Политические партії і партійні системы

року міністерство освіти Російської Федерации.

Володимирський Державний Университет.

Кафедра Политологии Политические партії і партійні системы.

Выполнил:

Студент групи УИ-299.

Бірюков В.

Принял:

Новиков И.А.

Володимир 2001 р. Оглавление:

1. Поняття політичну партію … 2.

2. Функції політичних партій … 8.

3. Типологія партій та партійних систем …11.

4. Особливості партійної системи Росії …20.

5. Список використаної літератури …22.

«Політична партія є громадська группа.

Це означає, що вона є всього народу чи товариства. Розвиток кожної партії необхідно пов’язати з існуванням та розвитком, по крайнього заходу одній з гидких їй партий".

Ю. С. Гамбаров (1850 — 1926), російський юрист, фахівець із теорії права.

1. Поняття політичної партии.

Політичне життя сучасного суспільства складна, суперечлива і різноманітна. У ньому зайнято величезну кількість учасників (суб'єктів політики), серед яких одне з відомих місць належить політичних партій. Сьогодні важко уявити держава, у якому був хоча б однієї політичну партію. Переважна більшість держав сучасного світу існують двохчи багатопартійні системы.

Політична партія — одна з важливих цивілізаційних здобутків, необхідний життя політичний інститут. Партія, мабуть, сама політична із усіх громадських організацій: її метою є завоювання і утримання влади, здійснення прямих і зворотного зв’язку між суспільством, і державою. Зворотний зв’язок допомагає партії виконувати унікальну роль — узгодження, виведення на політичний рівень реальних і різноманітних інтересів, існуючих або знову зароджуваних у суспільстві. Партії виступають істотним елементом політичною системою суспільства, є важливі структури політики. Вони є виразниками потреб інтересів і цілей певних класів та соціальних груп, беруть активну що у функціонуванні механізму політичної влади, або надають нею опосередкований вплив. Принциповою стороною діяльності політичних партій був частиною їхнього ідеологічне вплив на населення, вони відіграють значної ролі у формуванні політичної свідомості. У сучасну епоху провідну, а вони часто й вирішальну роль організації та під час боротьби влади, грають політичні партії, які мають авторитет обществе.

Політична партія — це організована злочинна група однодумців, що становить і якою виражено політичних інтересів й потреби певних соціальних шарів і груп суспільства, іноді значній своїй частині населення, і яка на меті реалізацію шляхом завоювання державної влади й участі у її осуществлении.

Політичні партії є щодо молодим інститутом публічної влади, якщо пам’ятати масові партії, оскільки об'єднання в боротьбі владу або за за безпосередній вплив неї завжди були важливим елементом політичних відносин. Такі об'єднання мають давню історичної традиції. Сучасні партії, які у масової середовищі, сформувалися у Європі у другій половині ХІХ століття. У цьому сенсі політичні партії можна розглядати як політичний інститут, що виник сфері європейської культури та який потім всім іншою культурною регіонам сучасного мира.

У політичній науці поширена запропонована М. Вебером класифікація етапів історія становлення політичних партій: а) аристократичні гуртки (котерии); б) політичні клуби; в) масові партии.

Така класифікація, справді, допомагає краще уявити аналізований процес. Разом про те слід зазначити, що у своєму розвитку три званих Вебером етапу становлення пройшли лише одиниці партії (до таких партій можна віднести ліберальну (віги) і консервативну (торі) партії Великобританії). Зазвичай формуванню політичну партію передує діяльність політичних клубів (гуртків) або суспільнополітичних движений.

Основний соціальної передумовою до виникнення політичних клубів у Європі на XVII — XVIII ст. стало становлення буржуазії, як класу, що зруйнувало єдність правлячих кіл і це викликало найгострішу ідейну і політичну конкуренцію. Політичні клуби зазвичай виникали як центри формування та пропаганди буржуазної ідеології. У Великобританії вони сформувалися у роки уже минулого століття: торі заснували «Чарлтон Клаб» (1831), а віги — «Реформ Клаб» (1836). Спочатку клуб торі був із традиційно земельної аристократією, а клуб вігів — з ліберальної буржуазією. Але це пряма отнесённость невдовзі ослабла, оскільки англійська земельна аристократія у досить короткий історичний термін і практично безконфліктно перетворилася на земельну буржуазію, орієнтовану на рынок.

У країнах політичні клуби виникали часто поза системою представницької влади, формуючись з урахуванням груп, що з редакціями друкованих органів чи конспіративних спілок. Клуб «Молода Італія» налічував у своїх лавах до 50 тис. членів. Були клуби, тісно пов’язані з парламентами, наприклад клуб бретонских депутатів французькій національному зборах, котрий за місцеві засідань (в монастирі св. Якова) отримав назву «якобінського» й у 1791 року налічував у всій Франції 448 провінційних отделений.

Масові політичні партії, у Європі почали формуватися на другий половині ХІХ століття. Від політичних клубів вони відрізнялися тим, хто був ориентированны за проведення постійного, тривалої й широкого політико-ідеологічного на суспільство, на рекрутацию на свій склад якомога більшої числа членів, оперували значним арсеналом коштів політичної діяльності: агітація, пропаганда, політичне просвітництво, виховання тощо. д.

Першої масової політичної партією (1861) стала ліберальна партія Англії; в 1863 року виникла перша масова робоча партія — Загальний Німецький Робочий Союз, заснований Лассалем. Наприкінці ХІХ століття масові партії (переважно — соціал-демократичні) формуються переважно країн Західної Європи. Можна назвати дві головні причини виникнення масових політичних партий:

1) поширення загального виборчого права, істотно розширив сферу участі у политике;

2) організаційне розвиток робітничого класу, що виявлялося подвійно: организующийся пролетаріат створював масові партії, захищали її інтересів у парламенті і поза ним; конкурентна необхідність традиційних політичних угруповань протиставити зростання чисельності пролетарських партій, відповідним чином трансформовані власні організаційні структуры.

Так було в Великобританії виборчого права в 1830 року користувалося 200 тис. людина, в 1832 року — 600 тис., а 1883 року вже 9 мільйонів громадян. До початку ХХ століття деякі партії досягли високого, навіть із сучасним мірками, рівня масовості: соціал-демократична партія Німеччини налічувала в 1913 року майже один мільйон членів, але в виборах до рейхстагу в 1912 року отримала 35% голосів — її підтримало більш 4,5 більйони людина. У XX столітті найбільшої масової політичної партією була комуністична партія Китаю — понад 50 відсотків мільйонів членов.

У Азії, Африки та Латинській Америки партії виростали з національно-визвольних змагань, відрізнялися тісній зв’язком із общинними, племінними і релігійними структурами, нерідко являли собою своєрідні партии-фронты. Широке торгівлі поширення набули національно-демократичні організації та партии.

У західної політичної науці партії визначаються найчастіше через ту роль, що вони грають у виборчому процесі. У цьому плані під партією нерідко розуміється будь-яка група людей, які дотримуються одних поглядів по тим чи іншим питанням політики і що у виборах, аби домогтися можливості провести своїх представників ув державний апарат. Зрозуміло, що у виборчому процесі — одне з найважливіших напрямів діяльності партії, у демократичній вільній країні. Перші партії, у сучасному їх розумінні з’являються у тісного зв’язку з виникненням і розвитком національних виборчих систем і парламентаризму. Проте характеристика сучасних партій як «машин для виборів» справедлива лише до певної міри. Їх функції і аспекти значно ширше, ніж завдання перемоги під час виборів. Необхідно виділяти такі ознаки політичну партію, як тривалість і безперервність її функціонування, що склалася структура партії з регулярної зв’язком місцевих і загальнонаціональними органами, націленість партійних функціонерів як у загальнонаціональному, і на місцевому рівнях на «входження» до влади, її утримання, у через неї партійну програму, турбота про своє прибічниках і послідовниках, вжиття заходів задля забезпечення широкої «народної поддержки».

Партії - це стабільні політичні ієрархічні організації, які з які мають близькими політичними переконаннями осіб. Основні мети партій пов’язані однак з здійсненням влади у політичних системах. За підсумками політичних ідей з членів розробляються програми партій, у яких визначаються завдання на коротко-, середньой довгострокову перспективу. У структурі партій можна виділити такі структурні елементи: а) вищий лідер і штаб, виконують керівну роль; б) стабільний бюрократичний апарат, виконує накази керівної групи; в) активні члени партії, що у її життя, не входячи в бюрократію; р) пасивні члени партії, які, приєднуючись до неї лише незначною ступеня беруть участь у її діяльності. До них додати також симпатиків та меценатов.

У основі визначення політичну партію лежать такі чотири критерію: 1) довгочасність організації, тобто. партія розраховує на термін політичного життя; 2) існування стійких місцевих громад, підтримують регулярні зв’язки України із національним керівництвом; 3) націленість керівників центральних і місцевих громад боротьбі влади, Не тільки на надання будь-якого впливу неї; 4) пошук підтримки з боку народу із допомогою виборів або інших способов.

Перший критерій (довгочасності організації) дозволяє відрізняти партії від клиентилистских груп, фракцій, клік і камарилий, зникаючих разом із засновниками і вдохновителями.

Другий критерій (прагнення до здійснення влади) відрізняє партію від простий парламентської групи, що є лише з національному рівні, які мають довершеної конструкції і постійної системи зв’язку з организациями.

Третій критерій (полномасштабность організації, що включає місцевий рівень) дозволяє визначити відмінність між політичними партіями і різними суспільно-політичними організаціями (профспілками, молодёжными й іншими організаціями). Партії висувають і намагається реалізувати глобальні концепції розвитку чи перебудови общества.

Четверте критерій (пошук народної підтримки, особливо шляхом виборів) відрізняє партії від груп тиску, які звичайно беруть участь у виборів і парламентського життя: тільки надають приховане тиск на партії, уряд, громадське мнение.

Політичні партії - це такі політичні об'єднання, які у концентрованої формі висловлюють політичних інтересів, цілі й ідеали соціальних груп, складаються з найактивніших представників, і керують ними на процесі взаємодії щодо відправлення (здійснення, використання, завоювання) структурі державної влади у суспільстві. Вони постають у ролі институтов-посредников, що пов’язують класи та інші соціальні групи друг з одним і з державною властью.

Політичні партії як самодіяльні об'єкти у політиків існує ряд загальних чорт із іншими суспільно-політичними організаціями. У тому числі: наявність певній організації та апарату влади й управління; існування ідейних принципів, що об'єднує з членів і приваблюють їхніх прибічників; фіксація певних програмних установок, які можна виражені экзотерически (відкрито) чи існувати эзотерически (приховано, лише присвячених); наявність масової бази на особі членів і сторонников.

Основним ж ознакою, який вирізняє партії з інших організацій, був частиною їхнього орієнтація на відкриту, чітко виражену боротьбу державної влади, за право формування державної політики і що у здійсненні державної власти.

Сутність політичну партію залежить від таких засадничих характеристик: соціального складу та соціальній бази партії; складу, цілей та інтересів керівництва партії; програмних установок організації; об'єктивної спрямованості її політичних действий.

Соціальну базу політичну партію — лише з критеріїв її сутності. Партії можуть утворюватися і продовжує діяти на межклассовой основі, привертаючи до боротьбі свої установки безпосередньо чи опосередковано, шляхом ідеологічних маніпуляцій представників різних соціальних груп. Найважливішим показником сутності політичну партію і те, чиї інтереси матимуть різні погляди яких сил вона у кінцевому счёте висловлює, захищає і поводить у повсякденній практиці. Не важливо, які «вивіски» використовує та чи інша партія, скільки те, інтереси яких класів, соціальнополітичних сил є вона об'єктивно представляє, яких вона є й наскільки це ще відповідають актуальним потребам громадського развития.

2. Функції політичних партий.

Вивчення питання про функції політичну партію у суспільстві допомагає зрозуміти її місце і у політичному розвитку, краще уявити її мети. У політичній системі суспільства політичні партії виконують такі основні функції. 1. Визначають політичну мета. Розробляючи ідеологію і програми, партії прагнуть визначити стратегії й запевнити громадян, у можливості альтернативних чи інших дій. 2. Висловлюють інтереси суспільства. Висловлювати інтереси можуть бути групи, однак лише партії зводять їх докупи у такому формі, що надає безпосередній вплив рішення центральної державні органи. 3. Мобілізують і соціалізують громадян. Створюють довгострокову соціальну і идейно-психологическую основу у партійну діяльність. Формують відповідну громадську думку, використовуючи цих цілей ЗМІ. 4. Формують правлячу еліту, місцевих органів влади, спочатку тіньової, та був і той реальний склад уряду, інших органів центральної влади; забезпечують зв’язок між урядовими органами влади й суспільством; формують разом з іншими політичними інстанціями механізм державного та громадського управління; забезпечують стабільність урядових структкр і механизмов.

Серед основних напрямів діяльності політичних партій слід особливо вирізнити вироблення програмних установок, соціально-економічної і політичної стратегії. До розробки сучасної стратегії залучаються кваліфіковані ідеологічні кадры.

Політичні партії прагнуть забезпечити єдність дій своїх прибічників, організувати підтримку у своїх союзників. Ідеологічна функція партії виявляється у політичної діяльності, спрямованої, з одного боку, виробництва ідей, з другого — на «виробництво людей». Партії виступають ініціаторами і є штабами для розробки стратегічних партнерів і тактичних концепцій, виражають інтереси і волю експонованих ними соціальних спільностей. Суттєвими компонентами цих концепцій є моделі розвитку та функціонування суспільства загалом. Крім розробки концепцій ідеологічна діяльність партій спрямована на стала вельми поширеною, пропаганду цих концепцій та інших ідей, відповідальних цих цілей. Правлячі партії використовують із цього ідеологічну функцію государства.

Функція партій по «виробництву людей» проявляється у їхніх діяльності з політичної соціалізації. Партії прагнуть: a. виховувати своїх прибічників бандерівців і населення у цілому у дусі поділюваних нею традицій, цінностей, ідеалів; b. виробити почуття причетності до формування і проведення у життя певній політичної лінії партії; з. привернути широке коло прибічників бандерівців і співчуваючих; d. прилучити населення, і молодь, до активної діяльності під своїми лозунгами.

Природно, що ця діяльність визначається кінцевими цілями партій та інтересами експонованих ними соціальних груп. Правлячі партії прагнуть здійснювати таку соціалізацію, яка забезпечувала позитивне сприйняття оставляемых ними цінностей, широку соціальну підтримку їхніх курса.

Що стосується, коли керівництву партії вдається розробити ідеологічно привабливу і подтверждаемую практикою політичну доктрину, розширюється соціальна база партії, що у вирішальною мірою сприяє досягненню позитивних результатів під час виборів. І навпаки, що міцніші тримається та чи інша партія за застарілий теоретичний чи концептуальний багаж, важче їй перестроїтися й у ногу згодом. Наприклад, ідеологія і стратегія неоконсерватизму, узята на озброєння поруч партій (консервативної у Великій Британії, республіканської США, християнами демократами до ФРН тощо. буд.), забезпечила їм лідируючу позицію у роки, тоді як східноєвропейський комуністичне спрямування цей період не змогло розробити нову привабливу і раціональну доктрину з урахуванням умов постіндустріальної епохи, що призвело його до втрати позиций.

Дуже важливим для будь-який партії є представництво інтересів відповідних соціальних спільностей. Зміст цієї функції становить діяльність із забезпечення політичних засобів вираження цих інтересів, формулювання в формі цілей і ідеалів, виконання і захист у процесі взаємодії коїться з іншими суб'єктами політики. Функції представництва інтересів реалізуються, по-перше, шляхом акумуляції спільних інтересів соціальних спільностей з урахуванням узгодження специфічних інтересів їх різних шарів і груп, по-друге, у вигляді оволодіння органами державного фінансового контролю з них, або через різноманітні форми тиску ці органи у процесі політичних прийняття рішень та практичного властвования.

Партія грає істотну роль визначенні цілей і розширення політичних орієнтирів розвитку політичної системи та суспільства загалом. Обсяг і ефективність виконання цієї функції залежить від становища партії, у політичній системі. Найбільшими можливостями у цій сфері мають правлячі партії. Вони генерують і формують політику, що визначає спрямованість руху всієї соціальної системи. Міра особистої участі партії, у виробленні політичної лінії, обсяг і ефективність реалізації цієї функції є показник становища партії, у готівкової політичної системе.

Організаторська функція партії виявляється у певній кадрової політиці, т. е. у діяльності за підбором, висуванню (розстановці) кадрів у самій партії та інших державних та громадських організаціях. Цю організаторську подфункцию партій політологи називають функцією політичного рекрутування — добору кадрів політичних керівників. Добірка й висування кадрів керівників може здійснюватися двома шляхами: а) через добір і підтримку кандидатів для обрання керівні органи; б) через призначення віддані справі правлячої партії кадрів тих чи інші державні посади. До того ж у тих процесах головний критерій оцінки кадрів, їхнього висунення і є їхньою політичні та професіоналізм. Через політичні кадри партія проводить політику державному апараті та інших організаціях, поширює свій вплив за іншими інститутах політичною системою. Принципово важлива внутрішньопартійна діяльність, спрямовану забезпечення єдності і злагода партійних рядів, розвиток цінностей і норм єднають членів і прихильників партії, за проведення керівництва та управління діяльністю партійних рядов.

Важливими напрямами діяльності політичну партію є: а) виявлення, формулювання та обґрунтування інтересів відповідних соціальних груп (функція політичної артикуляції), їх активізація і інтеграція; б) створення політичних доктрин і програм; в) що у боротьбі владу у держави не створенні програм діяльності держави, у виконанні структурі державної влади; р) політичне виховання суспільства взагалі або його певній частини (групи, класу, шару), формування суспільної думки; буд) підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок, громадських організацій; е) внутрішньопартійна організаційна деятельность.

3. Типологія партій та партійних систем.

Політичні партії в усьому реальному різноманітті мають як зовні схожими функціями, а й певними загальними рисами. Це дозволяє класифікувати їх за різним підставах. У основі типології партій можуть бути такі критерії, як класова природа, походження, внутрішня структура, особливості відносин членства, політичну мету, становище у політичній системі і др.

Одною з найбільш поширених типологий партій: кадрові — масові, була розроблена початку 1950;х років відомим французьким політологом і соціологом М. Дюверже. Кадрові партії виникли у процесі еволюції у середині ХІХ століття з електоральних комітетів і більшість парламентських груп. Вони відрізняються порівняльної немногочисленностью, досить вільним членством і спираються насамперед професійних політиків, фінансову еліту, здатну забезпечити партії підтримку. Ці партії орієнтовані електоральні функції. Вони домінують парламентарії. У результаті елітного характеру їх розміщено від центру до правому крила і звичайно представлені ліберальними і консервативними партіями. Кадрові партії, діяльність яких націлена насамперед вибори, орієнтовані не так на те що мати якнайбільше членів, але в те що об'єднати актив, представників соціальних еліт. Партії прагнуть привернути їхню зважується на власну бік, оскільки вони мають вплив у виборців або мають стан, що дозволяє покрити Витрати виборчі кампанії. У кадрових партіях перевагу віддається якості, а чи не кількості вступивших.

Масові партії характеризуються численністю й постійним членством. Вони виникли пізніше кадрових у зв’язку з виникненням загального виборчого права, багато в чому хвилі робітничого руху. Масові партії відрізняє чітка ідеологічна орієнтація, використання активних виховних форм діяльності, наявність тісний зв’язок членами і різними партійними структурами. Це комуністичні, социалдемократичні, популістські і правившие у минулому фашистські партии.

За останнє десятиліття з’явився новим типом партії, який політологи визначають як «электорально-массовый» чи «виборчий». На відміну від від партій НАТО і ЄС більше уваги приділяють своїх виборців, ніж членам партії, менш идеологизированы, частіше організують масові ненасильницькі акції, звертаються до найширшої аудиторії та роблять ставку успіх у виборчої кампании.

Широко використовується социально-классовая типологія політичних партій. Основний характеристикою будь-якої політичної партії є її соціальна Природа і проголошувані нею політичну мету. Класовий образ залежить від того, інтереси яких класів, соціальних груп, і шарів вона висловлює, захищає і проводить уже у життя. Цим багато в чому обумовлюються її стратегічних завдань, конкретна політична тактика, особливості і характер керівництва та ін. по социально-классовому змісту і ідеологічної спрямованості прийнято виділяти кілька основних соціальнокласових типів політичних партій: комуністичну і социалдемократичну (соціалістичну) — зорієнтовані робітничий клас і інших трудящих; буржуазно-демократическую — орієнтовану на середній клас, дрібну й національну буржуазію; консервативну — яка відображатиме інтереси финансово-монополистического капіталу. З іншого боку, є партії які виражають інтереси та інших соціальних груп, («селянські»), соціальних шарів — («інтелігенції») і др.

Найбільш поширеної типологією політичних партій був частиною їхнього класифікація по «лево-центристско-правой» системі координат чи «левоцентристсько-правої» орієнтації. Ці поняття виникли за доби Великої французької революції: в 1789 року депутати Установчих (конституційного) зборів розмістилися у залі засідань отже прибічники відновлення королівської владі опинилися справа, а революционеры-республиканцы — зліва головуючого. З того часу носій «лівих» поглядів — це індивід, налаштований рішуче, революційно, радикально, виражає інтереси бідних верств населення; а правий — людина, реформістських, консервативних поглядів, відповідних вчинків і безкомпромісність дій, промовець за захист інтересів дуже заможних шарів суспільства. «Лівими» партіями вважаються комуністичні, соціалістичні; лівоцентристськими — соціал-демократичні; центристськими — селянські, дрібнобуржуазні, екологічні та інших.; правоцентристськими — партії середньої, національної буржуазії; правими — консервативні організації. «Ультраліві» — партії чи котрі мають лівацькими, революционаристскими програмами, прибічники насильницьких дій. «Ультраправі» — націоналістичні, фашистські, екстремістські организации.

Спектр політичних партий.

| «ЛІВІ» «ЦЕНТР» | |"ПРАВІ" | |Ліві |Демократические|Демократические|Правые | |екстремісти |партії |групи |екстремісти | |(троцькісти, | | |(фашисти, | |"коммунисты-рад| | |"нові праві",| |икалы)" | | |сіоністи) | |"Помірковані ліві" |"Помірковані праві" | |(«коммунисты-парламентарии», |(неоконсерватори) | |соціалісти) | | | |"Лівий центр" |"Правий центр" | | | |(социал-демокра|(либералы) | | | |ти) | | | | |демократи | | | «ЛІВІ» «ЦЕНТР» | |"ПРАВІ" |.

Разумеется, будь-яка типологія умовна, але він допомагає краще орієнтуватися у непростих і різноманітних явищах політичної й партійного життя общества.

Класифікація партий.

По класової природі:. робочі: соціал-демократичні, комуністичні;. буржуазні: дрібнобуржуазні, національної буржуазії, торговолихварської буржуазії;. середніх шарів: демократичні;. селянські;. межклассовые: робітничо-селянські, інтелігенції, націоналістичні, конфесійні, трибалистские (племінні). Чи по кишені політичної діяльності:. переважно парламентські;. переважно внепарламентского дії. Стосовно існуючому суспільному ладу:. революційні. реформістські. ліберальні. консервативні На кшталт організаційної структури:. кадрові. масові: жорстко чи гнучко організовані За місцем і у політичній системі суспільства:. домінуючі (правлячі чи неправяище) чи маловпливові. ліві, центристські, праві. опозиційні Стосовно формі державного будівництва:. унитаристские. федералістські. сепаратистские По відношення до ідеології:. жорстоко ідеологізовані: ортодоксальні чи неортодоксальні. прагматичні: класові чи избирательные.

Залежно кількості і забезпечення якості (типу) діючих у країні партій можна говорити про їхнє взаємозалежності, взаємовідносинах, партійної системі. У будь-якій країні партії та його союзи утворюють сукупність щодо стабільних перетинів поміж собою — і політичної системи у цілому. Цю структуру і сукупність зв’язків прийнято називати «системою партій». Партійна система постає як одну з найважливіших структур (підсистем) політичною системою общества.

Найпоширеніша «усложняющаяся» класифікація різних систем партій та моделей перетинів поміж ними: однопартийность, двухпартийность, многопартийность.

Системи з однією партією. Ці системи є несоревновательными. У індустріальних країнах вони формувалися, як правило, тоді, коли влада були комуністичних партій, а та розвитку державах — партії типу широкого національного фронту. Якщо соревновательных партійних системах перше місце висуваються традиційні (виборчі, парламентські, ідеологічні, социализационные) функції партій, то несоревновательных — правляча партія бере він набагато ширший коло обов’язків, часом виконуючи державні функції, виступає стрижнем всієї політичною системою суспільства. Так було в країнах «державного соціалізму» правляча партія зазвичай наголошувала на централізоване політико-ідеологічне просвітництво і мас, мобілізуючи їх у виконання різних видів суспільно необхідної діяльності. У країнах керівна партія використовується для концентрації ресурсів влади, суворого контролю за загальної жизнью.

Двухпартийные системи. Двухпартийные (Великобританія, США) і багатопартійні системи існують у більшості країн світу. Кількість партій може коливатися від 3 — 4 (у Бельгії, Німеччині чи у Австрії), до 80 (в сучасної России).

Характерна риса цих систем у тому, що вони досить стабільні й полегшують процес агрегації вимог. У тому рамках виборець має можливість вибору між альтернативними рішеннями та посадовцями, на яких покладається здійснення, оскільки уряд, сформована главою перемігшої партії, постає як безпосередній наслідок підсумків виборів і навіть залежить від наступних міжпартійних угод. Двопартійна система в певній ступеня «стабілізує» уряд, оскільки партія, стоїть біля влади, зазвичай має парламентським большинством.

Двухпартийность то, можливо «жорсткої» чи «гнучкою» залежно від характеристики партій та методів, застосовуваних ними на рамках відповідної політичною системою. Прикладом «жорсткої» двопартійність може бути система керівництва, що склалася у Великобританії. Під час ухвалення важливих політичних рішень всіх депутатів від транспортування кожної з основних партій — лейбористської чи консервативної — повинні голосувати суворо у заданому «руслі». Порушення партійної дисципліни карається досить строго.

Гнучка двопартійна система існує у США. Та конгресмен може голосувати вільніше і від брати до уваги позицію керівництва партії. Проте конгресмени цієї країни піддаються постійному «лобіюванню», і запитання про ступінь їх волі у прийнятті політичних рішень в певній ступеня проблематичным.

Існує модифікована двопартійна система. Її ще іноді називають системою «двох із половиною» партій. На виборах одне з двох основних партій зазвичай одержує відносне більшість голосів на кілька відсотків, тому змушена на блок з близькій за програмними цілями, значно менш впливової партией.

Багатопартійні системи. Формування багатопартійних систем є наслідком кількох чинників, серед яких можна назвати історичні, національні, соціальні, інституціональні і ідеологічні. Так, суспільству з «многоклассовым» і «багатошаровим» складом, різними краєвидами та формами власності, стійкими традиціями демократії має відповідати багаточи двопартійна система. Багатопартійності як і сприяє пропорційне представництво й мажоритарна виборча система з голосуванням удвічі туру. Така сама система з голосуванням до одного тур може породжувати тенденцію до двухпартийности.

Виникнення сильних націоналістичних партій чи організацій, виражають інтереси великих національних меншин всередині цієї країни, як і сприяє формуванню багатопартійної системи. Наявність впливової селянської партії є ще одним аргументом на користь многопартийности.

Багатопартійні системи, попри удавані очевидними гідності (плюралізм та інших.), мають значення і певні недоліки. Так було в на відміну від двопартійність, мультипартийные системи незадовільно відповідають цілям агрегації вимог. Як відомо, двухпартийность спонукає кожну з соперничающих партій максимально розширювати свій електорат. У цьому ефективність політичною системою збільшується. У разі багатопартійності, коли є чимало порівняно дрібних партій та кожна з яких висловлює інтереси незначної кількості виборців, влада то, можливо блокована безліччю суперечливих дій суб'єктів політики. Далі, свободу вибору між програмами різних партій на умовах багатопартійності, хоч і парадоксально, може звужуватися. Це пов’язана з тим, що рішення, що стосуються життя кожної виборця і прийняті депутатами, опосередковується коаліціями і компромісами між різними партіями. Нарешті, багатопартійність часом може провадити до відсутності стабільної більшості, яким міг би спиратися уряд. Коаліційний характер урядів, зазвичай, веде до нестабільності. Разом про те зазначених недоліків за певній ступеня уникнути, якщо сформувати партійні коаліції, які пропонують виборцям загальну платформу і координуючі свої дії хоча в парламенте.

Багатопартійні системи з пануючій партією. Поняття «панівна партія» належить М. Дюверже. Їм він позначав діючу за умов багатопартійності партію, що протягом тривалого часу має явне перевага над соперничающими організаціями та проводить лінію на самоототожнення з нацією загалом. Наприклад, Індійський національний конгрес в 50−70-ті годы.

Гідність даної системи у тому, що вони можуть забезпечити певну стабільність досить тривалий час. Недоліки — в зміцненні позапарламентської опозиції, усунення від представництва в різних органах влади певній частини электората.

У спостерігається тенденція до розвитку двох_ і багатопартійності. У 90- е роки ХХ століття багатопартійність (двухпартийность) була характерною рисою політичних систем практично переважають у всіх суспільствах «масового споживання», «охоплювала» 30% товариств «індустріального розвитку», 10% «перехідних» товариств та «традиційних цивилизаций».

Слід пам’ятати, що більше політичних партій не обов’язково означає зростання ступінь демократичності суспільства. Для аналізу цього питання необхідний ширший підхід, увязывающий тип партійних систем з характером правлячого режиму, розгляд стану прав і свобод можливо людини, характер участі людей політиці, рівень їхнього доходів населення і інших факторов.

Партийно-паламентский механізм у багатьох країнах досяг значної гнучкості і налагодженості. Проте досвід останніх десятиліть виявив його слабкі боку. Партії, особливо масові, стали досить громіздкими структурами, виник великий шар професійних партійних функціонерів, відособлених від рядових членів. Партійна і партийно-парламентская політика дедалі частіше сприймається виборцями як собі відірвана від живого життя сфера, зі своїми умовним мовою, залаштунковими інтригами і не виправданими претензіями виступати від імені громадян. Через війну багато люди виявляють слабкий інтерес до партіям, голосують них від нагоди до випадку, виходячи, скоріш, з сього-хвилинних інтересів, електоральної політики, ніж у силу внутрішньої міцної в зв’язку зі тій чи іншій партией.

Істотно впливає на характер діяльності політичних партій надають засоби інформації. Сучасна розмножувальна техніка і комп’ютеризація дають змогу одержувати і дозволяють опрацьовувати інформацію, минаючи конвеєр партійних інстанцій. Через війну навіть нечисленна партія, з добре оснащённым сучасними ЗМІ штабом може мати стійкі контакти із багатьма політичними інститутами, з різними верствами общества.

У багатьох країн є криза «партійної форми». Воно зумовлене тим, змін образ нашого суспільства та ієрархія потреб, цінностей; їх стає дедалі важче явити у цільною програмі, яка є що об'єднує початком; у суспільстві проявляється тенденція прямого висловлювання інтересів і прямого впливу державні інститути. З іншого боку, стверджується тенденція «секуляризації» політики, у зв’язку з ніж зменшилися притягальна сила ідеологій, довіру до глобальних і всеосяжним концепціям; цілі й ідейні цінності відмовлялися менш необхідними, але довіру до них тепер грунтується не так на їх включённости в довгострокову програму, але в відповідність повсякденної реальності. Звідси — виникнення рухів навколо конкретних цілей і питань, зниження ролі такого посередника, як партія. Нарешті, зростає вплив ЗМІ формування громадського свідомості людини та позицій громадськості, значно звужуючи традиційну воспитательно-педагогическую функцію партии.

Одночасно діє тенденція до відновлення політичних партій, їх форми, характеру діяльності. Йдеться про набуття партіями, їх лідерами нової політичної культури, на яку характерно розуміння те, що «політика немає заради політики»; у ній особливо важливими моральноморальні детермінанти партійного поведінки й діяльності, акцент на демократію, правничий та свободи творчої особистості, плюралізм думок, на які б поєднували цінності, методи політичного реалізму, орієнтацію на людину, як головну цінність людської жизни.

Усвідомлюється необхідність подолання жорстокого централізму і бюрократизму навіть у партіях «демократичного централізму». Оцінка цілей і ідеалів, перевірка відповідності прийняття рішень та програм має бути прерогативою певної керівної групи, монопольно що володіє знаряддями такий оцінки й перевірки. Нагромаджений демократичний і колективний досвід може допомігши йому знайти правильне співвідношення між дискусією, відповідальністю і здатністю діяти у единстве.

Партії потребують гнучкою організаційної моделі, відкритої стосовно до людей, диференційованої і розгалуженою зі способів організації, по функцій і компетенцій; партії повинні чуйно реагувати зміни в світі початку й взаємодіяти з нею. Партія повинна вміти як вміти прислухатися до чітко вираженим вимогам, а й активно діяти, щоб виявляти і захищати сув’язь вимог її прибічників, розширювати їх ряды.

Політичні партії виграють, якщо буде розвиватися як демократичні й плюралістичні організації, засновані на принципі більшості, й відповідальності. Вони повинні бути приваблюють молоді і окремих представників нових професій, виховувати такі кадри, які можуть опинитися добре розуміти й представляти вимоги, і потреби людей. Однак ж самостійно оцінювати зміни у політики і приймати відповідні решения.

4. Особливості партійної системи в России.

Формування політичною системою Росії відбувалося специфічним чином. Першими тут виникли не буржуазні партії, було б природним при бурхливому індустріальному розвитку Росії наприкінці XIX — початку сучасності. Селянська партія (есерів) сформувалася в 1901 року, але він також стала першої. Раніше інших у Росії, 1898 року виникла Російська соціал-демократична робоча партія (РСДРП), зіграла особливу роль подальшому політичному економічному розвитку країни. Саме партія була правлячої у Росії з 1917 по 1991 рік, нині є найбільшою по чисельності її членів партією Російської Федерации.

Партійна система Росії пройшла три основні етапи у своєму розвитку. Перший (1905 — 1917) — характеризувався багатопартійністю за умов думській монархії. Для другого (1917 — 1990) — була властива однопартийность (урядовий блок «більшовиків» і лівих соціалістівреволюціонерів проіснував лише до літа 1918 року — до «лево-эсеровского змови»). Третій (сучасний) етап, що з скасування монопольного панування у системі суспільства партії (КПРС), характеризується бурхливим становленням та розвитком багатопартійності в Російської Федерации.

Процес освіти сучасних партій і громадсько-політичних рухів у Росії фактично розпочалося 1989—1990 років під час підготовки й проведення виборів у демократичної, альтернативних засадах. З прийняттям новій редакції ст. 6 Конституції СРСР (1990) м набуттям чинності із першого січня 1991 року Закону СРСР «Про громадських об'єднаннях» політичні партії отримали офіційне декларація про своє існування й діяльність. Членську базу нових партій та рухів склали переважно активісти дискусійних клубів, об'єднань виборців, народних фронтів, що виникли у роки перебудови, прибічники різних течій, сформованих всередині КПРС, і що з її складу відомих політиків. У п. 3 ст. 13 Конституції Російської Федерації говоритися: «У Російській Федерації зізнаються політичне розмаїття, багатопартійність». У п. 4 Конституції Російської Федерації відзначається, що «громадські об'єднання рівні перед законом».

Наприкінці 1990;х років Міністерством юстиції Російської Федерації було зареєстровано понад 90 політичних партій. Функціонують також невеликі за чисельністю політичних організацій, не регистрирующие свою діяльність, і навіть партійні формування, якою було відмовлено в реєстрації через невідповідність окремих галузей їх програмних і статутних документів нормам чинного законодательства.

Для сучасного етапу розвитку партійної системи у Росії характерно наявність великої кількості нечисленних організацій, котрі мають широкої популярністю, а про політичний вплив. Чимало їх ми є політичні организации-однодневки.

Російська багатопартійність поки ще перебуває в стадії становлення. Нечисленні партії, які мають міцних коренів з світі початку й апелюють до абстрактним ідейним цінностям, а чи не до реальних інтересам соціальних груп, швидше за все зникнуть з політичної карти. Витримати конкуренцію зможуть ті політичні партії, які знайдуть підтримку в широких соціальних шарах російського суспільства, буде представлено у владних, соціальній та фінансово-промислових структурах, зможуть висунути з свого середовища і готовий підтримати сильних і яскравих політичним лідерам, які мають впливом в усіх основних шарів і груп России.

1. Ирхин Ю. В., Зотов В. Д. Політологія: Підручник. М., 2001.

2. Політологічний словник-довідник. Під ред. Полуниной Г. В.

М., 1996.

3. Грачёв М. Н. Політична сисетма суспільства. М., 1997.

4. Політична історія Росії. Хрестоматія. Сост. Коваленка В. И.,.

Медушевский О.Н. М., 1995.

5. Політичні партії сучасної Росії. Відп. Ред. Кулешов С.В.

М., 1995.

6. Політологія: Курс лекцій. Під ред. Марченко М. Н. М., 1997.