Трипiлля та слів " янство

Трипiлля та слів «янство.

Виконав студент групи М-31 Полішко Валентин Київ 2004.

Трипільська культура.

На територї України Трипільська культура був поширена у Лісостепу — від Верхнього Дністра на Заході до Середнього Дніпра на Сході. Час її існування: друга половина шостого — перша чверть третього тисячоліття до Христа. На землях України нині відомо близько 2000 трипільських пам’яток: поселень, могильників, курганів. Понад сто років досліджують цю давню цивілізацію археологи, здобувши под годину розкопок важливий матеріал для відтворення давньої історії, відкривши тисячі шедеврів давнього мистецтва.

Розселення людності Трипільської культури на теренах Лісостепу сприяло зростанню її чисельності та добробуту. Не усі відомі нам трипільські поселення існували одночасно, адже їхнього мешканці періодично переносили свої поселення на нове місце. Тому ідея циклічності, повторюваності набула особливого змісту й значення у світогляді давніх землеробів краю. На полях смердоті вирощували плівчасті пшениці, ячмінь, горох, бобові. Посіви, на думку палеоботаніків, були чистими, а поля використовували тривалий годину. Врожай збирали серпами із кремінними вкладениками.

Споро-пилкові аналізи дозволили відтворити рослинний світло, який оточував трипільські поселення шість тисячоліть тому. Біля хат та на стежках ріс подорожник, далі — кропива. Схили балок вкривало буйне різнотрав'я, червоніли мальви, білів в’юнок та рожевіли дикі гвоздики. На полі, серед пшениці, синіли волошки. Над струмками та річечками росли верби, вільха, кущі ліщини. У байраках росли дубові та грабові ліси. У лісах було б багато зубрів, оленів, кабанів, водилися ведмеді, вовка, лиси та зайці.

Тисячі дерев кам’яними та мідними сокирами зрубали трипільці, щоб збудувати свої будинки. Спочатку їхні поселення були невеликими — від семи до чотирнадцяти будівель, а із годиною виникли справжні міста із тисячами споруд. Будинки малі каркасно-стовпову конструкцію. Стіни робили із дерева чи плели із лози, а потім обмащували глиною із домішками полови. Цей тип житла виник в трипільські часи й існує в лісостепу України донині.

Збереглися зроблені трипільськими майстрами глиняні моделі жител та храмів. Серед них є двоповерхові. Існування у трипільців кількаповерхових споруд засвідчується також розкопками залишків міських кварталів. Міжповерхові перекриття робилися із дерева та обмащувалися глиною, як й стіни. Інший поверх звичайно був житловим, а перший — господарчим. Підлогу й стіни фарбували в червоний й білий кольори, вкривали геометричним орнаментом, який мав оберігати мешканців від ворожих сил. Житлові кімнати опалювали відкритими вогнищами та печами, по-чорному. Вздовж однієї із стін робили довгу глиняну лаву — на неї ставили посуд. Поруч часто робили глиняні ночви, в котрі вмонтовували камені для розтирання зерна на борошно.

Навпроти єдиного округлого вікна, яку звичайно робили у протилежній до входу стіні, зводили глиняний жертовник — у плані округлий чи хрестоподібний. Вівтар фарбували в червоний колір та прикрашали ритим спіральним орнаментом. Загальна площа трипільських жител становила від 60—100 до 200—300 кв. м. Крім жител, відомі також, повторимо, храми та інші громадські споруди.

Одна із таємниць Трипільської культури — знайдені археологами рештки тисяч спалених будівель. Серед руїн — десятки, а іноді і сотні посудин, статуетки людей та тварин, інструменти, кістки тварин, а деколи й людей. На початку вивчення цієї культури В. Хвойка розглядав ці рештки як «будинки мертвих». Інші археологи доводили, що це звичайні житла. Сучасні дослідження свідчать, що є сенс поєднати ці висновки. Справді, тривалий годину ці споруди служили людям як будинки, комори, храми. Та надходив певний годину, й усі ці споруди ставали житлами мертвих — пристанищами для душ предків, яким належали багаті пожертви — весь цей чудовий посуд, реманент, м’ясо жертовних тварин. Такий будинок, все селище належало спалити й спокійно переселитися на інше місце, до нових полів та угідь, лишивши старі ниви предкам. І так тривало понад дві тисячі років — доки існувала Трипільська цивілізація на землях від Карпат до Дніпра. Освячений тисячолітньою традицією, землеробський цикл трипільців полягав у будівництві кожні 60—80 років нових поселень.

Найбільші із трипільських міст існували у V тисячолітті до Христа. Їхні розміри вражають: сотні гектарів площі, тисячі жител, чисельність мешканців — до 10—15 тисяч Чоловік. Потужні укріплення, котрі зводилися по палі у кілька рядів й складалися з сотень щільно прибудованих одна до одної двой навіть триповерхових споруд, надійно захищали своїх господарів. Населення міст займалося переважно сільським господарством, проте були там й ремісники — гончарі, ковалі, ткачі.

Коли шукають корені народів, котрі жили на землях України, так чи інакше звертаються до Трипільської цивілізації. Трипілля — це перший хліб, перший метав, вушко планетарного землеробського світогляду на теренах, котрі нині називаються Україною. Творці Трипілля стояли біля витоків цивілізації Європи й зробили дуже вагомий внесок у формування Сучасної культури України.

Східні слів «яни в давнину. Культура. Світогляд.

Слов «яни виникли із автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думи, що прабатьківщина слів «янь охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип «яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в всіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельбиу Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації прийшов на південь, на Балкани, куди слів «янь, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста і тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес з міграцією кочовиків, то розселення слів «янь являло собою повільний рух з праслов «янських земель, у процесі якого зберігалися зв «язки із прабатьківщиною. Внаслідок цого він охопив великі територї. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах із Візантією слів «яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, смердоті водночас й розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на вухо VI ст. з спільної мови слів «янь сформувалися три підгрупи: західнослов «янська, із якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов «янська, із якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східно-слов «янська, що із неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слів «яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слів «янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слів «яни (чи їхні прямі предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на шлюб доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слів «яни переселилися сюди свого години. Протягом VII та VIII ст. східні слів «яни продовжували розселятися. Згодом смердоті налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили, в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов «янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі і тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов «янських поселень існувало багато, хоч за розмірами смердоті були невеликими. Сіла будувалися за одну-дві милі одне від одного й налічували від 4 до70 дерев «яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів й культових обрядів. Східнослов «янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що означати «країна укріплень».

Про політичну організацію східних слів «янь відомо небагато. Вочевидь, смердоті не малі верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена і народи, на чолі які стояли патріархи, про «єднувало поклоніння спільним богам, а важливі запитання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше і із «явився клас племінної знаті, чи князів, соціально-економічне розшарування племені було б незначним, а земля і худорба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слів «яни були знані як непохитні і загартовані воїни, здатні витримувати морозі спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи собі невпевнено на відкритих рівнинах, смердоті вважали за краще воювати у лісах й байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість й витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, то й под годину миру.

Торгівля у східних слів «янь розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу і зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов «янські землі. У обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов «яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слів «янами ввійшли тюркські племена хозарів, які заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі і пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слів «яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі понад виходячи із ізоляції, східні слів «яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

Слов «янь под назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непіт, Пліши, Таціт, Птоломей. Дехто зв «язував їхні із Балтійським узбережжям. Ґогський історик Йордан писавши, що «анти найхоробріші між ними (венедами), живуть над цибулею Чорного моря, від Дністра до Дніпра», але й за іншими відомостями, до того числі Павла Диякона, можна зробити висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшу територію — від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх Варти та Одрі й частини Богемії.

Жили анти иєваяикими поселеннями по беретах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Могильники їхнього нагадували чернахівські, але й малі смердоті і окремі — для воїнів, які ховали зі зброєю. Малі укріплення над кожвому селі, а спільні — для кількох поселень. М. Ю. Врайчевський приписує ахтам т. зв. Змієві чи Троякові вали, котрі тягвуться упродовж десятків кілометрів по річках Красна — Стугва, Рось — Трубіж, Сула. Аналогічні були в Подністров «ї; смердоті сягали 10 метрів заввишки. Найбільше антських промов у басейні р. Росі; лучеві фібули, підвіски, лунниці, дзвоники, прорізні бляшки — усі ці речі Про. Спщия та У. Рибак» відносять до антів й усі смердоті згодом відбилися у словах. Треба сказати, що із археологічного погляду пам «ятки авхів ще мало досліджені.

Характер про «єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську державу за племінний союз. Ключевський називав Й «Дулібський союз». Інші бачать короткотермінове про «єднання для боротьби із ворогом (Бож — із готами, Мезамир — із аварами й т. буд.).

У кожному разі, факт про «єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне про «єднання із організованим військом та участю населення у політичному житті.

Держава антів протривала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона впала под навалою аварів.

Одночасно із антами починають вживати назву слів «янь. Вони разом із гунами посуваються на захід. У ІІІ-VІ ст. ст. західні та південні слів «яни опанували уже тих землі, на які застала їхні історія, а VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її заміняє ім «я слів «янь.

В V ст. слів «яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слів «янь, Візантія будує низку фортець Дунаєм, на північ від Балканського хребта. Проте, вон нездатна зупинити рух слів «янь. У 40—50-х роках VI. ст. слів «яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їхні болгари. Під тиском народів, котрі проходили із Азії на захід, слів «яни приходять у рух й подаються на північ, на захід. Частина їхнього осідає в смузі лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що із кінця VI ст. Прикарпаття було б уже зайняте українськими племенами. Срезневський писавши, що на схилах Карпат, в Ужгороді, населення мовою, народністю — рідні брати «малоросіян». Звідти на північний схід сягають смердоті Галичини, Буковини. Частина Семигороддя був населена українцями. У ХШ ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських слів «янь із півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра — «Десна», себто «права». Якби смердоті йшли із півночі на південь, Десна був б із лівого боці, смердоті було неможливо б назвати її «правою». «Повість временних літ» подає перелік слів «янських племен так, як смердоті жили, в XI столітті. «Се бо тільки словенеск язьік в Русі, галявині: деревляне, ноугородци, полочане, дретовичи, північ, бужане, зане седоша Бугом, після ж вельшяне». Кількома рядками вище читаємо: «Поляном ж жиущем особі якоже рекохом, справжнім роду словенска, і нарекошася галявині, а деревляне від словен ж, і нарекошася древляни; радимичі бо і в’ятичі від ляхів. Бяста двоє братів в лясех, — Радим, а другий Вятко, — і приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичі, а Вятко седе з родом своїм по Оце, від нього й прозвашася в’ятичі. Й живяху у світі галявині, і деревляне, і північ, і радимичі, в’ятичі і хрвате. Дулеби живяху Бугом, де ньше вельшяне, а улучи і тиверци седяху по Дністру, приседяху до Дунаеви.».

В іншому місці «Повість» каже так: усі племена малі своє княжіння — «в полях, а деревлях своє, а дреговичі своє) а словене своє в Новегороде, а інше на Полоте полочане. Їх ж кривичі, іже седят на гору Волги, і на гору Двиньі і на гору Дніпра, їхні ж град єсть Смоленськ; туде бо седят кривичі. Також північ від нього».

У цьому списку подано племена, від які походять: Український народ (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бужани та волиняни, уличі, тиверці та хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) й великоруський (словени та в «ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі — по Десні та сейму, поляни — по середньому Дніпру, деревляни — по Тетереву, Вуджу та Горині, на Волині — дуліби чи бужани, «де нині волиняни», на долішньому Возі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по р. Возі, та волинянами. Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад Дністром та Богом, а тиверці — між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то, очевидно тут літопис має на увазі білих хорватів, в XI ст. входили у склад Велико-Моравської держави й від до походять українці східної та західної Галичини. У тієї ж годину назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. У IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував племена — волинян, бужан, сіверян, уличів. У 10-му ст. Костянтин Порфірородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, деревлян, уличів, вербіян. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж Х ст. Аль Масуді писавши, що одне із племен — волінана, й називав їхнього царя Маджака. Таким чином, ім «я слів «янь, котрі в VII сторіччі замінили назву антів (останній раз слово «анти» зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняють назви окремих племен.

В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви долішнього Дніпра — Білобережжя й частини чорноморського побережжя — «Лукомор «я».

На долішньому Дніпрі був торговельний осередок — Олешя, пізніше — Олепіки. Були укра-їнські колонії в Кріму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного українського населення на Чорномор «ї вказує «Повість временних літ». Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: «Уличи і тиверци седяху бо по Дністру, приседяху до Дунаеви. Бе безліч їх; седяху бо по Дністру оли до моря і суть градьі їх до сьогодні, і те ся зваху від Грек Велика Скуфь». Таким чином виявляється, що від «безлічі» уличів та тиверців залишилися лише городища, а смердоті подалися на північ. На пересунення племені полян вказує пояснення «Повісти» на походження назви полян від поля, степу, де жили смердоті раніш, а й за літописця жили уже в лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість» — це прихід з Польщі, від ляхів, двох братів — Радима та У «ятка із пологами своїми і оселення їхнього — Радима на Сожу, а У «ятка на Оці.

Серед усіг цих українських племен провідне значення набувають поляни, із їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи із часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про якої згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадир готських часів. У кожному реві, від VI сторіччя тут було б місто, як свідчать аровеоиогічиі дослідження, а від VII від. місто це уже згадується вірменським письменником под назвою Куяр.

Як свідчать рештки поселень українців VІІ-VIII сторіч, жили смердоті здебільшого великими гуртами. Житлами служили землянки із грубами, із дерев «яними стінами, обмащеними глиною, чи хати із сіньми та двома світлицями, що нагадують пляном сучасні укра-їнські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники із безкурган-ними могилами, із рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що под вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця Х століття.

Українські поселення малі укріплення — городища із високими земляними валами та глибокими ровами. Ровміщалися смердоті переважно на високих берегах рік, на рогах, котрі із двох-трьох боків оточені були річкою.

По всіх українських землях залишилося багато городило у Київщині — 400, на Волині — 350, на Поділлі — 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині — 100. Ці городища були рйного розміру.

Серед цих міст були великі, значні уже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було б багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.

Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було б рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коней, свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремесла. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді було б турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин із дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне — бобрів у річках. Крім того, було б багато диких бджіл, й здобування меду та воску відігравало значну роль житті.

Усі ці природні багатства притягувало увагу чужоземних купців й втягали людність України із далеких, часів у торговельний вір.

Територію українських племен перерізували важливі річкові шляхи, котрі зв «язували їхнього із культурними країнами всього світу. перший великий торговельний шлях, що зв «язував країни Сходу із Европою — був Волзький.

У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність й включивши до свого кола фінські країни східньої Евройи, швкову Віярмію. У лісах північної Європи водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського одразу ж, у Візантії та Європі.

Ці хутра етали від VII ст. головним дредметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать скарби, котрі складаівться З дорогоцінного східнього срібла та арабських диргемів. Диргеми надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні лише За життя халіфа, при якому їхні карбовано, ІД монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери.

Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі — Китай.

Волзький шлях проходив поза російською територією, але й великі притоки Дніпра — Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьолта інші— зв «язували Дніпро із Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським .морем. Де волоком, де по річках, арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, й свідками інтенсивної торгівлі із арабами залишалися великі скарби диргемів. На острові ґотлянді знайдено 67 000 дир-гемів, в Києві — кілька знахідок по 2−3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці — 1300 диргемів, у з. Копіївці Вінницької області — 500 диргемів й ін. Крім арабських монет, знайдено західньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники багато оповідали про слів «янь (українців), про торгівлю із ними. Вони писали, що укра-їнські купці приходили і до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабськийписьменник кінця VIII ст. Мохаммед бен Істак писавши, що ці товари спрямовували до Тегерану.

Крім «великого шляху із варяг у греки» існували інші: Двінський — від Ризької затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німана Прип «яттю на Дніпро. У Гродні був значний осевід якого збереглися могильники, рештки княжого палацу. Одночасно із «шляхами із варягів у греки» існував шлях, який) етинав Україну із одразу ж на захід. Він ішов із Каспійського моря ягою, волоком на Дін. Сіверським Дінцем, волоком до приплив Дніпро — сейму, Десни, чи через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, Ійін вів на захід Прип «яттю чи суходолом на Краків, Прагу. Цим шляхом везли на захід східні товари, а із заходженню — зброю, металевий посуд, полотно.

Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ із півднем, захід — з сходом, арабів та Візантію — з Скандинавією, Індію та Китай — із імперією Карла Великого. Короля українських племен не був пасивною в цьому торговельному вирі. Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили насамперед — хутра, на котрі був однаковий попит й в Арабському халіфаті, й у Візантії, й в Західній Евроггі. Вони експортували мед та віск, на котрі був теж великий попит, бо мед ішов на жякі солодощі та питво, а віск — на освітлення церков та житла багатих людей. Постачали ми смердоті і «челядь» — рабів.

Релігійне життя українських племен було б дуже складне. Перед запровадженням християнства кожне плем «я шанувало своїх богів й мало власні кукси, але й із процесом творення держави відбувається про «єднання цих богів. Головні були: Дажбог, бог сонця, Велес — бог худоби, Сварог, Хорі, Стрибог, Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли наприкінці Х ст. Володимир прагнув про «єднати усі укра-їнські племена, він встановив спільний для всіх культ Деруна. З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганського пантеону й залишилися лише натяки на існування певних місць, де відбувалися ритуальні дії. Вочевидь, були «капища» — на це вказують споруди із каменю біля княжого двору в Києві. З. Я. Грабовський пише, що було б знайдено в Києві рештки великого храму, неподалік від Десятинної церкви. Він згадує й «культовий будинок» в Білгороді.

Наприкінці Х ст., за відомостями, мало місце нищення «капищ». Збереглися де-не-де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р. Збручі. Вона мала обличчя под однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфи жінок у хороводі та чоловіків у молитовних позах. Знайдено статую в з. Липиці біля Рогатина, із 4 головами. У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в ріаних формах та культ роду. Для українця вся природа був населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та іішіі живуть, мовляв, у річках, болотах, у лісах й мовкуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв «язку із таким погаидом на природу існували різноманітні обряди, свята, заговорили українською у «язані зі змінами весни, літа, осені, зими. Вони перейшли і до християнських святий у формі різних обрядів: коляди, щедрування, «маелениця», весяянки, гагілки, Купала тощо. У цих ємних відбивається втаровинний хліборобський та скотарський побут. Другові групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На козковому відчувалася присутність предків, «дідів», зокрема под годину народин, весілля, смерті. Існувала віра в життя после смерті. Мерців палили чи ховалися, із ними покладали їжу, зброю. У заможних вбивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки, іноді дуже високі — кургани. За рік улаштовували тризну на могилі із великою учтою.

Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки — багато із них перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч смердоті були і пристосовані до християнських святий. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових, сезонових, заговорили українською у «язаних із різними видами роботи. Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби був життєрадісність, ясність. Українці не малі у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним, спільним життям із веселою, радісною природою України й відчували її ласку.