Федор Іванович Тютчев. 
Життя невпинно й творчество

ДОПОВІДЬ ПО ЛИТЕРАТУРЕ.

НА ТЕМУ:

ВИКОНАВ УЧЕНЬ 10"К" КЛАССА.

ШКОЛЫ—ЛИЦЕЯ № 43.

ЕХИЛЕВСКИЙ АЛЕКСАНДР.

ФЕДІР ІВАНОВИЧ ТЮТЧЕВ.

(1803 — 1873).

Про проголошуючи душа моя!

Про серце, повне тревоги,.

Про, як ти б'єшся на пороге.

Хай подвійного бытия!..

Ф.И.Тютчев.

T.

ютчев, напевно, поруч із Пушкіним одне із найбільш цитованих поетів. Його вірші «Розумом Росію не зрозуміти…» і «Люблю грозу на початку травня…» відомі, мабуть, всім. Збувається пророцтво Тургенєва: «Тютчев створив промови, якою судилося померти». Близька вірші Федора Івановича Тютчева і моєму сердцу.

Хоча за життя він був загальновизнаним поетом, нашого часу вона обіймає важливе місце у російської літератури. А серед більшості його сучасників вірші Тютчева вважалися далекі від духу часу, а формою здавалися то занадто архаїчними, то занадто сміливими. Та й він як не дорожив славою поета, проявляючи дивовижне байдужість до видання і редагування своїх произведений.

Шаляпін Тютчев народився 5 грудня (23 листопада) 1803 року на селі Овстуг Орловської губернії у ній потомственого російського дворянина И. Н. Тютчева. Тютчев рано виявив незвичайні обдарування здатність до вченню. Він здобув хорошу домашню освіту, яким з 1813 року керував С. Е. Раич, поэт—переводчик, знавець класичної давнини та італійській літератури. Під упливом вчителя Тютчев рано призвичаївся до літературної творчості і у 12 років успішно перекладав Горация.

На поетичному терені Тютчев став сяяти з чотирнадцяти років, як у Товаристві любителів російської словесності авторитетний учений Мерзляков прочитав його вірш «Вельможа», щоправда дуже наслідувальне, але сповнене цивільним обуренням супроти «сина роскоши»:

…І ще наважився своєї рукою жадной.

Отъять насущний хліб у вдів і в сирот;

Вигнати з батьківщини сімейство безотрадно…

Сліпець! стезя багатств до погибелі ведет…

У 1819 року було опубліковано вільне перекладення «Послання Горація до Меценату» — перший виступ Тютчева у пресі. Восени 1819 року надходить на словесне відділення Московського університету: слухає лекцій з тории словесності й історію російської літератури, по археології й історію образотворчих искусств.

Закінчивши 1821 року університет, Тютчев їде під Петербург, де отримує місце понадштатного чиновника російській дипломатичній місії в Баварії. У 1822 року вирушає до Мюнхен і проводить уже там 22 года.

За кордоном Тютчев переводить Шіллера, Гейне, і це допомагає йому придбати свого голосу в поезії, виробити особливий, неповторний стиль. З іншого боку, там він близько зійшовся з философом—романтиком Фрідріхом Шеллингом і волелюбним поетом Генріхом Гейне.

Значним подією літературної долі поета стала добірка його віршів на пушкінському «Современннике» (24 вірші) опублікований у 1836 року під заголовком «Вірші, надіслані з Германии».

Потім у публікаціях Тютчева виникає довга пауза, але саме тим часом остаточно формується його політичне світогляд. У 1843—1850 роках Тютчев виступає із політичними статтями «Росія та Німеччина», «Росія та Революція», «Папство і римський питання», замислюється книжку «Росія та Запад».

Восени 1844 року Тютчев, нарешті, повернувся там. У 1848 року то здобуває посаду старшого цензора при міністерстві, а 1858 року призначається головою «Комітету ценсуры иностранной».

З кінця 40—х років починається новий підйом ліричного творчості Тютчева. Н. А. Некрасов і И. С. Тургенев ставить її поряд з Пушкіним і Лермонтовим. У нинішньому вигляді додатку до журналу «Сучасник» надруковані 92 вірші Федора Івановича. У одному із номерів журналу було опубліковано статтю И. С. Тургенева «Декілька слів про віршах Ф.И.Тютчева», що містить пророцтво: Тютчев «створив промови, якою судилося померти». Надалі висока оцінка поезії Тютчева буде висловлена письменниками й критиками різних літературних угруповань і сучасних напрямів. Усе це означало, що Тютчеву прийшла слава.

Проте в більшості всіх своїх сучасників — від Пушкіна та Лермонтова до Некрасова і Достоєвського, Чернишевського та Лева Толстого — він у найменше був професійним літератором. З двадцяти років й аж до смерті, тобто півстоліття, він складався в чиновників, цілком безтурботно ставлячись у своїй до своїх службових обов’язків. Але все своє життя раскаляем був політичними хвилюваннями времени.

Зміни й невдачі у особистому житті, розчарування життєздатності російського держави (за поразку у Кримській війні 1853—1856 років) призвели до того, що що вийшов 1868 року другий збірник його віршів не викликав вже настільки живого відгуку російської життя. Наприкінці 1872 року здоров’я поета різко погіршилося, і крізь кілька місяців їх стало.

Друге «відродження» Тютчева почалося межі XIX—XX століть, коли утверждавшаяся школа російських символістів проголосила його своїм попередником. Епоха символізму закріпила сприйняття Тютчева як класика російської литературы.

Розуміння Тютчева відбувалося за мері того, як дедалі більше усвідомлювалася зв’язок найінтимніших, індивідуальних переживань людини з невпинним пошуком суспільной думці, з безперестанним рухом історії. Тютчев ставав необхідним читачеві, тоді як і очисних бурях початку ХХ століття формувалася нова, універсальна і складна людська личность.

В.И.Коровин у своїй книжці «Російська поезія ХІХ століття» пише: «Тютчев мислить категоріями хаосу і космосу, його приваблюють трагічні стану світу. Вічність він передає через миттєве, загальне — через особливе і виняткове. Специфіка художнього мислення Тютчева у тому, що боротьба вічного і тлінного зрозумів як закон руху, і одно застосовна всім без винятку подій і явищам історичним, природним, громадським, психологічними. І це надає ліриці Тютчева вище значення, що у будь-якому явище відкривається общебытийный філософський смысл».

Художницька доля поета незвичайна: це доля останнього російського романтика, творив за доби торжества реалізму і всё—таки зберіг вірність заповітами романтичного мистецтва. Романтизм Тютчева складається, передусім, у виконанні природи. Переважна більшість пейзажів — одне з прийме його лірики. У цьому зображення природи й думка про природі з'єднані у Тютчева воєдино: його пейзажі отримують символічний філософського змісту, а думку знаходить выразительность.

Природа у Тютчева мінлива, динамічне. Вона не знає спокою, всі у боротьбі керівництв, вона багатолика, насичена звуками, фарбами, запахами. Лірика поета проникнута захопленням перед величчю і красою, нескінченністю і різноманіттям природного царства.

Природа віршем Тютчева одухотворена, очеловечена. Немов жива істота, вона відчуває, дихає, радіє та сумує. Саме собою одухотворення природи зазвичай, у поезії. Для Тютчева це буде непросто уособлення, непросто метафора: живу красу природи він «приймав і розумів не як свій фантазію, бо як істину». Пейзажі поета просякнуті типово романтичним почуттям те, що це буде непросто опис природи, а драматичні епізоди какого—то суцільного действия.

Однією з найяскравіших прикладів майстерності Тютчева—пейзажиста є вірш «Осінній вечір». Вірш явно породжене вітчизняними враженнями, викликаної ними смутком, але водночас пронизане тютчевскими трагічними роздумами про притаившихся бурях хаоса:

Є у світлості осінніх вечеров.

Умильная, таємнича прелесть:

Лиховісний блиск і строкатість дерев,.

Багряних листя томливий, легкий шелест,.

Туманна і тиха лазурь.

Над сумно сиротеющей землею.

І, як передчуття сходять бурь,.

Рвучкий, холодний виразка порою,.

Збитки, изнеможенье — і всем.

Та лагідна усмішка увяданья,.

Що у суть розумному ми зовем.

Божественної соромливістю страданья.

Короткий, двенадцатистрочное вірш — це настільки опис своєрідності осіннього вечора, як узагальнену філософське роздумі про час. Слід зазначити, жодна точка не перериває хвилювання думки і яскраві спостереження, все вірш прочитується в молитовному схилянні перед великим таїнством, перед «божественної соромливістю страданья».

Поет бачить по всьому лагідну усмішку увяданья. Таємнича принадність природи вбирає у себе та лиховісний блиск дерев, і передсмертну багряность осіннього листя; земля сумно сиротіє, але лазур над нею туманна і тиха, передчуттям бур проноситься холодний ветер.

За видимими явищами природи незримо «хаос ворушиться» — таємнича, незбагненна, прекрасна і погибельная глибина первозданного. І це єдиному подиху природи тільки людина усвідомлює «божественність» її вроди й біль її «стыдливого страданья».

Протягом року до написання «Осіннього вечора» Тютчев створили «Літній вечір». Ці вірші тісно пов’язані, хоч і написані різних тональностях:

Вже сонця розпечений шар

З глави своєї земля скатила,.

І мирний вечора пожар

Хвиля морська поглотила.

Вже зірки світлі взошли,.

І що тяжіє над ними.

Небесний звід приподняли.

Своїми вологими главами.

Річка повітряна полней.

Тече між небом і землею,.

Груди дихає легше й вольней,.

Звільнена від зною.

І солодкий трепет, як струя,.

По жилах пробіг природы,.

Хай гарячих ніг ея.

Торкнулися ключові воды.

Я дуже хочу порівняти ці дві вірші. Насамперед, хочеться звернути увагу, що у вірші «Осінній вечір» майже згадується небо. Навпаки, у ньому говориться про землю та всім, що із нею пов’язано: про деревах, листі. Лише єдиний раз Тютчев говорить про лазурі, але «туманною та тихій». Вона ніби вот—вот впаде на «сиротеющую» землю, небо стомлено. У вірші ж «Літній вечір» автор мало згадує землю, а говорить про небо та зірках. Все прагне вгору, відірватися від Землі. Усі поняття, пов’язані з небом я виділив жирним шрифтом. Зірки «піднімають» небесне склепіння (в «Осінньому вечорі» він «падав», у тому ж вірші його піднімають ще вищий, чим він був). Все вірш «Літній вечір» написаний півтонах: зірки «підняли» небосхил, «трепет пробіг по жилах», земля «скатила» сонце. У вірші відсутні різкі руху, все плавно, повільно. У «Осінньому вечорі» усе зовсім навпаки: пориви вітру, бурі. Поета млоять передчуття і тривоги, тоді як в «Літньому вечорі» все мирно, «груди дихає легше й вольней». У цьому вся вірші переважають світлі, спокійні фарби, а «Осінньому вечорі» темні, розмиті, мрачные.

Протиставлення взагалі притаманні творчості Тютчева. Він нерідко створював твори протилежні під настрій і думки, як це й було зі віршами «Осінній вечір» і «Літній вечір». Вони можна намітити кілька напрямків антитези: верх—низ; свет—тьма; жизнь—смерть; покой—буря. Мені здається, що завдяки порівнянню цих віршів мені вдалося показати, як Тютчев чудово міг зобразити зовсім різні пейзажі, різні стану природи й них мінливість станів человека.

Людина перетворюється на поезії Тютчева двуедин: він слабким і величний одночасно. Тендітний, як тростину, приречений смерть, безсилий перед долі, він великий своїм потягом до безмежному. Для поета безсумнівно велич людини, що опинилося учасником чи навіть свідком вирішальних історичних событий.

У ліриці Тютчева людина усвідомлює немислиму колись і страшну його свободу: вона зрозуміла, що немає з нього Бога, що тільки він однією з природою — втрачено надія на «співчуття небес». Людина «жадає віри, та про ній просить», оскільки «немає сенсу в мольбі». Тютчев нерідко висловлює мотиви гуманістичного розпачу — уболіває щодо недовговічності людського роду. Але в поезії завжди домінує голос борця, кидає виклик судьбе.

Тютчев шукає для людської душі міцну й цілком реальний опору — розуміння життя, як цілого, її загального сенсу, загальних законів. Він сприймає механічного описання, світу, поет сприймає природу і людини, як живе единство:

Інакше, що мисліть ви, природа:

Не зліпок, не бездушний лик,.

Вона має душа, у ній є свобода,.

Вона має любов, у ній є язык.

Природа, як і достойна людина, живе, на думку Тютчева, своїми самотужки. Тютчев постійно порівнює людини із дикою природою — і найчастіше, начебто, на користь людини: людське життя тендітна, незначна — природа вічна, нетлінна; природі властива внутрішня гармонія, «незворушний лад в усьому» — людина роздвоєння, суперечливий. Проте вірші поета непросто констатують слабкість людини — вони породжують томливе відчуття розладу його з навколишнім світом і неспокійну мысль:

Звідки, як розлад возник?

І чому б загалом хоре.

Душа чи співає, що море,.

І нарікає мислячий тростник?

Природа у Тютчева допомагає людині зрозуміти себе, оцінити у собі значення суто людських якостей: свідомості, волі, індивідуальності, побачити, що душевні стихії залежить від них. Саме свідомість начебто посилює «безпорадність» людини, але дисгармонія, породжена думкою, не принижує, а піднімає його. Свідомість пробуджує потреба «вищої життя», спрагу идеала.

Однією із центральних тим, у ліриці Тютчева була тема любові. Любов йому «і блаженство, і безнадія», напружене, трагічне почуття, несучий людині страждання та обдаровує щастям, «поєдинок фатальний» двох сердець. «Блаженно—роковое почуття, яка потребує вищого напруги душевних сил, любов стала поета прообразом, символом існування взагалі. Тютчев не співак ідеальної любові — він, як і Некрасов, говорить про її «прозі» і разючою метаморфози почуттів: пристрасть до самого дорогому несподівано обертається мучительством. Але він стверджує своєї лірикою високі норми відносин: важливо усвідомлювати улюбленого, дивитися на його очима, відповідати всієї життям своєї надіям, пробуждаемым любов’ю, боятися як низьких, і навіть посередніх вчинків у відносинах любимым:

Про, не тривож мене укорой справедливой!

Повір, людей двох завидней частина твоя:

Ти любиш щире полум’яно, а я —.

Я на тебе дивлюся з досадою ревнивой.

Цей вірш належить до «денисьевскому» циклу — циклу віршів, написаних Тютчев, як відгук на роман з Е. А. Денисьевой. У цьому вся вірші помітні терзання поета из—за цієї «незаконної» любові. У «денисьевских» віршах читачам постала страждаючи дружина й герой «без віри», з сформованих життєвих обставин відчуває сором собі. Поет здригається перед спустошеністю власної душі. Насамперед, Тютчев боявся проявів егоїзму, що він вважав хворобою століття. У вірші «Про не тривож мене укорой справедливою!..» жінка любить «щире полум’яно», а чоловік визнає себе лише «неживим кумиром» її душі. Так було в інтимній ліриці пізнього Тютчева зазвучала етична біль, настільки притаманна передового мистецтву ХІХ століття. «Сором собі» виявився породжених болем за долю іншу людину, болем за жінку, стражданнями расплачивающуюся упродовж свого безоглядну любов. У інтимній ліриці Тютчева народжується болісне визнання несумісності краси і зла буття. Як сказав В. И. Коровин, «…у ній [в тютчевской любовної ліриці] почуття співчуття до коханої жінки перевищує егоїстичні бажання і його високо піднімається над ними».

Уся поетична діяльність Тютчева, що тривала півстоліття, з 20—х по 70—е роки, була міцно пов’язана з політичними подіями, якими була багата життя Росії і близько Західної Європи. Тютчев займався політикою, як дипломат, але політики в нього були неказенное пристрасть. Росія представлялася йому непохитним стрімчаком, протиставленим хвилях «революційного» Заходу. Він — пише вірші, де пропагується союз слов’ян під керівництвом російського царя і православної церкви. Кримська війни розбила цю утопію. Зник і віра у російського царя. Але остаточно днів залишилася в поета надія Росію, віра у її особливу історичну роль:

Розумом Росію не понять,.

Аршином загальним не измерить:

У ній особлива стати —.

До Росії можна тільки верить.

І Тютчев вірив… Вірив у те, що Росія принесе світу єднання і братство, вірив у величезні сили та величезний потенціал над народом. Чимало віршів Тютчева просякнуті гарячої любові до Батьківщині народу. Усім пам’ятні його пронизливі рядки край рідному долготерпенья, про російської жінці, чиє життя «пройде незримо», про сльозах людських — невичерпним і многочисленных.

Проявом пошуку виходу з сум’яття історії, спроби оцінити сформовану фатальну ситуацію і може бути віршований відгук Тютчева на оприлюднення вироку у справі декабристів. Вже цього злободневно—политическом вірші Тютчев постає як «поет думки», тобто поэт—философ. Звідси й деяка утрудненість розшифровки глибинного сенсу його творения.

Загадковій здається вже перший рядок вірші: «Вас розбестило Самовластье». Пронизана пафосом осуду, рядок по суті є двозначній. Судячи з того, що слово «Самовластье» починається з великої літери, природно було б допустити, що самодержавство, на думку поета, і винне в трагедії на Сенатській площі, адже вона і «розбестило» народ. Постає питання: ніж. Чи то порочним характером своєї державної фінансової системи, чи добросердим потуранням. Під «самовластьем» можна розуміти й дерзновенность задумів повсталих, їх самоуправство.

Можна вбачати бульшую визначеність у наступних строках:

Народ, цураючись вероломства,.

Паплюжить ваші імена —.

І ваша пам’ять від потомства,.

Як труп у землі схоронена.

Емоційна забарвлення цих слів нібито свідчить про охранительно—верноподданническое осуд ворогів престолу. Але цих рядках ми можемо вже не бачимо прямого звернення, авторської оцінки — вони ніби безособові. І знову двозначність: не декабристи «віроломні», а народ цурається те, що законом оголошено віроломством, зрадою, підлягає забуттю, — пам’ять полеглих «похована від потомства».

Далі — притаманне поезії Тютчева протиріччя: друга строфа відкриває «подвійне буття» що сталася драми, варіантність її оценки:

Про жертви думки безрассудной,.

Ви сподівалися, може быть,.

Що буде вашої крові скудной,.

Щоб вічний полюс растопить!

Щойно, димлячи, вона сверкнула.

На вікової громаді льдов,.

Зима залізна дихнула —.

Не залишилося следов.

Тут бачимо кілька іншу оцінку самодержавства. Воно «вічний полюс», «громада льодів»; божевільної, але вже не «віроломної», а скоріш героїчної постає нам спроба розтопити мертву громаду льодів «мізерної кров’ю» жменьки приречених сміливців. Результат трагічний: «зима залізна» беспробудна. Однак мені хочеться особливо звернути увагу до словосполучення «вічний полюс». Я спеціально виділив його жирним шрифтом. Ця рядок вкрай важлива розуміння позиції Тютчева. Так, хоче змін, але вірить, не бажає й противиться зміні самодержавного ладу. Він це символ величі Росії, Тютчев щиро вірить, що Росія може існувати при монархії. Тому і представляє самодержавство «вічним полюсом» — можна змінити форму льоду, але полюс будь-коли зникне. Звідси двоїстість позиції Тютчева у тому стихотворении.

Осуд декабризму в «14 грудня 1825» вийшло настільки двозначним, що зовні охоронне вірш, написане на злободенність, було опублікував лише через 56 років тому після свого створення, через вісім років надійшло після його автора, коли рух дворянських революционеров—романтиков які вже відійшло до історії, а дворянська революційність виявилася исчерпанной.

Мені здається, що на відміну від революційного руху поезія Тютчева будь-коли виявиться вичерпаною, адже кожна, читаючи його вірші, відкриває собі что—то своє. Г. К. Щенников у статті про Тютчеву сказав: «Поезія Тютчева — спадщина живе, служить людей і в наші дні. Тютчев особливо близький наших сучасників своєї вірою в безмежні можливості людини. Лірика Тютчева породжує напруга почуттів та мысли».

І завершити свій доповідь мені хотілося б виступом Ю. М. Лотмана, який дивовижно точно визначив відмінність Ф. И. Тютчева від А. А. Фета, з яким його часто порівнюють: «Користуючись кінематографічними термінами, фетовскую лірику можна уподібнити зупиненим кадрам чи панорамної зйомці, тоді як Тютчев любить монтаж точок зрения».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ:

1. Горєлов А.Є. Три судьбы.—Л.:Советский письменник, 1980. — 625 с.

2. Тютчев Ф. И. Збори сочинений/Сост.предисловия Г. К. Щенникова.

. Свердловськ: Средне—Уральское книжкове видавництво, 1980. — 224 з., ил.

3. Коровін В.І. Російська поезія XIX века.—М.:Знание, 1983.— 128 с.

4. Література: Довідник школяра /Сост. Н. Г. Быковой.—М.:Филологическое суспільство «Слово», 1995.— 576 с.

5. Лотман Ю. М. Про поетів і поэзии.—СПб.:"Искусство—СПб", 1996. —848 с.

———————————;

ФЕДІР ІВАНОВИЧ ТЮТЧЕВ.

ЖИТТЯ І ТВОРЧЕСТВО.