Цесаревич Олексій

Курсовая робота По темі: Цесаревич Олексій П л, а зв Вступ Сім'я цесаревича Особистість Олексія Миколайовича в спогадах сучасників Якщо Олексій вижив (гіпотетична особистість) Претендент Укладання Додаток Список літератури.

Вступление.

У 1998 року у Санкт-Петербурзі вийшла книжка «Порятунок царевича Олексія», автори якої спробували реконструювати розстріл сім'ї останнього російського Імператора. Поширена думка, що це члени царської сім'ї знищені були ніч із 16 на 17 липня 1918 року. Попри це, висновок авторів книжки: швидше за все син Імператора, царевич Олексій, залишився у живых…

Оскільки хто б підозрював, що з царевича можна було врятуватися, досі було зроблено серйозних спроб достовірно описати особистість Олексія Николаевича.

У своїй роботі захотіла відновити основні риси особистості цесаревича навіть уявити, яким людиною міг стати, якби справді залишився живий.

Працюючи над рефератом я використовувала переважно спогади сучасників Олексія Миколайовича, досить близько знали цесаревича та її сім'ю (2, 4, 5, 7, 8, 10, 14). Основним джерелом були спогади П'єра Жильяра (2), наставника Олексія та їхні вчителі великих князівен. Ці спогади особливо цікаві, т.к. Жильяр супроводжував цесаревича в усі її поїздки, жив разом із сім'єю Імператора. Будучи наставником наступника престолу, Жильяр надавав досить великий впливом геть Олексія Николаевича.

Також я використовувала спогади як-от Мосолов — начальник канцелярії міністра двору (4), Шавельський — протопресвітер російської армії й флоту (5), Панкратов — комісар тимчасового уряду щодо охороні царської сім'ї (8) і другие.

Серед джерел був щоденник Імператора Миколи Олександровича (3) за 1916 -1918 року й його листування з Імператрицею Олександрою Фёдоровной (12). Щоденник написано дуже стисло, туди занотовувалися лише основні події дня, але з тих щонайменше з його допомогою ми я змогла уявити побут на Царської Сім'ї. У листах Микола Олександрович більш розкутий. Читаючи їх, нескладно зрозуміти відносини у Царської Сім'ї.

Були використані твори Барбари Бернс (9) і Роберта Массі (6).Несмотря те що, що не були сучасниками Олексія Миколайовича, під час створення книжок використовувалося дуже багато документальних даних, причому частина їх наводиться авторами.

Інша література (книжки 11, 13, 15, 16, 17) переважно про розстріл Царської Сім'ї. З допомогою ці книжки я змогла зрозуміти, які нині існують думки про вбивство Імператора та його сім'ї і про можливість порятунку когось із членів сім'ї.

Сім'я цесаревича.

На розвиток особистості людини значний вплив надає його родину. Тому, для відтворення основних чорт особистості цесаревича Олексія Миколайовича, важливо вивчити умови життя, відносини у сім'ї, де він жил.

Царська сім'я відрізнялася атмосферою кохання, і порозуміння. Записи у щоденнику Миколи Олександровича, наприклад, свідчать, що Імператор і Імператриця, «Папa» і «Мамa», дуже любили проводити час із своїми дітьми (записи за 7.02.1917: «Вечір провели разом», 10.03. «Вечір провели разом», 18.03. «Вечір провели сімейно»). Так, Микола Олександрович щодня гуляв із нею, причому прогулянки бували досить тривалими (записи за 2.01.1917: «Обійшов увесь парк з дочками», 5.01.: «…погуляв з Тетяною і Марією», 6.01.: «Погуляв з Тетяною і Марією», 13.01.: «Вдень зробив хорошу прогулянку з Ольгою і Марією», 16.01. «Гуляв години з О[льгой], М[арией], і А[настасией]» тощо. Усього за січень 1917 року 18 аналогічних записей).

Вечорами батьки часто читали дітям вголос (1.01.17.: «Ввечері читав вголос», 3.01.: «Читав вголос», 4.01.: «Ввечері почитав вголос», 6.01.: «Ввечері читав вголос…» тощо., за січень 1917 року 9 аналогічних записів). Іноді Імператор збирав з дітьми puzzle (30.01.1917.: «Після вечірніх паперів робили puzzle» 31.01. «Ввечері робили puzzle», 3.02.: «Сиділи і збирали разом puzzle»).

З іншого боку часто влаштовувалися сімейні спектаклі. Причому них брали участь як діти, однак і Імператор. Підготовка до уявленням, репетиції починалися заздалегідь. Микола Олександрович переписував все ролі, і потім розучував його з учасниками (23.11.1917.: «Переписував з оповідання своєї ролі майбутньої нашого уявлення франц. п'єси Les deux timides. До вечора закінчив роботу — довелося півтори зошити, яке зі двох»., 28.11.: «Після чаю перечитали кожен своєї ролі з Les deux timides … «14.01.1918.: «Перед обідом зіграли свою п'єсу [ Les deux timides ] по-справжньому. », тобто. п'єса була зіграна лише крізь 2 місяці від початку підготовки. Загалом із першого січня до перше квітня 1918 року був зіграно 8 спектаклів, причому 2 їх двічі повторялись).

Також організовувалися сімейні перегляди фільмів, кінематограф (12.01.1917: «О 6-й годину. був кінематограф «, 5.10.: «Ввечері Олексій влаштував нам свій кінематограф», 15.10.: «Ввечері домашній кинемат [ограф] «).

П'єр Жильяр згадує про роль цесаревича у сім'ї: «…[він] був центром цієї тісно згуртованої сім'ї, ньому зосереджувалися все прив’язаності, всі сподівання. Сестри його обожнювали, і він був радістю своїх. Коли він був здоровий, весь палац здавався хіба що преображённым, це був промінь сонця, освещавший і речі, і оточуючих» (2, стор. 65). По-моєму, не вимагає комментариев.

Батько хлопчика, Імператор Микола II, особливо любив перебуває з сином. Це свідчить, наприклад, запис у щоденнику Імператора, зроблена під час розлуки з цесаревичем: «Порожньо здалося у домі без Олексія» (3, стор. 498).

Коли Микола Олександрович призначили головнокомандувачем армії, він повинен досить часто їздити в Ставку, до міста Могилів. І на першу поїздку Імператор бере з собою Олексія. Ось що згадує звідси Георгій Шавельський, протопресвітер російської армії й флоту: «У Ставці Спадкоємець помістилася в палаці ж із батьком. Спальня вони мали загальна — невеличка кімната, цілком проста, без будь-яких ознак царської обстановки… Снідав [Олексій] завжди за загальним столом, сидячи по ліву руку Государя. При доброї погоди брав участь у прогулянці і запитають обов’язково супроводжував Государя до церкви богослужіння» (5, стор. 360). Тобто. Микола Олександрович намагався провести з сином якнайбільше времени.

Під час арешту Імператор сам взяв він викладання царевичу минуле й географії (8, стор. 27, 28), хоча ситуація була можливість запросити при цьому вчителя. До того ж Микола Олександрович щоразу зазначає уроки у своєму щоденнику (наприклад, 17.04.1917. «З 12 годину. до сніданку дав Олексію урок географії», 19.04. «Від 12 годину. до сніданку сидів із Олексієм на уроці з російської історії», 20.04. «…давав урок географії Олексію», 23.04. «…тренувався з ним [Олексієм] російської історією» тощо. Усього за квітень 1917 року 8 аналогічних заметок).

На любов батька хлопчик відповідав взаємністю. «Влітку у Спадкоємця було… развлеченье, яке виявляло… його ніжну прихильність до свого батькові. Вранці до виходу Государя до ранковому чаю Олексій Миколайович ставав з рушницею «на годиннику» біля входу до намет, віддавав по-військовому честь котрий входив государю і залишалося на годиннику, доки Государ пив чай. При виході останнього зі намети Олексій Миколайович знову віддавав честь вже після цього знімався з «годин» (5, стор. 363).

Мати цесаревича, Імператриця Олександра Фёдоровна, майже розлучалася з хлопчиком (так, перша її розлука з нею відбулася у жовтні 1915 року, коли Спадкоємець вперше поїхав із батьком в Ставку). Адже гемофілія — хвороба, якої страждав Олексій Миколайович — могла віднести життя хлопчика будь-якої миті, варто було йому лише вдаритися чи порізатися. Тому Імператриця не могла розлучитися зі своєю дитиною «без тривожною думки, побачить вона його знову живим» (2, стор. 135).

Під час нападів хвороби Імператриця не відходила від ліжку хлопчика ні днем, ні вночі. Вона «сиділа в головах сина початку захворювання, нагиналася щодо нього, тішила його, оточувала його власним любов’ю, намагаючись тисячею дрібних турбот полегшити його страждання» (2, стор. 42). Природно, що Олексій Миколайович був улюбленим, найдорожчим дитиною для Императрицы.

У цесаревича було четверо старших сестри. Ганна Вырубова пише, що князівни — прості, ласкаві й освічені дівчини. Вони у чому не виявляли свого положення у поводженні з іншими: прибирали разом із обслугою свої ліжку, наводили лад у кімнатах, нерідко надходила в гості до своїм няням і гралися зі своїми діточками (14). У палаці їх називали на ім'я та батькові: Ольга Миколаївна, Анастасія Миколаївна. Коли дівчат зверталися офіційно, іменуючи їхні повний титул, вони ніяковіли. Якщо вони самі віддавали якісь розпорядження, це звучало як прохання, ніж як наказ. Так був і Олексій Николаевич.

Всі діти Миколи Олександровича малювали, займалися музикою (грали на фортепіано, співали), складали вірші (2, 3, 6, 9). Так, відоме вірш Ольги Миколаївни «Молитва».

Сестри ніжно любили брата, часто грали з нею. «Вони вносили у життя веселощі і молодість, без яких було дуже важко» (2, стор. 65). Коли під час нападів гемофілії хлопчик лежав у своїй кімнаті, «зрідка відчинялася двері, і з Великих Князівен навшпиньки входило у кімнату, цілувала маленького брати і хіба що вносила з собою струмінь свіжості і здоров’я» (2, стор. 42).

Як батьки, і діти були дуже побожними, регулярно відвідували церква, исповедывались і причащалися (3, 2).

Як очевидно з вищесказаного, Олексій Миколайович жив, буквально зусебіч оточений любов’ю рідних. І це величезний заряд любові, що він одержав у дитинстві, безсумнівно мав уплинути розвиток особистості мальчика.

Личность Олексія Миколайовича у спогадах современников.

Чимало якостей, якими володів царевич Олексій, було вироблено їм у протистоянні болезни.

Оскільки Олексій, як і, любив рухатися, він часто падав чи ударявся про щось і це інколи зумовлювало ускладнень. Тому в недовгий час, коли царевич був здоровий, батьки намагалися якнайменше робити йому зауваження. І Спадкоємець ніколи було подчинён суворої та часто балувався. Наприклад, Георгій Шавельський у своїх спогадах пише таке: «Сидячи за одним столом, хлопчик часто кидав в генералів грудками хліба; взявши з блюдця на палець масла мазав їм шию сусідові, було з великим князем Георгієм Михайловичем. Якось, по сніданок Спадкоємець тричі мазав йому шию олією… Одного разу викинув зовсім з низки он виходить номер. Йшов обід з великою кількістю запрошених, — був якийсь свято… Спадкоємець кілька разів убігав до офіцерської їдальні і вибігав з неї. Але він вкотре вбіг, тримаючи назади руки, і став за стільцем [великого князя] Сергія Михайловича. Останній продовжував є, не підозрюючи про загрозу йому небезпеки. Раптом Спадкоємець підняв руки, у яких опинилася половина кавуна без м’якуші, і це посудину швидко насунув на голову великого князя. По особі останнього потекла що залишилося в арбузе рідина, а стінки її так щільно пристали до голови, що великий князь ніяк не звільнився непрошеної шапки» (5, стор. 362). Попри цей, начебто, непростимий вчинок, Государ не сказав Наступникові ні слова.

Оскільки будь-яка випадковість міг призвести до нових приступам хвороби, при царевичі постійно перебували боцман Деревенко та її помічник Нагірний. Вони були ознайомитися з них і захищати його від будь-якої небезпеки. Але «те, що вигравалося [рахунок цього] себто безпеки, дитина програвав себто дійсною дисципліни… Було неможливо все передбачити, і що нагляд ставав суворіше, тим більше він здавався соромливим і принизливим дитині і ризикував розвинути у ньому мистецтво його уникати, скритність і лукавство» (2, стор. 40) — такою була думка Жильяра, наставника цесаревича. Він розповів про своє думках Імператору і Імператриці. Вони розділили його думку, і відтоді безпеку хлопчика повністю від нього. Звісно, це сприяло розвитку у Олексія самостійності, волі і потрібна вміння володіти собой.

Після кожного нападу хвороби, Олексій Миколайович повільно видужував, ще тривалий час була дуже слабкий, і його часто було заборонено всяка напружена робота, зокрема і навчання. Під час таких довгих перепочинків хлопчик відвикав від занять. І він у відсутності звички до послідовної зосередженого роботі. «Олексій не без здібностей, але звичку до усидчивой роботі їй немає прищепили. В нього спостерігається якась поривчастість, нервовість в заняттях» (8, стор. 29), — так свідчила царевичі Клавдія Михайлівна Битнер, вчителька, обучавшая Олексія під час арешту царської сім'ї у Тобольске.

Під час кожного нападу хвороби царевич Олексій страждав від найсильніших болю. І страждання змушували його бути надзвичайно чуйною до страждань інших. З усією ясністю це підтверджує такий випадок, описаний у спогадах Георгія Шавельського. У вівтарі церкви, яку відвідував Спадкоємець, прислужував один скромний і вихований хлопчик. Він сподобався цесаревичу, і Олексій захотів би дізнатися, хто такий. Шавельський розповів Наступникові, що цього хлопчика хвора мати. Потім Олексію запропонували призначити годину зустрічати з хлопчиком, Спадкоємець нерішуче сказав: «Добре», а «потім, помовчавши хвилинку, додав — „і може бути, він повинен бути близько хворий матері?“ Він, звісно, тепер подумки уявляв нещасну хвору матір та горі її…» (5, стор. 365).

«В нього була велика жвавість потужні мізки і судження і багато вдумливості. Він вражав іноді питаннями вищий за свого віку, що свідчили про делікатній і чуйної душі» (2, 40). Так згадує про Олексія Миколайовича його наставник П'єр Жильяр.

З іншого боку Олексій Миколайович мав відчуттям гумору й міг у потрібних випадках швидко знайти хорошу жарт для відповіді собеседнику.

«— То що таке? — запитує його Государ, вказуючи пальцями на пролитий їм у стіл суп з ложки. — Суп, ваше імператорська величність! — цілком серйозно відповідає він. — Не суп, а свинство! — помічає Государь.

Генерал Риккель завжди сидів проти Спадкоємця з іншого боку столу" й з-поміж них постійно відбувалася пікіровка. Риккель починав гладити свій великий живіт, показуючи очима Наступникові: в тебе, мовляв, такого «благоутробия» немає. Спадкоємець теж починав розгладжувати свій животишко. «Non, non, non», всміхаючись, відповідає Риккель. Олексій Миколайович починає крутити пальцями близько носа, де мають бути вуса. «Non, non, non!» — знову чується тиха октава Риккеля. Спадкоємець переможений, але з хоче здатися. Посидівши хвилини дві спокійно, він починає крутити в собі треба чолом волосся і, смакуючи перемогу, завзято дивиться на Риккеля. Останній пробує копіювати Спадкоємця, нічого теж не виходить, оскільки череп генерала Риккеля голий, без волосся. Риккель переможений… І Спадкоємець кричить: «Non, non, non!» «. (5, стор 364).

Попри те що, що Олексій був Спадкоємцем престолу, смаки його були дуже скромні, і він дуже ніяковів коли йому надавали почесті як Наступникові. Так, якось селяни однією з центральних губерній Росії прийшли піднести подарунки Наступникові Цесаревичу за наказом боцмана Деревенко опустилися перед Олексієм Миколайовичем навколішки, щоб вручити йому свої підношення. Хлопчик багрово почервонів. Залишившись віч-на-віч із наставником, він заявив, що було дуже неприємно бачити них собі за навколішках. І коли П'єр Жильяр «переговорив з цього приводу з боцманом, дитину у захопленні, що його звільнили від цього, було йому справжньої неприємністю» (2, стор. 80). Також, Жильяр згадує, що, що він повідомив Олексію Миколайовичу про зречення Імператора, хлопчик немає нічого не сформулював свої права на престол (2, стор. 203).

«Скільки разів випадало чути, як Микола II відгукувався в різких висловлюваннях про осіб, які зуміли стримати даного ним обіцянки, і розбовтали який-небудь ввірений їм секрет» (4, стор. 72). Напевно, коли батько хлопчика так ставився до надмірної відвертості, такий самий стосунок було щеплено і Олексію Николаевичу.

Олексій вивчав і знав етикет навіть будучи зовсім ще дитиною, як і Спадкоємець престолу, завжди вмів гідно розмовляти з високопоставленими людьми. Але він також вмів запросто спілкуватися і з селянами, і з звичайними російськими людьми середнього достатку. Це було почасти від того, що Жильяр влаштовував з спадкоємцем автомобільні поїздки околицями, щоб «хоча на кілька годин на день виводити [Олексія] з його звичайній обстановки і ставити на безпосереднє зустріч із життям» (2, з. 117). Під час цих поїздок Олексій мав можливість говорити з селянами, стежити їх роботою. І селяни «відповідали йому із притаманними російському мужику добродушністю і простотою, не підозрюючи, з ким вони розмовляли» (2, з. 117). А спадкоємець дуже жваво цікавився всім, що стосувалося життя селян, справжньої, живого життя, а чи не тієї самітницької, що при дворе.

Олексій дуже не любив все, у зв’язку із військовими діями. Він часто грав у гри, зображали бою, причому він виробляв відносини із своїми «військами» різні військові маневри, називав ці маневри і пояснював присутнім їх призначення (5, стор. 363), що показувало його гарне знання військової тактики.

Для військових ігор він також мав свою «роту», яка була складена з дев’яти місцевих гімназистів віку спадкоємця. «Усього брало участь у цю гру до 25 людина. У призначену годину вони вишиковувалися садом і, коли приходила Спадкоємець, зустрічали його за військовому, та був марширували перед ним"(5, стор. 363).

Через любові хлопчика до всього військовому, самим улюбленим часом йому були поїздки ж із батьком на огляди військ, в Ставку. Ось як описує Жильяр жодну з таких поїздок. «Після огляду Государ підійшов до солдатів і почав простий розмову з деякими їх, розпитуючи їх про жорстоких боях, у яких брали участь. Олексій Миколайович крок по кроку дотримувався батька, слухаючи із пристрасним інтересом розповіді них, які раз бачили близькість смерті. Його зазвичай виразне і рухливий обличчя було напруги від зусилля, що він робив, ніж пропустити жодного слова речей, що вони розповідали» (2, стр.136). Також Жильяр згадує, що «…найбільше їх [солдатів] вразило, що Цесаревич був у простий солдатської формі, нічим не отличавшейся від тієї, яку носила команда солдатських дітей» (2, стр.136), що ж говорить про скромності і простоті смаків та самого спадкоємця та її родителей.

Що ж до музичних здібностей, Олексій Миколайович мав прекрасний слух, та на відміну від сестер, які відігравали на роялі, хлопчик вважав за краще балалайку, дуже добре у ньому грав та доставляв цим море задоволення матері (6, з. 175).

Як бачимо, цесаревича Олексія Миколайовича можна охарактеризувати такими словами: «будучи гарячим патріотом (вважав хорошим тільки все російське), він був розумний, шляхетний, добрий, чуйний, постійний у своїх симпатіях і почуттях. За повної відсутності гордості його єство наповнювала думка, що він — майбутній цар: як наслідок він тримав себе із величезним гідністю. Завдяки хвороби, знайома із стражданнями, у нього було велику чуйність до нещасним і знедоленим і допускав випадку, коли міг зробити щось приємне навколишнім» (10, стор. 157).

Если Олексій вижив (гіпотетична личность).

Як зазначалося у вступі, цілком імовірно, що Олексій вижив. Звісно, вона пережила розстріл будучи ще лише підлітком (їй немає виповнилося тоді ще 14-ти років), проте основні якості особистості, звички вже сформувалися на той час. І, коли він вижив прожив життя XX столітті, мені здається важливим спробувати уявити, яким міг би він бути, виходячи з тому, яким він був до розстрілу й якими були його, особливо батько. Олексій дуже не любив свого батька, він для хлопчика авторитетом, і тому напевно деякі якості Миколи II, і його манера спілкування, його ставлення до різним речам, передалися Олексію, було закладено у ньому, і потім, в більш зрілому віці, проявлялись.

Олексій Миколайович одержав у дитинстві багато любові. Адже він був молодшим, найулюбленішим дитиною у ній, і при цьому тяжкохворим. Під час нападів хвороби його рідні, особливо Імператриця, мати хлопчика, віддавали їй усе свої сили, все своє любов, і це неодмінно мусить було висловитися у його майбутнього життя. Тобто. Олексій напевно вибрав собі професію, дає можливість віддавати знання, своє кохання іншим. Такий професією є, наприклад, професія вчителя, або лікаря. Але, з іншого боку, цілком можливо, що Олексій Миколайович не міг би повністю «згоряти» на роботі. Бо сім'я, тобто. сім'я Імператора і Імператриці, була замкнута, батьки практично цілком віддавали себе дітям. Олексій міг (і найшвидше він це зробив) повторити спосіб життя у ній Імператора у власній сім'ї. Напевно ця людина була чудовим сім'янином, люблячому своєї дружини і детей.

Дуже сумнівно, що переживши розстріл, спадкоємець був і, щирим людиною поза нею, особливо коли згадати Миколи II. Олексій Миколайович мав легко спілкуватися і з інтелігенцією, і з простими людьми, селянами, зберігаючи у своїй дистанцію. Адже він навчався спілкуватися з простими людьми під час автомобільних поїздок з Жильяром, під час приїздів в Ставку ж із батьком, а при дворі спадкоємець мав можливість говорити із багатьма високопоставленими людьми: князями, генералами.

Як відомо, у царевича був відмінний слух, тому напевно в дорослому віці Олексій кохався в музиці, можливо співав, опановував інструментах, особливо балалайці, де його дуже не любив витрачати час на детстве.

Хоча сучасники говорять про Олексія до розстрілу як «про дитині, не приученном до усидчивой і вимагає серйозної роботі, як на мене він повинен придбати що цими якостями протягом життя, інакше йому було би выжить.

Якщо їй вдалося врятуватися під час розстрілу, він повинен ще довгий час приховуватися від убивць, а добре влаштуватися у житті хворому підлітку, щось має, звиклому до зовсім інший життя, дуже важко. Може запитати, а чи міг царевич витримати такі тяжкі випробування — розстріл, коли з його очах вбили його сім'ю, проведена для цього різка зміна життя, коли вся її тяжкість спіткала плечі підлітка, майже дитини. З іншого боку, царевич був хворий на гемофілію, та ще якісь отриманих під час розстрілу поранення (від кулі, чи, можливо, від багнетів) могли призвести до смерті. Через це виникає багато сумнівів. І взагалі, навіть коли припустити практично неможливий факт, що царевич отримав незначні поранення (або отримав їх узагалі), видається сумнівною можливість, що він, гемофилик, прожив досить тривалу життя, мав дітей.

З цього приводу важлива довідка Республіканського центру лікуванню гемофілії при Російському науково-дослідному інституті гематології і трансфузіології (1,стр.180) яка говорить, що факти участі хворих на гемофілію у Великій Вітчизняній війні, відомі факти народження дітей в хворих на гемофілію старше 40 років, що таке середній вік хворих на гемофілію неухильно зростає через розвиток можливостей медицини (вже у роки середній вік — 40 і більше років). Отже можливість, що Олексій усе ж вижив, є, і можливість цього так мала.

З іншого боку, відомо, що найбільш небезпечне час для хворого на гемофілію — дитинство. Якщо хворий пережив дитинство, може далі вести практично нормальне життя здорової людини. Також варто згадати Распутіна. Попри усі його недоліки, він усе ж вмів полегшити страждання хлопчика, навіть припинити кровотеча. Цілком можливо, що він навчив якимось прийомам і самої царевича, і тоді такі стали у пригоді й вони допомогли Олексію у його дорослого життя. Отож не можна відкидати можливість вижити базуючись лише з хвороби цесаревича.

Жильяр, як було зазначено написано у II частини даної роботи, ще 1913 року, коли Олексію було 9 років, звільнив хлопчика від постійного нагляду, після що їй потрібно було вчитися самостійно стримувати свій запал, ознайомитися з собою, оберігати себе, привчатися до дисципліни. І після такий підготовки царевич, напевно, знав, що треба робити, як поводитися, аби отримати нових травм, щоб полегшити свої страждання. І взагалі, навички самостійності, самостійного прийняття рішень, самостійного контролю над собою, стримування себе, безцінні. Вони могли надати величезну послугу Олексію що він розпочинав своє нове життя буквально на порожньому місці. Переконана, що його самостійності, вдумливості, серьёзности вистачило для того, щоб почати нове життя й гідно прожити её.

Що ж до фізичного стану Олексія Миколайовича, найтяжкі напади хвороби, пережиті їм у дитинстві, безсумнівно залишали свій відбиток. Наприклад, під час однієї з нападів сталося омертвіння нервів лівої ноги, і після цього випадку царевич накульгував з цього ногу. Найімовірніше, цей недолік залишився в Олексія протягом усього життя. Та все-таки, попри хвороба, він напевно любив займатися якийсь невідь що складної фізичної роботою, наприклад, коленням дров. Адже її арешту колка дров була улюбленою справою Миколи Алексадровича, і Олексій часто допомагав батькові у тому занятті. І взагалі, Імператор Микола був дуже сильною і витривалим людиною, любив фізичну роботу, напевно той самий смак до фізичного роботі прищепили і їхнім дітям Імператора, зокрема, Алексею.

Освіта Олексія. Через недуги хлопчика заняття часто на довгий час припинялися, але з тих щонайменше Олексій Миколайович міг досить вільно розмовляти французькому й англійською мовами мовами. (Імператриця розмовляла з дітьми лише англійською; тому, природно, що їм було запропоновано вільно розмовляти англійській; стосовно французького, француз Жильяр викладав його Наступникові протягом досить багато часу). З іншого боку, відомо, що під час арешту сам Микола викладав Олексію пам’ятати історію та географію. Мосолов пише, завдяки дуже гарною пам’яті, особливо осіб і імена, «Микола мав дуже серйозні історичні пізнання» (4, стр.71). Панкратов згадує, Микола говорив, що він любить російську історію, але водночас він [Микола] «або забув, чи взагалі, погано знався на періодах російської минуле й їх значенні, усі його міркування цьому плані полягали в історії війн» (8, стор. 28). Тобто. Микола Олександрович дуже і добре знався на російської військової відчуття історії і викладав Олексію напевно більше військову історію, а чи не історію взагалі. Тому, швидше за все, саме таке знання історії було в Олексія і, швидше за все, батьківську любов до російської військової історії Олексій зберіг протягом усього життя. Що ж до географії, Олексій мав у ній досить туманне уявлення (8, стор. 28). У Тобольську царевич трохи зле знався на російської літератури, але, як на мене, Олексій цілком міг успадкувати від батька любов до читання. Судячи з дневниковым записів Микола читав щодня і багато: .У сім'ї часто влаштовувалося читання книжок вголос, що також могло розвитку у Олексія інтересу до читання і прогалини образования.

Мосолов згадує, що Олександра ІІІ, коли Микола був маленьким, утворився дух скритності. Усе це залишалося жвавий і після смерті батька (4, стор. 71). Тому напевно Микола переніс цей «дух скритності» й у власну сім'ю, і найшвидше, така риса як скритність, тобто. відсутність зайвої відвертості, вкоренилося у дітей Імператора, зокрема і Алексее.

Цікава манера спілкування Миколи, яку швидше за все успадкував і Олексій. Ось що згадує звідси Сазонов, колишній Міністр закордонних справ: «За сім майже років після моєї спільної з нею роботи мені вже доводилося мимоволі говорити йому іноді речі, хто був йому неприємні, і йшли наперекір які встановилися його звичкам і поглядам. Проте, за весь цей час він і разу я не висловив свого незгоди зі мною у вигляді, образливою для мого самолюбства. Нерідко він поступався мені, — за іншими ж випадках я бачив з його мовчанню, що ні вдалося переконати їх у правоті мого думки. Проти цієї непереборної, хоч і самої лагідної форми протесту, я, очевидно, бував безсилий» (2, стор. 9), тобто. Імператор на диво чемний та тактовний. І це згадує і Мосолов: «Микола II не любив сперечатися… Цар не сердився навіть у тому випадку, коли мав би право і, можливо, було б зобов’язаний виказати своє невдоволення. Якщо він помічав, що хтось завинив, він інформував звідси безпосереднього начальника винної особи, формулював у своїй свої зауваження на вищого рівня м’яко, будь-коли втрачаючи самовладання і проявляючи різкості… Цар цей був чемний, і навіть завбачливий і ласкавим з усіма, хто приходив із ним зіткнення. Вона ніколи не звертав особливої уваги на вік, посаду чи соціальне становище того особи, з яким говорив» (4, стор. 72).

Переконана, що Імператор був такий ж чемним, ласкавим, попереджувальним людиною, І що така манера спілкування була просто закладена у Олексія Миколайовича. І цілком імовірно, що став саме такий був у своїй дорослого життя Наследник.

Я намагалася розглянути найімовірніші особисті риси Олексія, властивості, вона могла мати, якби живими. Але, що природно, що той, які можна передбачити стосовно особи дорослої людини з урахуванням того, яким він був у дитинстві, може у дійсності змінюватися, особливо враховуючи всі труднощі, зокрема і психологічні, із якими мав зіштовхнутися Олексій Миколайович після розстрілу. Та все-таки, з якоюсь, можливо, невідь що великий, ступенем виразності усі ці якості повинні бути в особистості Олексія протягом усього його життя. І основі цієї інформації можна спробувати знайти самого царевича або його нащадків. Про один із претендентів і піде мова наступного розділі справжньої работы.

Претендент.

В кінці 1995 року до мого татові Лисенка І.В. це людина, який стверджував, що його тато — Філатов Василь Ксенофонтович— і царевич Олексій Миколайович Романов — це одне і хоча б людина. Після цього провели безліч експертиз. Висновок єдиний: кревність Олега Васильовича Філатова і Олексія Романова цілком можливо. Я намагалася порівняти особистість Василя Ксенофонтовича, як описано на спогадах його дружини та дітей, і особу Олексія Миколайовича, якою її описала у частині реферату. Результати описані у цієї маленької частини справжньої работы.

У. До. був учителем минуле й географії у неповній середній школі. Діти У. До. відзначали, що він дуже любив вечорами читати вголос у сімейному колі. До зустрічі року, найбільшому свята у ній готувалися довго і старанно, шили костюми, робили маски для домашнього уявлення, клеїли всією сім'єю з кольорового папери іграшки, гірлянди, кораблики, хлопавки, малювали одна одній картинки із написами в стихах.

За свідченням дружини та дітей, у У. До. ступня правої ноги була 42-го розміру, а лівої — 40-го, ліву ногу була коротше правої. З їхнього ж свідоцтву, при забиті місця місце удару у У. До. опухало, з’являлися ознаки внутрішнього крововиливу і підвищувалася температура; процес розсмоктування супроводжувався сильними болями і тривав за кілька днів. Про. У. Філатов згадує, що батько вчив дітей історії, особливо виділяв великі бою різних часів, тобто. для У. До. військово-технічні питання займали історія домінуюче місце. За спогадами Лідії Кузьминичны — дружини У. До., він підкоряв безкорисливістю, добротою до людей, життєвої енергією, мужністю. Любив виступати у художньої самодіяльності, читав зі сцени Крилова, Чехова, вірші. З дружиною ставив сцени зі п'єс Островського, Чехова. Писав вірші та сам, малював кольоровими олівцями і олією. Бо в школі заслужив повагу, хоча близьких друзів у відсутності і додому учнів (навіть улюблених) не запрошував. Двійок не ставив. Майже будь-коли сперечався. Про прожите розповідав трохи часу і дуже стримано. За спогадами Ольги, дочки У. До., він дуже любив класичну музику, опановував фортепіано, також виконував пісні на балалайці. Співав приємним тенором.

З людьми була проста, непосредственен, незважаючи на скаліченість, тримався незалежно і розкуто. Будучи завучем було дуже тактовним з вчителями, розбираючи уроки, не виступав із різкою критикою і педрадах будь-коли висловлював свій особистий оцінку. Лідія Кузьмівна також згадує чоловіка як про дуже тактовному, любищем пожартувати людині. Вона могла спілкуватися і з селянами, і з интеллигенцией.

Як бачимо, особистість Василя Ксенофонтовича дуже справляє враження ту гіпотетичну особистість, що була описано на частині реферату. Можливо, це збіги. Але все-таки Василь Ксенофонтович залишається можливим претендентом. І, далі - хтозна, може бути його син — Олеже Васильовичу Філатов —зуміє це довести у судовому порядке.

Заключение.

Отже, якщо Олексій Миколайович залишився живий, міг би мати такими якостями: легко спілкувався, зберігаючи у своїй дистанцію; чудовою сім'янином, любив проводити період із сім'єю; займатися музикою, опановував музичні інструменти, особливо у балалайці; любив займатися якийсь невідь що важкій фізичної роботою; рідко сперечався, мало сердився, був чемним і попереджувальним. Цікаво, всі ці якості є у особистості Василя Ксенофонтовича Філатова. Не виключено, що Василь Ксенофонтович — це що врятувався Олексій Миколайович Романов. З цього приводу існують різноманітні погляду. Наприклад, доктора медичних наук Олеже Миколайовичу Кузнєцов, очолював психологічну службу Звёздного містечка, вивчав особливості почерку Олексія Миколайовича та Василя Ксенофонтовича і вважає, що це дві різні особи. Олеже Миколайовичу також уважає дивним, що Василь Ксенофонтович не згадував відвідувань улюбленого Миколою Олександровичем балету, не згадував ніяких своїх приятелів. Але тим щонайменше Василь Ксенофонтович залишається можливим претендентом.

Тема цього дослідження не вичерпана, необхідно подальше вивчення..

Приложение.

Цесаревич Олексій Николаевич.1915 г..

Олексій Николаевич.1913 г..

Імператриця і Наследник.1913 г..

Государ і Наследник.1915 г..

Василь Ксенофонтович Филатов.1939 г..

Олег Васильович Филатов.1998 г..

1.Егоров Р. Б., Лисенка І. У., Петров В. В. «Порятунок цесаревича Олексія. Историко-криминалистическая реконструкція розстрілу Царської Сім'ї». С.-Пб., «Бліц», 1998.

2.Жильяр П. «Імператор Микола II та його сім'я». (З передмовою З. Д. Сазонова). Відтворення видання: Відень; видавництво «Русь», 1921; М., мале підприємство НВО «МАДА», 1991.

3."Записки очевидця. Щоденник Миколи II". М., «Сучасник», 1990.

4.Мосолов А. А. «При дворі останнього Імператора. Записки канцелярії міністра двору». С.-Пб., «Наука», 1992.

5.Протопресвитер Георгій Шавельський. «Спогади останнього протопресвітера російської армії й флоту», т. 1. (репринтное відтворення видання 1954 р.). Крутицкое патріарше подвір'ї, Москва, 1996.

6.Роберт Массі. «Микола й Олександра». «Библиополис», «Ліра Плюс», С.-Пб., 1998.

7.Волков А. А. «Близько Царської сім'ї». Приватна фірма «Анкор», Москва, 1993.

8.Панкратов У. З. «З царем в Тобольську. Зі спогадів». М., СП «Слово», 1990.

9.Барбара Бернс «Олексій Останній царевич». «Зірка», 1993.

Воєйков У. М. «З царем і царя. Спогади останнього двірського коменданта государя імператора Миколи II». Москва, «Терра», 1995.

Володимир Кашиц. «Кров і золото царя. Историко-публицистическое дослідження.» Київ, «А.С.К.», 1998.

О.А. Платонов «Терновий вінок Росії. Микола ІІ секретної листуванні.» Москва, 1996.

Л. Болотин «Царське справа. Матеріали й розслідування вбивства царської сім'ї.» Москва, 1996.

А.А. Вырубова «Спогади» Моска «Радянський письменник», 1991.

Дитерихс М.К. «Убивство царської сім'ї та членів дому Романових на Уралі» Москва, 1991 ч.1−2.

Пагануцци П. «Щоправда про вбивство царської сім'ї. Историко-критический нарис.» Джорданвиль, 1981.

Де Дзулиани Мариолина Дориа. «Царська сім'я. Останній акт трагедії.» /Переклад з італійської Є. Архиповою/ Москва 1991.