Готфрід Бенн. 
Птолемієць

Готфрид Бенн. Птолемеец

Повествование тягнеться з першого особи. Автор і оповідач, якому належить Інститут Краси «Лотос», кількома штрихами малює картину Берліна період окупації, холодної взимку 1947 р.: населення страждають від голоду, на розпалювання йде уціліла меблі, торгівля завмерла, хто б платить всі податки, життя зупинилася. Інститут Краси поступово занепадає: службовцям нічим платити, приміщення не опалюються. Хазяїн залишається у ньому цілком один, але це зовсім не пригнічує його. навпаки, він навіть радий, що позбувся настирливих відвідувачів, які набридають йому скаргами на відморожені кінцівки і варикозні виразки. Він обзаводиться кулеметом, попри ризик, пов’язані з подібним придбанням, і розстрілює з відкритого вікна свого Інституту всіх підозрілих осіб. Трупи убитих, зазначає оповідач, нічим не відрізняються від тих, хто змерзнув чи наклав він руки. Рідкісних перехожих також не бентежить вид мерців: «зубний біль чи запалення окістя ще міг би викликати їх співчуття, але з горбочок, присипаний снігом, — то, можливо, це просто валик від дивана чи здохлий пацюк». Оповідача не ятрить сумнів морально-етичного характеру, бо у сучасну епоху, як у людині поступово відмирають «моральні флюїди», радикально змінилося ставлення до смерті: «У, де відбувалися настільки жахливі речі й який знайшов спочинок настільки жахливих принципах, як Показали недавні дослідження, давно час перестати порожню балаканину про життя та обдаровує щастям. Матерія була випромінюванням, Божество — безгомінням, а те, що поміщалося між тим, — пустяк».

По ночам до оповідачеві звертається Нескінченний: «Ти думаєш, що Кеплер і Галілей — найбільші світила, що — просто старі тітоньки. Як тітоньок поглинає в’язання панчоху, оскільки ці помешались виставі у тому, що земля обертається навколо Сонця. Напевно й той і той були неспокійними, экстравертными типами. Нині ж дивися, як згортається ця гіпотеза! Нині дедалі обертається навколо всього, а коли всі обертається навколо всього, нічого не обертається, інакше як навколо себе самої». Оповідач прислухається до слів Нескінченного, проте найчастіше веде діалог із собою. Екскурси до історії, географію, атомну фізику і палеонтологію змінюються професійними міркуваннями про достоїнствах різноманітних косметичних средств.

Объясняя, що він дав своєму Інституту назва «Лотос», оповідач називає міф про лотофагах. Шанувальники прекрасного й ті, хто жадають забуття, харчуються плодами лотоса, бо потребують інший їжі, у тому влади — сподіватися і забувати. У світі, де всі цінності стали відносними, де спроба понятійного мислення побачити загальну взаємозв'язок явищ спочатку приречена провал, лише здатне протистояти тотальному духовному кризи, адже він створює автономну сферу абсолютної реальності. Творчість має сакральний зміст і набуває характеру мифически-культового ритуалу, з якого художник «звільняє» сутність речі, виводячи її межі кінцевого. Ізольоване Я художника створює монологічне мистецтво, яке «спочиває на забутті, і є музика забуття». «Ідеологічним змістом» свого Інституту він оголошує наступний принцип: «виникнути, існувати лише акті прояви і знову исчезнуть».

Рассказчик затято обрушується на міфологізовану уявлення про життя, властиве свідомості обивателя, який боягузливо мириться із будь-якими обставинами і мотивує свою покірність тим, що горезвісна «життя» не враховує інтересів і сподівання окремої людини, підпорядковуючи його «вічним цілям». Оповідач вимовляє суворий вирок «життя»: «Це плювальниця, у якому все харкали — корови, і хробаки, а шльондри, це — життя, яку вони пожирали з шкірою та у волоссям, її непрохідна тупість, її нижчі фізіологічні висловлювання як травлення, як сперма, як рефлекси, — тепер ще приправили усе це вічними цілями». У результаті цих міркувань оповідач незбагненним собі самого чином раптово відчуває, що він любить цю люту зиму, яка вбиває все живе: «хай би вічно лежав цей сніг, і морозу був кінця, бо весна стояла переді мною, як якесь тягар, у ній була щось руйнівну, вона безцеремонно доторкалася до тієї аутичной реальності, що її лише передчував, але її, на жаль, назавжди залишила нас». Проте оповідач поспішає додати таке: він боїться весни зовсім на через страх до того, що сніг стане і зупинився неподалік від Інституту знайдуть численні трупи людей, що їх застрелив. Він ці трупи — щось ефемерне: «У період, коли лише маса щось отже, уявлення про окремому мертвому тілі віддавала романтикой».

Рассказчик гордий тим, що ні входить у конфлікт за духом часу, у якому протікає чи, скоріш, недвижно варто її буття. Він бере все таким, як воно є, і лише споглядає етапи духовної історії Заходу, хоч перебуває хіба що поза часу й простору, оголошуючи ці останні «фантомами європейської думки». Свої враження він передає у вигляді вільних асоціацій: «Настав ранок, прокукарекал півень, він прокричав тричі, рішуче волаючи зрадництві, але не було того, кого могли зрадити, як і ще, хто зрадив. Усі спало, пророк і пророцтво; на Оливній горі лежала роса, пальми шуміли під невідчутним вітерцем — і вже злетів голуб. Святий Дух, її крила майже беззвучно розсікали повітря, і хмари було його прийнято, він большє нє повернувся тому — Догмі настав край». Оповідач має на увазі догму про людину, про гомо сапієнса. Він пояснює, що саме ми маємо промови про спад, де знаходиться людина, чи навіть раса, континент, певне соціальний устрій і історично що склалася система, немає, всі події — лише результат глобальних зрушень, через які все творіння загалом позбавлене майбутнього: настає кінець четвертинного періоду (четвертинний період — квартэр) відповідає останньому періоду геологічної історії, що триває понині. — У. Р.). Проте оповідач не драматизує цю ситуацію, перед якою стоїть людство як вид, він пророчо проголошує, що «рептилія, яку ми називаємо історією» не відразу й не раптом «згорнеться в кільце», що очікують нові «історичні» епохи, а найближча картина світу буде, швидше за все, «спробою зв’язати воєдино міфічну реальність, палеонтологію і аналіз діяльності головного мозга».

В життя оповідач передбачає дві основні тенденції: невтримний гедонізм і продовження життя за будь-яку ціну з допомогою фантастично розвиненою медичної технології. Оповідач впевнений, що прекрасна епоха капіталізму і «синтетичної життя» лишень розпочалася. Надвигающийся століття візьме у такі лещата, поставить людей перед необхідністю такого вибору, що ухилитися від цього буде неможливо: «Прийдешнє століття допустить існування лише двох типів, двох конституцій, двох реактивних форм: ті, хто діють хочуть піднятися ще вище, й ті, хто безмовно чекають зміни і перетворення — злочинці і ченці, нічого іншого вже не будет».

Несмотря досить похмурі перспективи, що чекає у майбутньому, оповідач впевнений, що його Інститут Краси «Лотос» буде ще процвітати, бо його послуги потрібні завжди, навіть якщо людей замінять роботи. Оповідач не зараховує себе не до оптимістів, ні з песимістам. Завершуючи своє пророчески-исповедальное есе, він говорить про собі: «Я верчу диск, й мене самого крутить, я — птолемеец. Я не стенаю, як Ієремія, я — не стенаю, як Павло: „чи роблю, куди захочу, що ненавиджу, то роблю“ (див. Рим. 7:15. — У. Р.) — я такий, яким буду, я роблю то, що це є. Не відаю ні про яку „брошенности“ (мають на увазі вираз М. Хайдеггера. — У. Р.), про яку говорять сучасні філософи, я — не кинутий, мене визначило моє народження. У мені немає „страху перед життям“, зрозуміло, я не навешиваю він дружину уяву і дитини разом із літнім будиночком і білосніжним краваткою, я ношу непомітні оку пов’язки, та заодно зі мною — костюм бездоганного покрою, зовні — граф, всередині — парія, низький, чіпкий, невразливий. <…> Усе правильно, як має бути, і поклала край хорош».

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.