Відродження

Возрождение

А. Дживелегов.

Ренессанс (Renaissance, Rinascimento) — Відродження — слово, у своїй спеціальному сенсі вперше пущене в господарський оборот Джорджо Вазарі в «Життєписах художників» (1550). І в нього й воно (rinascita) фігурує вже у двох розуміннях. У випадку Вазарі говорить про «відродження» як про певний моменті («від відродження мистецтв по наш час»), у інших — оскільки слово розуміється тепер: як про епоху («хід відродження» і «період відродження»). У Вазарі Р. розглядався при застосуванні виключно історії мистецтва. Пізніше поняття розширилося і став застосовуватися до питань літератури, ідеології взагалі, культури у широкому значенні цього терміну: A. Philippi, Der Begriff d. Renaissance, 1912). Теорією, що підсумувала панівні погляди на Р., що й зараз є теорія Якоба Буркгардта, швейцарського історика і мистецтвознавця, який скористався деякими формулами Мішлє і зробив струнку синтетичну схему Р. у своїй книжці «Культура Ренесансу Італії» (Die Kultur d. Renaissance in Italien, 1860). Основна думка Буркгардта, руководившегося гегельянскими загальними поняттями, у тому, що Р. Італії — це історична межа між середніми століттями і новим часом, що Р. є розривом з усім тим, було темного і відсталого у середні віки, і зарозвіваюся нової доби, що він створив нову європейську культуру, широку, сміливу, вільну. Італія висував у цієї теорії першому плані за зрозумілих причин: вона дуже випередила свого розвитку інші європейські країни, й ті процеси, що відбувалися потім у Європі, вперше випали на Італії. Оскільки ця думка була зовсім явна, то після Буркгардта стало звичайним переважають у всіх міркуваннях про Ренесанс чільне місце відводити Італії.

После імперіалістичної війни, у зв’язку з безупинно усиливавшимися фашистськими настроями у Західному буржуазному суспільстві, схема Буркгардта піддалася жорстокої критиці. Головним об'єктом нападок послужила саме та думку Буркгардта, яка підкреслювала оригінальність створеного італійцями у сфері ідеологічної, літературній та мистецькій. Ця критика (назвемо дві типові цьому плані роботи останнього часу: голландського історика Huyzing’a «Das Problem der Renaissance» (1930) і шведського історика Nordströ, m'a «Moyen â, ge et la Renaissance» (1933)), навпаки, намагається довести, що це істотне, що зроблено італійцями переважають у всіх цих галузях, було неоригінально і спиралося на середньовічні зразки, що ніякого розриву між середніми століттями і новим часом був, що Р. зовсім ні будь-яким кордоном. Реакційний характер цієї критики впадає правді в очі: джерело її — із метою довести, що все європейська культура створена ту епоху, коли панував феодальний лад і цілковито запанувала церква, а зовсім не від тоді, коли феодальний порядок став валитися й власну церкву втратила владу умами та власною совістю людей.

Теория Буркгардта потребує критиці іншого роду. Основна помилка Буркгардта у тому, що він усе італійську культуру XIII—XVI ст., від Данте до Джордано Бруно, в усіх галузях Італії розглядає чимось однакове, позбавлене руху, і локальної специфіки. Таке побудова як спотворює всю картину, але хто заважає йому поглибити ті елементи соціологічного аналізу, які у своїй книжці. Культура Італії епоху Р. у різні моменти, а іноді у і той ж момент, у різних частинах Італії представляла різні картини. І неправильно стверджувати, що існувала однорідна культура Ренесансу Італії. Була культура Флоренції, Венеції, Феррарі, Урбино тощо. буд. І був культура Флоренції XIII в., XIV в., XV в., XVI в. Інакше неможливо було, оскільки економічні процеси, створивши територію, суспільний лад і политич. лад у кожної з італійських комун, т. е. вільних міських республік, були дуже складні, і різноманітні.

Можно вважати явним, що культура Р. створена верхівкою буржуазії італійських комун. Це доводиться тим, що ця культура — ідеологія всіх видів, наука, література, мистецтво — отримувала при своєму створенні такій формі і такий зміст, які відповідали інтересам саме верхніх верств буржуазії і часом різко суперечили інтересам інших верств населення та класів комуни. Отже можна казати про єдиної культурі Р. Італії тільки одного сенсі: остільки, що у різні моменти цього часу й у різних частинах Італії і той ж клас, верхівка буржуазії, створював однакові культурні цінності. Оскільки буржуазія в XIII—XVI ст. панувала у найбільш багатих і славних комунах й, оскільки історія саме цих комун — передусім Флоренції — найвідоміша, те в дослідників, навіть таких великих, як Буркгардт, складалося враження, що культура Р. скрізь у Італії була единообразна І що факти історії Флоренції епохи її найвищого розквіту можна вважати типовими для будь-якій частині Італії.

Зато саме виникнення цієї буржуазної культури у Італії (раніше, ніж у якому то був у Європі) було, хоч би що говорили фашистські вчені, справжнім кордоном. Цю думку Буркгардта приймають і ті буржуазні історики, не чуждающиеся соціологічного аналізу, як Мартін у недавній своєї книжки «Soziologie der Renaissance» (1932). У историко-материалистическом розумінні ця думка дана Енгельсом, котрий сказав, що Р. справжнє «переворотом» у європейській історії. Цей культурний переворот став можливим лише по тому, як Італія, раніше від інших частин Європи, пережила — пережитий згодом і ними — господарський переворот, що позбавив феодальний спосіб виробництва керівного значення найважливіших її областях, із усіма наслідками цього факту у сфері, соціальної, політичного і культурного.

Начало новою економічною ери в передових частинах Італії та означало, що панування там переходить від феодальних класів до найбільш багатим групам буржуазії. І передусім, це означало розквіт й пожвавлення комун, осередків нової економічного життя, резиденцій того класу, який взяв у свої своїх рук керівництво господарством, влада політичну та культурне будівництво. Однак було великою помилкою припускати, що цей процес стався відразу на протязі всієї Італії. У найвідсталіших частинах феодальний спосіб виробництва та феодальні відносини у соціальної області продовжували триматися, і феодальні пережитки часом дожили до перших десятиліть XVI століття. Причому лише дожили, а й допомагали перемозі феодальної реакції, хто поклав кінець торговельному і промисловому розквіту Італії та сокрушившей політичну влада буржуазії.

По мері того зростали комуни і нагромаджувалися капітали буржуазії, перед нею висувалися дедалі нові завдання у сфері вироблення потрібного їй світорозуміння та потрібнішою культури. Оскільки буржуазія створила свій добробут в боротьби з силами феодального світу, ідеологія якого створювалася церквою, то природно від початку нової культури і новому світорозумінню намагалися надати мирської характер. Оскільки віра же не бути викоренена з людської свідомості відразу, то намагалися створити нову віру, не підпорядковану церковному контролю, історія вона зберегла назва, яким таврувала її церква, — єресь.

Еретическая культура представляє собою, для Італії під будь-якому разі, особливий перехідний етап. У ньому позначаються пережитки феодальних відносин. Лицарська ідеологія кидає ще яскравий відсвіт на зарождающуюся буржуазну. Єретична культура визначає далеко ще не саму область релігії (вчення Арнольда Брешианского (XII століття), який проповідував повне зречення духівництва від світської влади й багатств, який називав тат і кардиналів фарисеями і книжниками від християнства, а папську курію розбійницьким притоном, прокламировавшего ідеї особистої зв’язку віруючого з божеством, рух, очолене «апостолом бідності» св. Франциском (XIII в.), на більш помірної формі продовжувало ідеї Арнольда, рух апостольських братів та інших.). Вона надавала впливом геть найрізноманітніші царини життя. При дворі Фрідріха-II була Гогенштауфена і сина його Ванфреда в Палермо вона панувала безроздільно. Багато синьориях Північної Італії — в Вероні при Эццелино так Романо, в Феррарі за першого д’Эсте, в Луниджане при маркізах Маласпина, в Монферрате та у багатьох інших центрах — він дав пишні паростки. У Флоренції останніх десятиліть XIII в. з ним була міцно пов’язана як вся культурна діяльність гибеллинов, але такі факти, як поширення провансальської поезії, панування першого, додантовского періоду dolce still nuovo, коли главою школи був Гвідо Кавальканти. З єретичною культурою тісно пов’язані перші паростки просторових мистецтв у Італії: діяльність Ніколо і Джованні Пизано, Чимабуэ, навіть Джотто, оскільки він надихався сюжетами піти з життя св. Франциска, справжнісінького єретика, що є святим.

Пора єретичною культури, яка закінчується межі чотирнадцятого, ще Р., але у творчості Данте Алигиери, «останнього поета середньовіччя і першого поета нової доби» (Енгельс), вже є багато чорт, що його пророкують. Данте сам в X пісні «Ада» провів межа між собою і Гвідо Кавальканти. Гвідо «ставився зневажливо» (ebbe in disdegno) до Вергілію. Люди єретичною культури любив латинської, бо був мовою Риму, не древнього, а сучасного, папського, їх найлютішого ворога. Данте, а слідом за та інші ще до Петрарки звільнилися від надання цього забобону. Данте любив римських поетів, а «Енеїду» знав напам’ять.

Различие між єретичною культурою і культурою Р. у тому, що у першої буржуазія ще підкоряє всю галузь культури — оскільки їй надається життєвий сенс — релігійної ідеї, а Р. починається тоді, коли поняття культури береться незалежно від релігії, хоча ще й вільної, коли культура секуляризується, коли мирська думка перемагає остаточно. Буржуазія відкидає авторитет церкви у питаннях ідеологічних, вона відмовилася допускати релігійні критерії у яких би там не був і робить мірилом всього власний який розраховує і який розмірковує розум. Руйнуючи канони середньовічного мислення, вона прокламує права людської особистості, віру з людського розуму, «відкриття людини». «Духовна диктатура церкви її було зломлено». «Рамки старого orbis terrarum було розбито, тільки тепер власне було відкрито земля і покладено підстави пізнішої світової торгівлі, і до переходу ремесла в мануфактуру…» (Енгельс, старе запровадження до «Діалектиці природи»). Молода буржуазія стрімко розсувала горизонти доти відомого світу. Зростання торгівлі, і промисловості стимулював успіхи точних знань. Поруч із інтересом до людини з’явився швидко розвивався інтерес до природи й її таємниць, відбувалося велична «відкриття світу». І тепер, йдучи від середньовічної ідеології, представники поднимавшейся буржуазії, у пошуках нових ідеологічних формул, повернулися до античної культури, зрослою на грунті розвиненого товарно-грошового господарства і багатої готовими формулами. У Італії звернення до давнини напрошувалося особливо настійно. Країна була багата пам’ятниками старовини, переказами про колишньому велич, за пануванням над світом далеких предків. Ореол Стародавнього Риму був живий легендою, і відродження античної культури здавалося не знаряддям соціальної боротьби, чим він була насамперед, а відновленням колишньої слави.

Изучение давнини поєднанні з усім тим, що має робити людини «людяніше», т. е. краще, ніж моральному сенсі програми та повноцінніша від інтелектуально, створило гуманізм «Гуманісти»). У ньому Р. отримав потужне знаряддя, невичерпний джерело ідейних гасел. Ці гасла з’являлися тоді, як буржуазія, повиновавшаяся все усложнявшимся інтересам, розширювала і поглиблювала свої запити. І створилася група людей, які цілком присвятили себе цієї ідейній роботі, первістки європейської інтелігенції — гуманісти.

Их робота привела дуже швидко до двох результатам. По-перше, прагнучи дати максимально вичерпні відповіді запити, запропоновані розвитком буржуазних відносин, гуманісти поглибили вивчення класичного літературного спадщини. Вони розширили фонд античних рукописів шляхом планомерных пошуків. Вони притягнуто до вивченню крім римських письменників, відомих у значною мірою середньовічним ученим, що й грецьких, яких останні знали лише перекладі, бо був знайомий із грецьку мову. Вони збирали великий підсобний матеріал по епіграфіці і старожитностей різного роду, словом, усе, що збагачувало їх знання давнини. По-друге, їх вивчення античності пов’язані з естетичними моментами, які полегшували пропаганду і засвоєння античних ідей тими групами, інтересам яких античні ідеї служили. Що що це групи великої буржуазії, підтверджується суворо аристократичним характером гуманістичної культури, починаючи з перших її апостолів — Петрарки, Бокаччо та його однолітків.

Этой особливості був майже цілком позбавлене друге ідейний знаряддя Р. Італії — література італійською мовою. Гуманізм колись було нею великий перешкодою. Після Данте, свідомо писав по-італійськи, щоб зрозумілим усіма, перші послідовні гуманісти (Салутати, Никколи, Бруні) стали заперечувати за італійської літературою серйозного значення і вести з ним боротьбу. Це звісно нічого не призводило. Італійська література продовжувала розвиватися незалежності до середини XV в. в уповільненому темпі, потім усе швидше. І вона забезпечувалася виключно ідеологією самої лише верхівки буржуазії, як гуманістична література, а відповідала запитам всіх його груп. Поезія та прозу у своїй розгорталися однаково. Це — друге дуже істотна різниця від середніх століть, які, можна сказати, не знали прозаїчної літератури на національних мовами. Створення літературної прози, як і і прилучення грецької мови до наукової праці, — повністю справа Р. З видів прозаїчної літератури, створених Р., найбільшого поширення набув той жанр, який найбільше відповідав буржуазним смакам, — новела. У ньому отримала найповніше здійснення естетика буржуазії. Діловій розуму й настрою поднимавшейся буржуазії в усі епохи, коли він могла диктувати літературі свої смаки, найбільше відповідав реалізм. Література, що була позбавлена реалістичних чорт, не могла прогнозувати успіх буржуазії. Тому риси реалізму прищеплювалися всім літературним жанрам. Р. організував цієї тенденції. З розвитком літератури національними мовами реалізм ставав її особливістю й у епосі й у драмі. Але реалізм став особливістю як літератури. Він перетворив й усю область мистецтва. Від Брунелески, Донателло, Мазаччо, реалізм дедалі більшає панівним стилем мистецтво. Як і літературі, на початковому етапі це робилося стихійно, і потім поступово перетворилася на ясно усвідомлену тенденцію, під яку художники намагалися підвести науковий фундамент. Мало-по-малу у теоретичних творах такі художники, як Л. Б. Альберти, Гиберти, Франческо ді Джорджо, П'єро делла Франческа, стали пропагувати думка про тому, що з найбільшого успіху свого мистецтва художник повинен озброїти себе різними теоретичними знаннями, зрештою знанням математики. До математиці вели запити, й архітектури через механіку, і скульптури через вчення щодо пропорцій людського тіла, і живопису через вчення перспективу. У «Трактаті про живопису» Леонардо так Вінчі всі ці думки знайшли надзвичайно яскраве вираз і запліднили як професійні запити художників, а й теоретичні пошуки учених. Великої історичної заслугою італійського Р. назавжди залишиться те що його розвідках і культурних набутках гармонійно зливалися інтереси науки, мистецтва, літератури. На початковому етапі реалістична література изощряла свій стиль гол. обр. в новелі. У творах свого геніального представника Бокаччо новела відповідала інтересам й естетичних смаків великої буржуазії, недарма Бокаччо був видатним гуманістом. Але наприкінці XIV в. у тому ж Флоренції, де створено «Декамерон», з’явився збірник Франко Саккетти, розрахований смаки дрібної буржуазії. Ця розмаїтість новела зберегла до кінця у Італії, а й у інших країнах цілком як і, як і національними мовами.

С поезією Італії було трохи складніше, ніж із прозою. Над італійської лірикою довго тяжіло спадщина епохи єретичною культури: куртуазні умовності, щеплені провансальської поезією й рясно просочені лицарськими, т. е. феодальними тенденціями. Лірика не позбулася їх із і нескоро. Не лише з дантовій ліриці, а й у віршах Петрарки, котрий мав міцних зв’язків з побутом італійської комуни, ці умовності ще помітні. Їх була зовсім вільна лірика, яка відповідала смакам нижчих груп буржуазії (Фольгоре так Сан Джиминиано і Чекко Анджолиери в Сиене, Гвідо Орланди у Флоренції), у неї цілком реалістична. Ці нерівності відзначають лінію поступового звільнення з смаків феодальної епохи.

Гуманизм зберігав своє значення головної культурної і ідеологічного гармати великої буржуазії до того часу, поки трималося її панування. У різних комунах Італії цей час збігалося. Якщо взяти Флоренцию, то ній час вищої мощі буржуазії буде досить вдало охоплювати століття між повстанням чомпи (1378), т. е. «обідранців», — цим яскравим проявом класової боротьби всередині італійських комун, де вже у епоху Данте намітилося зіткнення «убогого народу» (populo minuto — плебс, ремісниче міщанство) з «жирним народом» (populo grasso — верхушечные верстви буржуазії), — і змовою Пацци (1478). Панування великої буржуазії трималося весь цей час на міцній фундаменті хороших справ. Торгівля, промисловість, банковое справа, взявши вагу кризи середніх десятиліть чотирнадцятого, процвітали як ніколи. Те була кульмінаційна час Р., як і породило у науці неправильне уявлення, що гуманізм і Р. один і той самих або навіть що Р. («відродження класичної давнини») є першою століттям гуманізму. Проте Р. як почався раніше, ніж з’явилися перші гуманістичні формулювання, тривав, коли гуманізм прийшов у повне розкладання. Гуманізм — лише як одна з течій Р.

Гуманизм став втрачати своє головне становище, щойно з’явилися перші ознаки кризи, який спростував політичне панування буржуазії. Ті ознаки почали давати знати себе саме на 70-х рр. XV в. Адже з 1453 в Дарданеллах і сирійських портах сиділи турки, контрагент значно більше суворий і тугий, ніж в’яла Візантія. У Європі зароджувалося вже щось на кшталт конкуренції, і деякі держави, колишні предметом італійської эксплоатации протягом трьох століть, стали збирати свої сили, створювати національної єдності але тільки надавали більш енергійний опір эксплоатации, але вже настав наїжувалися зброєю проти Італії: передусім Франція та горда Іспанія. Італії загрожувала втрата її монополій, т. е. економічна катастрофа. Ділові люди вживали заходів: перекладали капітали з торгівлі, і промисловості, у землю. У культурі Р. у зв’язку з з цим намітився певний поворот. Треба було кидати звичайні теми гуманістичних міркувань: шляхетність, про чесноти, про мінливість долі, вони годилися для спокійних безхмарних часів. Тепер було писати про речі практично потрібних: у тому, як вдосконалити прядильні і ткацькі прилади, як піднімати врожай, як ведення господарства у великих заміських маєтках, аби вона давала більше доходу, потрібно було цікавитися географією, щоб орієнтуватися у питанні, де шукати нових ринків сировини й збуту, треба було вивчати природознавство, щоб панувати над природою, і кращі від неї эксплоатировать, треба було нарешті вивчати математику є основою всіх точних наук. Усе було розривом з гуманізмом. Але це був Ренесанс, лише на новому повороті. Паоло Тосканелли, Лука Пачолі, Леонардо так Вінчі, Тарталья, Кардано — таку ж типи Р., як корифеї гуманізму: Поджо, Валла, Полициано .

Но цього було мало. Принаймні того як загроза феодальної реакції посилювалася разом із іноземними навалами, війна шматувала італійську землі і небезпека нависала над самим політичним буттям Італії, — висувалися питання політичного мистецтва і політичною науки, а й за ними їх підставу — соціологія. Вони шукали громовідводу проти бурі, бушевавшей Італії. Нікколо Макьявелли, великий мислитель, найтиповіший виразник інтересів буржуазії, з колосальним напругою генія поклав підставу соціології та політики як самостійним дисциплінам. Це також були розривом з гуманізмом, але також був Ренесанс більш пізньому етапі, коли небезпека феодальної реакції стала вже зовсім очевидною.

Художественная література відбивала ці економічні, соціальні й політичні процеси так ж, як і наука, як і, як і мистецтво. Незвичайне багатство літературних жанрів і стилів за останні десятиліття XV в. й у перші десятиліття XVI пояснюється саме тією, що різні культурні центри Італії переживали різні моменти соціального і політичного розвитку. Це виявлялося однаково яскраво і в ліриці, й у епосі, й у драмі. Лірика, яка у Флоренції безупинно і далеко ще не зовсім мирно еволюціонувала від демократичного, іноді бунтарського реалізму (Буркиелло) до елегантним віршам Полициано і самої Лоренцо Медічі, в центрах більш вираженої дворянській культури (Неаполь, Феррара, Урбино) приймала характер манірного петраркизма і давала ультравычурные вірші Каритео і Тебальдео. Драма робила розмах від яскравою нещадної реалістичної сатири Макьявелли у Флоренції до безневинних наслідувань древнім у Аріосто в дворянській Феррарі і зажадав від елегантної трагедії Триссино в Ломбардії до безцеремонних комедій Аретино у Венеції. У епосі було здійснено художня переробка сюжетів каролингского циклу використанням прийомів і тематики бретонских поем Круглого Столу. Але в Флоренції це перетворилася на осміяння лицарства і феодального побуту у Пульчи, а в Феррарі — в апологію лицарства і феодального побуту у Боярдо і Аріосто. І коли феодальна реакція поєдналася з католицької, Феррара ж дала третю поему з апологією й лицарства і Церкви — «Звільнений Єрусалим» Тассо. Новела, жанр найгнучкіший і рухливий, відбила ці зміни, у ній аристократичні ноти звучали все сильніше. За винятком можливо одного Фортини, сиенца, все новелісти XVI в. віддають данину цій тенденції, навіть Ласка і Фиренцуола, флорентинцы, але писали вже після 1530, т. е. у період герцогства. Нічого говорити, що ломбардцы — Джиральди Чинтио і кращий з новелістів Чинквеченто Банделло — відбивають дух феодальної реакції дедалі яскравішими. На Урбино граф Балтасар Кастильоне написав книжку, яка стала катехізисом феодального придворного звичаю навіть у Європі, хоча її задум і його ідейний зміст набагато ширші.

Одна лише Венеція, єдине велике італійське держава, яке зберегло після 1530 республіканський режим, опиралася цієї тенденції намагалася протиставити їй публіцистичні виступи у яскраво буржуазному дусі (листи, «передбачення») самого буйного і самої сміливого з італійських письменників Р. після Лоренцо Валли, П'єтро Аретино, який став «бичем монархів» і відігравав цією роллю весело і безтурботно із чималою вигодою собі.

Культура Ренесансу Італії створення буржуазії пережила падіння соціального і політичного панування буржуазії ненадовго. Та настав час руйнації, справа був зроблено: вона встигла запліднити європейську культуру витворами італійського генія у всіх галузях думки і.

Много було сперечань, наскільки великі розміри впливу Італії решту європейські країни у цю епоху. Марксистський аналіз допомагає встановити ці розміри без великих складнощів. Процеси, що вели створенню культури Р. в Італії та поза Італії, були самі. У країнах вони лише запізнилися із причин. Торгівля і промисловість стояли там не так на настільки рівні, а феодальні елементи були значно стійкіші і потужні, ніж Італії. Але коли його економічний процес і класова боротьба у різних державах сприяли настільки ж соціальним результатам, яких раніше прийшла Італія, вплив Італії стали зараз ж позначатися на темпах культурного зростання. Запозичення, як у соціальних процесах, визначали більше деталі, ніж головне, бо головне зумовлювалося місцевими відносинами. Мирської дух, заперечення авторитету церкви, культу особи, індивідуалістичні моменти взагалі було дано соціальними процесами і класової боротьбою всередині кожної країни. Буржуазія, щойно опинялася може, зараз ж проголошувала ці елементи нового світорозуміння як догмат, і напр. такі твори, як «Роман про розі» мови у Франції, і його друга частина (середина XIV в.), чи «Кентерберійські оповідання» Чосера в Англії (кінець XIV в.), підбивають підсумок місцевим процесам і відзначають ті етапи, визначених першими рішучими перемогами буржуазії. На творі Чосера лежить печатку більш ближчого ознайомлення з Італією, ніж поемі Жана де Мена (Jean de Meung). Бо Англія лежить у тісніших ділових зносинах із Італією, ніж розорена війною Франція, і Чосер протягом 70-х рр. XIV в. двічі побував на Італії. Обидві речі просякнуті ідеями Р., та їх не зараховують до ренесансної літературі лише бо після Мена і Чосера, сучасників Петрарки і Бокаччо, Батьківщині кожного був перерву у розвитку культури: в Англії — через війну Троянд, мови у Франції — через руйнування, викликаного Столітньої війною. Німеччина не встигала за культурним зростанням Італії внаслідок своєї роздробленості, а Іспанія — внаслідок важких умов реконкісти, війни з маврами. Але оскільки внутрішні процеси розкладання феодального укладу відбувалися більшою чи меншою мірою в кожної з цих країн буржуазію відвойовувала право на культурну автономію, світорозуміння Р. прокладало собі шляху й там, хоча повільно, але неухильно.

Культурная життя поза Італії відновлюється у вищій третини XV в. Місцеві процеси до цьому часу завершуються відповідно результатам класової боротьби у кожному країні. Буржуазія ступає ноги, і відкривається широкий шлях до запозичень з Італії. Класична спадщина, усваиваемое вже у результатах робіт італійських гуманістів, природно було позбавлено тих эстетико-патриотических прикрас, у яких вона сприймалося Італії, але це відразу ж зробилося предметом самостійного вивчення (Агрікола і Вимпфелинг у Німеччині, Гагэн (Gaguin) і Фише мови у Франції, Гроссаин (W. Grocyn) в Англії), що пішло настільки успішно, що учні обігнали вчителів: таких філологів, як Рейхлин і Еразм у Німеччині, Колет (J. Colet) в Англії, Бюде мови у Франції, Італія відповідного періоду вони мали.

Во всіх таких трьох країнах гуманістична наука скоро прийняла ярко-боевой характер, що його Італії у неї позбавлена. Вона стала опорою протестів проти Риму місцевої буржуазії, де-не-де зуміла притягнути до собі у союзники і інші громадські групи. Гуманізм став опорою реформаційного руху. Такі вожді Реформації, як Лефевр д’Этапль мови у Франції, Меланхтон у Німеччині, Цвингли у Швейцарії, вийшли з гуманістичних рядів, а у тому, що за Реформацію боролися найбільш палкі передові бійці гуманізму: у Німеччині Гуттен і ерфуртська фаланга, загальними силами писали «Листи темних людей», мови у Франції Етьєн Частці, загиблий на вогнищі. Проте Реформація ж розвела всюди з різних дорогах гуманістів. Найбільш авторитетні з німецьких гуманістів, Рейхлин і Еразм, після деяких коливань залишилися у католицькому таборі, внаслідок чого їм не судилося вислуховувати запеклі закиди Гуттена. Найрадикальніші представники французького гуманізму, Деперье і Рабле, відкинули однаково католицизм і протестантизм. А найбільш живий і щирий з англійських гуманістів Томас Мор склав голову на пласі, щоб уникнути підтримувати реформационную політику Генріха VIII. Реформація, предъявлявшая великі вимоги до богословському экзегетическому аналізу, зробила гуманізм у тих країнах живучішим, ніж у Італії, де громадський зміст її існування утратился раніше, де гуманістів вже у 30-х рр. XVI століття почали називати педантами і головний герольд буржуазного світогляду — Аретино — нещадно з них знущався.

В області красного письменства у різних країнах відштовхування від середньовічних принципів, як і й у Італії, позначилося головним чином тому, що відразу ж потрапляє намітився перехід від особливостей середньовічного літературного стилю, типового для феодально-церковной культури, з його алегоризмом, символізмом, абстрагованістю, до стилю, відповідальному смакам і настроям молодий буржуазії, — до реалізму.

Как й у Італії, реалізм, реалістичне сприйняття життя почали прокладати собі дорогу дуже рано навіть від яких би не пішли впливів. Художній реалізм як стиль став знаряддям соціальної боротьби у сфері ідеології в руках молодий європейської буржуазії. Ще моменту, як у тій чи іншій країні цілком утвердилася справжня ренесансна ідеологія, реалізм в області художнього стилю створив свої спеціальні жанри: фабліо, шванки «Шванк»), розповіді про тварин і звинувачують ін. Ренесанс зміцнив і облагородив цієї тенденції тим, що вніс, знову як і як й у Італії, в реалістичне напрям велике майстерність, вишукане на вивченні античних зразків.

Литература

на місцеві мови носила у собі печатку наслідування італійському у цьому, було найменш оригінально, наприклад, у новелі мови у Франції. «Сто нових новел», збірник, що вийшла при Людовіку XI, і «Гептамерон» (1559) Маргарити Ангулемской, що вийшла при Франциске I, є прямим наслідуванням італійцям, як і деякі писання Мурнера «Німецька література», розділ «Від Реформації до 30-річної війни») у Німеччині. Але той твори, які зробили епоху у літературі кожної країни й просякнуті повністю духом Відродження, т. е. тенденціями реалізму та вільної думки, глибоко оригінальні. І те, що вони оригінальні, що вони відповідають інтересам й естетичних смаків передового класу у країні, сопричислило ці твори до надбанню світової літератури. Такий мови у Франції роман Рабле, художня енциклопедія, іронічна, стоїть біля кінцевої межі Р., подібно тому як в його вихідної межі стояла художня енциклопедія патетична — «Божественна комедія» Данте Алигиери. Такий хто в Іспанії роман Сервантеса і драма у період його розквіту, до якій належать як Лопе де Руэда і інтермедії Сервантеса, але у значною мірою і Лопе де Вега і Тірсо де Моліна. І така драма в Англії у попередників Шекспіра і в самого Шекспіра. У Іспанії феодальна реакція, викликана відливом золота із країни і банкрутством торгового капіталу, справила свою дію на творчість Лопе де Веги і Тірсо і повністю визначила творчість Кальдерона, який виходить поза межі Р., а Англії феодальна реакція, сказывавшаяся з політичної побуті посиленням шотландських впливів при Иакове I, наклала свій відбиток за останні речі Шекспіра і всю драматургію його послідовників. Як і Італії, вплив соціальної реакції, викликане звісно місцевими процесами, у літературі позначилося у цьому, що тьмянів реалізм, посилювалася потяг фантастикою і містики й дедалі більше місце захоплювала ідеологія дворянська.

В царині громадського думки Р. яскравим провісником далекого ще комунізму виділяється перейнята протестом проти соціальну несправедливість, разоблачающая «змова багатих» «Утопія» Томаса Мора, цілком реалістична в своєї критичної частини, повна фантазії у частині окреслення ідеального ладу майбутнього. Але фантастика Мора не реакційна, як в Кальдерона, а нова, революційна, перехлестнувшая найвищий підйом ідеології Р.

Список литературы.

Кроме указ. з тексту: Voigt G., Die Wiederbelebung des klassischen Altertums, oder das erste Jahrhundert des Humanismus, 3 Aufl., 1893.

Geiger L., Renaissance u. Humanismus in Italien u. Deutschland, Berlin, 1882.

Spingarn J. E., A History of literary criticism in the Renaissance, 2 ed., 1908.

Burdach K., Sinn u. Ursprung der Worte Renaissance u. Reformation (Sitzungsberichte der kgl. Preuss. Akademie der Wissenschaften), 1910.

Его ж, Reformation, Renaissance u. Humanismus, Berlin, 1918, 2 Aufl., Berlin, 1926.

Morf H., Geschichte der franzö, sischen Literatur im Zeitalter der Renaissance, 2 Aufl., Berlin, 1914.

Arnold R., Die Kultur der Renaissance, 3 Aufl., Berlin, 1920.

Hasse R. P., Die deutsche Renaissance, 2 Bde, Meerane, 1920—1925.

Его ж, Die italienische Renaissance, 2 Aufl., Lpz., 1925.

Walser E., Studien zur Weltanschauung der Renaissance, Basel, 1920.

Его ж, Gesammelte Studien zur Geistesgeschichte der Renaissance, Basel, 1932.

Monnier P., Le Quattrocento, 2-me é, d., P., 1920.

Engel-Já, nosi F., Soziale Probleme der Renaissance, Stuttgart, 1924.

Hatzfeld H., Die franzö, sische Renaissancelyrik, Mü, nchen, 1924.

Schirmer W. F., Antike Renaissance u. Puritanismus, Mü, nchen, 1924, 2 Aufl., 1933.

Plattard J., La Renaissance des lettres en France de Louis XII à, Henri IV, P., 1925.

Riekel A., Die Philosophie der Renaissance, Mü, nchen, 1925.

Haupt A., Geschichte der Renaissance in Spanien u. Portugal, Stuttgart, 1927.

Sainé, an L., Problè, mes litté, raires du 16-e siè, cle, P., 1927.

Aronstein P., Das englische Renaissancedrama, Lpz., 1929.

Фойгт Р., Відродження класичної давнини, чи перше століття гуманізму, тт. I—II, М., 1884—1885.

Гейгер Л., Історія німецького гуманізму, СПБ, 1899.

Монье П., Кватроченто, Досвід літературної історії Італії XV в., СПБ, 1904.

Буркгардт Я., Культура Італії добу Відродження, тт. I—II, СПБ, 1905—1906.

Зайчик З., Люди і мистецтво італійського Відродження, СПБ, 1906.

Веселовский А., Вілла Альберти. Нові матеріали для характеристики літературного і громадського перелому в італійської життя XIV—XV ст., М., 1870 (чи «Повне Зібр. сочин.», вид. Академії наук, т. III, СПБ, 1901).

Его ж, Суперечності італійського Відродження, «ЖМНП», 1887, № 12.

Корелин М., Нариси італійського Відродження, М., 1910.

Его ж, Ранній італійський гуманізм та її історіографія, вид. 2, тт. I—IV, СПБ, 1914.

Де ла Барт Ф., Розмови з історії загальної літератури, год. 1. Середньовіччі і Відродження, М., 1914.

Вульфиус А., Проблеми духовному розвитку гуманізму. Реформація і католицька реформа, П., 1922 (бібліографія).

Дживелегов А., Початок італійського Відродження, вид. 2, Москва, 1925.

Его ж, Нариси італійського Відродження, Москва, 1929. Див. також бібліографію до письменникам, званим з тексту, і навіть до окремим національним літературам.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.