Модели розвитку демократії у России

Введение

… …2 Моделі розвитку демократії у России.

Теорія початку демократии…

…4.

Теорія розпаду демократичних режимов…6.

Делегативная демократия…

…9 Укладання… …13 Список літератури… …14.

З часу, коли Горбачов проголосив політику гласності та перебудови, оглядачі задавалися і продовжує задаватися питанням: зможе Росія перейти до сучасного демократичного суспільства, у якому вкореняться норми правничий та назавжди відійдуть у минуле диктатура та насильство з особистості? Іншими словами, якою мірою Росія зможе наблизитися до ідеалів західної демократії? Як бувало у минулому, відповіді оглядачів розділилися на оптимістичні і пессимистические.

Оптимісти вважають, що справжня спроба Росії її реформаторів, нарешті, увінчається успіхом і XXI століття стане століттям торжества ліберальної ідеї, й ліберального політичного устрою. Найпослідовніше цю думку висловив Ф. Фукуяма у своїй знаменитої статті «Кінець історії» наприкінці 80х годов.

Навпаки, песимісти переконані, що Горбачов, а слідом за і Єльцин затіяли небезпечну гру, чревату новими вибухами нестабільності і поступовим сповзанням Росії у нову диктатуру. На думку, історичну спадщину Росії залишає їй мало чи узагалі немає жодних шансів на успішну демократизацію і неминуче поверне в шлях авторитаризму. Питання лише тому, що й у яких формах відбудеться це повернення. Більшість песимістів схиляється до з того що дуже швидко, у найближчій перспективі п’яти — десятиріччя і, імовірніше всього, в насильницьких формах (революцій чи переворот).

Нарешті, є ті, хто займає позицію, яка то, можливо охарактеризована як помірний песимізм. На думку, Росія вже будь-коли повернеться до епохи комуністичного авторитаризму і буде продовжувати йти шляхом реформ. Це рух нічого очікувати гладеньким і, можливо, буде перериватися спробами повернути суспільство, у минуле. Проте в сил реакції бракуватиме достатніх ресурсів, щоб узяти гору. Результатом в у середньостроковому періоді (від п’яти до п’ятнадцяти років) стане суспільство, як і мало нагадує колишню авторитарну Росію, як і сучасне західне суспільство. Вона буде більш демократичним, якщо порівнювати з комуністичним правлінням, а більш авторитарним, ніж західне. Авторитарні традиції будуть поступово здавати позиції, але цей процес буде значно більше складним; і тривалим, ніж це передбачають оптимистам.

Відомо, що політична практика виходить з тих чи інших уявленнях чи моделях світосприймання і мироосмысления, навіть коли його учасники який завжди віддають собі у цьому звіт. Змальований вище спектр політичних позицій вимагає рівноцінного уваги як до теоріям, що описує і предсказывающим успішний перехід до демократії західного зразка, і до теорій, предсказывающим крах демократизації й прихід до повалення влади сил реакції. Розділимо аналізовані нижче теорії втричі групи. До першої групи віднесемо теорію початку демократії (оптимісти), до другої — теорію розпаду демократичних режимів (песимісти), до третьої — теорію делегативной демократії (помірні пессимисты).

Кожна з наведених даних теоретичних моделей можна з різної ступенем успіху на найточніше письмо речей та пояснення які у російській політиці подій, і навіть пропонувати свої сценарії майбутнього політичного розвитку Росії. Між ними є певні зони перетину, але загалом, як побачить далі читач, вони можуть бути сформульованими як непересічні, т. е. фальсифицируемые. І тут одні й самі політичні події служити підтвердженням одних теорій і спростуванням інших. Оцінюючи потенціал перелічених теорій, автор думав, що п’ять років реформ (1991—1996) — достатній термін для здобуття права передбачення теорій справдилися чи, по крайнього заходу, проявилися з тим повнотою, яка б дати приблизну оцінку: правильна чи хибна теория.

Теорія початку демократії (Модель 1).

Теорія початку демократії, безсумнівно, найпопулярніша в поясненні політичних змін, які у Росії та інших посткомуністичних суспільствах. У його розробці на матеріалі різних країн і приймали і беруть участь найбільші нині авторитети у політичному науці, і переважна більшість страновых досліджень здійснюється з використанням методології теорії переходу. Для уявлення даної моделі ми скористаємося роботами двох найчастіше цитованих у західній літературі авторів — У. Ростоу і З. Хантингтона.

Модель, запропонована Ростоу, інтегрує у собі історичне зміну цін і полягає в авторської інтерпретації історичного досвіду початку демократії у Швеції в: 1890—1920 рр. і Туреччині починаючи з 1945 р. Вчений виділив чотири основних фази демократизации.

У першій фазі формуються передумови переходу, найважливіша з яких — досягнення національної єдності, яке, на думку Ростоу, найчастіше складається стихійно й не дуже вербализовано. У одних випадках економічних чинників, як, наприклад, низький рівень розвитку, вносять помітні внески в формування національної єдності, за іншими виявляються малосущественными.

Друга фаза демократизації відбувається під знаком підготовки до зміні існуючого типу режиму разом й характеризується, на відміну першої, тривалої і безперервної політичної боротьбою. Сенс цієї боротьби — виникнення і запровадження нової еліти, спирається на репресовані і що потребують керівництві соціальні сили. Неправильно думати, попереджав Ростоу, що демократія проектується заздалегідь. Найчастіше вона народжується як побічний продукт боротьби між правлячим режимом і контрэлитой, яка може приймати дуже гострі форми і навіть межувати з політичною поляризацією, не ставлячи у своїй під вже досягнуте на першої фазі національне єдність. Тільки така, досить жорстка за своєю формою боротьба політичних сил є має справді сформувати нову структуру інтересів і зробити їх конфлікт майбутньої силою у суспільному розвиткові. Але й збереження основ національного єдності виступає чинником фундаментальної значимості. За відсутності такого єдності замість демократії виникне зовсім інший політичний результат — поляризація призведе до дезінтеграції і розколу з регіонального, етнічному чи якомусь іншому признаку.

Процес початку демократії надзвичайно складний і може, по думці Ростоу, зажадати кількох десятиліть. На його успіху істотно, щоб у підготовчої стадії не репрессировались ні свобода опозиції, ні виборче право. І тут поступово політичні лідери можуть дійти свідомому рішенню прийняти існуюче розмаїття за умов єдності нації реальністю і інституціалізувати деяку найважливіші аспекти демократичної процедури. Фактично це означає наступ третьої фази — фази рішень. Як приклад Ростоу називає «Великий компроміс», досягнутий в 1907 р. шведськими політиками і що базувався на адаптації виборчого правничий та пропорційного представництва. Звісно, рішення про інституціалізацію базових демократичних процедур — лише одне з можливих рішень, яка народжується як наслідок гри цілого ряду різних політичних зусиль і зовсім на який виключає, а навпаки, яка передбачає наступну жорстоку політичну боротьбу. Істотна особливість полягає, проте, у цьому, що це ведеться відтепер у межах, а чи не поза встановлених правив і процедур, внаслідок на світло народжується четверта фаза, фаза звикання, коли демократія починає працюватиме, як щодо налагоджений і цілісний механізм. Це фаза навчання громадянам і розширення політичних еліт, фаза освоєння техніки демократії та необхідних на її функціонування навичок і позиций.

За останнє десятиліття Хантингтон додав до осмислення процесів демократизації зовнішнє вимір. У книжці «Третя хвиля» (1991) він доводив, що демократизація є міжнародний процес здійснюється хвилями, захоплюючи відразу деякі країни і надаючи ними як позитивне, і негативне вплив. Залежно від цього, наскільки сприятливим виявляється вплив чинника, внутрішня демократизація виявляється більш-менш успішної. Така демократизація можуть призвести до зависанню країни між авторитаризмом і демократією, аби дати змозі зробити певний вибір на користь якогось з режимів; до нових спробам демократизуватися; до перериванню демократичних процесів; до прямому переходу від стабільного авторитаризму стабільної демократії (як може бути типовим, вважає Хантингтон, для третьої хвилі, розпочала свою дію 1974;го р.); нарешті, до утвердження демократії у результаті деколонізації і успішного запозичення досвіду демократичного правління країнметрополий.

Теорія розпаду демократичних режимів (Модель II).

Честь розробки концепції розпаду демократичних режимів належить X.Линцу. Під демократією Лінц та його колеги домовилися розуміти «законні підстави формулювати і по-справжньому відстоювати політичні альтернативи» висунувши зване «мінімалістське визначення, що дозволяє трактувати демократичні режими досить широко.

«Ми вивели далеко за межі нашого визначення всякі посилання на превалювання демократичних цінностей, соціальних відносин, рівність можливостей у сфері зайнятості освіти, — зазначає Лінц, — що у центрі уваги перебуває розпад політичної демократії, а чи не криза демократичних товариств… Безсумнівно, — зазначає у цьому разі Лінц, — політичні реалії в країнах, які розглядають у теперішньому аналізі, часом відхиляються навіть від такої мінімалістського визначення… проте відхилення від демократичного ідеалу необов’язково означають його отрицание».

Чи можна розглядати сформований у Росії режим як демократичний — питання дуже спірне. Теорія Липца виходить із те, що так, можна, але ці — режим розпаду демократії, втрачає крок по кроку шанси на виживання і здатної бути заміненої іншим, недемократичним за своєю природою режимом. Іншими словами, йдеться про неконсолідованої демократії, тієї, де виборні процедури ввели як загальнообов’язкових, а зміцнення багатьох інших демократичних інститутів (політичних партій, незалежних судів, чіткого поділу законодавчій і виконавчої влади, прийняття поставторитарной Конституції і т. буд.) не було створено необхідних умов. Відповідно до такого уявленню демократичний перехід у суспільстві вважатимуться що відбувся, проблема лише у його консолідації. Та коли доходить до консолідації демократії, саме і починаються, відповідно до теорії Лінца, проблеми. Ці дві проблеми, їх кумулятивне поєднання эрозирующее впливом геть правлячий режим, і у центрі уваги аналізованої теорії розпаду демократичних режимов.

Отже, головне припущення Лінца у тому, що після свого конституировния демократична система може зміцнюватися (вважали прибічники теорій початку демократії), а слабшати і розпадатися. Разом зі своїми колегами на матеріалі країн Південної Європи і сподівалися Латинська Америка Лінц простежив ті процеси, що сприяють ослаблення існуючого демократичного режиму — зміцнення нелояльної опозицію режимові, завоювання нею значній своїй частині помірної опозиції зробити і вчора ще нейтральних верств населення; виникнення нерозв’язних труднощів і належних звідси криз; появу у суспільстві кризових груп; роль політичного насильства під час розпаду демократії; поступову втрату урядом монопольного володіння органами державного примусу й відмова від завоювань демократії; вплив інститутів парламентаризму і президентства на углубляющуюся дестабілізацію демократичного режиму; втрату влади уряд і кінець демократичного режиму; і навіть наступні проблеми, пов’язані з редемократизацией і здобуттям нової політичної равновесия.

Знаходячись у надзвичайно складних умовах і просуваючись навпомацки шляхом зміцнення своїх позицій, молодий демократичний режим здатний здійснювати помилку за помилкою, наближаючи цим період власної загибелі. Можливо, одне з таких помилок, передбачає Лінц, орієнтація на максимальне зосередження влади у рамках сильної президентської модели.

«При президентської системі, — пише Лінц, — який одержав 33,1% голосів отримує на точно певний проміжок часу контроль над виконавчої влади і щодо вільно її використовує, щоб призначити всіх вищих службовців вводити закони та накладати вето на пропозиції законодавців. У цьому опозиція почувається безпорадною і схильна «озлобленню. Опозиція, розколота під час виборів, має безліч причин об'єднатися за поразку. Під час перебування чергу, який одержав влада справді може відчути страх, що у його програмі розчаруються, І що наступних виборах він набере може зазнати поразки. Безособовий характер магістратури, плебисцитарный характер виборів, контраст між загальнодержавним рівнем дебатів у тих президентських виборів, цілком можлива корумпованість виборів у законопроектний, — це може дати президенту влада, відчуття мандата, перевищує наявну в нього реальну поддержку».

На етапі консолідації демократичного режиму зростає попит на стійкість режиму та її вміння досягати проміжних угод на опозицію, залучаючи їх у процес прийняття рішення й відтак позбавляючи можливості виступати з безвідповідальними закликами відставки існуючого уряду. Тому принципово важливим може бути не надання президенту додаткових повноважень, а навпаки, обмеження його влади представницькими і судовими органами.

Якщо жодна з стратегій виходу з кризи і наступного стабілізації демократичного режиму не вийшла ефективна, X. Лінц називає п’ять ймовірних шляхів його катастрофи. Перерахуємо за дослідником ці пути.

1) Неконституційна заміна демократично обраного уряду групою, готової використовувати силу, дії якої отримують легітимацію через інституційні механізми, створені під час введення надзвичайного положения.

Встановлюється перехідна влада разом з наміром відновити демократичний процес, що згодом стикається з певними трудностями.

2) Захоплення влади коаліцією представників недемократичних (переважно, додемократических) структур правління, приймаючих до своїх рядів політиків колишнього демократичного режиму і серед лідерів нелояльної опозиції, але здійснюють лише незначні зміни соціальної структури та інститутів демократичної системы.

3) Встановлення нового авторитарного режиму, заснованого на об'єднанні суспільних груп, у тому числі виключаються провідні політичних діячів колишнього демократичного режим без створення нових політичних інститутів власності та без како або масової мобілізації наснаги в реалізації підтримку нового режима.

4) Перехід влади у руки в добре організованій нелояльної опозиції, має масову базу у суспільстві та яка жадає створити нове громадсько-політичний пристрій, і навіть яка бажає ділитися своєю владою з політиками старого режиму, хіба що другорядними партнерами по перехідному періоду. Через війну, пише Лінц, може виникнути як жорсткий авторитарний режим, і предто-талитарный.

5) Перехід влади, якщо демократичний режим, навіть ослаблений, не здається легко і потрібно тривала боротьба (громадянської війни). Такий конфлікт виник як результат твердого протистояння демократичного уряду відмові влади за його нездатності справитися з опонентами і високого рівня суспільнополітичної мобілізації суспільства, розколотого підтримка урядових чи опозиційних сил.

Делегативная демократія (Модель III).

Концепція делегативной демократії було сформульовано, головним чином, в опорі на досвід Латинська Америка. І хоча Росія — не Латинська Америка, латиноамериканський досвід може бути корисним для осмислення російських політичних процесів. Як характеристик «латиноамериканізації» російської може бути названі, наприклад, що з’явилися ознаки її преторианского характеру й активна у ній опозиційних і напівопозиційних режиму генералів — Ачалова, Руцького, Лебєдя, Громова та інших.; увеличившаяся ймовірність відмови режиму від залишків наявних поки демократичних інститутів; воістину величезні масштаби корупції; більший відрив правлячої еліти від народу та інших дуже характерні ознаки. Спільність цих характеристик змушує уважніше пригляньтеся до сформульованої Р. 0 «Доннеллом теорії делегативной демократии.

Концепція 0 «Доннелла виходить із припущення, що режим, який народився світ о результаті падіння авторитаризму і який Шмиттер і Лінц називають «неконсолідованої демократією», пророкуючи йому вкрай нестабільне майбутнє, здатний продемонструвати зразки певній романтиці та досить тривалої стійкості. Ця стійкість народжується як сполучення сильної президентської влади й нерозвиненості решти соціальних і розширення політичних інститутів, здатних надати цій владі протидія. 0 «Доннелл називає такий режим «делегативной демократією», вважаючи, що її виникнення стимулюється «глибокими соціальним» і економічними кризами, успадкованими більшістю країн від своїх авторитарних предшественников».

Делегативная демократія істотно відрізняється про демократію ліберальної, чи представницької, оскільки функціонує в відсутність найважливіших інститутів, і навіть не має урядової ефективністю до розв’язання соціальних і політичних криз. Це її внутрішньо нестабільної, підданого постійної небезпеки виродження в авторитаризм, але та де стан може протривати досить длительною час, оскільки демократичні інститути відсутні, потреба у сильному президентському правлінні у суспільстві надзвичайно высока.

Опис делегативной демократії 0 «Доннеллом дуже нагадує режим, сформований і той у Росії — обраний посаду президент практично ніяк і (крім термінів правління) необмежений у діях; він виступає як втілення нації, вищі головного означника її інтересів; політика його уряду несе практично ніякої відповідальності за обіцянки, дані президентом під час якого виборчої кампанії; президент подає себе як стоїть поза, з усіх існуючими політичними та інші організованими інтересами; й інші, крім президентства, політичних інститутів — як, наприклад, суди й парламенти — виступають як і мають самостійного додатку до демократично обраному президенту. Відповідно, самі вибори у що така політичних пристроях є виняткову для стабільності країни значимість і відбуваються у напруженої украй эмоционально-популистской атмосфері, бо ви котрий грав отримує все.

Концепція делегативной демократії є розвиток колишніх теоретичних досліджень 0 «Доннелла, зокрема досліджень бюрократично-авторитарних систем, корпоративних і технократичних за своєю природою режимів, значною мірою виготовили грунт виникнення режиму делегативной демократії, за умов якого що ховалися тимчасово протиріччя виходять поверхню — партії відкрито критикують одне одного й президента (без особливого, втім, шкоди останніх), преса має формальної свободою, парламент обирається тощо. Делегативная демократія, в такий спосіб, є проміжним режимом, які є посередині між авторитаризмом і представницької демократією. Її еволюція тому можлива щодо одного з цих двох напрямі — до представницької демократії, чи до виродження в авторитаризм. Яким буде тип авторитарного режиму, якщо песимістичне пророцтво 0 «Доннелла виявиться точним? 0 «Доннелл це не дає чіткої відповіді це питання, тому треба лише здогадуватися про перебіг його думок. Швидше за все, під авторитаризмом він розуміє бюрократически-авторитарный режим, саме поняття котрого треба було сформульовано нею самою у його попередніх дослідженнях Латинська Америка, передусім Аргентини. Тому необхідно сказати кілька слів концепцію бюрократичного авторитаризма.

0 «Доннелл розглядає потреба у прискореному розвитку капіталізму як у зміцненні політичної роль держави. Держава за умов бюрократичного авторитаризму відстоює інтереси блоку, що складається з з трьох основних рушійних сил. По-перше, національна буржуазія, контролює найбільші і найбільш динамічні національні компанії. По-друге, міжнародний капітал, який тісно пов’язані з національним капіталом та значною мірою становить рушійне початок економічного розвитку цієї країни. Таке взаємодія національного і інтернаціонального капіталу привело, зокрема, до формування додаткової кількості дочірніх компаній мультинаціональних корпорацій. Високий рівень нестабільності, політичні конфлікти, «комуністична загроза», які виникають економічні кризи спонукали цього блоку обпертися поки що не одну найважливішу силу, здатну запобігти можливу соціальну дезінтеграцію, — на армию.

Обстоюючи інтереси цього блоку сил, держава виявляється наділеним поруч близьких фашистському характеристик — високої ступенем авторитарності і бюрократизму, і навіть активним втручанням у хід економічних процесів. Ця роль держави зміцнюється то виразніше, чим очевидніша стає необхідність захищати інтереси національного капіталу від зрослих домагань капіталу міжнародного. Держава дедалі більше виступає як патрон національної буржуазии.

«Держава, яке ми маємо у вигляді, — пише 0 «Доннелл, — не є традиційно авторитарним типом, як його височить над політично інертним населенням; вона й перестав бути популістським, взывающим, хоч і під певним контролем, до пожвавлення народного сектора… Бюрократичний авторитаризм є систему політичного та скорочення економічної витіснення народного сектора… що досягається знищенням каналів політичного доступу до держави для народного сектори й його союзників, захопленням і контролі організаційну базу їх деятельности».

Такий зразок існував у низці країн Латинська Америка, поки не розвився події і виявив свої претензії щодо участі у політичному діяльності той самий народний сектор, зростання якого старанно контролювався державою, доки диверсифицировались інтереси національної буржуазії, що більш було неможливо бути дозволені в рамках авторитарного режима.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

При уважному розгляді можна розрізнити, що виділені моделі політичного розвитку об'єднує інтерес одних і тим самим трьом параметрами. Кожна з моделей описує становище режиму (чи держави), опозиції проведених їм реформам і ліберальнодемократичних інститутів, і навіть конфігурацію і подальшу еволюцію названих параметрів. Зупинимося у цьому більш подробно.

Ключовим кожної з моделей виступає аналіз складання і ролі режиму на політичному розвитку. Модель початку ліберальної демократії (Модель I) розмірковує так, що попри складність і болючість пережитої суспільством трансформації, держава робить у цілому зміцнює свої позиції процесі переходу і що відбувається це коштом досягнення суспільством національної єдності, готовності основних чинників переходу керуватися загальними правилами ведення політичних змагань. Ця боротьба може становити вкрай високого рівня запеклості, але з за межі загальноприйнятих правив і процедур. Законність режиму і культивирующееся їм повагу до демократичних процедурам політичного процесу є мірилом його стабільності, гарантом зміцнення його дієздатності. Навпаки, модель розпаду демократичних режимів (Модель II) виходить із ослаблення держави, виникає у його нездатності справитися з валом громадських труднощів і, як наслідок, протистояти силам опозиції. Нарешті, концепція делегативной демократії (Модель III) описує держава як досить сильне, аби протистояти опозиції, і аж ніяк пов’язане в свої дії виключно демократичними нормами і процедурами. Крім механізму виборів, лідер режиму нічим іншим не обмежений, вона сама втілює собою і перетворює його за своєму власному разумению.

Опис опозиції також різна освіта у аналізованих моделях. Модель I розмірковує так, у результаті зростаючого авторитету демократичних правив і процедур вплив непримиренної опозиції, у суспільстві буде поступово слабшати, а само собою воно дедалі більше цивілізуватися під впливом цих правив і процедур. Модель II простежує цілком протилежний процес поступового перетворення лояльної і полулояльной опозиції, у непримиренну. Що ж до Моделі III, то тут становище опозиції перебувають у значної ступеня залежатиме від поведінки режиму. Опозиція може зміцнювати свій вплив суспільстві, якщо в режиму відсутні ресурси для надання протидії цього процесу. Якщо ж режиму є що протиставити опозиції — неважливо, вписується це у рамки демократичних процедур чи грубо їх нехтує — опозиція виявляється маргинализованной і репресованої. Отже, до того часу, поки функціонує режим делегативной демократії, опозиція реформам буде цілеспрямовано витіснятися на узбіччя політичного процесу, коли буде можливостей виступати її повноцінною участником.

1. Харитонова О. Г. Генезис демократии.//ПОЛИС, 1996 — № 5. 2. Цыганков О. П. Між ліберальної демократією та сповзанням в авторитаризм.//.

СПЖ, 1997 — № 1.