НЕКРАСОВ Микола Олексійович

НЕКРАСОВ Миколо Олексійовичу [28.11 (10.12).1821, містечко Немирів, нині Вінницької области,—27.12.1877(8.1.1878), Петербург], російський поет, літературний діяч. Дитячі роки Некрасова випали на селі Грешнево (нині селі Некрасова) біля Ярославля, у маєтку батька. Ось він близько дізнався селянську життя. У 1832—37 навчався у Ярославській гімназії. У 1839 марно намагався діяти за Петербурзький університет (в 1839— 1840 вважався вільним слухачем). Позбавлений підтримки батька, вів життя напівбездомного столичного бідняка. Друкував вірші з 1838. У 1840 опублікував збірник ще незрілих віршів «Мрії і звуки», зустрінутий суворої рецензією У. Р. Бєлінського і знищений самою авторкою. Маючи твердим характером, Некрасов зарікся «не померти на горищі» і почав енергійну литературно-журнальную діяльність. «Просто незбагненно, скільки працював», — згадував він пізніше. Некрасов писав розповіді, повісті, п'єси, театральні огляду, фейлетони. Його водевілі було поставлено на сцені Олександринського театру (під псевдонімом Н.А.Перепельский). З 1840 почав співробітничати у театральному журналі «Пантеон …», з 1841— в «Літературної газеті» і «Вітчизняних записках». У 1842— 1843 зблизився з Бєлінськ і його гуртком. Усвідомивши необхідність покласти край «літературної подёнщиной» (хоча у цей час було написано значні твори, наприклад нарис «Петербурзькі кути», 1845), Некрасов пережив перелом, яка сама усвідомив як «поворот правди»; він приєднався до натуральної школі. Його вірші наповнилися соціальним змістом («Дорогою», «Батьківщина»). У критичних статтях і рецензіях, в видавничих починаннях Некрасов з’явився соратником Бєлінського у боротьбі за реалізм і народність російської літератури. Талант Некрасова як редактора і організатора літературних сил розвернувся в «Современннике»; навіть у роки політичної реакції після 1848 Некрасов зумів багато зробити, щоб відстояти демократичне напрям журналу. У той час були опубліковані романи «з продовженням» («Три країни світла», 1848—49, і «Мертве озеро», 1851, що з А. Я. Панаєвій, що стали дружиною Некрасова). За всієї нерівності листи і налёте мелодраматизма (в розділах, написаних Панаєвій) ці романи просякнуті демократичним настроєм. У період громадського піднесення середини 1950;х років Некрасов доручив керівну роль журналі Н. Г. Чернишевському і Н. А. Добролюбову. Твёрдая принципова позиція нових працівників за умов різкого загострення класових протиріч прискорила ідейний розмежування всередині редакції. Некрасов мужньо відмовився у співпраці з групою литераторов-либералов, хоча той був пов’язані з ними узами старої дружби; «…все симпатії його на боці Чернишевського», — вказував У. І. Ленін (І. Повне зібр. тв., 5 вид., т. 22, з. 84). Своєю енергією, редакторським досвідом та тактом, вмілої, хоча виснажливій, боротьбу з цензурою Некрасов зробив можливим поява сторінках журналу яскравою революційною публіцистики і критики. «Тільки завдяки одній його великому розуму, — згадував Чернишевський, — високому шляхетності душі, й безтрепетної твердості характеру я мав можливість писати, який у мене писав» (І. Повне зібр. тв., т. 15, 1950, з. 793). На межі 60-х рр. розгорнулося обдарування Некрасова народного поета, сатирика, викривача «верхів», покровителя пригнобленої села. Ідейний спілкування з «новими людьми» в «Современннике» допомогло остаточно скластися його переконанням, створити видатні твори, багаті революційної думкою («Поет і громадянин», «Роздуми у парадного під'їзду», «Пісня Ерёмушке», «Про погоді», «Плач дітей»). У 1856 вийшла збірка Некрасова «Вірші», сприйнятий як маніфест передовий російської літератури, відкрито гукав громадянської діяльності, до революційного дії. У роки революційної ситуації 1859— 1861 в поезії Некрасова поглиблюється тема села. Його вірші («Дума», Похорон", «Калістрат») і поеми («Селянські діти», 1861; «Коробейники», 1861; «Мороз, Червоний ніс», 1863) зігріті непідробної любові до російському селянинові. На той час виключно виріс авторитет Некрасова у російському суспільстві, особливо серед передовий молоді і революційних діячів, вважали першою російським поетом. Коли уряд початок відкрито переслідувати революціонерів (1866) і журналу «погрожував невблаганна доля», Некрасов зробив відчайдушну і марну спробу його врятувати: він виступив із віршами на обіді на вшанування М. М. Муравйова. Це була помилка («звук зрадливий»), у якій поет гірко каявся до останніх днів життя («Вибач мені, про батьківщина! пробач…»). У 1868 Некрасову взяти до рук «Вітчизняні записки». Він опублікував тут глави поеми «Кому на Русі жити добре», поеми про декабристів —"Дідусь" (1870) і «Росіяни жінки» (1872—73), сатиру «Сучасники» (1875—76). У цих творах (же вони з’явились у пресі з великими цензурними спотвореннями), соціальній та ліриці Некрасова втілені найважливіші риси епохи 70-х рр., коли міцнішала рух революційного народництва, починалося «ходіння межи простих людей». Некрасов прагнув підтримати дух революційної інтелігенції, схилявся перед самовідданістю, кликав до подвигу («Сеятелям», 1876, опубліковано в 1877). Останніми роками життя Некрасова, проведені у напряжённом творчому праці, турботах про журналі, в суспільної діяльності були затьмарені важкій хворобою. Та й у цей час він створив «останні пісні», які з колишньої поетичної силою говорив про результати прожитим життям, про любов до російського народові і про своє «музи»: «Сестра народу — і мій». Похорон Некрасова (цвинтарі Новодівичого монастиря у Петербурзі) носили характер народної політичної демонстрації. Від суспільства «Земля і волю» виступав Р. У. Плеханов. Знаменною була мова Ф. М. Достоєвського, який поставив Некрасова поруч із А. З. Пушкіним. Поезія Некрасова, підготовлена попереднім розвитком російської літератури, впитавшая традиції Пушкіна, М. Ю. Лермонтова і М. У. Гоголя, відбила величезні зрушення у житті російського народу, пробуждавшегося до визвольних змагань, і це визначило особливу увагу Некрасова серед російських письменників-реалістів 19 століття. Він лише співчував народу, але ототожнив себе з селянської Росією, заговорив від її імені Ілліча та її мовою. «Я ліру присвятив народу своєму», — сказав у кінці життя. Тема народу, селянства, воплощённая в нескінченному розмаїтті типів і характерів, нових російської літератури, проходить через все творчість Некрасова — від ранніх віршів «Трійка» і «Батьківщина» до великих епічних поем, до передсмертних ліричних інтерпретацій російському народу Ніхто, крім Некрасова, не створив таких вражаючих своєю дивовижною жорстокою правдивістю картин сільської злиднів і («Роздуми у парадного під'їзду», «Орина, мати солдатська», «Бенкет весь світ») і ніхто побачив стільки світлих сторін у життя селянства, стільки великих мужніх характерів (Дарія, Матрёна, Савелій, Єрмил Гирин), не убитих століттями рабства. Некрасов був далекий від удаваної народницької ідеалізації села і засуджував довготерпіння, пасивність здебільшого селянства («Що гірше було б твій доля, коли б ти менш терпів»?). Образ Росії, сильної посухи й страждаючою, стоїть за широкими картинами некрасовської села: «Ти і убога, Ти і багата, Ти і могутня, Ти й безсила, Матушка-Русь!». Думка про простий народ, про його долі пронизує все, про що хто писав Некрасов. У «Залізної дорозі» (1864) крізь похмурі картини згубного праці будівельників проривається переможний гімн на вшанування творчих сил народу. У некрасовської ліриці, сюжетної і остродраматичной, велике його місце займає проблема боргу перед народом («Лицар одну годину», 1860). Теми кохання, і природи вирізняються у його віршах особистим ставленням поета до життя суспільства, до человеку-деятелю, носію високих ідеалів. Героїчні образи Бєлінського, Добролюбова, Чернишевського, створені Некрасовим, овіяні революционно-романтической патетикою. Важка доля російської жінки постійно хвилювала Некрасова; цю тему знайшла втілення й у ліриці, й у поемах про декабристках — «Княгиня Волконська», «Княгиня Трубецька». У цих поемах події минулого осмислені у зв’язку з долями народу і революційними народницькими ідеалами 70-х рр. Поема «Кому на Русі жити добре» (1866—76) увінчує творчість Некрасова. Це справжня поетична енциклопедія народної життя середини 19 в., вражаюча грандіозністю задуму, гостротою соціально-критичного аналізу, даного з погляду самого селянства. Особливе його місце займає в поемі образ Грицька Добросклонова, у якому втілені риси селянського революціонера, носія народного ідеалу свободи. Досконале і новаторський творіння Некрасова увібрала у собі величезні пласти устно-поэтического народної творчості; пісні, приказки і повір'я, розмовний селянський язик, і народне гострослів'я злилися тут на єдиній художньому сплаві. Найважливіше риса творчості Некрасова — його сатирична спрямованість. Викриття добромисних чиновників, буржуазних філантропів, знатних облудників в ранніх віршах («Сучасна ода», «Колискова пісня») переросла потім у гостру сатиру протягом усього політичну систему, кріпосниківпоміщиків, ліберальних діячів, царську цензуру, мниму свободу друку («Газетна», «Пісні про вільному слові», «Суд»). Пізніше створено такі шедеври російської сатири, як поема «Недавнє час» (1871) і «Сучасники» (1875 — 1876); у центрі з них — постаті буржуазних ділків і бюрократів, изображённых зі щедрінської силою. Поет глибоко національний, Некрасов широко і запровадив у вірші все багатство народної мови і фольклору, сміливо використовував прозаизмы, різні мовні стилі, пісенні інтонації. Некрасовська поезія, у якій громадянськість та висока художність постають в нерозривній єдності, справила сприятливий впливом геть наступне розвиток російської класичної, та був радянської поезії. Багато віршів Некрасова ще за життя поета стали народними піснями, які співаються донині («Коробушка», «Між високими хлібами…» та інших). Росіяни композитори охоче писали музику з його тексти: М. П. Мусоргський («Калістрат», «Пісня Ерёмушке»), Ц.А. Кюї («Молоді», «Сват і наречений», «Слухаючи жахам війни», «Катерина»), С.І. Танєєв («Б'ється серце неспокійне»). Марксове літературознавство (Г.В. Плеханов та інших.) ще дореволюційні роки початок розробку спадщини Некрасова. Після Жовтневої революції 1917 пророблена сумлінна праця збирання та вивчення його рукописів, по відновленню справжніх текстів, заборонених чи искажённых царської цензурою. Працюють литературно-мемориальные музеї: Музей-квартира Некрасова в СанктПетербурзі (з 1946) і Музей-садибу в з. Карабиха Ярославській області (з 1947).