Розвиток літературознавства в окупованій Україні та в українській діаспорі

Іншого типу «вороги», що намагалися в умовах фашистської окупації відродити вільну українську думку, гуртувалися в 1941—1943 pp. навколо газети «Нова Україна» і журналу «Український засів», що виходили в Харкові. У статтях і рецензіях цих видань (іронія долі редактором «Українського засіву» тримала радянського «розвідника» В. Петрова, він же — Домонтович) були спроби показати читачеві окремі сторінки нищення української літератури в 20—30-х роках, але до аналітичного розгляду цієї літератури ні в газеті, ні в журналі не доходило. Вони припинили своє існування разом із наступом радянських військ, а за їхніми авторами, що емігрували за кордон, надовго закріпився ярлик українських націоналістів, які прислужувалися фашистам, їхні імена протягом 40—80-х років у радянському літературознавстві згадувалися лише в обоймі фальсифікаторів українського літературного процесу, зрадників народу тощо. Серед таких «зрадників» були прозаїк з колишнього ВАПЛІТЕ Арк. Любченко, лінгвіст і літературознавець Ю. Шевельов (Шерех) та ін. Щодо редактора «Українського засіву» В. Петрова (Домонтовича) з конспіративних міркувань органів безпеки зберігалось цілковите мовчання аж до 60-х років, коли він з’явився в Україні в цілком новій для себе ролі — етнолога, археолога, фольклориста. Як «розвіднику» йому вручають навіть орден, а за рік до смерті, в 1968 p., присвоюють вчений ступінь доктора філологічних наук. Серед наукових публікацій при цьому не згадувалась ні його журналістська діяльність періоду «Українського засіву», ні літературно-критична праця періоду еміграції.

Протягом тривалого часу серед заборонених у науці про літературу в материковій Україні перебували два визначних явища, що належали до початку 40-х років, але ніяким чином не були пов’язані ні з одіозністю імен, ні з перипетіями воєнного часу. Радянських літературознавців не влаштовувала всього лише пропонована в тих працях наукова методологія. Йдеться, зокрема, про «Історію української літератури» (Книжку першу) М. Гнатишака (Прага, 1941) і «Історію української літератури» (Книжку другу) Д. Чижевського (Прага, 1942).