньо з ім'ям В’ячеслава Иванова.

В насправді, безсумнівна заслуга В’ячеслава Іванова перекладачем Петрарки у тому, що він перший із великих російських літераторів підійшов до Петрарці не «раптом», тоді як у всеозброєнні основательнейших філологічних і історико-культурних пізнань, залишаючись у своїй неабиякою віршотворцем. Мало того — підпорядковуючи завдання перекладу непросто пізнавальним культурним цілям, але насущним потребам живої вітчизняної литературы.

Вячеслав Іванов, повернувши Петрарку в треченто, зумів навіяти російському читачеві живої до нього інтерес і мати віру в реальність сумної повісті про Лаурі і Франческо.

Путь, уторований В’ячеславом Івановим, виявився спокусливим. У ньому пішли, в сутності, майже всі, хто брався переклади Петрарки.

Из перекладачів близького до нас часу більше й триваліша інших працював над Петраркой А. М. Эфрос. Він володів багато даних, щоб переводити Петрарку: ерудиція, глибока начитаність в італійської літературі, чудове знання культури Відродження, італійської. З усією тим нового слова він і сказав. Як перекладач Петрарки, він пішов за В’ячеславом Івановим. Заради дотримання умов вірша йому доводилося часом жертвувати петрарковской легкістю і добірністю. Інверсії, громіздкі словосполучення у А. Э. Эфроса не результат продуманої системи, а слідство неподоланого опору стихового материала.

Таким чином, і з сьогодні у понад полуторавековой життя Петрарки у російській поезії найбільш примітними епізодами залишаються два: перший пов’язані з періодом російського романтизму, другий — із суперечками про «новому мистецтві». У обох випадках російський Петрарка виявився живим учасником літературних сутичок. Усі інші факти піти з життя Петрарки у Росії ставляться й не так до своєї історії російської поезії, як історії російської освіченості.

Список литературы

:

Абрамсон М.Л. Від Данте до Альберти. М.: «Наука», 1979.

Веселовский О. Н. Петрарка у поетичному сповіді «Canzoniere». 1304−1904. Спб., 1912.

Ревуненкова Н. В. Ренессанское вільнодумство і ідеологія Реформації. М.: «Думка», 1988.

Энциклопедический словник юного історика / сост. Елманова М. С., Савічева О.М. М: «Педагогика-пресс», 1994.

Ф.Петрарка. Сонети; Канцони, секстины, балади, мадригали, автобіографічна проза. Передмова і примітки Н.Томашевского. — М.: Правда.1984.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.