О православ'ї на Білорусі

О православ'ї на Беларуси

Краткий історичний очерк

В результаті зміни державних кордонів, яке було після закінчення Першої Світовий війни, вся західна частина Білорусі було включено до складу Польської держави, а більш як півтори тисячі православних церковних парафій опинилися у юрисдикції автокефальної православної церкви Польщі.

После відомих історичних потрясінь та катастроф, радянська влада встановилася до 1918 року в Могилевської, Смоленської, Вітебської і значній своїй частині Мінської губерній. У період до 1941 року боротьби з релігією взагалі з Православної Церквою в частковості не переставала і мить, приймаючи більшу чи меншу ступінь інтенсивності. Постанова Патріарха Тихона священного Синоду у Москві від 7/20 листопада 1920 року? 362 про надання єпархіальним архієреям великих повноважень і у справі улаштування церковному житті у тому єпархіях послужило основою оголошення Білоруської Православної митрополії 23 червня 1922 року. На чолі її встав єпископ Мінський Мелхиседек, обраний митрополитом Мінським і Білоруським. Але репресії радянської влади перешкоджали можливості встановлення нормальної церковному житті. Після багатьох арештів і заслань митрополит Мелхиседек раптово помер кінці 20-х у Москві у час служіння Божественної літургії. Після ним саме в тюрмах і таборах закінчили свій останній земний шлях майже всі православні священики і єпископи радянської Білорусі. Їх місця кілька днів займали оновленці, але вони невдовзі зникли. Церковна і релігійна життя в цієї маленької частини Білорусі завмерла… До початку Другої Світовий війни у східних межах Білорусі залишився тільки дві церкви, де періодично відбувалися богослужіння.

В межах Польської республіки існувало п’ять єпархій — Варшавско-Холмская, Волинська, Поліська, Гродненська і Виленская. Вони окормляли до п’яти мільйонів корінних православних жителів всієї Польщі й становили Польську Автокефальну Православну Церкву, яка дістала автокефалію від Константинопольського Патріарха Григорія III в 1924 року за клопотанню єпископату й уряду. Але єдиною документом юридичного значення, нібито нормировавшим становище православній церкві цієї республіці, були такі звані «Тимчасові правила про ставлення уряду православній церкві Польщі «, підписані міністром освіти і віросповідань в 1922 року. Про значення Основних напрямів можна зважити на те, що він не перешкоджав повільному знищення в Варшаві унікального храму, порівнянного лише з храмом Христа у Москві, — собору в ім'я Святого благовірного великого князя Олександра Невського, подарованого Росією православним жителям Польщі й її столиці.

После підписання 1925 року польським уряд і татом Римським конкордату, який оголосив католицтво панівним віросповіданням у Польщі, почалася вакханалія знищення усієї православної: із півтори тисячі храмів православній церкві Польщі третину їхня була віднята у віруючих; протягом лише 1938 року знищено 140 церков, а до початку Другий Світовий війни — 150 храмів і молитовних будинків.

Вместе з цим були повністю ліквідовані білоруські і тепер українські національні школи. По урядової програмі, з 1934 року почався повальна полонізація білорусів. Навчання Закону Божу і проповіді священиків відтепер могли здійснювати аж польською мовою.

При цьому лише 18 листопада 1938 року Президент Польської республіки, голова міністрів та міністр віросповідань підписали «Внутрішній статут святої Польської Автокефальною Церкви », а 30 грудня пішов указ президента легальному існуванні православній церкві державі.

После радянську окупацію Західної Білорусі 1 вересня 1939 року пролунали нові зміни у церковному устрої православних. Вільна було віддано Литовської республіці, й у 1940 року туди призначили йшла з Москви митрополит Сергій Воскресенский з титулом Митрополит Віленський і Литовський, Екзарх Прибалтики.

На кафедру Волинської єпархії митрополитом Сергием Страгородским призначили митрополит Микола Ярошевич з титулом Екзарха Західної України та Білорусі.

Новосозданную Гродненско-Вилейскую єпархію очолював архиеписком Пантелеимон Рожновский, мав з 1941 року у ролі викарного єпископа Брестського Венедикта Бобковского.

Епископом Поліським в Пінськ був у першій половині червня 1941 року архімандрит Почаївської лаври Веніамін Новицький.

Оккупировавшие Білорусь німецько-фашистські війська застали картину майже знищення православної церкви.

Священнослужителей і ченців був, церкви були зруйновані або закриті, у Києві Мінську з країн уцілілих справді діяла сама Свято-Александро-Невская церква на старовинному Військовому цвинтарі. Проте віруючих була величезна безліч, і, бажаючи придбати симпатії населення, окупаційну владу не перешкоджали відродженню церковному житті.

Митрополит Пантелеимон і єпископ Венедикт отримали такі умови, у яких влади погоджувалися дозволити церковне облаштування:

1) Православна церкву на Білорусі керується своїми святими канонами, і німецька влада втручається у її внутрішнє життя;

2) Православна церкву на Білорусі повинна називатися «Білоруська Автокефальна Православна Національна Церква;

3) проповідь, навчання Закону Божу і церковне письмоводительство мають вестися білоруською мові;

4) призначення єпископів, благочинных і священиків на повинен здійснюватися без відома німецьких властей;

5) має бути надано статут «Білоруської Православної Автокефальною Національної Церкви » ;

6) богослужіння повинні відбуватися на церковно-славянском мові.

На спеціально влаштованому церковному засіданні, скликаному митрополитом Пантелеимоном, було ухвалено:

1) прийняти до керівництва і виконання умови, представлені у листі Генерального комісаріату Білорусі;

2) перенести резиденцію митрополита з Жировицкого монастиря до столиці Білорусі — місто Мінськ;

3) відкрити духовну семінарію;

4) привласнити митрополиту Пантелеимону титул «Митрополит Мінський й усієї Білорусі «.

Впрочем, невдовзі білоруські політичних діячів домоглися усунення митрополита Пантелеимона від керівництва Церквою над його суворо росіяни й монархічні переконання і далі не переставали втручатися у справи церковного улаштування на Білорусі, яке невдовзі зайшло у безвихідь.

Для рішення головних питань митрополит Пантелеимон скликав собор єпископів. На соборі ухвалили відкрити шість єпархій — Вітебську, Гродненскую, Минскую, Могилевську, Новогрудскую і Смоленську — і висвятити до них єпископів.

Был обраний Синод у складі двох єпископів під керівництвом митрополита.

Продолжая втручатися у справи церковного управління, білоруські політичних діячів з допомогою окупаційної влади збільшували своє згубне вплив, домагаючись німецьких указів про усунення неугодних їм єпископів та прийнятих рішень. Їх конфлікт за митрополитом Пантелеимоном завершився відстороненням німецькими владою правлячого архієрея від справ України та його заслання у Вилейку, де він жив під наглядом. Митрополита змінив єпископ Филофей, але незабаром і він й став неугодний білоруським діячам, бо оголошував необхідної автокефалії. Грубістю і погрозами від імені окупаційної влади вони домоглися скликання загального Церковної собору 29 серпня 1942 року. Втім, німецька влада не вважалися ні з думкою Церкви, ні з думкою білоруський діячів, і демонстрували власну програму відносин і до православної церкви й народові, підлягає у найближчій перспективі повної ліквідації. На соборі було зрозуміло, що канонічне оголошення автокефалії неможливо, і тому статут «Православної Білоруської Автокефальною Церкви «розглянуто без формального оголошення автокефалії.

Временно настало затишшя, та за півроку білоруські діячі знову почали смуту. Вона тривала до прориву захоплювали радянські війська лінії фронту між Вітебськом і Оршею і нагальної евакуації білоруських ієрархів з Гродно до Німеччини разом із так що заважали їм білоруським політичними діячами, політичних амбіцій яких принесли загибель багатьом тисячам православних. Решта у парафіях священики поділяли і далі доля своїх парафіян, проте постанови i чужі праці єпископату зі створення Білоруської православної церкви звернулися на нічого й перейшли у область історії.

Постепенно, особливо у період шістдесятих років, закривалися і знищувалися і так деякі вцілілі храми. Кількість парафій різко скоротилося й сягнуло свого 369.

Были закриті Духовна Семінарія і монастирі в Полоцьку і Гродно.

Значительные зміни у життя православній церкві Білорусі почалися зі 1989 року після святкування 1000-ліття Водохреща Русі.

В жовтні цього року були відроджені Полоцька, Могилевська і Пинська єпархії, у грудні 1990 — відновлено Гомельська і заснована Брестська кафедри, у жовтні 1991 — заснована Новогрудская і Гродненська, а травні 1992 — Туровська і Вітебська єпархії.

К початку 1991 року у республіці налічувалося 609 парафій. Канонічно усі 10 єпархій на території Білорусі входять до складу заснованого 1990 року Білоруського Екзархату Російської православної церкви, має адміністративну самостійність і управляющегося Синодом на чолі з Митрополитом Мінським і Слуцким, Патріаршим Екзархом всія Білорусі, яким є Высокопреосвященнейший Філарет, прийняв Минскую кафедру в 1978 року.

Второе офіційне найменування Білоруського Екзархату — Білоруська Православна Церква. У 1989 року (після закриття 1963 р.) відновила своєї діяльності Мінська Духовна Семінарія; в 1993 — рішенням Синоду заснована Білоруська Духовна Академія.

По стану на 1 липня 1994 року Білоруська Православна Церква налічувала 850 парафій і побачили 8-го монастирів, а вчасно другого візиту Святійшого Патріарха Московського Алексія Другого на Білу Русь тут діяли вже 918 парафій, 3 чоловічих і шість жіночих монастирів.

Мужские монастирі:

Свято-Успенский ставропигиальный у цьогорічному міському селищі Жировичи Гродненської області;

Свято-Богоявленский Кутеинский у місті Орша Вітебської області;

Свято-Благовещенский ставропигиальный у селі Ляди Мінської області.

Женские монастирі:

Спасо-Евфросиниевский Полоцький;

Свято-Богородице-Рождественский Гродненський;

Свято-Никольский Могильовський;

Свято-Варваринский Пінський;

Свято-Покровский Хойникский в Гомельської області;

в честь Тихвинской ікони Божої Матері в Гомелі.

В чоловічих обителях до 22 липня 1995 року подвизались 38 ченців і 14 послушників, в жіночих — 38 черниць, 33 послушниці, 3 схимонахини та19 черниць.

При церковних парафіях і Єпархіальних Управліннях діють 14 православних братств і десяти сестричеств.

На початок 1995 року у Екзархаті видавалося 8 церковних газет, 3 журналу і одну інформаційний бюлетень.

На обліку перебувало 54 церковні бібліотеки.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.