Мировая економіка на етапі

Мировая економіка на сучасному этапе.

П.В. Сергеев Эволюция світового господарства у другій половині ХХ століття пов’язують із поступальним розвитком економіки окремих, передусім, промислово розвинутих країн. На той процес різноспрямований вплив надавали такі глобальні чинники, як протистояння двох соціальних систем, поступове розгортання науково-технічної революції, визрівання різноманітних кризових ситуацій (що проявлялося в прояві структурних і циклічних криз). Проте він менш основної тенденцією розвитку світової економіки стала набирала в роки темпи, розмах і сила інтернаціоналізація господарському житті. [Див. Примечание.].

Основные риси сучасного етапу розвитку світового хозяйства.

Происходивший у перші десятиріччя після Другої Першої світової порівняно бурхливий економічного зростання, посилення концентрації виробництва та розвиток міжнародних корпорацій, розширення сфери дії науково-технічної революції" і застосування її досягнень не забезпечували, проте, бескризисного розвитку. Так, вже з кінця 60-х рр. повною мірою виявлялися що накопичувалися протиріччя. У цей час одна одною розгортаються валютний, сировинної, екологічний і енергетичний кризисы.

Перечисленные кризові явища, «пронизавшие» господарства практично всіх із ринковою економікою, отримали визначення «структурні кризи». У цьому останній із перелічених мав особливо істотне вплив на подальший розвиток еволюції світового хозяйства.

Не уникнула світова економіка і потрясінь циклічного характера.

Так, 1974 р. промислово розвинених країн було втягнуто в економічний криза, характеризовавшийся тим, що охопив майже всі ці держави одночасно. Крім синхронності поширення, його відрізняло і те, що у стан економічного спаду всі провідні держави разом потрапили за повоєнні роки. У цьому жодна їх не могла скористатися перевагами, пов’язані з підйомом у країні, чи спробувати вирішити власні проблеми у своїх суперників. У період кризи 1974 р. обсяги промислового виробництва й експорту із ринковою економікою зменшилися більш ніж 10%.

Продолжавшийся понад 9 місяців криза 1974 р. виявився, в такий спосіб, найглибшою й найбільш тривалим в післявоєнний період. Його супроводжували висока інфляція, і безробіття, а вихід з кризи характеризувався поєднанням чинників розвитку і депресії. Наступні 1976;1979 рр. стали періодом незначного зростання зі середньорічними темпами не вище 1,8%.

Следующей тривалої кризової смугою виявилися 1980;1982 рр. Цей криза, як і як попередній, відбувався і натомість розгортання структурних кризових явищ і вирізнявся тому подібними з нею рисами (стагфляционная форма перебігу, негативний вплив на динаміку світової торгівлі, і т. буд.). У результаті криза початку 80-х рр. ввійшов у історію як менш глибокий, ніж попередній, але водночас досить продолжительный.

Завершением третього великого економічного циклу протягом останніх 20 років стали 1993;1994 гг.

Рост виробництва, що у пожвавлення та підвищення, США йде протягом чотирьох років. Набирало темпи пожвавлення ряді інших англосаксонських країн (Великобританії, Австралії та Нової Зеландії). У в континентальній Європі він лише означившись. Нарешті японської економікою нижча точка кризи пройдено в 1993;1994 гг.

Рост виробництва відбувався і натомість сприятливою цінової кон’юнктури. Інфляція, яка вимірюється як дефлятор ВВП, загалом Організації економічного співробітництва Києва та розвитку (ОЕСР), об'єднуючою промислово розвинених країн світу, в 1993 р. скоротилася з 3,9% 1992 р. до 3,4% в 1993 р. і залишалося приблизно у такому ж рівні у протягом 1994 і 1995 рр. Для підприємств нафту грудні 1993 р. впали впритул до низького протягом останніх чотири роки рівня. Падіння цін виробників спостерігалося США, Японії, Франції, Німеччини, ряді малих країн Західної Европы.

Несмотря те що, що в багатьох країнах спад у цьому циклі не була менш глибокий, ніж у 1974;1975 рр. і 1980;1982 рр., загалом ОЕСР що вона все-таки м’якше. Абсолютного скорочення ВВП на річному рівні, як це було в 1975 і 1982 рр., в цілому в ОЕСР немає, лише 1991 р. річні темпи зростання впали нижче 0,75 відсоткових пункти. У цьому скорочення промислового виробництва йшло на протязі трьох років (1991—1993 рр.) проти два роки (1974;1975 рр.) і самого року (1982 р.) в попередніх циклах. Проте глибина скорочення у період була значно нижчою -1,5% проти 8,3% і 4,0% соответственно.

Так, у Європі період повільного зростання, чи стагнації, що тривав з кінця 1990 р. по першій половині 1992 р., в 1993 р. завершився повномасштабним спадом. Валовий продукт у країнах Європейського союзу (ЄС) скоротився на 0,5 в.п. — вдруге за 35-річну історію Співтовариства. Доти падіння (на 0,9 в.п.) було зареєстровано лише 1975 р. після першого нафтового шоку. На відміну від подій у той час, циклічне рух тепер було менш виражено — криза «обрамовували» фази повільнішого економічного роста.

По оцінкам фахівців, загальні втрати у останньому циклі могли перевищити масштаби 1975 р. і 1980;1983 рр. Найімовірнішою причиною цього може бути та обставина, що в усіх головних країнах із 1991 р. рівень виробництва значно відставав свого потенциала.

Тем щонайменше, за остаточною оцінкою лондонського Національного інституту з економічних пріоритетів і соціальних досліджень, мови у Франції, Великій Британії та Італії ця відрив не перевищує 2% ВВП, а економіка Німеччини функціонує лише на рівні свого потенциала.

Проявилась чітко і різнонаправленість руху кон’юнктури у крупних регіонах світу. У середині 1970;х років циклічні спади економік у Японії, Європі та припали на 1975 р. Збіг спадів наступного циклі була меншою, але дуже — вони вклалися у 1982;1983 рр. А в останньому циклі хронологія, тривалість і глибина криз істотно відрізнялися по странам.

Так, в північноамериканському регіоні пік досягли 1989 р., а криза були 1991 р., тоді як у Європі і Банк Японії вищі точки підйомів були зареєстровані лише у 1990;1991 рр., а максимальна глибина кризи — не раніше 1993 г.

Той чи іншою мірою синхронізації 70-х і 80-ті роки сприяли нафтові шоки, які мали глобального характеру. Проте принаймні загасання їх наслідків циклічна динаміка у важливих країнах придбала помітно автономний характер. У цьому циклі країнні і регіональні шоки, хоч і мають у що свідчить загальну природу, були значні, ніж глобальні. Так, однією з таких регіональних шоків стало скорочення США попиту військову продукцію. На економічної кон’юнктурі у Європі позначилася бюджетна експансія, що розгорнулася на Німеччини після об'єднання. З власного шляху йшло розвиток кон’юнктури, і в Японии.

Следует пам’ятати, що з найважливіших відмінностей нинішнього підйому від попередніх і те, що не супроводжується значним зростання цін. Навпаки, темпи інфляції впали до рівнів, не бачених тут з 1960;х років. У 1994 р. за сім провідних країн світу вони становили лише 2,3%, тобто наближалися до мінімального з 1960;х років значенням. І хоча у 1995 р. вони підвищилися, але залишалися досі щодо невеликі, особливо враховуючи також рівні завантаження мощностей.

Среди найважливіших причин слабшого, ніж торік, інфляційного тиску висхідних фазах циклу виділяється як асинхронність циклічною динаміки у важливих світових економічних центрах. Впровадження трудосберегающих технологій та послаблення профспілок також дозволили домогтися випередження темпи зростання продуктивність праці над темпами підвищення зарплати. Вважається, що зростання витрат (особливо у зарплатню) гальмують, ще, дерегулювання і відоме посилення конкуренції із боку виробників з та розвитку колишніх соціалістичних країн. Важливою особливістю розвитку світової економіки 90-х рр., найчіткіше обозначившейся до середини десятиліття, стало поступове, непослідовну, проте очевидне подолання промислового спаду. Ділові цикли країнах світу як і зберігають певну асимметрию.

Так, підйом зокрема у США, долає застій Японія, закінчився тривалий період стагнації у Великій Британії, після возз'єднання, що ініціював великі інвестиції вирівнювання розвитку старих та нових земель, впорався зі спадом Німеччина, Франція та Італія перебувають усі ще смузі низькою ділову активність, а й в них з’явилися ознаки пожвавлення. За даними ОЕСР, темпи зростання ВВП країн Західної Європи вже у 1994 р. склали 2,7%, а 1995 р. — щонайменше 2,9%.

Статистические дані показують, у цілому світова економіка п’ятий рік перебуває у фазі циклічного підйому. Так, до 1995 р. вона на середній протягом останніх 25 років рівень темпів приросту ВВП, тобто близько 3,5% на рік. Проте з середини 1997 р. намітилася тенденція уповільнення темпів економічного зростання, яка помітно посилилася у першій половині 1998 р. За оцінками експертів Міжнародного валютного фонду (МВФ), 1998 р. приріст ВВП світовому господарстві становив постійних цінах 3,1%.

Тем щонайменше подібне уповільнення економічного зростання пов’язано, очевидно, з тимчасовим погіршенням кон’юнктури. Як зазначають експерти, на динаміці світового виробництва позначилися наслідки який вибухнув у 1997 року у регіоні Південно-Східної Азії вже фінансово-економічного кризи. Перед п’яти найбільш жертв кризи країн (Південна Корея, Таїланду, Індонезії, Малайзії і Філіппін) нині припадає приблизно 3,6% світового ВВП, та за систему глобальних торгових оборотів і інвестиційних зв’язків азіатську кризу у тому чи іншого ступеня торкнувся багато країн мира.

Так, за розрахунками експертів Організації економічної та розвитку, скорочення темпи зростання ВВП через наслідки азійської кризи в країнах-членах цієї організації щодо його потенційно можливого рівня становило 1997 р. 0,3%, а 1998 р. — 0,9%. Серед промислово розвинених держав найбільше що від цього кризи постраждала Японія, де падіння ВВП оцінюється відповідно 0,5% і 1,4%, тоді як і навіть країнах Європейського союзу розрахунковий рівень втрат виявляється майже вдвічі більше ниже.

Однако у цілому країнах із розвиненою ринковою економікою, попри несприятливі зовнішні впливи, переважала тенденція до прискорення економічного зростання. У державах ОЕСР ВВП реальному вираженні виріс у 1997 р. на 3,0% проти 2,8% 1996 р., причому безробіття знизився за 7,5% до 7,3%, а темпи інфляції зменшилися з 4,4% до 3,8%.

Тем щонайменше ситуація останнього часу з трьох основних центрах суперництва світового господарства складалася по-разному.

Так, США рік поспіль триває безпрецедентно період стабільного економічного підйому: темпи зростання ВВП постійних цінах збільшилися з 2,8% 1996 р. до 3,8% 1997 р., досягнувши найвищого рівня за останні десять років, а обсяг промислового виробництва зріс відповідно на 2,7% і 4,7%. Знизився і культурний рівень безробіття до кінця 1997 р. — до 4,7% - самої низькою позначки за останню чверть века.

Прирост споживчих цін скоротився з 2,3% 1996 р. до 2,0% 1997 р. Тож у цілому експерти ОЕСР відзначають збалансований характер економічного зростання США, що нині спирається насамперед внутрішній споживчий і інвестиційний попит. Очевидно, в найближчій перспективі можна очікувати збереження США сприятливого економічного кон’юнктури, і темпи зростання ВВП, з урахуванням наслідків кризи у Південно-Східної Азії вже, становитимуть близько 2,8% в 1998 р. [див. тут і далі: 2, 12.].

Поскольку більшість країнах континентальної Європи вступив у фазу підйому значно пізніше США, у Німеччині, Франції й Італії його ознаки чітко виявилися лише у другій половині 1997 р. Приріст ВВП країнах ЄС становив 1,7% 1996 р. і 2,6% 1997 р. Попри прискорення економічного зростання, темпи інфляції знизилися з 2,4% 1996 р. до 1,8% 1997 р., що лише почасти пояснюється порівняно повільним пожвавленням внутрішнього попиту. Підвищення економічної активності у регіоні доки призвело до помітному поліпшенню положення у сфері зайнятості: питому вагу безробітних у кількості працездатного населення 1997 р. залишався досить рівні — 11,3% (зниження проти попереднім роком всього на 0,1 відсоткового пункту). У цілому нині, експерти ОЕСР розраховують надалі поліпшення економічної ситуації Євросоюзі. За оцінками, темпи зростання ВВП ЄС можуть зрости з 2,6% 1997 р. до 2,8% 1998;го г.

На протязі останніх років у Японії означившись деяке погіршення ситуації — економічного зростання постійних цін знизився з 3,5% 1996 р. до 0,5% 1997 р. Безпосередньою причиною його уповільнення стали прийняті 1997 р. заходи для посилення бюджетної політики у рамках довгострокової урядової програми. Підвищення непрямих податків значна скорочення державних витрат за фінансуванню суспільних робіт ускладнили процес відновлення внутрішнього попиту. З іншого боку, внесок у створення ВВП із боку експортних галузей зменшився у зв’язку з фінансово-економічним кризою у основних торгових партнерів Японії південно-східному регіоні Азії. Пошук виходу із означеної ситуації ускладнюється загостренням структурного кризи фінансової системи країни Висхідного солнца.

Понятно, що суперечливість заходів економічної політики уряду викликає сумніви її ефективності і кілька посилює невизначеність перспектив економічного зростання Японії. Тому прогнози темпи зростання японської економіки останнім часом часто коригувалися, причому, зазвичай, убік зниження. Так, за оцінками експертів ОЕСР, 1998 р. очікувалося, що світовий приріст ВВП у Японії становитиме 1,7% проти 0,5% 1997;го г.

На етапі трохи поліпшилися перспективи країн, хоч і у цій групі ситуація у окремих країнах і регіонах далеко ще не одинакова.

Оживление економіки почалося з спаду 80-х — періоду, який отримав у фахівців назва «втраченого десятиліття». Майбутні ж десятиліття можуть бути етапом істотного підйому країн що розвивається світу — щорічний приріст ВВП досягне 4,7% проти 2,7% попередній період. Це, можливо, дозволить ліквідувати масову бідність у країнах, а отже, кілька розширить ринки збуту у світовому экономики.

На протязі протягом останнього десятиліття що розвиваються за темпами економічного зростання приблизно вдвічі перевершували держав з розвиненою ринковою економікою. Попри криза у Південно-Східній Азії, 1997 р. це співвідношення збереглося — темпи приросту ВВП не зовсім розвиненому світі склали 6,2% проти 3,0% в промислово розвинених странах.

Следует пам’ятати, що до прогнозних даних експертів МВФ, при що склалося співвідношенні за темпами економічного зростання що розвиваються протягом найближчих десятиріччя можуть наздогнати промислово розвинених країн за обсягом ВВП.

Понятно, що основою таких оцінок служить феномен «азіатського дива», оскільки сучасна динаміка економічного зростання країн решті регіонів світу загалом доки перевищує середньосвітової рівень, крім невеличкий групи государств-экспортеров нефти.

Тем щонайменше наприкінці 1997 р. був нанесений суттєвої шкоди відносного добробуту нафтовидобувних країн. Йдеться рішенні країн-членів Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК) у листопаді 1997 р. підвищити учасникам картелю квоти видобутку нафти 10,0%, що українці підірвало збаламучену рівновагу між попитом й пропозицією на світовому ринку нафти, а й «спровокувало» помітне зниження цін на нефть.

По думці експертів, зниження доходів від цього нафти може викликати уповільнення темпів економічного зростання нафтовидобувних країн як у Близькому і Середньому Сході, і у Латинської Америки. Отже, в найближчій перспективі реальність посилення ролі країн у найбільш динамічною підсистеми світової економіки залежатиме від цього, як швидко їм вдасться подолати наслідки фінансово-економічного кризи у азіатському регіоні. За оцінками експертів МВФ, темпи зростання ВВП що розвивається світу у 1998 р. знизяться з 6,2% до 4,1%.

Как на думку фахівців, 1997 р. став зламом для із перехідною економікою. Вперше протягом семи років економічних реформ падіння ВВП 25 державах Східної Європи, Балтії та СНД змінилося його зростанням. Темпи економічного зростання східноєвропейських і прибалтійських держав 1997 р. кілька сповільнилися, але ці уповільнення перекрили деяким пожвавленням господарської діяльності зоні Співдружності Незалежних Держав, де приріст ВВП 1997 р. становив 0,8%, хоча у 1996 р. падіння виробництва ВВП цьому регіоні досягало 4,6%.

Самый помітні внески у піднесення економіки СНД внесла Росія, частку якій нині доводиться ¾ сукупного ВВП країн Співдружності. За даними Держкомстату РФ, приріст ВВП Росії у 1997 р. становив 0,5% проти падіння його виробництва на 5,0% 1996 р. У той самий час в Україні, Молдови, Таджикистані і особливо у Туркменії тривало падіння промислового производства.

Следует також пам’ятати, що у низці країн СНД, досягли найвищих темпів економічного зростання 1997 р., зростання ВВП значною мірою пов’язана з припливом іноземного капіталу. Так було в Грузії, Киргизії й Азербайджані частка іноземних інвестицій у загальному обсязі капіталовкладень становила 57,0%, 63,0% і 71,0% соответственно.

Наметившиеся позитивні зрушення економіки країн СНД дозволяли очікувати подальше поліпшення економічної ситуації цьому регіоні. За оцінками експертів МВФ, в 1998 р. приріст ВВП зоні СНД очікувався лише на рівні 3,1%, а країнах Східної Європи — й Балтії — 4,0%.

Но події у російської економіці 1998 р. розвивалися за іншим сценарієм. Кризові потрясіння, які намітилися до під час серпня — грудня 1998 року, сприяли різкої зміни ситуації у Росії, прояву негативних зрушень на динаміці основних індикаторів її господарського розвитку. [Див. докладніше Розділ з економіки РФ.].

На протязі останніх років співвідношення наснаги в реалізації світової промисловості практично не изменилось.

Так, до середини 90-х рр. що розвиваються збільшили земельну частку у світовій промисловому виробництві до 17,8% проти 11,7% в 1975 р. (хоча у Лімській декларації, прийнятої під егідою ЮНІДО в 1975 р., намічалося підвищити цей показник до 25,0% до 2000 г.).

Но з погляду географічного розподілу світових промислових потужностей, важливішим є інше: в розвинених країн як і зосереджені наукоі техноємні галузі, галузі прориву в XXI в.

При цьому трішки зміцнилися позиції країн — їхня частка доводиться до 30,0% світових потужностей у виробництві текстилю, одягу, взуття, і навіть нафтопродуктів. І попри збереження дихотомії світової промисловості по науково-технічному принципу, досягнення нових індустріальних країн (НІС) на цьому шляху роблять структуру багатоступінчастої. Дуже показовим є у зв’язку думка відомого дослідника миросистемных відносин Їм. Валлерстайна, який підкреслював, кожна нація є актором в структурованому економічному окружении.

Последние досягнення низки країн пов’язані зі своїми спробами надати національної економіці відкритіший характер. Слабка промислова базу й, як результат цього, страх перед іноземної конкуренцією зумовили прагнення країн відгородитися зовнішніх економічних впливів. Проте інтернаціоналізація виробництва, тиск такого органу, як Генеральне угоду з тарифами й торгівлю (ГАТТ), і навіть розвинених держав розмивали тарифні бар'єри, змушуючи поступово скасовувати обмеження іноземних товарів. Заходи, прийняті ГАТТ, дозволили різко знизити середній рівень ставок тарифів до 9,6% проти 50−60% в 1947 р. (надалі передбачається довести його 3%).

Всемирная торгова організація (СОТ), яка з січня 1995 р. змінила ГАТТ, як очікують, буде таким послідовно домагатися здійснення принципу рівних можливостей у торговле.

Весьма показово розподіл світового промислового експорту. Частка у ньому розвинених країн до початку 90-х досягла 77,9%, та розвитку -16,3%, а колишніх соціалістичних країн Східної Європи — й СРСР — 5,8%.

Среди регіонів що розвивається світу зберігають лідерство країни Південної і Південно-Східної Азії, їх питома вага підвищився до 12,7% проти 3,2% 1970 р. Подібних темпів зростання не домагалася жодна розвинена країна. Наведена мова цифр показують пряму кореляцію експорту з рівнем національного промислового виробництва. Настільки вражаючий результату досягнуто передусім з допомогою кардинального підвищення в експорті частки наукомісткої продукции.

Эксперты ЮНІДО вважають, що досить реалістичним виглядає ймовірне переміщення центру ваги світової промисловості США та Західної Європи у регіон Південної і Південно-Східної Азії вже. У цьому перспективи індустріального держав Східної Європи — й республік колишнього СРСР більш як стримані. Частка цієї регіону на світовому промисловому виробництві скоротилася за 1975;1993 рр. на13 відсоткових пунктів (переважно по останнє п’ятиріччя). На початку 90-х вона становила 11,1% проти 26,5% Північної Америки і 16,4% Японії. Величезні труднощі й втрати колишніх країн із планової економікою викликалися розривом сформованих зв’язків, побудовою їх господарства на жорстких засадах монополізму і адміністративного управління, коли конкурентне середовище була задавлена державної власністю. У період реформування було уникнути відомий спад у розвитку їхніх економіки та політичні катаклизмы.

При цьому можна нехтувати і якісні розбіжності у вихідних умов — сільське господарство Польщі був коллективизировано, у тому чи іншого формі зберігся малий і середній приватний бізнес, який став стрімко відроджуватися, як лише виникли сприятливі економічних умов. Нині Польща поруч із Південної Кореєю, Індією, Бразилією та низку інших країн увійшла у так звану «велику десятку» держав, що за темпами зростання майже вдвічі більше обганяють середній світової показатель.

Специалисты, досліджуючи процеси інтернаціоналізації виробництва, останнім часом дедалі більше заміняють цей термін «глобалізацією». Постійно посилюють своєї значимості на світової промисловості технологічні зміни, які є результатом національних НДДКР, продуктивність праці, менеджменту. Цей комплекс в кінцевому підсумку формує конкурентоспроможність промисловості країни, її позиції на світовому рынке.

В сучасних умовах продуктивності праці, враховуючи дедалі більшу техноі наукоємність конкурентоспроможної продукції, безпосередньо залежить від створення відповідної середовища, сприяє зростанню витрат освіту і науку, їх престижу в обществе.

Так, дуже характерний приклад нових індустріальних країн: частка витрат на освіту у ВНП становила до середини 90-х рр. Республіка Корея — 4,9%, Тайвані - 5,1%, Гонконгу — 12%, Бразилії, Індії - 5,0%, Мексиці - 6,0%. У урядових витратах показник у кілька разів вищий. (У Росії її на науку в 1993 р. було витрачено 0,6% ВВП, 1994 р. — 0,5%, що у 8 разів менша, ніж оборону.).

Показательно, що лідерам серед країн Латинська Америка за величиною асигнувань на освіту (Бразилія та Мексика) зуміли помітно дозволяють збільшити частку у своїй експорті наукомістких промислові товари, що до початку 90-х підвищилася до 54,0% у Бразилії, і 60,0% у Мексики. Південну Корею прагне свого плану випуску нових високотехнологічних товарів, що надходять ринку в 1995;2000 рр., зокрема нове покоління комп’ютерів, біотехнологічних ліків та т.д.

Промышленность Росії увійшла у смугу як тривалого спаду виробництва, а й різкого зниження наукоємності - удесятеро 1994 р. проти 1990 р. МОП вважає, що Росія стала лідером в експорті висококваліфікованих робочих, при цьому згодних працювати за низьку плату. До цього слід додати відтік наукових кадрів: за оцінками, в 1993 р. вітчизняна наука втратила майже четверту частину работников.

Понятно, що це веде до різкому обмеженню можливостей для РФ виходу світової ринок із своєї промислової продукцією. З огляду на набирає темпи зростання промисловості, у розвинених країн, посилення позицій нових індустріальних країн у світовому промислової структурі, відставання у цій сфері може закріпити збереження «периферійного» становища Росії у сучасному світовому хозяйстве.

Тем щонайменше, попри погіршення економічної ситуації кількох регіонах, для світової економіки загалом останні роки вважатимуться порівняно сприятливим періодом. У цьому аналіз найважливіших тенденцій господарського розвитку на основних регіонах світу дозволяє очікувати, що у недалекому майбутньому у світовій економіці триватиме підйом з певним поліпшенням базових економічних показателей.

Поскольку закінчення XX в. ознаменувалося вступом до нову добу інформаційного нашого суспільства та глобалізації економіки, еволюційні зміни останнього десятиліття змінюють конфігурацію світової економіки, тягнуть у себе якісні зрушення у економічній діяльності человечества.

Так, в прогнозованому дослідженні експертів ИМЭМО РАН [див. 2, 14], що містить аналіз найважливіших тенденцій розвитку та зрушень, які у сучасної світовій економіці, визнається, у разі, якщо людство уникнути катастроф глобального масштабу, світова економіка зростатиме у перших десятиліття XXI в. вищими темпами, ніж за останні десятиліття XX в., ключовими чинниками цього прискорення є інформатизація науково-технічного прогресу і підвищення якості освіти, найважливішим феноменом трансформацій початку ХХІ в. стане економічна глобалізація, економічна (і політична) багатополярність світу усилится.

Эксперты відзначають, що США збережуть своїм лідерством в прогнозований період світу і, по всієї ймовірності, невдовзі зможуть розпочати нову фазу у суспільному розвиткові, а Росія зможе досягти рівня економічного розвитку, що дозволяє їй прийняти активнішу в світогосподарських связях.

Согласно розрахунках російських фахівців, прискорення темпи зростання світової економіки чітко проявилося вже у другій половині XX в. Валовий внутрішній продукт (ВВП) виріс у період 1951;2000 рр. усемеро, тоді за попереднє п’ятдесятиліття (1901;1950 рр.) — лише 2,3 разу, а ВВП душу населення зріс відповідно 2,8 і 1,4 разу. Перспективний прискорення економічного розвитку дозволить збільшити середньорічні темпи приросту світового ВВП з 3,4% в 1975;1995 рр. до 3,9% в 2001;2015 рр. У результаті загальний обсяг валовий продукт за цей час зросте у 2 разу, а ВВП душу населення — приблизно за 60,0% (по порівнянню з 1995 р.). [Тут і далі див.: 2, 12, 14.].

Следует пам’ятати, проте, у найближчі десятиліття складаються справді унікальні перспективи задля її подальшого економічного зростання. Серед найбільш важливих його чинників можна назвати следующие:

— демографічний зростання (за прогнозом Економічного і Соціального Ради ООН, чисельність населення світі зросте до 7,4 млрд. чоловік у 2015 р., у цьому числі у країнах (без КНР) — з 3,2 до 4,5 млрд. людина, також відбудуться зрушення в вікову структуру населення, його подальша концентрація у великих городах),.

— інформатизація науково-технічної галузі, що дозволить збільшити здатність швидко враховувати вимоги, і потреби ринкової экономики,.

— зростання міжнародного поділу праці та посилення міжнародної конкуренції в ході глобалізації экономики,.

— всеохоплюючі масштаби ринкової системи XXI в. (інакше кажучи, закінчиться епоха соціальних і військових катаклізмів, підвищиться число країн із щодо стабільними політичними режимами та соціально орієнтованої економікою, прагнення людей підвищити рівень свого прибутку стане домінуючою мотивацією їхньої участі у громадському производстве),.

— упор зроблено на економічний лібералізм у політиці більшої кількості держав в поєднані із зростання державної ответственностью.

Не сумніваюся, що найважливішу роль в довгостроковій перспективі, безсумнівно, відіграватиме інформатизація науково-технічного прогресу. Нарождающаяся інноваційна система змінить організацію виробництва товарів та послуг, орієнтуючи в задоволення нових потреб. Пріоритети науково-технічного прогресу дедалі більше зміщатися убік медицини, освіти та медичної екології. Разом про те можна вважати, що науково-технічні досягнення, створені задля подальше зниження ресурсоі енергоємності виробництва та побуту, дозволять різко зменшити залежність економічного зростання від результатів цих колись його критичних факторов.

Глобализация економіки охоплює найважливіші процеси, пов’язані з її поглиблення інтернаціоналізацією, посиленням конкуренції міжнародною рівні, розвитком єдиної системи світової зв’язку й інформації, зміною функцій національних держав, розширенням діяльності транснаціональних недержавних утворень. Вона проявляється, зокрема, освіти світової фінансової системи, інтенсифікації світової торгівлі, становленні глобальних ТНК, формуванні торгово-економічних блоків, регіоналізації економіки, посиленні регулюючої ролі міжнародних економічних організацій (СОТ, МВФ і др.).

На етапі і у перспективі глобалізація економіки постає як слідство постійного пошуку фірмами порівняльних переваг, розширення ринку виробництва і мінімізації витрат через нові комбінації міжнародного поділу праці. У цьому різко зростає ступінь економічної відкритості й взаємозалежності національних господарств. Практика показує, що стоїть рівень виробництва та різноманітніший асортимент напівфабрикатів і готові виробів тій чи іншій країни, тим ширші її можливості економічного співробітництва іншими країнами. Головною двигуном глобалізації виступлять транснаціональні корпорації і транснаціональні банки.

Одной з найважливіших тенденцій в глобалізації є як високі порівняно зі зростанням ВВП темпи розширення світової торговли.

Так, за прогнозами експертів, середньорічні темпи приросту світового експорту становитимуть 7,5% під час до 2015 р. (проти 5,4% в 1981;1995 рр.), а частка світового експорту, котре виражається у відсотках світовому ВВП, збільшиться з 15,0% в 1995 р. до приблизно 28−29% в 2015 р. Зросте і відкритість національних економік: імпортний тариф знизиться в розвинених країн з 4,5% нині до 2,0−2,5% в 2015 г.

Кроме того, активізується міжнародне рух капіталів, причому особливо помітна роль міграції прямих інвестицій, обсяги яких можуть зрости до 2015 р. приблизно втрое.

Прогноз наголошує і ймовірність суттєвих змін у перші десятиліття XXI в. в геоекономічному просторі світу: сформовані нині три торгово-економічних суперблоку (ЄС, НАФТА і АТЕС), спираючись на высокоинтегрированное співробітництво найбільших країн всередині них, зможуть контролювати переважну частину світових виробництв, торгівлі, і інвестицій. По оцінці, частку цих блоків доведеться 2015 р. щонайменше 70,0% світового виробництва ВВП. Проте існування суперблоков не призведе до згортання вільної торгівлі, оскільки вони будуть зацікавлені у розвитку. Але безсумнівно і те, що суперблоки, спираючись на взаємні домовленості, зможуть встановити вигідні собі правил гри на світовому ринку. Стихійність процесів і нерівномірність розподілу вигод економічної глобалізації неминуче змусять у себе подальшу диференціацію країн, посилення протистояння з-поміж них. Не виключено, провідні країни Заходу, і передусім США, у відповідь для цієї виклики пошуком нових форм регулювання світогосподарських зв’язків. Ці форми можуть грунтуватися як у диктаті зі боку глобального бізнесу, і на консенсусно-компромиссных угодах між країнами. У цьому очікується подальше підсилення ролі міжнародних економічних організацій корисною і регіональних економічних блоков.

Кроме цього у прогнозованою перспективі (до 2015 р.) напруженими залишаться відносини між просунутими стосовно економіки і «бідними країнами, причому різниця у тому потенціалах незначно сократится.

США і країни Заходу збережуть свої домінуючі позиції у світі. За прогнозом, середньорічні темпи економічного зростання цих країн збільшаться з 2,4% в 1981;1995 рр. до 2,6% в 2001;2015 рр. Це забезпечить збільшення темпів приросту виробництва валовий продукт душу населення з 1,7% до 2,0%. У підсумку проти частку цих країн припадатиме в 2015 р. 40−45% світового ВВП проти 54% в 1997 г.

Несмотря на прогнозоване зниження частки США у господарстві, країна утримає своїм лідерством у світі з всім основними параметрами конкурентоспроможності, економічного та науково-технічного розвитку. Темпи приросту ВВП становитимуть США 2,7% в 2001;2015 рр. (проти 2,6% в 1980;1995 рр.), а ВВП душу населення збільшиться приблизно 1,5−1,7 раза.

Существует також можливість завершення до кінця прогнозного періоду США етапу постіндустріального соціально орієнтованої розвитку та буде створено умови до переходу до нового — посткапиталистическому, гуманітарно детерминированному суспільству. Так було в галузях матеріального виробництва до кінця прогнозного періоду залишиться менш 20% від кількості робочої сили в. На першому плані в цьому разі вийдуть інші - гуманітарні потреби, щоб забезпечити розвиток виробництва і самореалізацію человека.

Американоцентризму протистоятиме тенденція до поліцентризму, що грунтується на таких чинниках, як скорочення частки США у світовій економіці, ймовірне розвиток західноєвропейської інтеграції, зміцнення економічної багатополярності у світі. Немає сумнівів, що з інших країн Заходу прогнозний період стане смугою важкою адаптацію нових умов розвитку. Загальне напрям розвитку Європи (виключаючи країн СНД) буде визначатися подальшої інтеграцією ЄС, де до 2015 р. налічуватиметься до 30 країн, і з запровадженням «євро» буде створено всеосяжний єдиний ринок та єдине науково-технічний простір. Конкурентоспроможність цього регіону на світовому господарстві кілька зросте. Але об'єднана Європа стане гомогенної, її поділ на країни збережеться. ЄС у цілій та окремі учасники зіштовхнуться у перші десятиріччя XXI в. зі складними проблемами перегляду яка склалася Європі моделі розвитку та проблемами реструктуризації своєї економіки. Темпи приросту ВВП Європі у 2001;2015 рр., за розрахунками, становитимуть 2,4% проти 2,1% за 1980;1995 гг.

С важкими проблемами реформування своєї економіки зіштовхнеться й Японія (реструктуризація та модернізацію всієї сфери і розподілу і збуту, фінансове оздоровлення тощо.). Відповідно до експертну грошову оцінку, середньорічні темпи приросту ВВП Японії скоротяться з 3,0% в 1981;1995 рр. до 2,3% 2001;го- 2015 гг.

Согласно прогнозам, динаміка економічного зростання країнах перевищить, ніж в розвинених: 4,7% проти 2,6%. У цьому питому вагу країн (без КНР) в сукупному ВВП світу (у цінах і з паритету купівельної здібності 1995 р.) виросте з 33,0% нині до приблизно 40,0% в 2015 р. Проте при розрахунку ВВП душу населення різниця у рівнях доходів у розвинених країн і країнах скоротиться незначно, передусім, через високі темпів приросту населення не зовсім розвиненому мире.

Прогнозируется також підвищення ступеня взаємозалежності між країнами розвиненими і країнами. Практика низки останніх десятиліть переконує лідерів бідних регіонів «Півдня» у цьому, що розв’язання цієї їхніх насущних проблем не в конфронтації з багатим «Північчю», а відстоюванні своїх інтересів у співробітництво з розвиненими державами. У цьому участь країн в у міжнародному поділі праці продовжуватиме здійснюватися насамперед основі подальшого переміщення туди трудо-, капиталоі енергоємних, деяких небезпечні довкілля виробництв. Разом про те найбільш просунуті з цих країн зуміють успішно інтегруватися у світового господарства у вигляді спеціалізації в техноі наукомістких виробництвах. Деякі із країн стануть центрами експорту капіталу. Питома вага промислової продукції сукупному товарному експорті країн підвищиться до кінця прогнозованого періоду приблизно до 75−80% проти 63% в 1995 р. і 20% 1970 р. Паралельно на 1,5−2 разу зможе зрости частка цих країн світовому промисловому експорті, що у 1970;1995 рр. збільшилася більш як утричі - з 6,0% до майже 21,0%.

Тем щонайменше, слід пам’ятати, що з цими загальними даними приховано глибоке розбіжність у розвитку і долю країн що розвивається світу. Їх диференціація істотно зросте. У цьому лише відносно невисока група країн зможе рівнем доходів перейти до категорії розвинених. Становище більшість цих країн залишиться тяжким критичним, а найвідсталіших — просто безмірним. Йдеться маргінальних країнах, в яких неминучі соціальні, етнічні й інші катаклізми. Міграція населення з них вона зростатиме і створювати серйозні проблеми всієї світової сообщества.

По прогнозу, самостійність «полюсів» світового господарства, відстоювання ними своїх інтересів становитимуть важливі характеристики міжнародних економічних відносин початку ХХІ в. У 2015 р. у десятці найбільших країн світу збережуть своє місце США, Японія, Німеччина, Франція, Італія й Великобританія. Але туди до цього часу займуть місця такі країни, як Китай, Індія, Бразилія та Мексика, внесок що у світове розвиток прогнозується дуже значним. Причому за обсягу ВВП Китаю і Індія міцно займуть відповідно 2-ге і 4-те місця у світі (ВВП Китаю до 2015 р. становить близько 55% від американского).

Не завершила поки етап економічних перетворень Росія нинішніх умовах що зберігаються соціальної напруженості та політичної нестабільності шукає свою стратегію свого роду «наздоганяючого» розвитку. Відповідно до попереднім розрахунках, заснованим скоріш на можливостях ресурсного, наукового і освітнього потенціалу, Росія за обсягом ВВП пересунеться із нинішнього 16-го місця у світі на 12−13-ю позицію до 2015 р. Попри більш як двухкратный зростання доходів на одну особу (із чотирьох тис. доларів на 1997 р. приблизно до 10 тис. доларів на 2015 р.), Росія за цим показником досі перебуватиме у числі досить небагатих країн, створюючи стартовий майданчик для свого подальшого економічного розвитку і розширення участі у світогосподарських связях.

Процессы інтернаціоналізації і інтеграції у світовому экономике.

С історичної погляду процеси інтернаціоналізації господарства беруть своє початок у сфері обміну. Так-от мінової торгівлі розвиток йшло до локальних міжнародних ринків. Значно пізніше, під час первісного нагромадження капіталу, сталося переростання локальних центрів міжгалузевий торгівлі в єдиний світової рынок.

Как відомо, логіка еволюції вела (з прикладу Європи, що послужила свого роду «еталоном» для послідовників у виконанні промислового перевороту і індустріального розвитку, котрі справили пряме вплив на становлення світового капіталістичного ринку) від інтернаціоналізації обміну до інтернаціоналізації капіталу і производства.

В ході конкурентної боротьби між країнами склалася система міжнародного поділу праці (МРТ), яке знаходить своє вираження в усталеному виробництві товарів хороших і послуг у окремих країнах понад внутрішніх потреб у розрахунку міжнародний ринок. Воно полягає в міжнародної спеціалізації, яка припускає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва чи торгівлі між виробництвом і які споживанням в міжнародному масштабе.

В час основними видами МРТ є часткове (між галузями і подотраслями), одиничне (всередині деяких галузей і підгалузей) чи потоварное, подетальнее і технологическое.

Как відомо, рівень розвитку продуктивних сил служить важливий чинник, визначальним інтенсивність участі країн в міжнародному поділі труда.

На ступінь залучення країни у МРТ впливають також природо-географічні чинники, розбіжності у масштабах виробництва національних економік, в досягнутих рівнях і наявних можливостях внутристранового поділу праці. Відносна вузькість внутрішніх ринків, обмежені можливості поділу праці рамках національних господарств стимулюють малі країни, компанії до більш зусиллям в міжнародний поділ праці, підвищують значення спеціалізації національного виробництва, орієнтованого на світової рынок.

Понятно, що ступінь розвитку міжнародної поділу праці визначається участю окремих компаній, країн, підсистем в міжнародному обміні. Найважливішими показниками участі у МРТ служать: частка експортованої продукції загальному обсязі виробництва, обсяг зовнішньої торгівлі у ставленні до валовому продукту, питомий вагу країни, підсистеми у торгівлі, зокрема торгувати окремими товарами.

Следует пам’ятати, що питома вага тій чи іншій країни у міжнародну торгівлю сам не дає повної картини. Ступінь включення країни у систему МРТ більш повно характеризується часткою її в валовому внутрішньому продукте.

Подключение до системи МРТ виступає необхідною передумовою міжнародного кооперованого виробництва. Це необхідна умова налагодження вузькоспеціалізованої виробництва та реалізації великомасштабних проектів, які нерідко неможливі зусиллями однієї страны.

Таким чином, міжнародна кооперація праці є сформований основі МРТ стійкий обмін продукцією, виробленої окремими країнами з найбільшої ефективністю і реалізованої ними на зовнішніх рынках.

В умовах кооперації міжнародної торгівлі дедалі більше зводиться до заздалегідь узгодженим поставкам товарів між кооперирующими. І тут торгівля виступає не як діяльність, яка відбувається між самостійними підприємствами і є обмінюватись надлишків наукової продукції, бо як істотна передумова і момент самого производства.

По сучасним оцінкам, внутринациональные та укладені міжнародні кооперовані поставки досягають 50−60% вартості продукції багатьох галузей промисловості індустріальних країн. Більше 30% товарообігу між державами посідає взаємні постачання порядку кооперації. Кооперовані поставки грають помітну і всі зростання роль експорті низки країн, в тому числі таких великих, приміром Індія, Бразилія, Мексика.

На етапі зростанню спеціалізації і кооперування виробництва сприяють багато чинників, передусім пов’язані з недостатнім розвитком НТП. У тому числі — підвищення мінімальних розмірів підприємств, прискорення морального старіння і, отже, обновляемости асортименту промислових виробів, створення нових видів продукції. Сучасна техніка і виробництво роблять нерентабельними забезпечення потреб однієї країни усіма видами промислових виробів самотужки без міжнародного поділу труда.

Номенклатура промислової продукції, особливо у галузях машинобудування, електроніки і хімії, нині настільки велике, жодна країна може забезпечити у себе економічно ефективне масове виробництво продукції цих галузей. Дедалі Глибша спеціалізація країн міжнародному обміні стала загальним умовою прискорення промислового й науково-технічного прогресу. Промислово розвинені країни експортують всі види продукції, але з кожну модель і різновид товару. У кожній підгалузі компанії вибирають певні групи виробів, вузлів чи деталей, у виробництві що вони концентрують свої зусилля. Ці вироби експортуються, інші, що їм вироби тієї ж галузі, импортируются.

Нарастание процесу поглиблення спеціалізації і кооперування промислового виробництва призвело до модифікації видів МРТ і співвідношень з-поміж них. Так, стався перехід від міжгалузевого до внутриотраслевому поділу праці, що, на свій чергу, посилює спеціалізацію як країн, а й компаній, і. На розвиток процесу спеціалізації, зміна її структури значний вплив надає відновлення номенклатури своєї продукції під впливом НТП. Нове якість науки проявляється у скороченні періоду між створенням наукових розробок та їх практичне застосування, соціальній та досить швидкому моральному старінні промислових изделий.

Как відомо, в передових сучасних галузях (напівпровідники, ЕОМ) цикл життя продукції становить 3—5 років, в усіх галузях обробній промисловості він фактично вбирається у 8−9 років (проти 20-ї роками у середньому початку століття). За оцінками, минулого десятиліття на світовому ринку було оновлено близько 80% товарів. Вважається, щодо 2000 р. продукція новітніх, нові й традиційних галузей практично цілком обновится.

Появление на світовому ринку нових виробів дає можливість менш розвинених країн імпортувати їх. У цьому імпорт нова продукція скорочується з приходом місцевого виробництва аналогічних виробів. Виробництво продукції зазвичай передається компаній у країни знайомилися з дешевше вартістю робочої сили стадії насичення ринку на країні освоєння изделия.

Поступательное розвиток міжнародного поділу праці приводить до підвищення ролі зовнішньої сфери у сучасної економіці. Це виявляється насамперед у швидкому розширенні у традиційних обрисах зовнішньоекономічної діяльності - торгівлі, що позначається у досить швидке зростання експортної квоти. Вона пішла з 10,9% 1970 р. до 14% ВВП усього світу 1990 р. [див. Словник основних понятий].

Внешняя торгівля з щодо ізольованого сектору економіки, компенсуючого брак видів ресурсів немає і товарів, перетворилася на загальний елемент господарської життя. Вона нерідко впливає попри всі основні процеси, включаючи довгостроковий економічне зростання і короткострокову динаміку виробництва, прискорення технічного розвитку, підвищення економічної эффективности.

Таким чином, у сучасній світовій економіці діють дві основні тенденции.

Прежде всього, це посилення цілісності світового господарства, його глобалізація, що викликано розвитком економічних перетинів поміж країнами, лібералізацією торгівлі, створенням сучасних систем комунікації та інформації, світових технічних стандартів, і норм. Найчіткіше цей процес проявляється через діяльність ТНК, є, за зізнанням фахівців, «найпотужнішим агентом інтернаціоналізації общества».

По оцінці ЮНКТАД, до середини 90-х рр. у господарстві діяли приблизно 270 тисяч філій 39 тисяч ТНК (з до інвестованих до інших держав капіталом понад 2,5 трлн доларів). Їм сьогодні вдається контролювати понад третину світового виробництва й торгівлі. Їх функціонування забезпечує 20% всієї несельскохозяйственной зайнятості в розвинених странах.

Из 20 найбільших компаній у провідних галузях світової промисловості - автомобільної, електроніці, нафтопереробці - шість мають базування США, по три дні в Великобританії, Японії, Німеччини, по дві - мови у Франції, Швейцарії, Нидерландах.

Современные американські дослідники П. Коухи і Дж. Аронсон вважають, що на світовий економіці відбувається подальше ускладнення системи перетинів поміж компаній у формі освіти міжнародних корпоративних альянсів. Їх мета — розвивати і просувати до ринків нові технологіії, використовуючи порівняльні переваги філій за кордоном. Такі альянси стали свого роду адаптацією до посиленню конкуренції на світовому ринку, оскільки вони дають можливість об'єднати зусилля у технологічної сфері, знизити ризик за спільної інвестуванні в великі проекты.

С з іншого боку, в сучасному світовому господарстві відбувається економічне зближення і їхню взаємодію країн на регіональному рівнях, формуються великі регіональні інтеграційні структури, що розвиваються у створення щодо самостійних центрів світового хозяйства.

Международное розподіл праці, міжнародне виробництво створюють реальні передумови для розвитку інтеграції, виступає як вищу форму розвитку світового виробничого процесу. Сучасний етап розвитку продуктивних сил все наполегливіше вимагає усунення перешкод по дорозі поглиблення МРТ і використання вигод міжнародного економічного обміну. Інтеграція є об'єктивний процес розвитку стійких економічних зв’язків й міжнародного поділу праці національних господарств, що близькі за рівнем економічного розвитку. Охоплюючи зовнішньоекономічний міна й сферу виробництва, веде до тісної переплетінням національних господарств, до створенню регіональних господарських комплексов.

Как відомо, міжнародна економічна інтеграція є процес господарського й об'єднання країн з урахуванням розвитку глибоких стійких взаємозв'язків й міжнародного поділу праці між окремими національними господарствами, взаємодії навчальних економік різних рівнях й у різноманітних формах.

На мікрорівні цей процес іде через взаємодія окремих фірм сусідніх країн з урахуванням формування різноманітних економічних відносин з-поміж них, зокрема створення філій по закордонах. На міждержавному інтеграція відбувається з урахуванням формування економічних об'єднань держав і технічні узгодження національних політик. Бурхливий розвиток межфирменных зв’язків породжує необхідність міждержавного (а деяких випадках — наддержавного) регулювання, спрямованих забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталу робочої сили між країнами у межах цього регіону, узгодження проведення спільної економічної, валютно-фінансової, науково-технічної, соціальної, зовнішньої й оборонної политики.

В результаті найчастіше створюються цілісні регіональні економічні комплекси з єдиної валютою, інфраструктурою, загальними економічними завданнями, фінансовими фондами, загальними наднаціональними чи міждержавними органами.

Как свідчить практика здійснення інтеграційних процесів, виділяється кілька форм економічної интеграции.

Первоначально поширення отримує, зазвичай, найпростіша форма інтеграційного об'єднання — зону вільної торгівлі, у межах якої скасовуються торгові обмеження між країнами-учасницями, і митні пошлины.

Другая форма — митний союз — передбачає поруч із функціонуванням зони вільної торгівлі встановлення єдиного зовнішньоторговельного тарифу і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики щодо третіх країн. (У таких випадках міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, про те, щоб забезпечити для країн-учасниць однакові можливості у розвитку взаємної торгівлі, і фінансових розрахунків.) Митний союз доповнюється платіжним союзом, що дозволяє забезпечувати взаємну конвертованість валют і функціонування єдиної розрахункової грошової единицы.

Следующей, помітно складнішою формою інтеграції виступає загальний ринок, який би його учасникам разом із вільної взаємної торгівлею і єдиним зовнішньоторговельним тарифом свободу пересування капіталу робочої сили, і навіть узгодження економічної политики.

Но вищої формою міждержавної економічної інтеграції є економічний і Міжнародний валютний союз, який поєднує окреслені форми інтеграцію з проведенням загальної економічної і валютно-фінансової политики.

Понятно, конкретні форми економічного взаємодії залежать від міри господарського розвитку країн-учасниць. Специфічні риси господарського розвитку країн впливають відповідно на характері і рушійні сили інтеграції. Нині у світі діє 85 регіональних торгових оборотів і економічних угод і договоренностей.

Так, в промислово розвиненою зоні інтеграційні процеси набули найбільшого розвиток у Європі (ЄС) та Північній Америці (Північноамериканська асоціація вільної торгівлі — НАФТА).

Как відомо, найбільш далеко по дорозі господарської інтеграції просунувся Європейського Союзу (ЄС), який виник з урахуванням Європейських Співтовариств, створених в 1967 р. внаслідок злиття органів трьох колись самостійних регіональних організацій — Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 р.), Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, 1957;1958 рр.) і Європейського з ядерної енергії (Євратом, 1958 р.). З листопада 1993 р., після набрання чинності Маастрихтських домовленостей, офіційним назвою цієї інтеграційної угруповання став Європейський Союз. [Див. Словник основних понятий.].

Развитие інтеграційних процесів у Європі постійно охоплювало макроекономічну сферу і кошти структурної перебудови. Міждержавне втручання у економічні процеси мало переважно непрямий характер. Його інструментами виступають загального бюджету ЄС і спільні фонди. Та ці кошти щодо невеликі (близько 1% ВВП країн ЄС), щоб надати ефективне впливом геть загальноекономічні процеси в угрупованню. Основним інструментом такого впливу виступає формування загальних умов функціонування різних секторів господарства за співтоваристві. У тому числі — аграрна, валютна, зовнішньоекономічна, соціальна сфери, і низку інших. Розроблено програми з створенню єдиних ринків капіталу, товарів та послуг, що створює додаткові стимули для переплетення національних капиталов.

Еще у 60-х рр. склалася нинішня інституціональна структура ЄС, яка, поруч із традиційними органами міжурядового співробітництва, відтворює окремі структури, властиві законодавчої, виконавчої та судової владі на національному уровне.

Следует пам’ятати, що інтеграційні процеси у Північній Америці мають відмінності між західноєвропейської модели.

Так, на північноамериканському континенті було створено передумови формування та розвитку регіонального комплексу на мікрорівні, чи інтеграції, забезпечувана прямими іноземними капіталовкладеннями. Це вільний режим руху через американсько-канадський кордон капіталу робочої сили, необмежена оборотність валют. Такий порядок вирішував низку завдань регіональної економічної інтеграції це без будь-якого договірно-правового оформлення. Хоча регламентація взаємного товарообігу була далекою від зони вільної торгівлі, залишаючи досить широке простір внутрирегионального поділу труда.

Только 1988 р. між навіть Канадою підписали багатосторонню угоду з приводу створення до 1995 р. зони вільної торгівлі. У 1992 р. США, Канада і Мексика підписали угоду створенні зони вільної торгівлі у Північній Америці, який передбачає введення у протягом 15 років свободи руху товарів і капіталів між трьома странами.

Развитие інтеграційного комплексу у регіоні іде у напрямі, що відповідає інтересам сильнішою боку — американських ТНК, капітал яких перебуває на позиції з низці галузей сусідніх країн. Так, 75−80% канадського експорту, що становить до 20% ВВП Канади, направляють у США. Для США канадський ринок самий великий, та його роль трохи інакша. У Канаду спрямовується близько 25% американського експорту, але ці становить трохи більше 1% ВВП США (чи 15% ВВП Канади). До 71% експорту Мексики пов’язані з навіть лише 7% американського експорту — з Мексикою (чи 65% всієї вартості мексиканського імпорту). Важливо, що таку значну частина канадо-американской і мексикансько-американського торгівлі становлять поставки філій американських ТНК.

Существующее нерівність сил великого капіталу країн поєднані із відомої свободою для приватного підприємництва надають північноамериканської інтеграції нерівний характер.

К числу особливостей процесу господарського переплетення належить відсутність яскраво вираженої зовнішньополітичної координації. З іншого боку, на практиці відносин північноамериканських країн майже немає двосторонніх угод, немає спільних регулюючих інститутів, подібних органам ЄС. Слабкість «інституціонального» запрацювала розвитку регіонального господарського комплексу перестав бути ознакою незрілості інтеграції, здійснювану у регіоні в вигляді закордонного виробництва американських ТНК, що посідає помітне місце у воспроизводственном процесі партнерів США — Канади та Мексики.

Как відомо, процеси господарського зближення протікають й у Азії, Африки та Латинській Америки. Там налічується понад 20 регіональних угруповань. Форми і медичну сфери співробітництву різноманітні, і все угруповання мають інтеграційний характер. У основі інтеграційних процесів в країнах лежить прагнення правлячих кіл об'єднати зусилля задля подолання економічної відсталості. Ліквідація тарифів серед економічних угруповань країн сприймається як одна з коштів індустріалізації. Регіональні об'єднання країн переслідують іноді мети економії іноземної валюти з допомогою клірингових союзов.

К числу регіональних угруповань, мають за своїм цілями інтеграційний характер, можна віднести Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАФТА), Андский пакт, Центральноамериканский загальний ринок (КАКМ), Асоціацію країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Загальний ринок південного конуса (Меркосур).

Подразделение світового господарства на інтеграційні угруповання надає суперечливе впливом геть процес інтернаціоналізації виробництва. Формування міжнародних економічних об'єд-нань і спілок сприяє розвитку виробничих зв’язків між країнами, які входять у них. Але водночас це дає перешкоди економічним відносин між країнами, які належать до різним угрупованням, призводить до концентрації товарних потоків всередині економічних об'єднань. Разом про те зрушення би в економічному становищі ряду країн у світовому господарстві, вища інтенсифікація їх економічних зв’язків кілька знижує їхню початкову зацікавленість підтримувати відносини головним чином блокової основі. Звідси їхня прагнення розширити рамки відносин, виходити контакти з іншими партіями самостійно, чи у складі всієї группировки.

В результаті цих процесів з’являються нові механізми відносин між окремими угрупованнями. Взаємини інтеграційних угруповань, торгових блоків і країн переважно охоплюють митну і через кредитну сфери. Так, ЄС проводить безмитну торгівлю продукцією обробній промисловості із країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). З іншого боку, укладено угоди по асоціацію із більшістю країн, раніше які входили на колоніальні імперії європейських метрополій, оформлені відносини двостороннього характеру із низкою угруповань країн й окремими государствами.

Помимо тенденції до формування об'єднань у вигляді митних спілок досить помітне місце у процесі господарського зближення окремих держав займають і асоціації країн-виробників і експортерів сировини, вільні економічні зоны.

Так, різні асоціації країн-виробників створювалися розвиваються в зв’язку з, що сировину грає найважливішу роль багатьох їх, досягаючи 4/5 експорту країн і, отже, будучи основним джерелом їх валютних надходжень. Ці асоціації створювали з метою протидії потужним ТНК, які проводили політику підтримки низькі ціни сировини. Право з їхньої освіта була підтверджено резолюціями Генеральної Асамблеї ООН.

Свободные економічні зони створюють у державах із різним рівнем економічного розвитку. На етапі їх кількість перевищує кілька сот.

Наиболее поширене розуміння вільної економічної зони як безмитної торгівлі та складської зони, яка, залишаючись частиною національної території, з місця зору фіскального режиму сприймається як які перебувають поза державних границ.

Самая характерна риса цих зон — відсутність жодних обмежень на діяльність іноземного капіталу і, перевести прибутків і капіталу. Вільна зона у найбільшою мірою відповідає потребам ТНК, оскільки приймаюча країна зазвичай забезпечує інфраструктуру, початкову підготовку робочої сили в, створює інші необхідні условия.

Таким чином, світові господарські взаємовідносини, які у інтернаціоналізації виробництва та інтеграції, викликали посилення взаємозв'язку окремих економік, формуванню цілісності світового хозяйства.

Список литературы

1. Гладков І.С. Економіка і світогосподарські зв’язку промислово розвинутих країн і країн: Учебно-справочное посібник. — М., 1996. — 108 с.

2. Рік планети: Політика. Економіка. Бізнес. Банки, Освіта. Вип. 1998 р. / РАН, Ин-т світової економіки та междунар. відносин. — М.: Республіка, 1998. — 671 с.

3.Друзик Я. С. Світова економіка досягне фінішу століття: Навчальний посібник. -Мн., 1997.— 415с.

4. Історія світової економіки. Господарські реформи 1920;1990 рр.: Навчальний посібник / О. Н. Маркова, М. С. Кривцова, О.С. Сирівців та інших., під ред. проф. О.Н. Маркової. — М., 1995. — 192 с.

5. Міжнародні економічних відносин. Інтеграція: Навчальний посібник для ву поклик/ Ю. О. Щербанин та інших. — М., 1997. — 128 с.

6. Світова економіка / Під ред. В.К. Ломакіна. — М., 1995. — 258 с.

7. Портер М. Міжнародна конкуренція / Пер. з анг. і передмову В.Д. Щетиніна. — М., 1993. -896с.

8. Спиридонов І.А. Світова економіка: Навчальний посібник. — М., 1998. — 256 с.

9. Хасбулатов Р. И. Світова економіка. — М., 1994. — 736 с.

10. Шреплер Х.-А. Міжнародні економічні організації: Довідник / Пер. С. А. Тюпаева, І.Н. Фомичева. — М.: Междунар. відносини, 1997. — 456 с.

11. Економіка: Підручник / Під ред. доц. О. С. Булатова. — М., 1997. — 816 с.

12. UNCTAD. Trade and Development Report, 1998. — N.Y., Geneva: UN, 1998. — 229 pp.

13. Бюлетень іноземної комерційної інформації. — 1998. — № 23, 45.

14. Бюлетень іноземної комерційної інформації. — 1999. — № 6, 10, 25, 28, 41.

15. Економіка життя й. — 1999. — № 4, січень, № 8, лютий, № 11, март.