Без мови. 
Короленка В. Г

Без языка. Короленко В.Г..

Волынская губернія — сторона спокійна, тиха, трохи навіть сонна. Містечко Хлебно нагадує селище, а поруч село Лозищи і всі жителі у ньому — Лозинские, тому в багатьох прізвиська — звірі, птахи, візник, колесо. Ходили чутки, хто був лозищане «реєстровими козаками», на щось пожалувані дворянством. Але тепер жителі закопали до своєї при-вилегии й жило ні міщанами, ні чоловіками, говорили по-малоросски, але з волинським говіркою з домішкою росіян і польських слів, сповідували греко-униатскую віру, та був були до православ’ю. Вони чистіше селян, геть усі грамотні, про них говорили — гордії. Згадуючи минуле, лозищане незадоволені справжнім.

Осипу Лозинському жилося погано: землі мало, оренда важка, господарство бідне. Він одружений, але дітей ще немає. Подумавши, що дітям доведеться складніше, Осип «взяв ноги за пасок і пішов шукати щастя». Ця людина виявилась у числі небагатьох, хто не зник і відшукали, «видно, був людиною з головою»… За рік або двоє після виходу в Лозищи надійшов лист із великий рудої маркою, який і бачили тут. Лист перечитали багато: писар, вчитель, священик, поки, нарешті, він потрапило адресата: Катерину Лозинской, дружині Йосипа Голоблі, в Лозищах. Лист прийшов з Америки, з губернії Міннесота. У ньому повідомлялося, що Осип не пропав, працює у «фарме», але незабаром сподівається сам стати господарем. Втім, і в Америці і працівникові краще, ніж «іншому хазяїну в Лозищах. Свобода в нашій країні велика. Землі багато, корови опасисті, коня, як бики. Людей з головою руками поважають і цінують». Лозинський вже брав участь у виборах президента країни… Тільки нудно йому без дружини, тому нагромадив він грошей квиток, що й надсилає у листі. У цій билету повезуть Катерину безплатно за всі землям, стоїть їй дістатись німецького міста Гамбурга. Читаючи лист, люди розуміли, заплачено за квиток Лозинським чимало грошей, але це отже не пропав він, а знайшов власну частку. Писар вагався, як віддати Катерину лист із квитком. Хотів сам скористатися, але квиток був іменний, жіночий.

Взяв лист, Катерина розплакалася, «і на радощах теж плачуть». Жінка боялася вирушати в невідомість. Вона зомліла, тому довелося братові «Матвію Лозинському, на прізвисько Дишло, нести в руках у її хату». Про життя жінок у Америці по селі ходили різні чутки, і, здавалося, не залишиться жителів, помчать за щастям. Але поговорили і забули, крім двох: брата Катерини Матвія та її друга Івана Лозинського Дими. Дізнавшись про їх планах, люди сміялися: «І де тобі, Матвій, так далеко забиратися? Ти дурний, а Іван слабкий. Так вас там і в Америці гуси затопчуть». Але Дишло вирішив від сестри не відставати. «Ось і поїхали втрьох у далеку дорогу…» Довго вони подорожували, нарешті прибутку на Гамбург й одразу пішли шляхом пристань, там товкотнеча, зась. Маленький катерок перевозить пасажирів із пристані на океанський пароплав. Лозищане відразу зметикували, що він вирушає до Америки. Дишло всіх розштовхав, пробилися до сходням. Катерину пропустили за квитком, а чоловіків затримали, хоча вони тицяли гроші — не безплатно збиралися їхати. Катерина перебралася на пароплав, невдовзі він відплив. Лозищане отетеріли, неможливо взяти зрозуміли, що робити. Контролер, який затримав їх у пристані, запросив пити «шнапс», тільки й взяли з його незрозумілого белькотіння. У шинку бідолахи зустріли земляка, объяснившего, що треба було купити квиток. За тиждень вирушає іще одна пароплав з емігрантами до Америки, буде пароплав і зараз, але квитки нею дорожче. Дишло хоче наздогнати сестру, тому вирішує взяти квитки саме у цей пароплав. Наступного дня вони відплили з Гамбурґа.

Плавание морем вразило лозищан. Вони бачили неосяжний океан, викликає незвичні філософські думці про вічність природи, її гармонії, нікчемності людини у цьому нескінченному світі. Звісно, Дишло не мислив так струнко, він погано усвідомлював страх перед глибиною океану. Йому здавалося, що хтось незримий і великий спостерігає на людей, розпоряджаючись їх долями. У шторм Диму страждав від морській хворобі, а коли море заспокоїлося, став спілкуватися коїться з іншими емігрантами, намагаючись з’ясувати, що таке «велику свободу і в Америці». Знавці пояснили, — це велика жіноча статуя з факелом в руці. Але лозищанам не сподобалося таке пояснення, вони відчувають інший цього слова.

В сьомий день подорожі на море упав сильний туман. Пароплав ледь рухався, подаючи сигнали. «Саме тоді потім кораблем до помер пасажир. Його загорнули в саван і у морській безодні. Про нього гірко плакала молода дівчина, що залишилося сиротою. У тумані пароплав майже зіштовхнувся з айсбергом. Матвій будь-коли бачив таку махину льоду. Пізніше Лозинський Дишло знову зіштовхнувся з заплаканої дівчиною. Він був її втішати. Дати її померла поки що не батьківщині, батько — на пароплаві. Сирота страшиться невідомості, що очікує їх у незнайомій країні. Матвій вирішує, якщо визнає земельну частку далеку Америку, «це і твоя частка, дівчинка».

На дванадцятий день подорожі лозищане побачили пасажирів, стол-1ИВШИХСЯ носі судна, очевидно, берег недалеко. Невдовзі _таль проступати маяк. І наші мандрівники виразно побачили: «…стояла величезна постать жінки з піднятим в руці факелом», невдовзі здалися небезінтересними і високі вдома. Пароплав ввійшов у порт, але пасажирів не ссаживали. Ніч вони пробули пароплаві. Лише на самій наступного дня невеличкий катерок підтягував і штовхав його до пристані. Плавання закінчилося, але нашим мандрівникам боязко залишати звичну палубу. Вони несміливо зійшли трапом, дівчина жалася поруч.

Путешественники дуже зраділи, коли на пристали побачили «співвітчизника»: «Жид! А їй заподіюють Богу, нехай мене розіб'є ясним громом, якщо це жид! — першим побачив Диму, нагадуючи про якогось пана. Зраділи цієї людини, неначе рідному. Та й жид, помітивши білі сувої і смушкові шапки, відразу ж підійшов і привітався. Ця людина виявилась «паном Борком». В нього приміщення для котрі приїхали й у панянки «особливо». Він гукнув сина, взяв в дівчини «вузлик, і весь процесія рушила вулицею». Ганна дуже злякалася, коли її головою пронісся поїзд. Приїжджі «подивилися з роззявленими ротами, як потяг прогнувся повітря змією, повернув за кут, трохи не зачіпаючи за вікна будинків, і полетів знову повітрям далі, то прямо, то звиваючись…». Наші мандрівники йшли поряд і шепотіли молитви, а й за ними пішли якісь чорні дияволята, швыряющиеся шкіркою невідомого фрукта (банановою шкіркою). Диму запропонував покликати поліцію, але Борк відговорив, не прийнято з кожного приводу турбувати поліцейських. Хлопчики веко-ре відстали. Борк запросив піднятися сходами, що призводить до платформі саме його поїзда, який нещодавно пронісся за їхньою головами й дуже налякав. Диму категорично відмовився у «літаючий поїзд», лише залишитися у самотині змусив його піднятися за іншими на платформу. Виявилося, подорожувати поїздом не страшно.

Вскоре вони розмістилися у містера Борка в десятиместной просторій кімнаті. Ганна оселилася з дочкою хазяїна Розою.

Дыма дивовижно швидко пристосовувався до місцевих порядків. Матвія ж обтяжує чужина. Розмова із соотечественницей «суворої баринею» погіршує це настрій. Вона прийшла наймати Ганну собі у обслуги, але ще пішла ні із чим. Лозищане написали лист Осипу, шукаючи його. Поки живуть у Борка, дивуючись незвичайності порядків й моралі «нового світла». Диму умовляє Матвія битися з ірландцем за власний кошт. Але Лозинський Дишло не погоджується, не звик користуватися своєї силою, а тим паче її продавати. Матвія дивує, що євреї і в Америці не шанують «святу суботу» оскільки це робили у Росії. Борк пояснює це новими обставинами: необхідністю працювати: жодному хазяїну не сподобаються прогули працівника навіть із релігійним міркувань. Борк пояснив, що релігія пристосовується нових умов, даючи послаблення, ніж відстрахати віруючих від церкви. Матвію це не зрозуміло і не удачі. На пропозицію Борка постригтися Матвій сердиться. Він хоче зберегти свій вигляд незалежно від місця проживання. Стрижку і зміну одягу він сприймає як відмови від вікових традицій предків, батьківщини, релігії.

Лозищане мріють про кращого життя в певної фантастичною селі зі щасливими жителями. Вночі Матвій бачить сон: ніби хтось кричить: «Дурні люди, бідні, темні люди. Немає такої села…» Колишні приятелі померли. Тебе мати рідна не визнає, коли станеш перед ній… й онуки її будуть американці… Матвій кричать у розпачі прокинувся. Його настрій ще більше зіпсувалося, побачивши постригшегося Диму, схожого тепер у американського бродягу. Диму ображено розповів Матвію, що саме люблять битися, боксувати за гроші. Він посперечався, що Матвій найсильніший і легко здолає соседа-ирландца. Саме тоді Ганна і дочка Борка Роза згадували про своє сім'ях. Ганна боялася розповісти, що її брат брав участь у єврейському погромі, за це посаджений за грати. Пізніше вона зраділа, що стрималася, не разоткровенничалась. Мати Рози померла після єврейського погрому, налякавши події. Поговоривши і помолившись, дівчини лягли спати.

С цього у Дими став різко псуватися характер, він зв’язався з американцями, водив із нею компанію, з’ясовуючи, як і заробити життя. Незабаром він запропонував Матвію продати свої голоси під час виборів мера. Матвій навідріз відмовився, Диму остаточно віддалився від приятеля.

Письма від Осипа не було, Матвій нудьгував, сидячи вдома за читанням Біблії. Знову Диму завів балачки про боксі. Борк підтримав його: американці люблять бої, роблячи великі ставки які борються. Матвій вилаяв їх ледарями і відмовився битися. Диму продовжував спілкуватися зі своїми новими приятелями «американцями». Якось Диму підійшов до що сидить Матвію й попросив його побитися з ірландцем. Матвій статечно відмовився. Ірландець погасив газовий ріжок, заважаючи Матвію читати. Лозинський послав його ліктем, ніж мішався. Ірландець упав, але пізніше — знову поліз в бійку. Матвій встав, згріб Падди волосся, затиснув його голову між колін і кілька разів шльопнув дуже гучно по м’якому місцю. Усі сталося блискавично. Численні свідки події падали зо сміху. Диму сам сміявся, і потім вимовляв Матвію: «Добре, нічого сказати: битися, точно ведмідь у барлогу… Це сором перед освіченими людьми». Матвій спокійнісінько продожував читати. Ірландець не заспокоївся, він підійшов до Матвію, і коли той встав, смикнув лозищанина за ноги. Матвій з гуркотом упав підлогу. Він прийшов в лють, ірландцеві було б кінець, якби не подскочившая Ганна, успокоившая Матвія. Ірландці ледь угамувалися, бачачи гнів Матвія.

Ночью Диму розповів, це й називається «індіанська штучка». Матвій знову розсердився, проклинаючи всіх новоявлених приятелів Дими. Ті посхоплювалися з ліжок, боючись продовження гніву Лозинського. Але Диму заспокоїв їх, Матвій не заподіє їм зла.

«Матвей звик поважати себе», йому важко забути вчинок Падди, так унизившего його. Вночі Матвію наснилося, ніби Падди підійшов щодо нього, а Матвій було поворухнутися, захиститися. Миготіло злякано обличчя Анни. Потім приснилася весілля сина Борка Джона та Ганни. Матвій уві сні скреготів зубами, ніж привів у жах навіть Диму. Вранці, коли все розійшлися, Матвій зріс у кімнати Анни й Троянди і сказав, тутешні порядки нагадують йому історію Содом і Гоморру. І тому якщо б міг, те з торбинкою пішов би там, але з морю не підеш. Він вирішив відвести Ганну до суворої барині, приходившей до Борку. Співвітчизниця не скривдить сироту, поки Матвій не запрацює грошей на зворотний шлях. Ганна скорилася волі Матвія, хоча Роза відмовляла йти до барині: вона мало платить і змушує багато працювати. Матвія це зупинило.

Джон відвів Матвія і Ганну дами, де проходив довгий повчальний розмова, поки молодий Борк не розсердився, і пішов. Матвій кинувся слідом, не звернувши увагу номер вдома. Не знав і адреси Борка…

Матвей кинувся наздоганяти Джона, обознался, заплутався в однакових будинках і зовсім розгубився. Джона «зазрила совість», він повернувся за Матвієм, але цього й слід щез. Джон кидався в різні боки, але не вийшло. Пізно увечері ще Ганна розплакалася, представивши, що назавжди потерялаМатвея. У Борка теж допізна не спали, обговорюючи зникнення Матвія. Весь день Джон і Диму бігали містом у марних пошуках лозищанина. Вночі Диму неодноразово плакав.

На за кілька днів Матвій став «найзнаменитішим людиною Нью-Йорка», але це пізніше.

Осознав, що він загубився, Матвій купив хліба, напився безпосередньо з фонтана стояв, роздумуючи, що робити далі. Тут побачив репортер й про всяк випадок зробив замальовку незвичного людини. Увидя котрий підійшов поліцейського, Матвій утік. Він побоявся потрапити до буцегарню — паспорт залишився в Борка.

Чистильщик чобіт покликав Матвія, подумавшего, що це знайомий Борка. Пізніше Матвій зрозумів свою помилку і наявність розсердився: «Собака ти, чорна собака… Людина на тебе понадіявся, як у брата… як у рідного батька може…».

Матвей плутав містом весь день. Навіть вийшов до будинку, де збиралися емігранти, і якби стріляючи підійде ближче, то побачив свою сестру Катерину з Осипом, які йдуть зустрічати черговий пароплав з думкою побачити Матвія і Диму. Але Матвій не знав цього й пішов вліво. Блукаючи вулицями мостам, він уперше вийшов до затоці, задрімав у води.

Проснувшись, Матвій поспішив до вагона канатної дороги, заклично звонившему вночі. Матвію хотілося нескінченно їхати, але кондуктор випровадив її в парку. Лозинський шукав затишний куточок, відпочити від безплідних поневірянь, але голос сторожа спугнул його.

Наконец Матвій приліг в траві у фонтана. Вона задрімав, «аж тут кущі розсунулися, і частку якоїсь людина зупинився з нього, заглядаючи у його нічне притулок». Людина став щось запитувати, але Матвій не зрозумів його. Лощинский озлобився, невже не дадуть і спокою. Бідолаха відійшов, кроки його вщухли. Матвію раптом захотілося повернути бідолаху, але вона, мабуть, щось зрозуміє. Раннього ранку Матвій побачив свого «нічного гостя» повішеним на дереві. Він кинувся допомогти, але був мертвий. Матвій поспішив проти.

В це ранок безробітні Нью-Йорка вирішили влаштувати мітинг. Його призначили раніше, щоб привернути більшості, які поспішають працювати. Репортер, посланий висвітлювати події, однією з перших побачив Матвія, зазначаючи: «Першим з’явився якийсь дикун у фантастичному костюмі…», та був висяче в частіше тіло. Репортер кинувся допомогти знедолений, але, зрозумівши, що пізно, вирішив закарбувати її газети. Це викликає сенсацію, газета буде задоволена. Поступово парк наповнився людьми. Вони збиралися біля «нещасного», поліції не було. Прибув і Чарльз Гомперс — знаменитий оратор робочого союзу. Він віддав належне знедолений, «изнемогшему від важкою боротьби». Матвій щось розумів, але відчував споріднену зв’язку з зібранням. Він наближався до оратору. Бог весь, що він зробив, та його нестримно несло до платформи, на якої полум’яно виступав Гомперс.

Неизвестно, що було б, доберися Матвій до мети, але його від шляху встав поліцейський Гопкинс, вчора вже бачений Матвієм у фонтана. Лозинський захотів взяти його правицю і поцілувати, Гопкинс відскочив і вдарив Матвія по голові клобом (кийком). Кров потекла в обличчя Лозинського, очі почали дикими, страшніше, ніж у кімнаті Борка, що його звалили з ніг. «У цьому вся ударі йому раптом зосередилося усе те, що пережив, перечув, перестраждав при цьому час, вся ненависть і гнів бродяги, якого, нарешті, зацькували, як дикого звіра…» Матвій зім'яв поліцейського, допоможе кинулися інші правоохоронці, але «за кілька секунд величезний людина, в небаченої одязі, кошлатий і лютий, один спростував найближчу ланцюг поліцейських міста Нью-Йорка». Лозинському допоможе кинулися італійці, і натовп вирвалася на площа. Організатори вирішили, що мітинг зірвано, і пішли, як і прийшли, під звуки найманого духового оркестру.

Несколько днів газети Нью-Йорка, завдяки Лозинському, працювали надзвичайно бадьоро. Вони опублікували оголошення:

Дикарь у Нью-Йорку:

Происшествие мітингу безробітних.

Кафр, патагонец чи слов’янин?

Сильнее полісмена Гопкінса.

Угроза цивілізації.

Оскорбление законів цієї країни!

Мы дамо портрет дикуна, який убив полісмена Гопкінса.

Дыма побачив це величезному екрані. Газети повідомляли нові подробиці: спочатку Гопкинс марно пояснював дикуну недоречність купання дітей у фонтані… Але дикуни люті і мстиві… Поліцейський жертва боргу міському парку. Інша газета відзначала хорошу організацію мітингу, але італійці, євреї, російські, спаленілі, як порох, відомі дикуном. Сенатор Робінзон поділився з газетою своїми враженнями з цього приводу. Він звинуватив у всім оратора, котрий підняв натовп на заворушення. Наступного номері виступив Гомперс, звинувативши поліцію в нестриманості. Він постраждалим себе, бунтівні зірвали мітинг. Він підбурював нікого до таких рішучим діям. Тепер він має намір розпочати процес у суді штату про недоторканність зборів. Газети ще за кілька днів погаласували про катастрофу, з’ясовуючи національність «дикуна», і відволіклися інші «гарячі новини».

В домі старої дами № 1235, де служила Ганна, воно йшло своєю чергою. Матвій як і воду канув, Джон і Диму не з’являлися. Ганна тихенько зітхала, згадуючи обіцянку Матвія: «Моя частка буде схвалений і твоя частка, дівчинка». Невдовзі господиня принесла купу газет і розповіла про происшествиив міському парку. Вона лаяла Матвія, спочатку людини, яка дамі своєї статечністю. Ганна пояснила, Матвій хотів поцілувати руку поліцейського. Бариня не повірила: «Хотів поцілувати?., й убив?» Вона уклала, якщо Матвія впіймають, його повісять. Ганна працювала у церква повз житла Борка. Один з неділь зайшла порадитися з Дымой і Розою про події. Від хазяїна вона дізналася, що лист нарешті дійшло, за Дымой приїхали з Міннесоти. Газети перестали писати про мітингу на міському парку, поліцейський видужав. Тепер є тільки Диму так Лозинские думали, як розшукати Матвія.

Сам ж винуватець події щодня відомого мітингу надвечір поїхав на екстреному поїзді на Детройт…

Как лише Матвій звалив поліцейського і натовп вискочила на площа, зрозуміли: більше щось буде. Молоді італійці підхопили Матвія і вивели його довгими переходами із площі. Вони почали розпитувати його, але щось зрозумівши, крім слова «Міннесота», вирішили переодягнути «дивного незнайомця» і збирається відправити потягом до штату Міннесота, подалі від Нью-Йорка. Матвій спочатку пручався, але показали жестом петлю навколо шиї, і він змирився. Його переодягли, підстригли, відвезли на вокзал, давши з собою кошик з їжею та вином. Гроші квитка у Матвія були. Сівши до вагона, Матвій заснув, зморений бурхливими подіями минулих діб.

Матвей спав майже весь шлях, раз у раз прокидаючись і безглуздо дивлячись в протилежні боки. На одній з станцій до вагона, у якому їхав Матвій, ввійшов новий пасажир. То справді був сухорлявий старий із проникливим поглядом. Він був одягнений «зовсім обшарпанцем», але тримався впевнено. Інші пасажири ставилися щодо нього досить шанобливо. Невдовзі Матвій знову заснув.

Но сни часом приходять невчасно, Матвій проспав масу цікавого, він міг би уникнути багатьох неприємностей, якби не спав. На проміжної станції ввійшов юнак, поклав вузлик на полку над головою Матвія, уважно роздивляючись лозищанина. Матвій теж відкрив очі, а згодом відкинувся на полку і заснув. Юнак привітався зі «дивним пасажиром», які виявилися суддею Дикинсом. Вони розговорилися про Матвее, заинтересовавшем обох джентльменів. Суддя називає молодої людини «містером Ниловым». Дикинсон згадав недавню газетну галас про «кусающемся дикуні», мабуть, вихідця з Росії. Нилов досить холодно відповів, що росіяни не мають звички кусатись, це вигадка газетярів. Нилов досить добре знає своїх співвітчизників, щоб це стверджувати. У країні, на жаль, люди ще кланяються занадто низько. І тепер на вітання пішов сильного удару кийком. Хто ж це стерпить? Дикинсон відповів, що «молодий людина змогла б відмінно працювати адвокатом. На чергове пропозицію судді поміняти роботу Нилов відмовився, він уперше вийшов на станції і рушив до лісопилці, де було простим робочим. Експонати, залишені вагоні посудачили про Нилове, і потім суддя зауважив, що у душі сплячого досить неспокійно.

Наконец приїхали до Дэбльтоун, кондуктор розбудив Матвія, пояснюючи жестами, що час. Суддя на платформі поговорив з поліцейським, зобов’язавши його ознайомитися з підозрілим паном. Матвій вийшов із ваго-1 на, сів у лаву і просидів до ранку, йому не було куди йти, вона може пояснити свої наміри.

К ранку з’явилася людина, яке утверджує, що приїжджий — ніхто інший, як «дикун», який убив поліцейського у Нью-Йорку. Той не вимагав від судді заарештувати «дикуна». Дикинсон дав телеграму Нілову і ліг спати, впевнений, що у поліції Дэбльтоуна надійний помічник.

Полицейский Джон Келлі, карауливший Матвія, вранці доповів судді, незнайомець сидить попередньому місці, як побита собака, навколо збираються жителі містечка. Коли поліцейський наблизився, «незнайомець потягнувся до руки Джона й хотів би її вкусити», — стверджував Келлі. З натовпу викликали жінку, батько якої був поляком. Вона ж пам’ятала лише слова пісні: «Наша мат-ка… куропат-ка… // Рада бити дет-ей…» Матвій здригнувся, почувши звук рідну мову. Він кинувся до жінці, та його шлях перепинив поліцейський. Матвій безсило схопився за ручку лави. Він мав зацькований вид. На очах раптом стала картина корабля, де вона прибув Америку, і похорону батька Анни. Матвія злякав міраж. Протерши очі кулаком, він побачив, як поліцейський скалиться над рукою судді, намагаючись її вкусити. Матвію стала зрозуміла реакція американців. Він крикнув: «Неправда!» — і кинувся до судді пояснити свій посаді-. пок. Усіх, що стоять по дорозі, Лозинський розкидав, невідомо, що б, якби Нилов. Він доброзичливо запитав: «Гей, земляк! Що це тут накоїли?» Матвій кинувся до руки новоприбулого, став цілувати її, ридаючи, як дитина. Незабаром усе з’ясувалося. Суддя пишався своєї «великої місією» у вирішенні загадки «дикуна».

На наступного дня газета міста Дэбльтоуна вийшла з портретом «містера Метью» (Матвія). Відтепер розкрито секрет незвичного поведінки незнайомця. Описувалася особистість Матвія, він характеризувався прекрасним лагідним людиною — дізнавшись, що поліцейський Гопкинс живий і, Матвій, як стверджують газети, був щасливий. Жест, зрозумілий Гопкинсом неправильно, був вираженням покори та поваги. Після благополучно кінця розгляду Нилов відвів Матвія себе на квартиру.

Матвей проспав цілодобово. Прийшовши з роботи, Нилов погодував гостя, Лозинський відчував деяку ніяковість перед «паном Ниловым». На наступного дня Євген запропонував Матвію роботу в лісопилці. Лозинський погодився. Матвій працював ретельно, що він виявив, що з вирахуванням їжі і щодо оплати квартиру в нього досить грошей, що він вирішує збирати повернення там. Нилов відмовляє Матвія від цього безглуздою затії. У Америці Матвій може здійснити свої мрії про господарстві, домі, дітях. «Усе це ви можете знайти тут! То навіщо ж вам їхати?» Юнак запитав Лозинського, дізнався литот його? Так, Матвій згадав свого колишнього пана, віддав лозищанам спірні землі після смерті батька. Євген вдячний Америці, тут «колишні вороги» зустрілися друзями, як брати. «Про це одне я буду вдячний нашій країні». Нилов розповів, що він повертався до Росії і їхав знову. Там йому й бракувало свободи, а тут — батьківщини.

Несколько пообвыкнув, вивчивши мову, Матвій перейшов працювати до ферми до німцю, ценящему його силу. Матвій навчився працювати машинами. За рік Нилов влаштував його інструктором в-еврейскую колонію. Нью-йоркські газети мало друкували про події, які у Дэбльтоуне, тому Диму, ні Ганна щось знали про Матвее. Живучи у колонії, Матвій дуже змінився. Згодом він став часто згадувати Ганну та американську обіцянку, яку їй. Два роки він приїхав за дівчиною. У перший момент Ганна злякалася, уявивши собі привиду, потім зраділа поверненню Матвія. Перед від'їздом щодо нього Матвій і Ганна пішли шляхом пристань Нью-Йорка — подивитися, як підходять пароплави із Європи. Серця їх стискала пекуча сум, та про поверненні там неможливо було мови. Треба будувати життя й пускати коріння тут, в «новому свете».

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.