Тоталiтаризм — це злочинна форма влади, що безкарно знищує свiй народ в романах Iвана Багряного та Василя Барки

Тоталiтаризм — це злочинна форма влади, що безкарно знищує свiй народ в романах Iвана Багряного та Василя Барки У нас не було нi правди, нi волi, у нас одбирали вiру. Багато українських письменникiв, справжнiх синiв свого народу, зазнали переслiдувань, морального терору i полiтичних репресiй у роки комунiстичної сваволi. I тiльки коли вони опинилися далеко вiд Радянської iмперiї, вони змогли розповiсти нам правду.

Iвановi Багряному довелося пройти через усi пекельнi кола, якi влаштувала радянська влада «своєму» народовi. Уперше його заарештували в Харковi в 1932 роцi, звинувативши в українському нацiоналiзмi. Пiд час слiдства його запитали: «Бувши на нашому мiсцi, що б ви зробили такому злочинцевi, як ви?» «Я б розстрiляв, — вiдповiв Багряний. — Коли ви дасте менi кiлька рокiв, то виховаєте з мене контрреволюцiонера. Тож або вiдпустiть, або розстрiляйте». Два роки i чотири мiсяцi просидiв вiн у тюрмi на Холоднiй горi. I не просто просидiв: його було нещадно катовано, бито, з нього вперто намагалися видобути необхiднi зiзнання, провокували, обiцяли, погрожували… Оцей досвiд i став основою роману «Сад Гетсиманський». Авторовi не довелося вигадувати головного героя, бо Андрiй Чумак — це вiн сам. «Вiн по черзi пройшов через усi ступенi розбирання душi, до нього по черзi застосовано всi методи, якi здiбне був вигадати диявольський генiй епохи» , — читаємо в романi. Але вiн не розколовся, здався, не зрадив свої iдеали. Прямо в очi своїм мучителям вiн говорить, що не визнає пролетарського правосуддя. «I так само не визнаю соцiалiзму, будованого тюрмою й кулею.» За гратами, де, як запевняв напис на тюремних мурах: «Хто не був — той буде, хто був — той не забуде», Андрiй Чумак усвiдомив важливу iстину: «Людина — це найвеличнiша з усiх iстот. Людина — це найпiдлiша з усiх iстот» .

Роман «Тигролови» поряд iз романом «Сад Гетсиманський» серед творчої спадщини письменника здобув найбiльшу популярнiсть. Пригоди головного героя Григорiя Многогрiшного розпочинаються тодi, коли вiн втiкає з «ешелону смертi» — етапного спецешелону НКВС, що мчав до смертникiв ГУЛАГу. Незабутнє враження справляє символiчний образ дракона-поїзда, який асоцiюється в уявi письменника з потворною сталiнською системою: «…Вирячивши очi, дихаючи полум’ям i димом, потрясаючи ревом пустелi i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон…» Шiстдесят коробок-вагонiв — шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду вогнеока голова — велетенський двоокий циклон — потяг «Йосиф Сталiн». Григорiй Многогрiшний був засуджений на 25 рокiв ГУЛАГу. Але вiн не дав перемолоти себе тоталiтарнiй м’ясорубцi. Нi варта, нi повна iзоляцiя не втримали його: «Стрибнув у певну смерть, але не здався, дев’яносто дев’ять шансiв проти одного за те, що вiд нього залишаться самi шматки, але стрибнув…» .

Широку панораму всеукраїнської трагедiї подає В. Барка в романi «Жовтий князь». Нiкого не можуть залишити байдужими епiзоди голодної смертi дiтей — надiї i майбутнього нашої нацiї. Вони помирають вiд неможливостi з'їсти кусень хлiба. Жахливо було дивитися батькам, як помирає їх син: «Страх збiльшився вмить, бо в Миколи над щиколотками крiзь лахмiття, видно: на припухлих i розiрваних мiсцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тiла. Металась, шукаючи чистої полотнини, i, знаходячи ранки, перев’язу вала їх. Пiсля чого Микола заснув». Але ж хлiб у селi був! Вiн, невивезений, пiдгнивав у церквi. Це було те зерно, що силомiць вiдiбрали у селян. Це був той хлiб, за приховання якого сiм'ї висилали до Сибiру. Його можна було б роздати людям i врятувати їхнє життя, але накази уряду забороняли це робити. Влада знищувала тих, хто намагався отримати свiй же хлiб. Урядовцям було байдуже, що поряд з ними гинуть вiд голоду люди.

Iван Багряний i Василь Барка прагнули розказати всьому людству болючу правду про радянську тоталiтарну систему, яка знищує все на своєму шляху, бо вона саме — «Жовтий князь» .