Революционер Акакій Акакійович (Н.В.Гоголь «Шинель»)

Революционер Акакій Акакиевич Руслан Кірєєв.

Да повно вам, вигукне читач, — тихий, забитий Акакій Акакійович Башмачкін аж раптом — революціонер! Адже і двох слов-то зв’язати неспроможна, розмовляє, пише автор, «большею частиною приводами, говірками і, нарешті, такими частинками, які геть немає мають жодного значення». Та розмовляє він зовсім не завжди. Наприкінці розповіді читачеві поданий інший Акакій Акакійович, здатний на мова досить-таки зв’язну: «А! отож ти нарешті! Нарешті я тебе того, впіймав за комір! твоє-те шинелі мені нічого і потрібно! Не поклопотався про моєї, та ще й распёк, — віддавай ж тепер свою!».

Из цього пасажу слід, що розбійничав Акакій Акакійович не щоб як, а прицільно, вистежуючи значущу міну, але — увагу! — поки значущу міну не траплялося, здирав «від усіх плечей, не розбираючи чину звання, всякі шинели».

Со всіх… Всякі… Вже тут принципова різниця титулярного радника Башмачкина від побратима за чином капітана Копєйкіна. (Обидва, зауважимо, належали до 9-му класу.) Останній, як з початкової редакції повісті, добряче пригладженої автором в угоду цензурі, грабував в рязанських лісах не всіх, крий Боже, а тільки для тих, хто їхав по казённой потреби. Одне слово, маємо романтичний герой, выпестываемый фольклорними традиціями то під ім'ям, то за іншою — від Робін Гуда до Стеньки Разіна чи тієї самої хвацького волгаря Копєйкіна з добре відомого Гоголю розбійницької песни.

В Башмачкине нічого хвацького, нічого безшабашно-гарного немає. Шляхетний гнів проти сильних світу цього трансформується на соціальний розбій, прообраз прийдешньої бісовщини. Згодом той шлях пророблять герої Достоєвського, але цього доведеться століття — саме стільки часу відокремлюють «Бідних людей» від «Бісів». Я дуже хочу сказати, що з гоголівської «Шинелі» вийшли як перші, а й другі. Проте ще за років до роману Достоєвського зазначалося: «Не можна виправити світло злочинами і берегти закон беззаконням». Це теж з твору про розбійниках, його Шіллер написав, і вже вже його розбійники, по порівнянню із якими герої Достоєвського виглядають, слово честі, бесятами, — біси справжні. Але вони співчуваєш. (Як співчуваєш і Акакию Акакиевичу.) Їх розумієш. (Як розумієш і Акакія Акакійовича.) Їм навіть підсобити полювання. Вища справедливість керує лісовими братами — від імені самого Бога виступають, тоді як Петро Верховенський — дрібний підручний диявола, причому і дьявола-то не найбільшого. Звісно, в ряжку Карла Моора Петрик міг би затесатися, але його жваво прихлопнули б, як це сталося зі Шпигельбергом. «Дурачьё, обречённое на вічну сліпоту! Не гадаєте ви, що смертний гріх спокутують смертним гріхом? Або, по-вашому, гармонія світу виграє від нового богопротивного диссонанса?».

У кого повернётся мову адресувати подібне Акакию Акакиевичу, тихому на цей вид, безобиднейшему начебто суті, у якому художник Гоголь несвідомо зобразив щось таке, чого Гоголь-моралист, розглянь він це, прийшов в жах? Родовід Акакія Акакійовича ведеться немає від шиллеровских розбійників, як від пушкінського Євгена, бунтівного маленького людини, проте знамените «Ужо тобі!» адресовано не першому зустрічному, зривати одёжку від якого шляхетного Євгена й на думку не прийшло б, а бронзовим бовдуру, тобто символу, ідеї. Угору восходило ця грізна «Ужо тобі!», догори, а чи не реалізовувалося гаразд самосуду на грішної земле.

Обычно Башмачкина порівнюють із Поприщиным, через кому ставлять, але ці як герої різні, це, сутнісно, різні літератури. Поприщина до класу натуральної школи не дуже посадиш, він виривається з неї, і свободу, яку знаходить він у своєму божевілля, це свобода духу, а чи не невтримна башмачкинская свобода рук.

Кое-кто зрозумів це ще тоді. «Яка страшна повість Гоголя „Шинель“, — наводить Герцен в „Былое і думах“ відгук сучасника. — Адже це привид мосту тягне просто з кожного людей шинель з плеч».

Слова ці належать Сергію Григоровичу Строганову, засновнику знаменитого строгановского училища, який клопотав за Гоголя перед самим Бенкендорфом (а той, своєю чергою, перед царем) і якого Герцен (в нього — Строгонов) ставився з повагою, хоч і іронізував її генеральством. Проникливий Строганов ніби прочитав викинуту Гоголем фразу з передсмертного марення Акакія Акакійовича: «Не подивлюся, що генерал», — цей заземлённый, конкретизированный варіант пушкінського «Ужо тобі!». Прочитав і додав: «Поставте себе у моє ситуацію і погляньте з цього повесть».

Отчего ж навіть самі прозорливі апологети натуральної школи, бачачи затурканість Акакія Акакійовича, не розгледіли його кримінальних дій? Або розгледіли, але не надали значення? Випадковий, вирішили, епізод? Як можна випадковий, коли вже перші начерки цієї петербурзької хроніки були визначені автором як «Повість про чиновникові, крадущем шинели»?

Крадущем — це з лексики дискредитирующей, Гоголь від неї відмовився, як, втім, і залежать майбутні апостоли насильницької перераспределительной системи, якими замінено вульгарний слово «крадіжка» ученим терміном «експропріація». Не до бунту підбивали народ, не до розбою, а «будили», воскрешали для «повної свободи дій» — воскреснув для таких (у сенсі слова!) почилий тихо Акакій Акакиевич. Воскрес, хоча Чернишевський стверджував, що це «був круглий невіглас і досконалий ідіот, нічого нездатна». Проморгав, виходить, революційний демократ потенційну революційність гоголівського персонажа.

Обратите увагу: і на думку не спадало тому шукати і нічних грабіжників, тих молодиків із вусами, що, не церемонячись, витрусили його з дорогоцінної обновки. Ось воно, майбутня класова солідарність! Ось воно, визначення ворога по майновому і становому признакам!

Ещё у Петровича, коли людина оголосив, що доведеться шити нову шинель, «у Акакія Акакійовича затьмарилося у власних очах, і… він бачив ясно лише однієї генерала з заклеєним папірцем обличчям, знаходиться в кришці Петровичевой табакерки». Цей генерал з заклеєним обличчям, тобто генерал без особи, генерал взагалі, — деталь промовиста. Для Башмачкина керівники одним світом мазані, а тим часом значущу міну «скоро по догляді бідного, распечённого в пух Акакія Акакійовича відчув щось на кшталт жалю. Співчуття тому було властиве і; його серцю були доступні багато добрі руху… І з цього часу майже всякий день видавався йому блідий Акакій Акакиевич, не що витримав посадового распекания. Думка про нього настільки тривожила його, тиждень по тому вона зважився навіть послати щодо нього чиновника дізнатися, що як і чи можна справді допомогти йому». Не можна, пізно, але пригадаємо інше значне обличчя, іншого генерала, який буквально врятував побратима Акакія Акакійовича за фахом, теж переписувача паперів, подарувавши йому, в зніяковінні від власного пориву («весь почервонів»), цілих сто рублів. Та ще руку «потряс, як ровне своєї, як того ж таки, як сам, генералу». Так свідчить Макар Девушкин, прямий, начебто, спадкоємець Акакія Акакійовича, продовження. Та ні! Немає, пише Тинянов, «продовження прямий лінії, є радше відправлення, відштовхування від відомої точки — боротьба». Тинянов боротьбу Достоєвського з Гоголем відстежує крок по кроку, але робить це рівні стилю, не торкаючись — або вони майже не торкаючись — характеров.

Итак, Башмачкін і Девушкин. Останній теж безнадійно бідний, з нього теж жартують товариші по службі, в нього теж забирають його єдине надбання, чудесну його Вареньку (порівняння Вареньки з шинелею правомірно, бо, в своє чергу, шинель для Акакія Акакійовича — «приємна подруга життя») — забирають, так, і це задля нього рівносильне смерті: «Я помру, Варенька, неодмінно помру; не перенесёт моє серце такого нещастя», — проте енергією помсти, не енергією руйнації сповнена його душа, а світлом любви.

Такой ж таки світло запалюється у душі пушкінського станційного наглядача, хто їм Девушкин, зверніть увагу, відразу впізнав себе. Дізнався легко і радісно («Адже те саме відчуваю, ось цілком адже й у книзі, так що й сам у тих самих положеннях часом перебував») — Самсона Вырина дізнався, Самсона Вырина визнав, а від Акакія Акакійовича рішуче і ніби сердитий відмежувався. «Та й це зловмисна книжка, Варенька…».

Уж не тут починається той самий, в тыняновском розумінні, боротьба Достоєвського з Гоголем? Не вважає сам Достоєвський «Шинель» книгою «злонамеренной»?

Не вважає. У листі до брата Михайлу він пише, возбуждённый шумом навколо своєї першої повісті: «Їм підвладні і невдогад, що говорить Девушкин, а чи не я, І що Девушкин інакше не може». Хоча перші ознаки майбутнього протистояння у листі наявні: «Я дію Аналізом, а чи не Синтезом, тобто йду на глибину й, розбираючи по атомам, відшукую ціле, Гоголь ж бере прямо ціле і від того негаразд глибокий, як я».

И усе ж таки в самої повісті немає полеміки — прямий, свідомої полеміки Достоєвського з Гоголем, просто гордий самолюбний Девушкин оскорблён, на думку автора, тим, що «вся громадянська сімейне життя твоя з літератури ходить, все надруковано, читано, осміяно, пересуждено!» Але чому б, ставлю я питання, немає як і реакцію історію станційного наглядача? Адже там теж показано чимало такого, що Девушкин знав у себе і чого соромився. І це, до прикладу, выринское пристрасть до чарчині. Або сцена, коли старий Вырин проникає до доньки Неоніли та Мінський викидає його он. У подібну ситуацію — і теж, ніби між іншим, з офіцером — потрапляє й Девушкин. Тут ми вже збіг майже текстуальне. У Пушкіна: «…сильної рукою схопивши старого за воріт, виштовхнув його за сходи». У Достоєвського: «Ну, тут-то мене і вигнали, тут-то мене і зі східців скинули, тобто її і те щоб нікого скинули, лише так випхали». Тим щонайменше Девушкин як не відкидає цієї книжки, а просить уезжающую Вареньку залишити її в пам’ять: «…вечора будуть довгі; сумно буде, отож ще й почитати», — «Шинель» ж відразу повертає «голубчику Варварі Олексіївні» і навіть робить їй, хіба що єдиний разів на історію їх листування, суворий догану: «Та й як ви ж зважилися мені таку книжку надіслати…» Отже, Макар Девушкин уязвлён не тим зовсім, що виставлено на загальний огляд, іншим чимось. Чим? Не чи тим, що витягнено світ Божий щось таке, що українці з інших — від самої себе приховує? Або нехай не витягнено, лише куточок показаний, а й того досить, щоб добрий християнин кричать у розпачі здригнувся. Сидить, виявляється, й у ньому таке! Сидить і проситься назовні («Пане Биков буде всіх зайців цькувати», — кидає - не без агресивності! — Девушкин), і може, відчуває він, вискочити, як вискочило у преобразовавшегося — по смерті своїй — Акакія Акакиевича.

Фантастичность такого перетворення має бентежити нас. «Гоголь не досягав всього реаліст змісту», — зауважив Аполлон Григор'єв, сам Гоголь писав у статті «Про русі журнальної літератури в 1834 і 1835 року», що фантастичне — це зовсім не «відсутність будь-якої істини, природності і ймовірності», і «Шинель» цьому плані твір унікальне, свого роду перешийок між материком реалізму і острівцями чистого, начебто, вымысла.

Выше я свідомо ужив стосовно Девушкину слово «християнин», хоча зовнішніх атрибутів релігійності, ні тим більш філософських пошуків по цій проблемі у романі немає, яка заважає йому бути самим, можливо, християнським твором Достоєвського. Спроби «виправити світло злочинами» не спростовуються в ньому як і пізніших речах (енергія спростування, причому енергія настільки шалена, є, безумовно, енергія негативна), а просто ігноруються, виводяться за дужки, а коли неумисна книга відкриває Девушкину очі на варіант подібного виправлення світопорядку, він цю книжку у обуренні отстраняет.

Девушкин і Акакій Акакійович представляють, безумовно, один тип національної вдачі, але втілюють дві різні тенденції його розвитку. «Гоголь — поет по перевазі соціальний, а пан Достоєвський — переважно психологічний», — помітив у своє час критик В. М. Майков, а от парадокс: сам Гоголь, Гоголь-человек, пішов шляхом Девушкина, про якому, погортавши «Бідних людей» (не прочитавши — погортавши!), відгукнувся дуже співчутливо: «…вибір предметів промовляють на користь його (Достоєвського. — Р.К.) якостей душевних». І це революційна історія наша, на жаль, рушила доріжкою, прокладеною чиновником, «крадущим шинели».

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали з сайту internet.