Взаємодія людини й суспільства з природним середовищем, їхнього життя: сучасний стан, перспективи

Взаємодія людини й суспільства з природним середовищем, їхні життя: сучасний стан, перспективи

Контрольна робота.

Інститут управління природними ресурсами Коломия — 2001.

Нашій планеті за різними підрахунками від 4,5 до 5 млрд. років. У масштабах Всесвіту цей годину можна вважати миттю, але й нам, людей, що мешкають на цій планеті тепер, ці 5 млрд. роківце величезний проміжок години, який навіть важко собі уявити, не кажучи уже про ті, щоб зрозуміти його та сприйняти, як належне.

Центральна зірка нашої системи, наше Сонце — це звичайний жовтий карлик, зірка дуже ординарна й нічим не примітна. Розташована вона далеко від центру нашої Галактики, й сторонній спостерігач не звернув бі на неї ніякої уваги — просто ще одна зірка із мільярдів.

Навколо цієї зірки утворилася система із 9 планет, котрі обертаються навколо неї із різною швидкістю та на різних орбітах. Ну то і що? У галактиці безліч зірок із планетарним оточенням ! Так, усє вірно, якби не одне маленьке «але й» — на одній із цих планет з’явилося життя.

Звичайно, шлях розвитку життєвих форм від найпростіших молекул та клітин до сучасного біологічного різноманіття в живій природі був непростим та тернистим. Багато видів внаслідок еволюційного відбору були відкинуті природою та вимерли. Інші види продовжували успішно розвиватися, еволюціонувати та збільшуватися чисельно. У процесі еволюції у представників різних видів внаслідок пристосування до нестабільних умів довкілля змінювалася внутрішня будова, поведінка, з’являлися нові інстинкти та навички тощо.

Протягом свого існування та розвитку різні живі організми взаємодіяли одне із одним. Якщо для існування цим організмам був потрібен один й тієї ж природний ресурс, — смердоті об'єднувалися в групи та спільноти для користування цим ресурсом чи конкурували одне із одним … Відбувався процес поступового утворення біосфери у такому вигляді, який ми маємо на сьогоднішній день.

Процес еволюції біосфери йшов дуже повільними темпами. Потрібні були десятки чи навіть й сотні мільйонів років у тому, щоб одна частка змінився іншим. Інколи могло з’явитися відчуття, що еволюція зупинилася й біосфера землі не змінюється — настільки повільними були ці зміни. Алі приблизно 150 тис. років тому все змінилось: на планеті з’явилися давні люди, так звані неандертальці.

На мою думку, всю історію розвитку біосфери землі треба розділити на 2 періоди: годину, коли людини ще не існувало чи людей було б дуже мало, й годину, коли людина гордовито здійняла свою голову й, уявивши собі незалежною від природи, заявила про своє існування. По аналогії із християнською релігією можна було б б навіть створити відповідні позначення години: «before human being (b.h)» (до появи людини) та «after human being (a.h) (после появи людини)».

Звичайно, це жарт, але й у кожному жарті, як відомо, є краплина істини. У цьому випадку істина полягає у тому, що за останні 150−200 років свого існування людина перетворилась у найнебезпечнішу істоту, котра коли-небудь знаходила собі притулок на цій планеті.

Колись людство було б нечисельним й його негативний вплив на давкілля був мінімальним. Просто це був ще одна частка тварин, схожих на мавп, але й достатньо розумних, щоб виробляти із каміння та гілок примітивні знаряддя роботи та полювання (інколи навіть на подібних собі). Алі под годину льодовикового періоду внаслідок природного відбору вижили найсильніші, найрозумніші та найсміливіші особини, котрі потім стали пращурами тихий людей, які ми бачимо сьогодні довколо собі. За тисячі років свого існування фізично людина майже зовсім не змінилася. Навіть природний добір та еволюція не змінили людину. Людство не змінювало собі, воно та змінювало все НАВКОЛО СЕБЕ.

Людина з’явилася на світло, як частина природи, й тому її існування повністю від природи й залежить. Усе, що ми їмо й п'ємо, у що вдягаємось й де живемо, бере свій вухо у довколишньому середовищі, його природних ресурсах. Усі джерела отримання людиною необходимых їй матеріальних статків містяться в обєктах живої та неживої природи. Природні ресурси використовуються як засоби роботи й являють собою основу всіх матеріальних багатств людини та комфортного середовища її існування.

Прадавні люди усвідомлювали свою повну залежність від природи, розуміли свою беззахистність перед її стихіями й тому ставилися перед тим із повагою. Недарма колися природу щанобливо називали «матінко-природа», тім самим вважаючи собі покірним сином чи донькою цієї великої матері.

Але природа дала людині допитливий розум, вміння аналізувати, порівнювати та робити висновки. І чим понад людина отримувала знань про природу, її закони та механізми, тім могутнішою вон собі уявляла. Базуючись на отриманих знаннях та досвіді, людина будувала техногенне сус-пільство, техноцивілізацію, головною метою якої було б й є безтурботне її життя у комфортного, повністю простосованому до її потреб оточенні.

Тоді й почалося ті, що потім якщо гордовито назване «грандіозна технологічна революція». Ніхто не заперечує, що технічний прогрес приносити багато користі людству. Опанована енергія розщепленого атомного ядра, людина літає у космос та на найближчі планети, знайдено ліки від хвороб, котрі колися вважалися невиліковними, людина керує річками та прогнозує погоду, будує міста-мегаполіси та руйнує міські. Людина живе довше, харчується краще, дихає кондиційонованим повітрям … та невпинно збільшує свою чисельність. Звичайно, чим понад людей, тім понад одежі, харчів та ще багато чого їм потрібно. І не просто потрібно, а обовязково треба. Навіть в українських законах зазначено, що кожна людина має декларація про відповідний рівень життя та добробуту. Я міг бі навіть припустити, що головною метою існування держави, суспільства та цивілізації взагалі є забезпечення шкірного відповідним рівнем життя. Алі, як нам відомо, нічого із нічого не виникає, усе звідкись береться, а й у щось трансформується. Такий закон природи. Отож запитання: «Якщо людині потрібна їжа, залізо, дерево чи вугілля, то звідки це усє взяти? З повітря? «. Відповідь проста й всім нам відома: «У природи взяти, а де ж ще !». Так було б, є й якщо завжди. Бо так вкарбовано в людській свідомості: людина-споживач, користувач та перетворювач.

Мабуть, багато хто ще памятає тих часи, коли в свідомість шкірного мешканця 1/6 частини суші, шкірного громадянина СРСР пропаганда насаджувала думку про ті, що людина — це володар природи, який повинан піти й взяти від природи усе можливе. «.Ми не повинні чекати подарунків від природи. Піти й забрати у природи усє, що нам потрібно — вісь наше заподіяння.» Колі на якійсь із річок починали будувати чергову ГЕС, тоді з’являлися гаснула типу: «Всі на боротьбу із …(назва річки)» чи «Приборкаємо непокірну стихію». Це ж рівноцінно заклику: «Усі на боротьбу із природою» !

Людина — володар, споживач, але й який споживач? Раціональний, розумний, дбайливий, накінець? Якщо ти розумний споживач, то ти не лише будеш забирати щось, але й і обовязково будеш це повертати, якось компенсувати витрачене, бо воно та не бездонне. Старі люди знають, що ніколи не треба повністю вичерпувати колодязь. Требо облишити трохи води, й, із годиною, колодязь знову стані повним. Природа працює за тім самим принципом.

Але споживацька свідомість сильніша: требе відібрати у природи усє, не так на негативні наслідки такого природокористування. Треба забезпечити собі сьогодні, а про майбутнє подбають нащадки. Немає чого хвилюватися, бо ж природні ресурси невичерпні.

Ось котра вон, людина сучасності: нераціональний та егоцентричний користувач, впевнений у нескінченності природних ресурсів. Алі уже тепер доведено, що усі ресурси вичерпні, навіть тих, котрі колися такими не вважалися).

Тому і годі сподіватися, що людина із такою свідомістю якщо замислюватися над негативними екологічними наслідками своєї діяльності.

В процесі природокористування людство щорічно переміщує на нашій плаíåò³ á³ëьше 4 трлн. т речовини, створює тисячі нових хімічних сполук, більшість із які не включаєьтся в кругообіг речовин й накопичується в біосфері, забруднюючи її. Внаслідок промислової діяльності відбувається забруднення природного середовища, зменшується рівень сонячної радіації над великими географічними регіонами.

На шкода, будь-яка діяльність людини так чи інакше пов’язана із забрудненням навколишнього середовища. Людство уже із початку свого існування поступово нарощувало свій антропогенний тиск на природу, а останні 80 — 100 років цей тиск досяг максимуму. Суспільство уже досить довго балансує на межі екологічної катастрофи нечуваних масштабів, лише якимось дивом уникаючи останньої.

Навколишнє середовище, а особливо його головний компонент — геологічне середовище (верхня частина літосфери, в межах якої формується мінеральна основа біосфери), інтенсивно змінюється. Техногенний тиск людини із годиною все збільшується й набуває все ширшого просторового діапазону, від нижнього прошарку атмосфери до проникнення в літосферу упродовж десятків кілометрів в глибину. Геологічне середовище виступає в ролі «депо» забруднюючих речовин, а його складові: грунти, породи зони аерації та мінерального живлення рослин, донні відклади, гірські породи, поверхневі та підземні води накопичують забруднюючі речовини у різних формах й із годиною фіксують антропогенні зміни довкілля. Зростаючий техногенний тиск діяльності людини викликає неухильне погіршення екологічних параметрів довкілля. У першу чергу, це погіршення формується внаслідок щорічного надходження у повітря, поверхневі водойми, грунтові води, грунти повітряних викидів промислових підприємств та теплових електростанцій, стоків промислових вод. Потужним джерелом погіршення еколого-геохімічної обстановки є хімізація земель при сільськогосподарській діяльності, що зумовлює надходження нітритів й пестицидів навіть у підземні води. Значні зміни відбуваються под впливом площинних інженерних систем, якими є промислово-міські агломерації та територіально-виробничі комплекси. Масштабне порушення рівноваги верхнього кулі порід літосфери відбувається под впливом гірничих робіт, промислової та міської забудови, надлишкового зарегулювання поверхневого стоку. Утворення водосховищ промислових вод призводить до накопиченням величезних водних мас, що, на свій чергу активізує розвиток таких екзогенних процесів, як зсуви, осідання й провали, підтоплення та ін.

Таким чином, забруднення навколишнього середовища є результатом антропогенної діяльності людини й знаходиться в прямій залежності від розвитку певних галузей промисловості та сільського господарства країни .

Не хочу бути голослівним у своїх твердженнях й наведу приклад того, як розробка родовищ залізної рудій на Криворізькому залізорудному басейні України негативно впливає на стан довкілля.

Але спочатку у кількох словах охарактеризую екологічне становище на Україні.

В 70 — 80-х роках в Україні склалася катастрофічна екологічна ситуація. Україна складала усього 2,7% територї СРСР, але й тут було б зосереджено майже 25% його мінерально-сировинної бази. Підприємства гірничовидобувної, збагачувальної, переробної та важкої промисловості, що розташовані на територї України, давали 23% від загального об'єму забруднення по всьому СРСР. До зони екологічного лиха потрапило 15% територї України. У атмосферу міст щороку викидалось 22 млн. т шкідливих для людини хімічних речовин та сполук.

Непродумана індустріалізація Нижньої Наддніпрянщини та Донбасу, широке спорудження штучних морів на Дніпрі доповнилось в 70−80 рокта спорудженням мережі атомних електростанцій в безпосередній близькості до великих міст. Екстенсивне ведення промисловості, злочинна безпечність вищого керівництва країни призвели до жахливого забруднення повітря, особливо в містах — промислових гігантах. Серед міст СРСР із найбільш високим рівнем забруднення атмосфери кожне п’яте було б розташоване на Україні: Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Донецьк, Запоріжжя, Кривий Ріг, Маріуполь тощо. До цих гігантів можна додати ще Нікополь, Горлівку, Стаханов, Миколаїв та ще сотні середніх й дрібних міст та селищ України.

Екологічна обстановка катастрофічно погіршилася после вибуху 26 апреля 1986 року четвертого енергоблоку не Чорнобильській АЕС. Аварія призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного опромінення тисяч людей, масового переселення жителів забруднених районів в інші реґіони республіки.

Сьогодні Україна вимушена витрачати за різними оцінками від 15 — до 20% свого валового національного прибутку на вирішення питань, пов’язаних із погіршенням екологічного стану. І тому зрозуміло, що головним завданням України на сучасному етапі розвитку є вирішення, повне чи часткове, своїх екологічних негараздів. По суті, це запитання виживання України та її народу.

До виникнення серйозних екологічних проблем призвів розвиток видобувної промисловості України, Яка за радянських часів досягла величезних масштабів. Особливо розмаху за часів СРСР набув видобуток залізних руд, 46% загального видобутку які припадало на Україну.

Наша країна відзначається дуже великими покладами якісної залізовмісної сировини. Це переважно метаморфічні рудій докембрійської формації (гематито-мартитові, магнетитові), а також осадкові (бурі залізняки). Перші приурочені до Українського кристалічного щита. На територї України зосереджено, як уже відмічалося, 31% розвіданих руд колишнього СРСР, у тому числі близько 20% багатих.

Загальні запаси залізних рід України оцінюються в 27,4 млрд. т і складаються із багатих (1,9 млрд. т), а також более бідних залізистих кварцитів (24,1) та бурих залізняків.

Найбільші поклади залізних руд в Україні розташовано в Криворізькому басейні. Він є найпотужнішим в Україні: загальні його запаси оцінюються в 18,7 млрд. т, на його територї розташовані 60 із 83 родовищ залізних руд нашої країни. Крім того, він характеризується набором супутніх корисних копалин, подібним до інших залізорудних районів: Кременчуцького, Білозерського та Керченського. І тому, відповідно до своїх масштабів та запасів, Криворізький залізорудний басейн справляє найбільший екологічний тиск на навколишнє середовище цого району.

Загально відомо, що основу мінерально-сировинної бази Кривбасу складають й найбільше промислове значення мають багаті залізні рудій (смердоті використовуються без збагачення), магнетити та окислені залізисті кварцити. Багаті рудій (вміст заліза 44 — 48%) майже не мають шкідливих домішок й розробляються шахтним способом. На початку експлуатації басейну із його надр було б видобуто близько 6 млрд. т. рудій. На початку 90-х років функціонувало 17 шахт, 5 потужних гірничо-збагачувальних комбінатів (ГЗК-ів), котрі обслуговують 10 кар'єрів. Залізні рудій виходять на поверхню та залягають на глибинах понад 2,5 км. Високоякісні рудій (із 50−60%-м вмістом заліза) видобуваються шахтним способом, відбувається також відкритий видобуток более бідних руд із вмістом заліза в 35−40%. Алі, на шкода, родовища розташовані занадто сконцентровано, що значно підсилює негативний вплив залізовидобувної промисловості на довкілля.

Екологічні проблеми, викликані гірничовидобувною діяльністю мають комплексний характер. Комплексність пояснюється тім, що поширення забруднюючих речовин віюбувається усіма головними шляхами: повітряним (под годину дроблення, збагачення породи, складування відходів) й водним (под годину водовідведення із шахт, стоків із шламосховищ та технологічних стоків при збагаченні).

Крім того, Кривбас — найбільший залізорудний басейн в Україні. На сьогодні в Кривбасі діють: 20 експлуатаційних шахт, 3 дренажних комплекси, 6 гірничо-збагачувальних комбінатів (ГЗК) із найбільшими в Україні кар'єрами та численні кар'єри по видобутку будматеріалів та інших корисних копалин.

Дев’ять величезних залізовидобувних кар'єрів та множина менших, загальною площею понад 100 кв. км, значно зменшують захисні властивості середовища. У місцях їхні розташування разом з спотворенням природного рельєфу виникають від'ємні схилові явища — відвали, зсуви, площинні й лінійні ерозії. Групові вибухи в кар'єрах є одним з найбільш інтенсивних джерел забруднення атмосферного повітря району на площі радіусом біля 100 км й понад. Агломераційне виробництво ГЗКІв у значній мірі підвищує концентрацію в атмосфері сірчаного газу, оксиду вуглецю та пилку, який вміщує окисли заліза, марганцю, магнію, кальцію, алюмінію, кремнезему, титану, ванадію, фосфору та інших елементів.

Зони обвалення шахтних полів займають біля 100 км. кв; відвали розкривних порід й некондиційних залізних руд із кар'єрів та шахт — понад 200 кв. км. Останні займають дорогоцінні орні землі, акумулюють значні об'єми атмосферних опадів, що призводить до підтоплення прилеглих ділянок, розвинення зсувів та інших екзогенних процесів. Відвали розкривних порід піддаються вітровій ерозії, що спричиняє пилові бурі та хімічне забруднення грунтів та поверхневих вод.

Дуже актуальною є проблема скиду, утилізації та захоронення високомінералізованих шахтних вод, щорічна відкачка які у ставки-накопичувачі становить понад 40 млн.куб.м. Вміст солей у яких коливається в інтервалі 4,5 — 23 г/л, а загальна площа водойм — приблизно 100 кв. км. Результатом дії цого антропогенного навантаження на довкілля є підтоплення значної площі промислово-міської агломерації та прилеглих територій, що складає понад 500 кв. км. Головною причиною забруднення поверхневих та підземних вод є недосконалість сховищ мінералізованих вод, в результаті чого відбуваються інфільтраційні втрати рідкої фази із наступним забрудненням порід зони аерації, а потім й підземних вод солями (SO4, NH4, NO2 та інші). Від осередків забруднення токсичні компоненти мігрують у підземні води як по водоносному обрію, то й по вертикалі. Наявність двох водотривких горизонтів (червоно-бурі та київські глини), в багатьох місцях потужністю 3−10 метрів, затримує забруднюючі речовини, але й в тихий місцях, де ці горизонти відсутні формуються ореоли забруднення підземних вод.

Необхідною умовою видобутку залізних руд із великих глибин є осушення водоносних горизонтів, бо підземні води не дозволяють прокладати шахти на глибинах понад 1300 м, загрожуючи затопленням. Алі інтенсивна відкачка підземних вод призвела до виникнення потужної (понад 1000м) депресивної воронки, Яка обумовлює виникнення цілої низькі негативних техногенних процесів, таких як стиснення грунтів, осідання поверхні тощо.

Аналіз стану природного середовища Кривбасу, погіршення якого зумовлене діяльністю гірничовидобувної галузі, дозволяє зробити висновки, що найбільш потужні й інтенсивні джерела забруднення довкілля пов’язані із наступними міграційними потоками:

пилові викиди, котрі виникають под годину видобутку руд відкритим шляхом, забруднюють атмосферу й створюють потужні геохімічні аномалії в грунтах;

дефляція й розмивання хвостовищ збагачувальних фабрик та відвалів розкривних порід, котрі створюють інтенсивні потоки розсіяння в водних системах й локальні ореоли в грунті;

стік високомінералізованих вод із підземних гірничих виробок й кар'єрів, котрі зумовлюють інтенсивні й потужні потоки розсіяння в водних системах;

стічні води збагачувальних фабрик после очисних споруд, котрі забруднюють водні екосистеми;

розсіяння рудного компоненту при транспортуванні, яку створює ореоли забруднення грунтів;

організовані й неорганізовані викиди у повітря при збагачувальному циклі;

природні геохімічні аномалії (ореоли розсіяння в грунтах та поверхневих водах), гідрохімічні аномалії в підземних водах;

екзогенні процеси (зсуви, осідання, провали, підтоплення тощо).

Наслідками діяльності цих міграційних потоків є забруднення 3 основних складових довкілля: атмосфери, грунту, поверхневих й підземних вод та виникнення антропогенних форм рельєфу.

Порівнюючи небезпеку забруднення повітря, водостоків, водойм й грунтів, необхідно врахувати не лише абсолютну кількість й відносну концентрацію забруднюючих речовин в цих середовищах, а й засвоєння їхнього живими організмами, надходження забруднюючих речовин у системи життєзабезпечення (їжу, повітря, питну воду). Усі це зумовлено особливостями міграції хімічних елементів в техногенних ландшафтно-геохімічних комплексах й потребує комплексного вивчення.

Оцінюючи загальну картину забруднення довкілля необхідно приймати до уваги наступне:

забруднення (за виключенням вуглекислого газу) у повітрі не нагромаджується, тоді як у водних системах й грунтах воно та може діяти тривалий час;

воду можна очистити перед вживанням, тоді як повітря й грунти нереально;

забруднення викидами й стоками є розсіяним, а забруднення твердими відходами — локалізовано;

грунти є багатолітнім (десятки-сотні років) депонентом забруднення.

Отож, в результаті аналізу стану Криворізького залізорудного басейну я дійшов висновку, що його треба вважати незадовільним й він потребує докорінного покращання. Звичайно, сьогодні наша країна знаходиться в скрутному економічному становищі й наш уряд докладає всіх зусиль для подолання всіх економічних негараздів та виведення суспільства на рівень стабільного розвитку та процвітання. Тож зрозуміло ті, що, хоча офіційно запитання подолання екологічних негараздів у Україні вважається одним із найприорітетніших, на самом деле ж екології тепер приділяється недостатньо уваги. Алі якщо ми збираємося жити не лише сьогоднішнім днем, а й хочемо забезпечити своїм дітям гідне майбутнє, питанням екології треба надати першочергового значення.

Ось чому я вирішив зверни екологію своєю майбутньою спеціальністю. На мою думку еколог — шляхетна й шанована професія. як лікар, що піклується про хворе людське тіло, чи психіатр, що дікує хвору людську душу, еколог, на свій чергу, лікує хворе тіло та душу природи.

В Україні багато екологічних проблем, й кожна із них є легкою й потребує чимало зусиль для свого вирішення. І, як еколог, я буду намагатися зробити свій внесок у подолання екологічної кризи в Україні.

Список литературы

Інформаційний бюлетень про стан геологічного середовища України за 1991р. — Київ, 1992.

Лазаренко Є. К., Гершойг Ю. Г., Бучинская Н.І. та інших. Мінералогія Криворізького басейна. Наук.думка., Київ, 1977, 544 с.

Михайлов А. М. Охорона навколишнього середовища про розробці родовищ відкритим способом. — М., Надра, 1981.