Австрія в 1815

Австрійська імперія в 1815 г.

З багаторічної боротьби спочатку з революційної, та був з наполеонівської Францією імперія Габсбургів вийшла расширившейся і зовні зміцнілій. На Віденському конгресі Меттерниху вдалося домогтися приєднання до австрійським владениям Ломбардо-Венецианской області й тим забезпечити панування Габсбургів у Північній Італії. За Австрією було закріплено переважна місце серед країн Німецького союзу. Нещодавно ще розгромлена і принижена. Австрійська імперія повернула собі Тіроль, Каринтію і Зальцбург. Вона простиралася тепер у півдні до Адриатического моря, и могла тиснути політично на держави як Апеннінського, і Балканського півострова. Разом про те ніде тимчасове торжество політичної реакції був настільки повним. На престолі перебував обмежений і злопам’ятний імператор Франц I, брат страченої МаріїАнтуанетты, вчасно Віденського конгресу встиг повністю підпасти під вплив свого канцлера Меттерніха. Хоча остання і відав формально лише іноземними справами, саме його тримав у чіпких руках Австрійську імперію, прагнучи до того ж час нав’язати Європі реакційну політичну систему, яка дістала невдовзі назва «системи Меттерниха».

Система це була найбезпосереднішим чином пов’язані з панівним становищем австрійського дворянства і династії Габсбургів і зі своїми політикою. Габсбургська монархія і після 1815 р. залишалася все тим самим конгломератом далеких одна одній народів, які вже тяготившихся австрійським ярмом і на початку ХІХ ст. пробуждавшихся до нове життя. За цих умов навіть незначні зміни наявних порядків дати поштовх розпаду багатонаціональної імперії. Тому принцип «не чіпати те, що перебуває у спокої» і став девізом імператора Франца.

Землі, які під владою австрійських Габсбургів, складалася з володінь, населених різними народами. У спадкові землі Габсбургського вдома входило 10 провінцій. У верхньої і Нижньої Австрії, Тіролі, Штирии і Каринтії переважали австрійці. У південних провінціях Австрії — Вкрай, Істрії, Далмації — більшості населення становили словенці і хорвати, причому у містах Адріатики і півдні Тіроля жило також багато итальянцев.

Чехія, Моравія і австрійська Сілезія були населені переважно чехами. У чеських найбільших містах і околицях, що прилягають до Німеччини, особливо у Судетських горах, налічувалося багато австрийцев.

Західна Галичина до річки Сан був у значною мірою населена поляками, а Восточная—украинцами (русинами); українці населяли і Буковину.

У великих землях угорської Корони св. Стефана пануючій нацією були угорці (мадяри). Але вони переважали, проте, лише у власне Угорщини — в долині середнього течії Дунаю та Тиси. У в північно-західній частині Угорського королівства, примыкавшей до Моравії, більшості населення становили словаки. На півдні — у Хорватії і Славонії — переважали хорвати, а в Воєводині (Банаті) жило багато сербів, немдев, валахів, у Закарпатській Україні — русини. Угорці (мадяри) становили лише близько двох /5 населення земель угорської короны.

Нарешті, на правах автономного князівства в Габсбургскую імперію входила багата Трансільванія, віднята у Туреччини ще наприкінці XVII в. Тут мешкали волохи, угорці й. Феодально-помещичью верхівку становили переважно помещики-мадьяры, основну частину селян — валахи.

Загалом до кінцю 40-х років ХІХ ст. в Австрійської імперії мешкало 34 млн. людина. У тому числі близько половини— 16 млн.—принадлежало слов’ян. Угорців, італійців, валахів та інших національностей налічувалося до 11 млн. людина, і майже 7 млн. становили австрійські, судетські й інші немцы.

За наявності значної частини настільки різних національностей основну завдання австрійського уряду становила насильницьке підтримку встановленого порядку й, отже, постійне протидія визвольним прагненням окремих народів імперії. Використання національного розбрату і нацьковування одного народу в інший були тому невід'ємною частиною «системи Меттерніха». Спритно маневруючи, австрійське уряд наполегливо диктувало з Відня теж своєї волі неавстрийским землям багатонаціональної імперії, спираючись у своїй на землевласницьку аристократію і дворянство, зберіг в Австрійської імперії майже повністю свої феодальні привилегии.

Національний гне зазвичай сполучився з класовим. У Чехії і Моравії велика буржуазія і аристократія були дуже онемечены. У землях Угорського королівства, населених сербами і румунами, поміщики були зазвичай угорцями, а селяни належали до пригнобленої нації. Австрійське уряд використало у своїй політиці це переплетення класових і національних противоречий.

З допомогою розгалуженого бюрократичного апарату, підібраного майже лише з німців чи онемеченных представники інших національностей, Габсбурги домагалися покірності від своїх різномовних і схожий один на друга підданих. Політичний і гне в Австрійської імперії був важче, ніж у якому не пішли у Європі. Стеження поліції, мракобісся до шкіл, сваволю цензуры—все це досягало Австрія небачених размеров.

Аграрні отношения.

На час наполеонівських війн господарське життя Австрії повсюдно зберігала переважно аграрний характер. Ще 1846 р. більше три чверті населення імперії зайнято був у сільське господарство. Попри реформи Йосипа II, мали метою інтересах зміцнення імперії трохи пом’якшити кріпосницький гне, поземельна залежність селян від поміщиків залишалася Австрія всюди. Помещики-дворяне поколишньому зберігали у себе декларація про отримання феодальних повинностей і оброков та, крім того, володіли найкращими землями як панського домену. Також чоловікам належала значна частина поліцейської і судової влади над своїми селянами. Барщинная повинність — «робот», особливо у землеробських районах, досягала 3—4 днів, у тиждень. До того ж, селяни придавлені були найрізноманітнішими державними та місцевими податками, і зборами, загальна кількість що у Моравії, наприклад, досягало 242. Через війну до дві третини врожаю селянських полів у цьому чи іншій формі перетворювалося на жадібні руки австрийско-немецких чи угорських поміщиків і государства.

У східних областях імперії поміщики часто розширювали своє панщинне ринкове господарство і зганяли селян зі своїми наділів. Гне феодальних повинностей підсилювався тут, особливо у Угорщини, зростаючим селянським малоземельем. У 1846 р. на власне Угорщини, Хорватії, і Славонії на 620 тис. забезпечених землею селянських сімей доводилося 912 тис. сімей безземельних. Доля цих феодальнозависимых наймитів була особливо плачевной.

Таке переродження старих феодально-крепостнических відносин — феодальна експропріація селянина — саме було потворним наслідком впливу капіталістичної економіки більш передових країн і областей, втягування поміщицького господарства за ринковий оборот. У Австрії зростала кількість поміщицьких винокурних і бурякоцукрових заводів, а гірських районах — лісопилень. Трипілля на поміщицьких полях витіснялося сучаснішими системами землекористування з посівом конюшини та інших кормових трав; з’явилися агрономічні суспільства, організовані поміщиками. Останні все сильніше тяготилися малопроизводительным примусовим і відкрито обговорювали способи його заміни вільнонайманим з допомогою викупу повинностей крестьянами.

До зазначеним економічним мотивів дворянського лібералізму додавалися що й політичні: зростаючий страх перед повстаннями селян. Вже з кінця XVIII в. селяни неодноразово піднімалися проти своїх гнобителів, особливо у Чехії, Моравії та Словаччини. У 1821 р. в Моравії спалахнуло велике селянське рух, що призвело до підпалам і руйнувань поміщицьких замків придушене військами лише чотири місяці. Влітку 1831 р. під впливом звісток про польському повстанні селянство піднялося боротьбі проти поміщиків й у північних округах Угорщини. Селяни почали із відмовитися від виконання «робота» та інших повинностей і далі стали громити поміщицькі садиби. Рух було подавлено.

3.Развитие промышленности.

Більше значні паростки капіталістичного способу виробництва пробивалися на полуфеодальней австрійської грунті у сфері промисловості. Попри серйозну перешкоду — убогість капіталів, відсутність достатньої кількості кваліфікованою робочою сили та, головне, малу ємність внутрішнього ринку, — окремими провінціях імперії, особливо у Штирии, Каринтії, Чехії і Моравії, механічне бавовнопрядіння вже з часів континентальної блокади стало швидко витісняти, а ручна праця. На початку 40-х років у Австрійської імперії були вже 172 прядильні фабрики, що володіли майже мільйоном механічних веретен. Напередодні революції 1848 р. загальна кількість фабрик досягло 209, а веретен — 1356 тыс.

Інші галузі текстильного виробництва, особливо ткацтво, помітно відставали бумагопрядения, й тут технічний переворот почався пізніше. Зате машини для друкування тканин вже під кінець 1930;х отримали значного розповсюдження в Нижньої Австрії, але особливо у районі Праги. Серед інших галузей легку промисловість швидко розвивалося виробництво бумаги.

Столиця імперії ж Відень був великим центром що розвивається легкої промисловості: у ній та його околицях в в 40-ві роки налічувалося 37 бумагопрядильных фабрик. Тут проводилися, ще, різноманітні предмети розкоші, одяг, різні види шовкових тканин. У першому лише виробництві оксамиту, атласу і тафти зайнято до 10 000 рабочих.

Промисловий переворот розпочалося Австрії у 30-х роках. Але поруч із новими фабриками, особливо у виробництві готового сукні, ще широко була розвинена робота вдома й те водночас далеко ще не зжиті дрібні, суто ремісничі мастерские.

Відносна відсталість промислового розвитку Австрії позначалася насамперед у більш повільному, ніж у сусідніх передових країнах Європи, впровадженні парових двигателей.

Хоча у імперії був браку кам’яному вугіллі і залізною руді, важка промисловість також перебуває розвивалася що дуже повільний. До 1848 р. більшість машин ввозили до Австрії з-за кордону. Вугільні й металургійні заводи у величезній більшості були дрібними і відсталими в технічному відношенні підприємствами, належали переважно помещикам-дворянам. Проте виробництво вугілля й заліза збільшувалася з кожним десятилетием.

4.Таможенная политика.

Відсталість австрійської промисловості, у значною мірою пояснювалася реакційної політикою феодально-абсолютистского уряду, далекою від здобуття права справді допомогти молодий австрійської буржуазії стати на ноги, хоча Габсбурги й намагалися в доти чисто податных цілях заохочувати розвиток вітчизняної промисловості, у німецької Австрії, але Чехії. У імперії продовжували ще існувати різні цехові обмеження і регламенти, за які уперто чіплялися австрійські чиновники, виховані на ідеях віджилого віку меркантилізму. Митна політика затримувала економічний прогрес, оскільки бар'єр з високих ввізного мита, запроваджених поповнення скарбниці, фактично позбавляв австрійських фабрикантів необхідної їм закордонного сировини, б не давав зміцнювати необхідні торгові через відкликання сусідніми державами і сприяв чудовищному розвитку контрабанди. Австрійська імперія не увійшла у створений Пруссією Митний союз через побоювання конкуренції із боку передовий німецької промисловості, і це дуже послаблювало ділові зв’язки Австрії і з сусідніми южногерманскими государствами.

Особливо згубна була заборонна політика уряду для Угорщиною і Словаччиною, перетворених на аграрний придаток до західних частинам Габсбурзької імперії і майже зовсім відрізаних від зовнішнього ринку. Понад половину промислової продукції західних, областей імперії збувалося у містах та селах Угорщиною і Словаччиною, майже позбавлених внаслідок політики австрійського уряду власної національної индустрии.

Високі мита із ввезення до Австрії металу і металевих виробів, запроваджені з явною метою збереження погано обладнаних казенних чи дворянських рудників і железоделательных заводів, можуть бути непоганим прикладом того величезного шкоди, який завдавався всієї австрійської промисловості України загалом митної політикою уряду: вироби з металу коштували Австрія приблизно п’ять разів дорожче, ніж у Англии.

Австрійське уряд до кінця 1930;х не заохочувала і будівництва залізниць. Імператор Франц навіть зізнавався, що він боїться, хіба що з допомогою цих шляхів «революція була занесена в країну», й ще відмовлявся стверджувати представлені йому проекти. У результаті навіть до 1850 р. довжина залізничної мережі в Австрійської імперії заледве перевищувала півтори тисячі километров.

5. Початок робочого движения.

Отже, до закінчення Австрії промислового перевороту, розпочатого значно пізніше, ніж у Англії чи Франції, було ще далеченько. Це виявлялося на ступеня розвитку тут класових протиріч між буржуазією і пролетаріатом — тієї прірви, яка розділяла обидві ці класу у Лондоні чи Парижі, в Габсбурзької імперії ще существовало.

У Нижньої Австрії, але столиці держави — Відні, у Чехії, Моравії і австрійської Сілезії був є вже перед революцією 1848 р. досить численний пролетаріат, становище котрого треба було щонайменше важким, ніж у інших, більш розвинених капіталістичних країнах: робочого дня на віденських чи празьких фабриках сягав 14—18 годин, причому понад половину працюючих були жінки чи діти. Заробітну плату рідко перевищувала навіть кваліфікованих робочих жалюгідні 30—40 крейцерів на тиждень, причому підприємці й у тут вдавалися до розплату товарами з фабричних лавок.

Перехід від ручної праці до машинному виробництву наводив у Австрії до руйнування значної частини ремісників, до убозтва, що панувала ряді промислових районів серед робочих, до величезного дитячої смертності, різкого погіршення фізичного стану найбідніших верств населення, до розвитку проституції та злочинності в швидко зростаючих великих містах (населення Відня, наприклад, з 240 тис. чоловік у 1818 р. виросло до 1846 р. до 408 тис.; населення Праги—с 80 тис. до 115 тис.). Подвійний, а багатьох трудящих, і потрійний гне феодальної і капіталістичної експлуатацію у поєднані із національним безправ’ям важко лягав на плечі трудового народу Габсбурзької империи.

Як і інших капіталістичних країнах, перші масові виступи робочих були спрямовані проти машин, причому найбільший розмах вони прийняли у червні 1844 р. у районі Праги. Звідси хвилювання поширилися потім на промислові міста Київ і округу Чехії і Моравії. У районі Праги робочі виступи і страйку, розпочаті під враженням звісток повстання ткачів в прусської Сілезії, не припинялися остаточно липня, і були придушені висланими військами, причому у результаті сутичок були убиті і поранені. Рух, проте, не припинялося і відновлювалося знову, щоправда в менших розмірах, в 1845 і 1846 гг.

У багатонаціональної Габсбурзької монархії становище пануючій нації займали австрійські німці, які становлять, проте, лише 1/3 частину їх населення і побудову жили переважно у в північно-західній частині імперії, 6 відмінність, наприклад, від царської Росії, де російське населення мало абсолютна більшість і займало центральні губернії. Національні околиці Австрійської Імперії соціально-економічному відношенні у багатьох випадках не відставали власне Австрії (Чехія, наприклад). Тому процес розкладання феодалізму та розвитку капіталізму ніс Габсбурзької монархії як зміцнення її господарського єдності, а й зростання відцентрових зусиль і прагнень. Носіями цих відцентрових сил ставали окремі великі національності, формувалися нині у буржуазні нації. Клаптева, що складалася з успадкованих і накрадених ділянок, австрійська монархія, ця організована плутанина із десяти мов і культур націй, явно вже у 30-х роках ХІХ в починала давати тріщини, попри всі зусилля Меттерніха та інших прислужників габсбурзького абсолютизму. Навіть сама Франц I не вірив у стійкість очолюваній нею самою імперії. Але за себе після створення «Священного союзу» усе ж таки був спокійний: «Мене і Меттерніха вона витримає», — говорив он.

Поруч із зростом і посиленням буржуазії самої пануючій нації — австрійських німців — посилювалася також буржуазія та інших які населяли Австрію національностей Прагнучи опанувати місцевим ринком, збуваючи свої товари за умов гострої конкуренції з буржуазією іншого етнічного походження, буржуазія, от середня і дрібна (у Чехії), і навіть обуржуазившееся дворянство (в Угорщини) переймалися національним самосвідомістю. Ще гостріше відчувало національний гне феодально-зависимое селянство, здебільшого слов’янське. Боротьба з господарської сфери переносилася на політичну, і як наслідок процес створення буржуазних націй у багатонаціональній Австрійської імперії неминуче набував характер надзвичайно гострого політичного зіткнення, у якому передусім втягувалися обуржуазнені верстви пригноблених національностей. Невдоволення виявлялося й у італійських провінціях — Ломбардії і Венеції, й у Угорщини, й у Чехії, й у Галичині — скрізь, де зіштовхувалися інтереси просыпавшихся до самостійного життя оттесненных національностей з його інтересами поміщиків і буржуазії націй панівних. Події французької революції" і потрясіння наполеонівських війн прискорили той процес, забезпечивши пробуждающиеся національності готової буржуазної ідеологією — ліберальної і демократической.

6. Національно-визвольний спрямування угорському королевстве.

Прагнення створенню свою власну незалежної держави раніше всього стало виявлятися в Угорщини Габсбурги здавна гнітили її, поступово позбавивши колишньої самостійності. Давні вольності й права Угорщини постійно зростає і нахабно нехтувалися. Імператор, він також угорський король, повинен був управляти країною що з сеймом, без згоди якого не міг формально ні видавати законів, ні стягувати податків, ні вимагати рекрутів. З 1812 р. уряд, проте, перестало скликати що ставали дедалі більше непокірними сейми і пішла цього лише у 1825 р. у зв’язку з все зростаючим недовольством.

Особливістю національного руху на Угорщини (як і й у районах Польщі, що відійшли до Росії) було те, чолі його стояло місцеве дворянство. Тривала полуколониальная експлуатація австрійськими чиновниками, промышленниками-мануфактуристами і банкірами, антивенгерская система торгових привілеїв, податків і мит затримали розвиток місцевої буржуазії. Капіталістичні підприємства могли виникати лише сфері переробки сільськогосподарської продукції, капітали накопичувалися зновутаки переважно у торгівлі з зерном і худобою. Тому обуржуазивание передусім перехопило в Угорщини саме дворян-поміщиків, причому як багатих, вже одержували вигоди від великого виробництва ринку, а й бідних («личакарів»), що прагнули господарської незалежності, до ліквідації середньовічних порядков.

У 30-х років у Угорщини стала складатися нова, ворожа австрійському абсолютизму ліберальна угруповання, перебувала переважно з представників середнього та малого обуржуазненого дворянства і найпередовіший інтелігенції (і з дворян). Мелкопоместное угорське дворянство до цього час розорялося і особливо гостро відчувала необхідність буржуазних реформування і захисту Угорщини від полуколониальной експлуатації із боку австрійських чиновників, банкірів і промисловців. Вождем лібералів скоро став Лайош Кошут (1802—1894), адвокат і публіцист, виходець із мелкопоместной дворянської родини. Він став своє політичне діяльність із видання газети, де публікувалися звіти про засіданнях сейму, й у 1837 р., після розпуску урядом чергового сейму, полягає у в’язницю разом із іншими вождями опозиційного руху. Коли з в’язниці в 1840 р., він відновив боротьбу проти габсбурзького абсолютизму зі сторінок виданої їм популярної «Пештському газети» і в другій половині 40-х років мав у Угорщини любов’ю та довірою мас. Кошут висував не тільки програму буржуазних перетворень сільського господарства, а й багато заходів для захисту і заохоченню угорської національної промисловості. Він організував, наприклад, «Союз захисту», члени якого зобов’язалися 6 років не купувати конкуруючих іноземних товарів, навіть більше дешевих, ніж угорські. Полум’яний патріот, Кошут вже бачив собі кінцеву політичну мета — національну незалежність Угорщини. Далі йшла значної частини угорського дворянства, і навіть нарождавшаяся буржуазія. Тільки більшість магнатов-аристократов і католицька церква підтримували, змінюючи своєму народу, політику Меттерниха.

Поруч із ліберальним рухом в Угорщини стало поступово розвиватись агресивно та революционно-демократическое рух, що спиралося на щонайширші маси угорського народу — закабаленную поміщиками селянську бідноту і особливо у міських ремісників та створення робочих. Ідеологом народних мас був син кріпака, шкільні вчителі й видатний публіцист Міхай Танчич (1799—1884). Наприкінці 40-х років громадське невдоволення в Угорщини помітно зросла Без можливості підкорити собі опозиційне більшість сейму, австрійське уряд вступило на шлях репресій, і це ще більше посилило невдоволення: політичне становище у Угорщини до 1848 р. вкрай загострилося .

7. Чеський і словацьке національне возрождение.

У Чехії становище у 30-х і особливо у в 40-ві роки було менше напруженим. Ще XVIII в. знищили останні залишки колишньої самостійності Чехії і її перетворилася на просту провінцію імперії, подвергавшуюся притому насильницького онімечченню Селянство, т. е. переважна більшість населення Чехії, стогнало під тягарем поміщицької експлуатації й неодноразово піднімалось боротьбі. У той самий час у промисловому відношенні Чехія поруч із Нижньої Австрією до початку ХІХ ст. вийшла перше місце в імперії. Середня і дрібна промисловість лежить у руках чеської національної буржуазії, яка прагнула вирвати особисто від німецьких купців і великих промисловців місцевий ринок та грала дедалі більшу роль життя. На захист прав Чеського королівства виступала і частина місцевого дворянства, переважно малих акціонерів та середніх поміщиків, що прагнули відновленню автономії чеського сейму і перетворенню їх у легіслатура всім чеських земель.

Основою національного відродження ХІХ ст. було капіталістичне розвиток Чехії і складання чеського національного ринку Вплив ідей французької революції сприяло посиленню у Чехії прагнення до національної автономії і рівноправності. Виразницею цих прагнень стала чеська буржуазна інтелігенція. Про це свідчили з кінця XVIII в. нові літературні й історичні праці, відстоювали чеську мову від витіснення його німецькою і знакомившие з історією Чехії і його народа.

Діяльність чеських «будителів» (так називали поборників національнокультурного відродження) зосереджувалася навколо просвітніх центрів, які з’явились у великих містах Чехії, і особливо у Празі: Національного музею Тараса, видавництва «Чеська сволок», театрэ у Празі, де давалися уявлення чеською мовою, тощо. д.

Поруч із на початку ХІХ в. можна помітити пробуджуватися і «національне самосвідомість словацького населення північних округів (комітатів) Угорщини. Створене кінці 20-х в Братиславі студентське суспільство «Літературний єднання» займалося вивченням мов і культур культури слов’янських народів. У 1930;х це суспільство очолив молодий філолог, по переконанням буржуазний ліберал, Людевит Штур (1815—1856), що у подальшому сприяв остаточного затвердження самостійного літературного словацької мови і багато зробив розвитку національної словацької літератури та культуры.

Зростання національної самосвідомості швидко призвів до значному загострення політичних змагань Серед чехів та словаків в Липнева революція у Франції та особливо листопадове польське повстання 1830 р зустріли живої співчутливий відгук. У Чехії багато представників демократично налаштованої буржуазної інтелігенції як висловлювали у творах симпатії повстанцям, а й вирушали у сусідньої Польщі, щоб взяти участь у боротьбі. Під враженням подій 1830 р поет До. Сабіна орга-нізував у Празі «Чеський клуб» — таємне студентське суспільство, а братиславські студенты-демократы — таємне суспільство «Взаємність», встановило зв’язку з польськими повстанцами.

У результаті що розгорнулася у Чехії боротьби за повне національне рівність у всіх галузях економічної, політичного і культурного життя, до кінцю 40-х років поступово виділилися два різних політичних течії: помірковане буржуазно-либеральное і радикально-демократическое. Перше очолили історик Ф. Палацький, адвокат Ф. Ригер і публіцист До. Гавличек. Воно спиралося своєї діяльності на зване «Промислове суспільство» і празький чеський буржуазний клуб — «Міщанську розмову». Це ліберальне напрям відбивало інтереси заможної частини чеської торговопромислової буржуазії та костенківську частини чеських середніх, а також дрібніших поміщиків. Помірність лібералів викликало те, що, як та інших країнах Західної Європи, страх перед можливим поглибленням демократичного руху, і ростучими соціальними вимогами народних мас штовхав чеську буржуазію в бік угоди з габсбурзьким уряд і з дворянством. Прагнучи для реалізації національних сподівань і перетворення існуючих напівфеодальних порядків на капіталістичної основі на низу — шляхом демократичної революції, а згори — шляхом лише конституційних реформ, Ф. Палацький та інші чеські ліберали вже набагато раніше 1848 р. домагалися лише одним національної автономії у межах Габсбурзької імперії. Виступаючи проти деяких найгрубіших пережитків середньовіччя, вони водночас мирилися зі збереженням землевладельческой аристократії і стверджували, що вона «природно наслідком будь-якого громадського ладу, було з давніх і всюди і завжди буде». Головним друкованим органом цього політичного течії була редактировавшаяся До. Гавличеком газета «Празькі новины», що стверджувала, що «австрійська імперія є гарантією збереження нашої національності», і аж виступала проти спроб її руйнації. Ідея компромісу з Габсбурзької монархією у слов’янських лібералів 40-х років становила суть з так званого «австрославизма».

Радикально-демократическое напрям очолювали два талановитих представника дрібнобуржуазній чеської интеллигенции—поэт До Сабіна (1813—1877) із сином празького адвоката, довго жила по закордонах, Йосеф Фрич (1829—1891). У 1845 р До. Сабіна та інші чеські демократи створили таємне революційне суспільство «Чеський Рипил», якого пізніше приєднався і Фрич. Названо було це суспільство, у наслідування відомої ірландської асоціації, боролася під час визволення Ірландії з-під влади Англії Чеські рипилисты, серед яких були й які проживали у чеських землях немцы-демократы, своєї метою ставили створення демократичної республіки, знищення влади дворянства, звільнення селянства від феодальних повинностей, поліпшення становища робочих. Увага рипилистов спрямоване було лише з рішення національного питання, а й питання соціального. Оскільки гасла рипилистов відповідали потребам і потреб широкого загалу чеських трудящих, і вони представляли у житті Чехії 40-х років найбільш прогресивне направление.

7. Становище Галиции.

У Галичині, дві третини якому було населені українцями (русинами) і становить третину, на захід від річки Сан, — поляками, також розвивалося самостійне національно-визвольного руху. У першій половині ХІХ ст. провінція ця, управлявшаяся призначеним з Відня теж губернатором, залишалася областю застарілих феодальних поземельних порядків. У Східній Галичині поміщикам, переважно полякам за національністю, належала половина всієї землі, селяни ж володіли незначними земельними ділянками і було придавлені панщиною і поміщицькими поборами.

Становище українського селянства на Галичині було надто важким: воно було відірване основних українських земель і жило за умов подвійного національного гніту — австрійського і польського, причому знаряддям придушення українською національною культури була греко-римська (уніатська), підвладна Ватикану і Габсбургам, церковь.

Австрійська політика на Галичині в тому, аби нацькувати поляків і українці друг на одного й придушувати їх визвольний рух. У 1846 р. у Кракові спалахнуло польське демократичне повстання, але це було розгромлено австрійськими військами. Австрійські влади підбурювали селянське населення проти повстанців, сіючи недостовірні чутки, ніби повсталі заважають звільнити селян. Поруч із повстанням у Кракові до розгрому панських садиб і розправ із ненависними поміщиками та його управляючими перейшли у кількох місцях галицийские крестьяне.

Вгамувавши повстання на Кракові, австрійські влади потім без особливих зусиль придушили селянське повстання на Галичині. Перелякана польська знати стала після цього більше верноподданной стосовно Габсбургам.

8. Становище в слов’янських районах Венгрии.

Становище слов’ян, які населяли різні частини земель угорської корони — словаків північ від, західних і закарпатських українців (русинів) на северосході, хорватів і сербів Півдні королівства — і в чисельності майже вони поступалися пануючій нації — угорцям, було ще дуже важким. Панівні класи перебували з угорців і частково з німців, і тільки у Хорватії було значне місцеве дворянство. Мадьяры-помещики примусово нав’язували слов’янським народностям свою мову відмовляли у політичних правах навіть місцевому слов’янському дворянству.

Рух за національне відродження охопило як Словаччину. Навіть у значно більше відсталою би в економічному й політичному плані Закарпатської Русі, населеній українцями (русинами), яких жорстоко експлуатували поміщики — угорці й, помітні були ознаки пробудження національної свідомості. У 1831 р. більшу частину Закарпаття охопили селянські хвилювання, які вилилися в масове непокора селян поміщикам і керували місцевим чиновникам, в відмова нести феодальні повинності, в розгроми і підпали поміщицьких садиб. Яке Тривало більше двох місяців рух був пригнічений лише регулярними частинами австрійської армії, спішно надісланими району восстания.

З на початку ХІХ в. і особливо у 30—40-х роках південне слов’янство також перейшло лише період національного відродження. Вплив французької буржуазної революції" і культурні зв’язки з Росією сприяли пробудженню національного руху на Хорватії. Спроби мадяризації країни наштовхувалися на спротив з боку місцевої буржуазної і дворянській інтелігенції. Однією з найзначніших діячів національного відродження серед південнослов'ян був публіцист та політичний діяч Людевит Гай (1809—1872), зумівши згуртувати навколо себе низку видатних представників хорватської й почасти сербської і «словацької інтелігенції та започаткувати так званому иллиризму — хорватському національному руху, поданого також до зближення всіх південнослов'янських народностей. Л. Гай в 30-х роках видавав литературно-политическую газету «Народні иллирийские новичны» і багато зробив створення хорватського літературного языка.

Слабкість і нерозвиненість хорватської буржуазії призвели до того, що у котрий розпочався національно-визвольному русі відігравали велику роль місцеві дворяни. Гай та інші діячі иллиризма не виступали проти імператора і домагалися об'єднання балканських слов’ян з наданням їм політичного і культурного автономії у межах Габсбурзької імперії. Більше що вже набагато раніше 1848 р. панівних класів південнослов'янських народностей виявилося небезпечна революції прагнення шукати підтримки проти великодержавних домагань угорського дворянства у імператорського правительства.

9. Австрійська імперія напередодні 1848 года.

Гостре прояв невдоволення і напруженість національних протиріч напередодні 1848 р. спостерігалися Австрійської імперії повсюдно — в Угорщини, Чехії, Галичині, а про Ломбардії і Венеції, де генерал Радецький, спираючись на чотирикутник австрійських фортець в долині річки Повів безустанну боротьбу проти «Молодий Італії», знаходила підтримку в самих широкої населения.

Та й у власне Австрії, у самій Відні також наростали опозиційні настрої. Висувалися вимоги стосовно скасування феодальних повинностей (зрозуміло, за викуп), про розширення виборчого правничий та поданні розписи парафій і витрат в руки і запровадження сейма.

Опозиція була неоднорідною. Промисловці й частина високих чиновниківдворян розуміли необхідність реформування і поділяли помірковано-ліберальні погляди. У німецькій Австрії, і у столиці — Відні, були, проте, дуже такі й радикально-демократические настрої. Поруч із численної віденської середній і дрібної буржуазією носієм цих настроїв було студентство, терпевшее крайню матеріальну потребу. У студентських гуртках (особливо серед медиків) читали та обговорювали публіцистичні твори Гейне, Берні, соціалістів-утопістів, і навіть молодих австрійських писателей-демократов, именовавших свій напрям «Молодий Австрією». Їх книжки і часописи друкувалися по закордонах і ввозилися в Австрію таємно. Революційно-демократичних настрої передового студентства відбивали накопичене серед народних мас Габсбурзької монархії обурення, ще більше глибоке, ніж у Німеччині Це обурення полягала у стихійних селянських виступах, відмовах від виконання «робота» тощо. п. Після празьких подій 1844 р., які справили велике вразити австрійських робочих, хвилювалися ще й плебейські елементи міст, в особливості в передмістях Відня. Неврожай, дорожнеча, безработица—все ці лиха 1846—1847 рр. ще більше підігріли ненависть до існуючим порядкам.

Отже, до кінця 40-х років Австрійська імперія переживала криза феодально-абсолютистского ладу синапси і перебувала напередодні революції. Основний причиною цієї революції було протиріччя між потребами буржуазного розвитку та феодально-абсолютистским строем.