Античне ораторське мистецтво

Античное ораторське искусство

РЕФЕРАТ з культурології студентки 1 курсу 1 групи факультету Національна економіка Рождественської Д.Д.

ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛЕНИЯ

Институт Національної і світова экономики

Введение

.

Публичная йшлося найбільш поширеним жанром серед освічених людей античності. Знання, дають людям володіння усній промовою, займаної розум і серця людей, називалося риторикою. За місцем, займаному мистецтво художнього слова древньої Еллади, риторика можна було порівнювати з цими жанрами мистецтва, як героїчний епос чи класична грецька драма. Зрозуміло, такого порівняння припустиме лише для доби якої ці жанри співіснували. Згодом, по ступеня впливу розвиток пізнішій європейських літератур риторика, грала ще значної ролі у середні віки, у час поступилося місцем іншим жанрам словесності, визначив характер національних культур Європи на багато століть. Треба підкреслити особливо, що із усіх видів художнього слова в античному світі промова була найтісніше пов’язані з сучасної їй політичної життям, соціальним строєм, рівнем образовани людей, побутом, способом мислення, нарешті, особливостям розвитку народу, який створив цей жанр.

Ораторское мистецтво древньої Греции.

Любовь до гарному слову, розлогій і пишної промови, заповненим різноманітними епітетами, метафорами, порівняннями, помітна вже у ранніх творах грецької літератури— в «Іліаді» і «Одіссеї». У промовах, виголошуваних героями Гомера, помітно милування словом, його чарівної силою— так, воно там завжди «крилатий» і може вражати, як «оперена стріла». У поемах Гомера широко використовується пряма промову на її найбільш драматичної формі— діалогу. За обсягом діалогічні частини поем набагато перевершують розповідні. Тому герої Гомера здаються надзвичайно балакучими, безліч і повнота їх промов часом сприймається сучасним читачем як розтягнутість і излишество.

Сам характер грецької літератури сприяв розвитку ораторського мистецтва. Вона стала значно більше «усній», якщо така сказати, більш розрахованої на безпосереднє сприйняття слухачами, шанувальниками літературного таланту автора. Звикнувши до друкованого слова, ми завжди віддаємо усвідомлювали у цьому, якими великими перевагами має живе слово, звучить у вустах чи читця, перед словом написаним. Безпосередній контакти з аудиторією, багатство інтонації і міміки, пластика жесту і рух, нарешті, саме чарівність особистості оратора дозволяють домогтися високого емоційного підйому до аудиторії і, зазвичай, потрібного ефектна. Публічна мова — це искусство.

В Греції класичної епохи, для соціального ладу якої типова форма міста-держави, поліса, у його самому розвиненому вигляді — рабовласницькою демократії, мають місце особливо сприятливі умови для розквіту ораторського мистецтва. Верховним органом у державі, — по крайнього заходу номінально — було Народні збори, якого політичний діяч звертався безпосередньо. Аби привернути увагу народних мас (демосу), оратор мав уявити свої ідеї найпривабливішим чином, переконливо спростовуючи у своїй докази своїх противників. У такій ситуації форма мови і мистецтво виступає грали, мабуть, не меншу роль, ніж зміст самої промови. «Тим могутністю, який має на війні залізо, у житті має слово», — стверджував Деметрий Фалеркий.

Практическими потребами грецького суспільства народилася теорія красномовства, і навчання риториці стало вищої щаблем античного освіти. 3дачам цього навчання відповідали створювані підручники й красномовні настанови. Вони почали з’являтися з V століття до зв. е., але до нас майже немає. У IV столітті до зв. е. Аристотель вже намагається узагальнити теоретичні досягнення риторики з філософської погляду. Відповідно до Арістотелеві, риторика досліджує систему доказів, застосовуваних промови, її стиль і композицію: риторика мислиться Арістотелем як наука, тісно що з діалектикою (т. е. логікою). Аристотель визначає риторику як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета. Він ділить все промови на три виду: дорадчі, судові справи і эпидиктические (урочисті). Річ промов совещательных—склонять чи відхиляти, судових — звинувачувати чи виправдовувати, эпидиктических—хвалить чи гудити. Але тут визначається тематика дорадчих речей—это фінанси, війна і світ, захист країни, ввезення і вивіз продуктів, законодательство.

Из згаданих трьох жанрів публічної промови в класичної античності найважливішим був жанр дорадчий, чи, іншими словами, політичне красноречие.

В эпидиктических промовах зміст часто відступало перед формою, і з дійшли до нас зразків виявляються яскравим прикладом мистецтва заради мистецтва. Проте зовсім в повному обсязі эпидиктические промови були беззмістовними. Історик Фукідід увімкнув у свій твір надгробне слово над тілами полеглих афінських воїнів, вкладене у вуста Перікла. Ця промова, яку Фукідід з такою мистецтвом вплів у тканину свого величезного історичного полотна, є викладену в високохудожньої формі політичну програму афінської демократії епохи розквіту. вона є безцінним історичним документом, а про її естетичному значенні як пам’ятника искусства.

Особенно поширеним жанром в давнини були судові промови. У житті древнього грека суд обіймав дуже великий місце, але дуже мало був що сучасний. Інституту прокурорів не існувало, обвинувачем міг виступити кожен. Обвинувачуваний захищався сам: виступаючи перед суддями, він намагався й не так примусити їх у своїй невинності, скільки розжалобити, привернути їхню симпатії зважується на власну бік. Для цього застосовувалися найнесподіваніші, з погляду, прийоми. Якщо обвинувачуваний був обтяжений сім'єю, він наводив своїх дітей, й ті благали суддів пощадити їх батька. Якщо він був воїном— він оголював груди, показуючи рубці від ран, отриманих фінансовий боєць і за батьківщину. Якщо він був поетом— він читав свої чудові вірші, демонструючи своє мистецтво (такий випадки відомий у біографії Софокла). Перед величезної з нашої погляду суддівської колегією (в Афінах нормальне число суден було 500, а всього суд присяжних, гелиэя, налічував 6000 людина!) довести до кожного суть логічних доказів було майже безнадійним: набагато вигідніше було будь-яким способом подіяти на почуття. «Коли судді і обвинувачі — одні й самі особи, необхідно проливати стрімкі сльози і промовляти тисячі скарг, щоб бути з доброзичливістю вислуханим», — писав досвідчений майстер і знавець проблем риторики Діонісій Галнкарнасский.

В умовах заплутаного судового права позиватися в древніх Афінах було нелегким, при цьому в повному обсязі мали задарма слова, щоб привернути до собі слухачів. Тому тяжущиеся вдавалися до послуг осіб досвідчених, а головне, які мали ораторським талантом. З цих людей, ознайомившись з істотою справи, становили за плату виступи своїм клієнтам, що ті заучували напам’ять і вимовляли в суді. Таких авторів промов називали логографами. Траплялося, коли логограф становив одночасно і для позивача й у відповідача — тобто у однієї промови спростовував те, що стверджував в інший (Плутарх повідомляє, що якось так надійшов навіть Демосфен).

1.Горгий.

Крупнейшим теоретиком і вчителем красномовства у XXI столітті до зв. е. був Горгий з сицилійського міста Леонтины. У 427 року він прибув Афіни, та її вправні промови залучили загальну увагу. Пізніше він об'їздив всю Грецію, всюди виступаючи перед слухачами. На зборах греків у Олімпії він звернувся безпосередньо до присутнім із закликом вимагати до одностайності у боротьбі проти варварів. Олімпійська мова Горгия надовго прославила його ім'я (їй поставлена статуя в Олімпії, база якої знайдено минулого століття під час археологічних раскопок).

Традиция зберегла мало з творчого спадщини Горгия. Зберігся, наприклад, наступний рада оратору: «Серйозні докази противника спростовуй жартом, шутки—серьезностью». Цілком збереглися лише дві промови, приписувані Горгию, — «Похвала Олені» і «Виправдання Паламеда», написані сюжети міфів про Троянської війні. Ораторське мистецтво Горгия включало багато нововведень: симетрично побудовані фрази, пропозиції з закінченнями, метафори і порівняння, ритмічне членування мови і навіть рима наближали його мова до поезії. Деякі з цих прийомів надовго зберегли назва «горгианские постаті». Горгий писав свої промови па аттическом діалекті, що є яскравим свідченням зрослу роль Афін в літературної життя древньої Эллады.

Горгий був однією з перших ораторів нового типу — як практиком, а й теоретиком красномовства, за плату обучавшим юнаків із багатих родин розповідати довго й логічно мислити. Такі вчителя називалися софістами, «фахівцями з мудрості». «Мудрість» їхня була скептичною: вони вважали, що абсолютної істини немає, істинним і те, що Грузія може бути доведено досить переконливим чином. Звідси їхня турбота про переконливості докази декларативності й виразності слова: вони знову зробили слово об'єктом спеціального дослідження. Як багато він займався походженням значення слова (етимологією), і навіть синонимикой. Основним полем діяльності софістів були Афіни, де процвітали все жанри красноречия—совещательный, эпидиктическнй і судебный.

2.Лисий.

Самым видатним афінським оратором класичної доби області судового красномовства був, безсумнівно, Лисий (прибл. 415—380 рр. до зв. е.). Батько нього був метеком (вільним, але з які мали цивільних прав людиною) і володів майстерні, у якій виготовлялися щити. Майбутній оратор разом із братом навчався у южно-италийском місті Фурії, де слухав курс риторики відомих софістів. Приблизно о 412 року Лисий повернувся у Афіни. Афінське держава робить у цей час перебував у важкому становищі — йшла Пелопоннесская війна, невдала для Афін. У 405 року Афіни зазнали нищівну поразку. Після укладання принизливого світу до влади прийшли ставленики перемігшої Спарти, «30 тиранів», що проводили політику жорстокого терору стосовно демократичним і безправним елементам афінського суспільства. Велике стан, яким володіли Лисий та її брат, було причиною розправи з них. Брат Лисия стратили, самому оратору довелося утікати до сусіднього Мегару. Після перемоги демократії Лисий повернулося на Афіни, але отримати цивільні права йому не вдалося. Першої судової промовою, вимовленою Лисием, була мова проти однієї з тридцяти тиранів, винного у смерті його. Далі він писав мови і й інших осіб, зробивши це своїм головним професією. Усього йому приписувався у минулому до 400 промов, але до нас дійшло тільки 34, причому в усіх їх справжні. Переважна більшість збережених ставляться жанру судових, але у збірнику ми бачимо і політичні, і навіть урочисті промови — наприклад, надгробне слово над тілами воїнів, полеглих в Коринфской війні 395 — 386 років. Характерні риси стилю Лисия чітко відзначаються древніми критиками. Переказ його просто, логічно й виразно, фрази короткі і побудовано симетрично, ораторські прийоми вишукані і витончені. Лисий заклав основу жанру судової промови, створивши своєрідний еталон стилю, композиції і найбільш аргументації — наступні покоління ораторів багато в чому його дотримувалися. Особливо великі його заслуги в створенні літературної мови аттической прози. Не знайдемо в ній ані архаїзмів, ні заплутаних оборотів, наступні критики (Діонісій Галикарнасский) визнавали, що ніхто згодом не перевершив Лисия чистими аттической промови. Живим і наочним робить розповідь оратора обрисовка характеру (этопея) — причому як характерів зображуваних осіб, а й характеру говорить особи (наприклад, суворого і простодушного Евфилета, у вуста якого вкладена мова «Про убивстві Эратосфена»).

3.Исократ.

Що у жанрі судового красномовства зробив Лисий, то жанрі урочистого красномовства зробив Исократ (прибл. 436— 338 рр.), походив із заможній колись, але разорившейся афінської сім'ї. Змолоду він був змушений обрати собі професію логографа, згодом відкрив ораторську школу з високої платою навчання, з якої вийшло чимало політики, оратори й письменники. Школа Исократа була одночасно чимось на кшталт політичного гуртка з ідеями і настроями, ворожими афінської демократії (чому чимало сприяв аристократичний склад учнів), тому глава школи неодноразово обвинувачувався в «розбещенні юношества».

Литературная діяльність Исократа по часу збіглася з політичною кризою грецького нашого суспільства та жорстокої класової боротьбою в грецьких містах, де поперемінно гору брали то демократичні, то олігархічні елементи. Наслідком був збільшення числа безробітних і збанкрутілих людей. Нескінченні міжусобні воїни не сприяли стійкою гегемонії якогось однієї з грецьких держав і лише виснажили їх економічний та політичний потенціал. Скориставшись нинішнім становищем, македонський цар Філіп зумів в 338 року завдати нищівну поразку объединившимся проти полісам і час виявляють над Грецією політичний контроль.

В такому складному переплетенні політичних і соціальних протиріч Исократ висунув у промовах, розповсюджували в письмовому вигляді, політичну програму порятунку Еллади. Вперше він виступив із нею свого виступу «Панегірик») в 380 року, суть її полягала у тому, щоб об'єднати сили греків для боротьби з варварів — тобто завоювання Персії. Далі він поводився з на цю ідею до різним монархам і тиранів Греції. Останній, якому він звернувся, Філіп II, справді почав готувати цей похід, завершити що йому не удалось (это виконав його син, Олександр Македонський). Исократ практично став ідеологом промакедонской партії, у Афінах, навколо якої вже групувалися переважно громадяни з заможних кругов.

Приемы ораторського мистецтва Исократа розвивають принципи, висунуті Горгием. Особливістю стилю Исократа є складні періоди, які мають, проте, ясною й чіткою конструкцією і тому легкодоступні розуміння. На його стилю характерно також ритмічне членування промови, плавність якої досягалася ретельним избеганием так званого зияния—стыка гласних наприкінці слова на початку другого.

В школі Исократа було вироблено основні принципи композиції ораторського твори, які мали утримувати такі частини: 1) запровадження, метою якого треба було привернути увагу доброзичливість слухачів, 2) виклад предмета виступи, зроблене з можливої переконливістю, 3) спростування доказів противника з аргументацією в користь власних, 4) висновок, подводящее підсумок всьому сказанному.

Как майстер красномовства, Исократ вважався в давнини вищим авторитетом— про популярність його роботі каже велике кількість уривків із його промов, знайдених на папірусах. Його літературне спадщина найближче стоїть до того що, що ми сьогодні називаємо публіцистикою. Безперечна заслуга Исократа полягає у вдосконаленні стилю письмовій промови, відмінності якій усній підкреслює Аристотель: «Один стиль для промови письмовій, інший для промови у спорі, один для промови в зборах, інший для промови у суді. Треба володіти обома». Але найбільший римський теоретик красномовства Квинтилиан усвідомлював недоліки, властиві літературної творчості Исократа, про що свідчить його оценка:"Стиль Исократа сповнений численних прикрас і відрізняється великий гладкістю у різних жанрах ораторського мистецтва… Він тренований радше задля арени, ніж для поля бою…" Якоюсь мірою це розумів, і сам оратор, пишучи у мові «Філіп»: «Мені не залишилося прихованим, наскільки більшої переконуючої силою мають промови проголошувані проти промовами, призначеними чтения…».

4.Демосфен.

Величайшим майстром усній, по перевазі політичної, промови став великий афінський оратор Демосфен (385— 322 рр.). Він походив із заможній семьи—отец його володів майстернями, у яких виготовлялися зброя терористів-камікадзе і меблі. Дуже рано Демосфен осиротів, стан його потрапило до рук опікунів, котрі опинилися нечесними людьми. Самостійну життя почав із процесу, у якому виступив проти розкрадачів (сказані їм у цьому сенсі промови збереглися). Ще цього він став готуватися до діяльності оратора і у відомого афінського майстра красномовства Исея. Простота стилю, стисненість і значущість змісту, сувора логіка докази, риторичні вопросы—все це були запозичене Демосфеном у Исея.

С дитинства Демосфен мав слабким голосом, при цьому він гаркавив. Ці недоліки, і навіть нерішучість, з якою тримався з трибуни, сприяли провалу його перших виступів. Проте затятим працею (існує легенда, що, стоячи березі моря, він годинами декламував вірші, заглушаючи звуками свого голосу шум прибережних хвиль) він зумів подолати недоліки свого вимови. Інтонаційної забарвленні голоси оратор надавав особливе значення, і Плутарх в біографії оратора наводить характерний анекдот: «Розповідають, що до нього прийшов хтось із проханням сказати мова в суді у його захист, скаржачись те що, що його поколобродили. «Ні, з тобою нічого такого не було», — сказав Демосфен. Піднісши голос, відвідувач закричав: «Як, Демосфен, цього зі мною був?!" — «Про, тепер ясно чую голос скривдженого і постраждалого», — сказав оратор…».

В початку творчого шляху Демосфен виступав з судовими промовами, але надалі дедалі більше втягувався в бурхливу політичного життя Афін. Невдовзі він став провідним політичним діячем, часто виступаючи з президентської трибуни Народних зборів. Він очолив патріотичну партію, боровшуюся проти македонського царя Філіппа, невпинно закликаючи всіх греків до єдності побороти «північного варваро». Але, подібно міфічної пророчиці Кассандрі, йому судилося сповістіть істину, не зустрічаючи розуміння і навіть сочувствия.

Филипп почав свої тиск на Грецію з півночі — поступово підпорядкував міста Фракії, опанував Фессалией, потім утвердився в Фокиде (Средняя Греція), засилаючи своїх агентів навіть у острів Евбея, в безпосередньому сусідстві Афін. Перша війна Афін з Филиппом (357—340 рр.) закінчилася невигідним для Афін Филократовым світом, вторая (340—338 рр.) — нищівним поразкою греків при Херонее, де Демосфен боровся, як рядовий боєць. Дві найзнаменитіші промови Демосфена пов’язані саме з тими подіями. Після Филократова світу, він викривав винуватців їх у промови «Про злочинному посольстве"(343 р.), а після Херонеи, коли, використовуючи послуги батьківщині запропонували нагородити оратора золотим вінком, йому довелося обстоювати своє декларація про цю нагороду в промови «Про венке"(330 р.). Великому оратору судилося пережити ще одне поразка своєї батьківщини, в Ламийской війні 322 року, коли греки, скориставшись збентеженням по смерті Олександра Македонського, виступили проти його преемников.

На цього разу македонські війська захопили Афіни. Демосфену разом з іншими вождями патріотичної партії довелося бігти. Він заховався у храмі Посейдона на острові Калаврия. Настигшие його там македонські солдати хотіли вивести Демосфена силою, тоді й попросив часу написати лист друзям, взяв папірус, задумливо підніс до губ очеретяне ручку і прикусив. За кілька секунд він упав мертвий — у тростині був заховано швидкодіючий яд.

В літературному спадщині Демосфена (до нас дійшла 61 мова, але не, певне, є справжніми) саме політичні промови визначають його місце у історії грецького ораторського мистецтва. Вони сильно від промов Исократа. Приміром, вступ до промовах Исократа зазвичай растянуто, навпаки, оскільки промови Демосфена вимовлялися на животрепетні теми і оратор мав відразу ж потрапити привернути увагу, вступ до його промовах було з більшу частину коротким і енергійним. Зазвичай воно містив якусь сентенцію (гному), які потім розвивалася на конкретному прикладі. Головною частиною промови Демосфена є розповідь— виклад істоти справи. Будується він надзвичайно майстерно, в ньому повно експресії і динаміки. Тут бачимо і палкі звернення до богів, до слухачів, до самій природі Аттики, й барвисті описи, і навіть уявлюваний діалог із противником. Потік промови припиняється так званими риторичними питаннями: «У чому причина?», «Що таке насправді отже?» тощо. п., що дає промови тон незвичайній щирості, основу якої лежить справжня занепокоєність делом.

Демосфен широко застосовував стежки, в частковості метафору. Джерелом метафори нерідко виступає мову палестри, гімнастичного стадіону. Дуже вишукано використовується протиставлення, антитеза — наприклад коли порівнюється «століття що і століття минулий». Застосовували Демосфеном прийом уособлення здається незвичним для сучасного читача: його укладають у цьому, що неживі предмети чи абстрактні поняття виступають як особи, які захищають плі спростовують докази оратора. Поєднання синонімів в пары:"смотрите і спостерігайте", «знайте і розумійте" — сприяло ритмічності і піднесеності стилю. Ефектним прийомом, зустрічається у Демосфена, є «фігура умовчання»: оратор свідомо мовчить у тому, що він неодмінно має було б сказати у процесі викладу, і слухачі неминуче доповнюють його самі. Завдяки такому прийому потрібний оратору висновок зроблять самі слухачі, і він цим значно виграє на убедительности.

5.Эсхин.

Политическим антиподом Демосфена був оратор Эсхин (389—314 рр.), котрий стояв на протилежних позиціях. Із трьох дійшли до нас промов Эсхина дві сказані тієї ж процесах, як і промови Демосфена, — «Про злочинному посольстві» і «Про вінку». Отже, ми можемо порівняти дві погляду одні й самі події, супроводжувані відповідної аргументацією. Эсхин в 346 року брав участь у тому посольстві до царя Філіппу, яке уклало Фплократов світ. Він був звинувачений у тому, що зрадив афінські інтереси, діючи на користь Філіппа, але вдалося відвести свого обвинувача, Тимарха, як людина аморального. Після поразки при Херонее, коли оратор Ктесифонт запропонував нагородити Демосфена вінком, Эсхин виступив проти, в розлогої промови звинувативши Демосфена у цьому, що його політична діяльність виявилася згубної державі. Але відсіч Демосфена був нищівний, і Эсхину зірвалася зібрати і п’яту частину голосів суддів. Програвши процес, вона втратила право виступати у Народних Зборах і змушений був піти у вигнання острова Родос, де відкрив ораторську школу. Розповідали, ніби родосцы якось попросили оратора повторити його останню мова. Эсхин повторив їх мова «Про вінку». Захоплені слухачі запитали: «Які ж ти після такий промови був у вигнанні?» Эсхин ответил:"Если б ви почули, що говорив Демосфен, ви б звідси не спрашивали".

Эпоха эллинизма.

Время, який настав після падіння вільної полисной Греції, прийнято називати епохою еллінізму. Політичному красномовству залишалося дедалі менше місць у суспільній життя, інтерес до змісту промов поступався місце інтересу до форми. У риторских школах вивчали промови колишніх майстрів й намагалися рабськи наслідувати їх стилю. Поширення отримують підробки промов Демосфена, Лисия та інших великих ораторів минулого (такі підробки сягнули нас, наприклад, у складі збірника промов Демосфена). Відомі імена афінських ораторів, мешканців період раннього еллінізму і свідомо сочинявших промови на кшталт старих зразків: так, Харисий складав судові промови в стилі Лисия, тоді як він сучасник Демохар був відомий як наслідувач Демосфена. Така традиція наслідування отримала потім назва «аттицизма». У той водночас односторонній інтерес до словесної формі красномовства, став особливо помітним нових грецьких культурних центрах па Сході— Антіохії, Пергамі і інших, породив протилежну крайність, захоплення навмисною манірністю: цей стиль красномовства отримав назву «азианского». Найвідомішим його представником став Гегесий з малоазиатской Магнесии (середина III в. до зв. е.). Намагаючись переплюнути ораторів класичної епохи, він рубав періоди на короткі фрази, вживав слова у самій незвичної й протиприродної послідовності, підкреслював ритм, нагромождал стежки. Барвистий, пишномовний і патетичний стиль наближав його мови до мелодекламації. На жаль, про ораторському мистецтві цієї епохи можна судити лише з небагатьом збережені цитатами — цілих творів до нас майже дійшло. Проте до нас дійшли було багато твори ораторів римського часу, переважно продовжували традиції красномовства елліністичної Эпохи.

После поразки військ ахейского союзу у 146 року до зв. е., яке завдав йому римський полководець Муммий, Греція стає провінцією Римської середземноморської держави: з 27 року по зв. е. ця провінція одержує назву Ахайя. Греція стає місцем, куди римська молодь вирушає щоб одержати освіти, ж виконує функцію університету та музею образотворчого мистецтва. Особливою популярністю користуються Афіни, і навіть острів Родос і міста Малої Азії. З I століття зв. е. працю провідних вчителів у риторских школах оплачується государством.

Профессия мандрівного ритора виступав на грецьких містах з демонстрацією свого мистецтва, стає настільки поширеної, що II століття зв. е. зазвичай називається століттям «другий софістики» (в нагадування про софистах V. століття до зв. е., також разъезжавших по містам з промовами і лекціями). У разі втрати греками політичної свободи ораторське мистецтво звернулося до єдино можливого за тих умов жанру, саме до эпидиктическому, урочистому. Перед оратором ставилося завдання— експромтом, без підготовки, прославити героїчне минуле Еллади чи героя древнього міфу, вимовити похвальне слово великому оратору, політичному діячеві минулого і навіть самому Гомеру. Софіст і ритор у цю епоху витісняють поета, проза стає чільною, але, вигадлива і рафінована, пронизана ритмом і прикрашена складними риторичними фігурами і стежками, вона набуває рис поэзии.

Красноречие нової доби продовжує традиції як аттицизма, і азианизма. У сфері мови нормою залишався аттицизм. Знаменитий оратор II століття зв. е. Элий Арістид заявлял:"Я не користуюся словами, не засвидетельствованными в давніх". У той самий час у області стилю стійко трималися традиції азианизма—высокопарный пафос, безліч вишуканих мовних оборотів. Завдяки голосовим модуляціям і митецькому жестикулированию виступи риторів цього напряму перетворювалися на театралізовані уявлення, збирали натовпу слушателей.

Можно відзначити два періоду розквіту красномовства за доби Римська імперія. Перший період мала місце у 2 столітті н.е. колишньому часом стабілізації і пов’язаної з нею економічного і охорони культурної підйому. Другий період належить до IV віці і збігаються з часом останньої сутички «язичницької» культури з наступаючим християнством. Перший період представлен (если називати найяскравіші імена) Дионом Хрисостомом і Элием Арістидом, другий характеризують імена Либания, Гимерия і Фемистия.

1.Дион Хрисостом.

Дион Хрисостом («Златоуст" — прибл. 40—120 рр. зв. е.) походив із Малої Азії, але молоді й зрілі роки провів у Римі. При отличавшемся підозріливістю імператорі Домициане (81—96 рр.) оратор був звинувачений у неблагонамеренности і пішов у вигнання. Тривалий короткий час він провів у мандрівках, добуваючи собі гроші на прожиття фізичним працею. Коли Домициан став жертвою змови, Діон знову став поважаємо, багата і знаменитий, по як і продовжував свої мандри всієї величезної Римська імперія, ніколи подовгу без упину щодо одного месте.

Дион належав до типу ораторів, які поєднували у собі талант митця із ерудицією мислителя, філософа, знавця наук. Поглиблено займаючись вільними мистецтвами, особливо літературою, разом з презирством ставився до пихатої балачки вуличних ораторів, готових казати про чому завгодно і славити будь-кого («Кляті софісти" — так іменує їх Діон на одній із промов). По філософським поглядам він був эклектиком, тяжіючи до стоїкам і киникам. Деякі з його промов навіть нагадують кинические диатрибы, дійовою особою у яких виступає знаменитий своїми ексцентричними витівками філософ Діоген. Тут бачимо схожість із Платоном, в діалогах якого постійним персонажем є його вчитель Сократ. Герой промов Діон піддає нищівної критики підвалини громадської, політичного і культурного життя, показує суєтність і даремність людських устремлінь, демонструючи досконале невігластво людей тому, що є злом І що— благо. Чимало з подібних промов Діон присвячені літератури і мистецтву — у тому числі «Олімпійська мова», яка славила скульптора, який створив знамениту статую Зевса, і парадоксальна «Троянська мова», жартома хіба що выворачивающая навиворіт міф про Троянської війні, оспіваної Гомером, улюбленим письменником Диона.

В промовах Діон й чимало автобіографічного матеріалу. Він охоче і багато говорить про собі, намагаючись у своїй підкреслити, як прихильні були щодо нього імператори Риму. Стає зрозумілим, чому Діон у творах приділив дуже багато уваги теорії освіченої монархії як форми управління, що він розвиває чотири промовах «Про царської власти».

Что стосується стилю Діон, то вже античні критики особливо хвалили йому, що він очистив літературну мову від вульгаризмів, пролагая шлях чистому аттицизму, у яких йому дотримувався Элий Аристид.

2.Элий Аристид.

Элий Аристид (ок. 117—189 рр.) теж був вийшли з Малої Азії, і теж подорожував, бував у Єгипті, виступав з промовами на Истмийских іграх у самому Римі. І його літературної спадщини збереглося 55 промов. Деякі наближаються на кшталт до послань (така мова, де він просить імператора допомогти місту Смірні після землетрусу). Інші промови представляють собою вправи на теми, приміром, можна було б сказати, у Народних Зборах в такий-то критичного моменту афінської історії V—IV століть до зв. е. Деякі написано на теми промов Исократа і Демосфена. До числу промов, що з сучасністю, слід віднести «Похвалу Риму» (близько 160 р.): у ній оспівується до небес римське державний устрій, з'єднуюче у собі переваги демократії, аристократії і монархії. Нарешті, серед збережених промов ми й «Священні промови», тобто промови, звернені до богам—Зевсу, Посейдону, Афіну, Діонісу, Асклепію та інших. Вони даються алегоричні тлумачення древніх міфів разом із відзвуками нових релігійних віянь, що з проникненням в Елладу чужоземних культів. На зміст деяких промов наклала відбиток хвороба, якої страждав оратор, — вона зробила його постійним відвідувачем храмів Асклепія, бога лікування. Робота із вшанування цього бога оратор навіть склав вірші: в пергамском Асклепиейоне знайдено уламок мармуровій плити з текстом гімну, автором якого виявився Элий Аристид.

Речи Арістида були імпровізаціями, він готували до ним довго і старанно. Йому вдавалося з великою точністю відтворювати манеру промови аттических ораторів IV століття до зв. е., однак у деяких своїх творах він використовує і прийоми азианистов.

Элий Арістид був високий думки про своє літературну творчість і іскріння думав, що поєднав у собі Платона і Демосфена. Але час виявився більш суворим суддею, і ми тепер зрозуміло, що він був лише тінню найбільшого оратора древности.

В останній період своєї історії еллінське красномовство поступово старіло і вироджувалася. Захід його, який походив в повної драматичних подій боротьбі античної ідеології й релігії з наступаючим християнством, був тією щонайменше величним і славним та у багатьох відносинах повчальним. Він нерозривно пов’язані з історичними подіями IV століття зв. е. Так, однієї з найбільш чудових постатей пізньої грецької риторики не була хто інший, як император-философ Юлиан (322—363 рр.), упродовж свого боротьбу проти християнства який одержав прізвисько Отступника. Він автор талановитих полемічних і сатиричних творів, серед яких і промови (наприклад, прозові гімни «До Матері богів», «До царю Солнцу»).

3.Либаний.

Современником й почасти зразком для Юліана був відомий ритор і граматик IV століття Либаний (314—393 рр.), залишив нам докладну речь-автобиографию «Життя, або про свою долю», особливо яскраво запечатлевшую спогади хлопчика юності. Либаний походив із Антіохії, столиці Сирії, і спочатку Батьківщині, потім у Афінах. У автобіографії він жваво малює сцену, як він зустріла в Афінах натовп софістів, із котрих кожен буквально тягнув його себе, лише крізь року йому вдалося потрапити до того що ритору, яка має він навчатися. Маючи добре поставленим голосом і є чудовою пам’яттю, Либаний невдовзі досяг вершин майстерності і став самим шанованою і знаменитим ритором у рідній Антіохії. Юліан користувався записами його розмов і лекцій, але вони познайомилися лише 362 року, коли Юліан прибув Антіохію, вже імператором. Кількість учнів у шкільництві Либания сягала вісімдесяти людина. Тут читали Гомера і майстрів аттической прози, та їхніх учнів мали складати викладу прочитанного.

Либаний дотримувався традиційної язичницької релігії, його улюбленцем і героєм був Юліан, якому Либаний присвятив кілька промов за його життя і зворушливий панегірик після смерті Леніна. Проте оратор вмів підтримувати добрі і з християнськими владою: промови, звернені до християнському імператору Феодосію у зв’язку з тим, що у Антіохії відбулося повстання, що міг викликати на місто суворі кари, показують, що Либаний міг прогнозувати увагу імператора, незважаючи на відданість язычеству.

Либаний залишив дуже багато творів, отримали стала вельми поширеною ще за життя автора. Вона сама багато робив при цьому, утримуючи цілий штат переписувачів. Збережений спадщина може бути розбитий сталася на кілька груп, у тому числі найцікавіші декламації, риторичні вправи (прогимнасмы), мови і листи (понад 1500). Прогимнасмы дають нам уявлення про методи навчання майбутніх риторів. Вони уявляють собою початкові вправи в красномовстві, з допомогою яких учні набували навички відшукувати елементи, оживляючі мова, навчалися компонувати окремі частини. Серед цих вправ окреме місце посідає байка (типу езопівської), диегема (розповідь на історичну тему), хрия (розвиток морального принципу будь-яким знаменитим людиною), сентенція (розвиток філософського становища), спростування (чи, навпаки, захист) правдивості розповіді про богів чи героїв, похвала (чи, навпаки, осуд) будь-якого людини чи предмета, порівняння (двох осіб чи речей), экфраза (опис пам’ятника образотворчого мистецтва чи визначної местности).

Наиболее незбиране враження в спадщині Либания виробляють декламації — своєрідні риторичні «прописи», зразки, які заучувалися учнями напам’ять. Такий декламацією є мова Менелая, з’явився послом в Трою і який потребує видачі Олени, або ж мова Одіссея ту тему. Іншим типом декламації є звані етології (які малюють характери людей розлогої промови, яку цих людей вимовляють). Зразком може бути 26-та декламація Либания—"Угрюмый людина, одружився з балакучої жінці, подає до суду себе і смерті". Виступаючий з промовою розповідає суддям, як доля вирішила ввергнути їх у біду, женив на балакучої жінці. Потік слів і розпитувань, извергаемый його дружиною, довів чоловіка до несамовитості, і вирішив просити смерті в суддів. Єдина думка бентежить його за цьому: «Боюся я, хіба що мені, убежавшему від дружини тут, не зустрітися ще з ній зовсім мало пізніше, в підземному царстві, хіба що мені там знову довелося слухати її балаканину… Якщо умираючому дозволено сказати слово, дайте моїй дружині дожити до найглибшій старості, щоб можливо довше міг смакувати покой».

Из сімдесяти дійшли до нас промов Либания цікаві промови, присвячені Юлиану, особливо написаний з великим почуттям «Епітафій», смерть Юліана так подіяла на ритора, що він двох років утримувався від публічних виступів. Йдеться «До імператора Феодосію про храмах» — Своєрідне відкритий лист, що містить прохання захистити храми олімпійських богів від руйнування, яке учиняють у яких християнські ченці. З душевної болем каже оратор про знищення прекрасних творів мистецтва, доставлявших високе естетичну насолоду багатьом поколінням людей.

Либаний співчутливо ставився до стоїцизмові, це особливо помітно у мові «Про рабстві», стрижневу ідею якої у тому, що, власне, кожен человек—раб. «Кілька слів— «раб» і «свободный"—звучат у всій землі, і, і площах, і полях, зв на луках, й у горах, тепер вже й кораблях і човнах. Один із них—"свободный"—якобы пов’язані з поняттям щастя, а інше —"раб" — з його протилежністю…» По думці Либания, одна з цих слів — саме «вільний" — слід скасувати, бо всі в тій чи іншій ступеня, раби — своїх пристрастей, хвороб, умов життя і невблаганною долі, Мойры.

Либаний— один із найбільш характерних постатей пізньої софістики. Як художник він слова — він передусім стиліст, культивирующий вишукане майстерність на кшталт класичного аттицизма (кумиром нього був великий Демосфен), переконаний у цьому, що тільки цей майстерність здатне облагородити людини, виховати смак. Світ Либания — це світ грецьких ідей образів, населений великими мислителями, ораторами, письменниками зв поетами древньої Еллади, світ еллінських богів і присвячених їм прекрасних храмів, зберігають втілені мармурі і дорогоцінний металі образи олімпійців… Християнство залишалося для нього похмурої силою, згубно діючої попри всі прекрасне, що було створене еллінської культурой.

4.Фимистий і Гимерий..

Современниками Либания були два знаменитих ритора— Фимистий (320—390 рр.) і Гимерий (315—350 рр.). Фемистий був такий ж відомий у Константинополі, наскільки Либаний— в Антіохії, але, на відміну Либания, Фемистий серйозно займався філософією і становить ряд популярних викладів (парафраз) робіт Аристотеля. Крім літературної праці і викладання, він займався державної банківською діяльністю та був близьким до імператору Феодосію, наградившему його поруч: вищих отличий.

Сохранились 34 промови Фемистия, які заторкують проблеми філософії, державного права, теорії риторики. Його улюбленим терміном, з яких ми постійно зіштовхуємося у його промовах, була «філантропія» (людинолюбство) — це робить зрозумілою нам його віротерпимість. Фемистий не прийняв християнства, але його тим щонайменше симпатизували такі відомі діячі церкві як Григорій Назианзин, високо його цінував (він навіть назвав Фемистия «царем речей»).

Гимерий, походив із Вифинии, провів життя основному Афінах, тільки стислі терміни залишивши в правління Юліана (закликав ритора до свого двору до Константинополя). На відміну від Фемистия, Гимерий був чистим ритором це без будь-якого інтересу до філософії. Він користувався особливої популярності як наставник, риторичну підготовку набули в нього відомі діячі християнської церкви Василь Великий вже згадуваний Григорій Назианзин. У своїй творчості Гимерий дотримувався традиціям аттицизма, хоча у промовах його (не відмінних великий глибиною змісту) помітно вплив та азианского стилю. Вони рясно прикрашені риторичними фігурами і поетичними стежками. На його творчості характерні фіктивна мова Гиперида на захист політики Демосфена, мова Демосфена, що пропонує повернути Эсхина з вигнання (явно надуманий сюжет), та інші тому самому роді. Філософська проблематика порушена лише однієї промови— проти філософа Эпикура, обвинуваченого ритором в безбожництві. Зворушливо звучить плач (монодия) по рано ушедшему піти з життя синові Руфіну (23-ма мова), але переобтяженість міфологічними фігурами і тут послаблює впечатление.

Гимерий був знавцем античної поезії, особливо лірики. У його промовах до нас дійшли перекази творів класичної грецької поезії, і це зробила їх цінним джерелом для історії грецької литературы.

Ораторское мистецтво древнього Рима.

Развитию красномовства у Римі багато в чому сприяли блискучі зразки грецького ораторського мистецтва, що з II в. до зв. е. стає предметом докладного вивчення у спеціальних школах.

Со пристраснішими промовами виступали політичних діячів, як, наприклад, реформатори брати Гракхи, особливо Гай Гракх, який був оратором виняткової сили. Захоплюючи народні маси задарма слова, він у своїх виступах користувався підтримкою і деякими театральними приемами.

Среди римських ораторів широко, наприклад, був поширений такий прийом, як показ рубців від ран, здобутих у боротьбі свободу.

Как і Греки, Римляни виділяли два напрями у красномовстві: азианское і аттическое.

Для аттицизма само було характерний стиснений, просту мову, яким писали грецький оратор Лисий і історик Фукідід. Аттическому напрямку у Римі йшли Юлій Цезар, поет Липиний Кальв, республіканець Марк Юлій Брут, якому Цицерон присвятив свій трактат «Брут».

Але, приміром, такий оратор як Цицерон виробив свій, середній стиль, в якому поєднувалися особливості азианского і аттического направления.

Цицерон.

Биография, політична й літературна діяльність Цицерона. Марк Туллій Цицерон, знаменитий оратор давнини, уособлює які з Демосфеном вищий щабель ораторського искусства.

Цицерон жив з 106 до 43 р. до зв. е. Він народився Арпине на схід від Риму, походив із стану вершників. Цицерон отримав блискучу академічну освіту, вивчав грецьких поетів, цікавився грецької літературою. У Римі навчався хлопчина красномовству у знаменитих ораторів Антонія і Красса, слухав і коментував виступав форумі відомого трибуна Сульпиция, вивчав теорію красномовства. Оратору потрібно було знати римське право, і Цицерон навчався йому в популярного на той час юриста Сцеволы. Знаючи добре грецьку мову, Цицерон познайомився з грецької філософією завдяки близькості з епікурейцем Федром, стоїком Диодором і главою новоакадемической школи Филоном. В нього ж вона навчився діалектиці — мистецтву спору і аргументации.

Хотя Цицерон не дотримувався певної філософської системи, у багатьох про свої твори він викладає погляди, близькі до стоїцизмові. З цього погляду у другій частині трактату «Про державу» він розглядає кращого державного діяча, який має мати усіма якостями високоморального людини. Тільки тепер він міг би оздоровити вдачі та запобігти загибель держави. Погляди Цицерона на найкращий державний лад викладені у першій частині цього трактату. Автор доходить висновку, що найкращий державний лад існував у Римській республіці до реформи Гракхов, коли монархія здійснювалася від імені двох консулів, влада аристократії — від імені сенату, а демократії — народного собрания.

Для кращого держави Цицерон вважає правильним встановити древні закони, відродити «звичай предків» (трактат «Про законах»).

Свой протест проти тиранії Цицерон і у низці творів, у яких переважають питання етики: такі його трактати «Про дружбі», «Про обов’язки», у тому він сварить Цезаря, прямо називаючи його тираном. Він ніби написав трактати «Про межах доброго й лихого», «Тускуланские розмови», «Про природу богів». Цицерон не відкидає і стверджує існування богів, водночас визнає необхідність державної релігії, він без вагань відкидає все дива і ворожіння (трактат «Про гаданий»).

Вопросы філософії мали для Цицерона прикладної характе і розглядалися їм у залежність від практичного їх значення області етики й политики.

Считая вершників «опорою» всіх станів, Цицерон у відсутності певної політичної платформи. Він намагався спочатку придбати розташування народу, та був перейшов до бік оптиматів і визнавав державної основою союз вершників з нобилитетом і сенатом.

Его політичну діяльність можна охарактеризувати словами брата його Квінта Цицерона: «Нехай в тебе буде впевненість, що сенат розцінює тебе у тій, як ти жив раніше, й дивиться на тебе, як на захисника його авторитету, римські вершники і багаті люди прийшли на підставі минулого життя твоєї бачать у тобі ревнителя порядку й спокою, більшість ж, оскільки промови твої у судах на сходках показали тебе полуляром, нехай вважають, що будеш діяти у його интересах"[1] .

Первая дошедшая до нас мова (81 р.) «У захист Квинкция», про повернення йому незаконно захопленого майна, принесла Цицерону успіх. У ньому він дотримувався азианского стилю, у якому відомий його суперник Гортенсий. Ще більшого успіху домігся він своєю промовою «На захист Росция Америпского». Захищаючи Росция, якого з корисливих цілей родичі звинувачували у вбивстві рідного батька може, Цицерон виступив проти насильства сулланского режиму, викриваючи темні дії фаворита Суллы, Корнелія Хризогона, з допомогою якого родичі хотіли опанувати майном вбитого. Цицерон виграв цей процес і своєю опозицією аристократії домігся популярності народе.

Из побоювання репресій із боку Суллы Цицерон пішов у Афіни і острів Родос, нібито через необхідність більш глибоко вивчити філософію й «ораторське мистецтво. Там він слухав ритора Аполлония Молона, котрий впливом геть стиль Цицерона. Відтоді Цицерон став дотримуватися «середнього» стилю красномовства, котрий обіймав середину між азианским і помірним аттическим стилем.

Блестящее освіту, ораторське обдарування, вдале початок адвокатську діяльність відкрили Цицерону доступом до державним посадам. Реакція проти аристократії по смерті Суллы в 78 р. справила їй у цьому сприяння. Першу державну посаду квестора в Західної Сицилії він посів 76 р. Заживши своїми діями довіру сицілійців, Цицерон виступив у захист їхніх інтересів проти намісника Сицилії пропретора Верреса, який, користуючись безконтрольної владою, розграбував провінцію. Промови проти Верреса мали політичне значення, оскільки за суті Цицерон я виступав проти олігархії оптиматів і здобув з них перемогу, як і раніше, судді належали до сенаторскому стану і захисником Верреса був знаменитий Гортенсий.

В 66 р. Цицерон був обраний претором, він виголошує промову «Про призначення Гнея Помпея полководцем» (чи «На захист закону Манилия»). Цицерон підтримував законопроект Манилия про надання необмежену владу для боротьби з Митридатом Гнею Помпею, якого він без міри восхваляет.

Речь ця, захищаючи інтереси грошовитим людям спрямована проти побилитета, мала успіх. Але цього промовою закінчуються виступи Цицерона проти сенату і оптиматов.

Между тим демократична партія посилювала власні вимоги радикальних реформ (касація боргів, наділення бідноти землею). У відповідь прозвучало явну опозицію із боку Цицерона, котрий у своїх промовах різко я виступав проти аграрного законопроекту, внесеного молодим трибуном Руллом, про закупівлі землі на Італії та заселення її бідними гражданами.

Когда в 63 р. Цицерон був обраний консулом, він відновив сенаторів і вершників проти аграрних реформ. У другій аграрної промови Цицерон різко говорить про представників демократії, іменуючи їхні баламутами і заколотниками, погрожуючи, що зробить їх такими смирними, що вони самі будуть здивовані. Виступаючи проти інтересів бідноти, Цицерон таврує ганьбою їх ватажка Люція Сергія Катилину, навколо якої гуртувалися особи, жертви економічної кризи і сенатського сваволі. Катилина, як і як і Цицерон, репрезентує у 63 р. своєї кандидатури в консули, але, попри всі старання лівого крила демократичної групи провести Катилину в консули, йому не вдалося внаслідок протидії оптиматів. Катилина становив змова, метою котрого треба було збройне повстання й убивство Цицерона. Плани змовників відомими Цицерону завдяки добре організованому шпионажу.

В своїх чотирьох промовах проти Катилины Цицерон приписує до свого противника різні вади і самі мерзенні мети, такі, як прагнення підпалити Рим і знищити всіх чесних граждан.

Катилина залишив Рим і з гаком загоном, оточений урядовими військами, загинув бою поблизу Пистории в 62 р. Вожді радикального руху були й після незаконного суду над ними за наказом Цицерона були задушено в тюрьме.

Заискивая перед сенатом, Цицерон у промовах проводить гасло союзу сенаторів і всадников.

Само собою зрозуміло, що реакційна частина сенату схвалила дії Цицерона з придушення змови Катилины і дарувала йому титул «батька отечества».

Деятельность Катилины тенденційно освітлена римським істориком Саллюстієм. Тим більше що сам Цицерон у мові за Мурепу (XXV) наводить таке чудове висловлювання Катилины: «Тільки той, хтось уже нещасливий, то, можливо вірним заступником нещасних, але вірте, постраждалі і знедолені, обіцянкам і процвітаючих щасливих… найменш боязкий і найбільш постраждалий — хто може бути покликаний вождем і прапороносцем угнетенных».

Жестокая розправа Цицерона із прибічниками Катилины викликала невдоволення, популяров. З утворенням першого тріумвірату, куди входили Помпеї, Цезар і Красі, Цицерон на вимогу народного трибуна Клодия змушений був у 58 р. вирушити у изгнание.

В 57 р. Цицерон знову повернувся Рим, але вже мав колишнього політичного і займався переважно літературної работой.

К цьому часу ставляться його мови в захист народного трибуна Сестия, на захист Милопа. В_это водночас Ціцероном був написано відомий трактат «Про ораторі». Як проконсула в Кілікії, в Малої Азії (51—50 рр.), Цицерон набув популярності в війську, особливо завдяки перемозі над кількома гірськими племенами. Солдати проголосили його імператором (вищим військовим начальником). По поверненням до Рима наприкінці 50 р. Цицерон приєднався до Помпею, тільки після його поразки при Фарсале (48 р.) він відмовився від участі у боротьбі і зовні помирився з Цезарем. Він зайнявся питаннями ораторського мистецтва, видавши трактати «Оратор», «Брут», і популяризацією грецької філософії у сфері практичної морали.

После вбивства Цезаря Брутом (44 р.) Цицерон знову повернулося на ряди активних діячів, виступаючи за сенатської партії, підтримуючи Октавіана побороти Антонія. З великою різкістю і пристрасністю він зробив 14 промов проти Антонія, які, імітуючи Демосфену, називаються «Філіппінами». За них він був внесений у проскрипционный список й у 43 р. до зв. е. убит.

Цицерон залишив твори з теорії і історії красномовства, філософські трактати, 774 листи і 58 промов судових і політичних. У тому числі, як вираз поглядів Цицерона на поезію, особливе його місце займає промову на захист грецького поета Архія, присвоившего собі римське громадянство. Звеличивши Архія як поета, Цицерон визнає гармонійне поєднання природного обдарування і усидчивой, терплячою работы.

Литературное спадщину Цицерона як дає чітке уявлення про його життя й агентської діяльності, часто вже не завжди принципової та повної компромісів, а й малює історичні картини бурхливої епохи громадянської війни Римі.

Язык і стиль промов Цицерона. Для політичного і особливо судового оратора важливо було так правдиво висвітлити справи, скільки викласти його те щоб судді і, який оточував судовий трибунал, повірили у його істинність. Ставлення публіки до промови оратора вважалося хіба що голосом народу і могло б не надати тиску рішення суддів. Тому справу залежав майже від мистецтва оратора. Промови Цицерона, хоч і побудовано за схемою традиційної античної риторики, дають подання, і про те прийомах, яким він сягав успеха.

Цицерон сам зазначає у своїх промовах «безліч думок та слів», здебільшого проистекавшее від бажання оратора відвернути увагу суддів від невигідних фактів, зосередити його лише з корисних для успіху справи обставин, обрати необхідне висвітлення. У цьому плані для судовий процес мав важливого значення розповідь, який підтверджувався тенденційної аргументацією, часто збоченням свидетельских показань. У розповідь впліталися драматичні эпидозы, образи, які надають промов художню форму.

В промови проти Верреса Цицерон розповідає страти римського громадянина Гавия, якого мали права очікувати карати без суду. Його сікли па площі різками, і, не видаючи жодного стогону, лише повторював: «Я римський громадянин!». Обурюючись сваволею, Цицерон вигукує: «Про солодке ім'я свободи! Про прерогатива, що з нашим громадянством! Про трибунская влада, що її сильно хотів римський плебес і яку нарешті йому повернули!» Ці патетичні вигуку посилювали драматизм рассказа.

Таким прийомом варіювання стилю Цицерон користується, але рідко. Патетичний тон змінюється простим, серйозність викладу— жартом, насмешкой.

Признавая, що «оратору слід перебільшити факт», Цицерон у промовах вважає закономірною амплификацию— прийом перебільшення. Так було в промови проти Катилины Цицерон стверджує, що Катилина збирався підпалити Рим з 12 сторін і, покровительствуя бандитам, знищити всіх чесних людей. Цицерон не цурався і театральних прийомів, які викликали в його противників обвинувачення у його нещирості, у помилковій слізливості. Бажаючи викликати жалість до обвинувачуваному у мові на захист Милона, він свідчить саме, що «від сліз неспроможна говорити», а другому випадках (промову на захист Флакка) він підняв на руки дитини, сина Флакка, й зі сльозами просив суддів пощадити отца.

Применение цих прийомів відповідно до змістом промов створює особливий ораторський стиль. Жвавість його мови купується завдяки користування загальнонародним мовою, відсутності архаїзмів і рідкісному вживання грецьких слів. Інколи мова складається з коротких простих пропозицій, інколи вони їх змінюються вигуками, риторичними питаннями та довгими періодами, у яких Цицерон дотримувався Демосфену. Вони поділяються на частини, зазвичай мають метричну форму і звучне закінчення періоду. Це справляє враження ритмічною прозы.

Риторические твори. У теоретичних працях про красномовстві Цицерон узагальнив ті принципи, правил і прийоми, яким дотримувався у своїй практичній діяльності. Відомі його трактати «Про ораторі» (55 р.), «Брут» (46 р.) і «Оратор» (46 г.).

Произведение «Про ораторі» у трьох книгах є діалог між двома відомими ораторами, попередниками Цицерона—Лициннем Крассом і Марком Антонієм, представниками сенатської партії. Свої погляди Цицерон висловлює вустами Красса, що вважає, що оратором може бути лише різнобічно освічена людина. У цьому ораторі Цицерон бачить політичного діяча, рятівника держави у тривожний час цивільних войн.

В тому ж трактаті Цицерон стосується побудови та змісту промови, її оформлення. Чільне місце відводиться мови, ритмічності і періодичності промови, її проголошенню, причому Цицерон називає виступ актора, який мімікою, жестами домагається на душу слушателей.

В трактаті «Брут», присвяченому своєму другу Бруту, Цицерон свідчить про історії грецького і римського красномовства, зупиняючись докладніше на останньому. Зміст цієї творі розкривається у іншому його наименовании—"О знаменитих ораторах". Велике значення цей трактат одержав у добу Відродження. Мета його— довести перевага римських ораторів перед греческими.

Цицерон вважає, що не досить однієї простоти грецького оратора Лисия, — ця простота мусить бути доповнена піднесеністю і силою висловлювання Демосфена. Даючи характеристику безлічі ораторів, вважає себе видатним римським оратором.

Наконец, у своєму трактаті «Оратор» Цицерон викладає свою думку про застосування різних стилів залежно від змісту промови, із єдиною метою переконати слухачів, справити враження добірністю і бездоганною красою промови, і, нарешті, захопити і схвилювати піднесеністю. Значну увагу приділяється періодизації промови, докладно викладається теорія ритму, особливо у кінцівках членів периода.

Дошедшие до нас праці оратора мають виняткову історичну і культурну цінність. Вже середньовіччі, а особливо у добу Відродження, фахівці цікавилися риторичними і філософськими творами Цицерона, за останніми ознайомлювались із грецькими філософськими школами. Гуманісти особливо цінували стиль Цицерона.

Блестящий стиліст, вміє висловлювати найменші відтінки думки, Цицерон з’явився творцем того витонченого літературного мови, що вважався зразком латинської прози. У період Просвітництва раціоналістичні філософські погляди Цицерона вплинули на Вольтера і Монтеск'є, який написав трактат «Дух законов».

Заключение

.

Как це випливає з усього вищевикладеного, жанр Давньогрецької і Давньоримському культур не загинув разом із античної цивілізацією, але, не дивлячись те що, що висоти цього жанру досі і залишилися недосигаемыми для сучасників, він продовжує жити у сьогодення. Живого слова був і залишається найважливішим знаряддям християнської проповіді, ідеологічною і політичних змагань сучасності. І саме риторична культура античності є основою гуманітарної освіти Європи від часів Рененсанса до 18 століття. Невипадково в наші дні збережені тексти промов античних ораторів мають як історичний інтерес, а надають потужне впливом геть події сучасності, зберігають величезну культурну цінність, будучи зразками переконливою логіки, натхненного відчуття провини та істинно творчого стиля.

Список литературы

С.И. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», р. Москва, у «Вищу школу», 1969 г.,.

М. Гаспарова, У. Борухович «Ораторське мистецтво Давньої Греції», р. Москва, у «Художня література», 1985 г.,.

«Античная література», р. Москва, у «Просвітництво», 1986 г.,.

О.М. Тронский «Історія Античної літератури», р. Ленінград, УЧПЕДГИЗ, 1946 г.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.

[1] «Про домаганнях консульства».