Античность яка Роберта Бертона «Анатомія меланхолії»

Античность яка Роберта Бертона «Анатомія меланхолії»

В.П. Комарова.

Знаменитое історія англійської літератури твір Роберта Бертона «Анатомія меланхолії» (з 1621 по 1651 рр. — шість видань; посилання наведено по лондонському виданню 1886 р. у трьох томах, вказані тому й сторінки) вражало сучасників незвичайній ерудицією автора, який, за його зізнанням, все життя читав. Проте твір Бертона — непросто енциклопедія суджень про всіх сторони життя людини і суспільства, а справжнє наукове дослідження: Бертон систематизував судження давніх часів і нових авторів, вирішуючи складні проблеми, відгукуючись на новітні події та наукові відкриття, висловлюючи собст-венные оцінки, проявляючи неабиякий талант сатирика, публіциста і просвітителя.

Особенность стилю цієї роботи залежить від єдності англійської й латинського мов, коли автор починає міркування англійською, але вводить латинські цитати чи власні латинські фрази, вказуючи джерела, проте, під час розгляду особливо небезпечних питань релігії, і фізіології, уникаючи приводити англійські переклади латинських цитат. Античність є у всіх частинах твори Бертона. Навіть у зверненні до читача, що слугує передмовою, Бертон пояснює, що за псевдонім ім'я Демокрита з Абдеры оскільки ідеї цієї благородної філософа давнини ожили у час, наприклад, в творах Коперника.

Собственные погляди Бертона виражені у введенні, але також автор цитує античних істориків, нагадуючи про війнах у часи (серед істориків згадані Плутарх, Фукідід, Тацит, Саллюстій). Він нагадує про долю Демокрита і Діогена, про сатирах Лукиана і Мениппа, цитує Горація, Сенеки, Лукреція, Эпикура. Найчастіше Бертон цитує античних философов-материалистов, сатириків Ювенала і Лукиана, наводить й з комедій Арістофана і Плавта.

Произведение Бертона складається з трьох часток, кожна частина підрозділяється на тематичні секції, розділи, підсекції. У першій частині дається докладний аналіз причин меланхолії, і свій дослідження природи людини Бертон супроводжує безліччю цитат з античних авторів (Гесиод, Гомер, Пліній, Горацій, Овідій і з інші автори). Нарис про людину підрозділяється на два розділу — «Анатомія тіла» і «Анатомія душі». Судження про який вплив фізіології на стан людини (частина I, секція I, розділ 2, підсекція 9) включають і дуже небезпечні думки: згадані Гіппократ, Гален, Епікур, Лукреций, тобто автори, які визнавали матеріальну природу душевних станів людини.

Бертон перераховує природні причини хворобливих станів: страх, заздрість, гнів, честолюбство, невдоволення своїм становищем, забобони. Виразні визначення доповнені цитатами. Наприклад, про заздрості сказано: «міль, що гризе душу», вона спонукає людини «поїдати власне серце», — і Бертон наводить велику цитату з твору Гесіода «Труди й дні», і навіть судження Аристотеля, Плінія, Лукиана і багатьох інших про який вплив гніву: це є божевілля перетворює людини у чудовисько, цей звір бушує, свариться, бореться і усвідомлює своїх дій (I, 359).

Причиной багатьох хвороб Бертон вважає спосіб життя, звичаї, попутно говорить про вплив ледарства й самотності виникнення меланхолії. Вартий уваги і вибір античних суджень про який вплив нервової системи на хвороби тіла, і мозку: надмірне порушення й уяву породжують химери, галюцинації, бачення; у своїй різко негативні оцінки викликає в Бертона віра у чаклунів і відьом.

Вторая частина книжки містить аналіз типів меланхоліків і йдуть міркування про «законних» і «незаконних» засобах лікування. Цілі сторінки суджень античних авторів заповнені порадами, якими способами можна вилікувати хворобливі стану. Наводячи поради Цицерона, Плутарха та інших античних письменників, Бертон іронічно додає, що поради давати легко, проте проблема полягає у цьому, як тим радам слідувати. Скептично належить Бертон до порад вдаватися по допомогу святих, які дива називає обманом і вигадкою. Навіть картини пекла вважає художніми вимислами.

Раздел про світобудові рясніє скептичними міркуваннями: астрономи встряхивают світ, як ковдру, шпурляють землю угору й униз, як м’ячик, примушуючи земну кулю то рухатися, то стояти. Але хто судження наведено із явним співчуттям: серед древніх — Піфагор, Геракліт, Демокріт і Епікур, та якщо з нових — Бруно, Галілей, Кеплер, Коперник (II, 146−149). Особливо зухвалими був у той період й з античних скептиків, заперечували існування богів і безсмертя душі. Іронією просякнуті і коментар Бертона до порад батьків церкви, які до терпінню (II, 302, 331−335).

Опасные думки висловлює Бертон в нарисі про «смерть Сократа; його джерелом служило твір Платона «Апологія Сократа», але нинішнього нарисі важливі власні оцінки Бертона — він захоплюється презирством Сократа до смерті Леніна і для контрасту наводить епізод щодо поведінки єретика Сервета перед спаленням.

Третья частина книжки називається «Меланхолія любові», у своїй поняття «любов» трактується у земному і космічному планах. Ця частина книжки включає історію, філософію, релігію, питання сім'ї та шлюбу, статеву любов, і різні спотворення любовної пристрасті. Бертон наводить думка Гесіода про світобудові: вічно існували Земля і Хаос, пізніше виникли Любов і Боги. Античні міфи за пануванням Любові в живої і неживої природі, відомостей про античних гетерах та на правителів, епізоди про проявах надмірної похоті (приклади — Соломон, Мессалина, Сарданапал, Анакреон) Бертон супроводжує виправданням свого уваги до еротичним письменникам; Марциал, Петроній, Вергілій, Арістофан торкалися еротичні теми, але ці означає, що вони були порочні; «я людина, і ніщо людське мені чуже» — не осуджуй мене, добрий читач, коли деякі місця видадуться занадто вільними. Відразу можна додати, що латинські цитати про хворобах в сексуальної сфері Бертон не переводить, хоча у примітках вказує джерела.

Множество прикладів античних авторів включає нарис про них й засоби її лікування. Наводячи поради чоловікам, як вибирати дружину, Бертон пропонує слухати інших авторів, оскільки не має досвід. Особливо зухвалим є четвертий розділ частині, озаглавлений «Релігійна меланхолія» — так визначає Бертон «запопадливість у коханні до Бога». У розділі переважають власні судження автора релігійні чварах у минулому і тепер. Він згадує релігійні війнах у сучасній йому Німеччині й додає, що багато людей насміхалися з усього, вважаючи релігійні розбіжності й віру в безсмертя душі чистої дурістю і забобоном. Зухвалим був і приводимое їм судження Макіавеллі про християнської релігії, що позбавляє енергії, знесилює, віднімає мужність і відвагу. І Бертон додає не перекладена латинські оцінки. Співчутливо він наводить судження Лукреція і Эпикура, Лукиана і Сенеки — торжество негідників у світі спонукало їх сумніватися у існуванні богів.

Вполне обгрунтовано можна дійти невтішного висновку про переважання яка Бертона античного і ренесансного світогляду. У цьому багато сатиричні інвективи, спрямовані проти панування зла у світі, просякнуті обуренням гуманіста. У Бертона зло завжди конкретно: війни, тирани, інквізиція, тортури, жадібні церковники, лицемірні політики, використовують натовп у своїх інтересах. Звільнити світ від невігластва і злодіянь було б навіть важко і нового Геркулесу, і нового Христу. Античність представлена в усьому багатстві ідей: історія, наука, психологія, географія, медицина; у своїй судження зорганізовані у систему, багатющий матеріал піднесено у собі, часто вигадливому викладі.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.