Экономика СРСР після Другої світової войны

Міністерство спільного освітнього і професійного образования.

Російської Федерации.

Ульяновський державний технічний университет.

Кафедра вітчизняної минуле й культуры.

РЕФЕРАТ.

Тема: «Економіка СРСР після Другої Світовий войны».

Упорядник: Сафронов У. А.

Керівник: Осипов З. В.

Оценка:

Підпис керівника реферата.

Ульянівськ 2003.

План.

1. Стан економіки СРСР по закінченні войны.

2. Відновлення промисловості, переозброєння армии.

3. Економічні дискусії 1945;1946 г.

4. Грошова реформа 1947 року й розвиток внутрішньої торговли.

5. Проблеми та труднощі аграрного сектора.

6. Недоліки адміністративно-командних методів управління народним хозяйством.

Заключение

.

Список використовуваної литературы.

У житті радянської держави після перемоги у Великої Вітчизняної війні та капітуляції Японії 3 вересня 1945 р. почався зовсім нове етап. У 1945 р. Перемога породила у народі сподівання краще життя, ослаблення преса тоталітарної держави на особистість. Відкривалася потенційна можливість змін у політичному режимі, економіці, культуре.

" Демократичному імпульсу «війни, проте, протистояла всю силу створеної Сталіним Системи. Її позиції як були ослаблені у роки війни, але, здавалося, ще більше зміцніли в післявоєнний період. Навіть сама перемога у війні ототожнювалася у масовій свідомості з перемогою тоталітарного режиму. Боротьба демократичної та тоталітарної тенденції ставала у тих умовах лейтмотивом громадського развития.

Радянський Союз перед був переможну, але цілком зруйновану країну. Щоб виграти найбільшу у історії війну, довелося понести втрати, що втрати ворога та взагалі втрати будь-який нації у війні. Тільки зусиллями мільйонів можна було підняти з руїн зруйноване місто, заводи, відновити інфраструктуру. Цей період неспроможна не хвилювати нас — громадян сьогоднішньої России.

Працюючи мною розглянутий матеріал різних авторів — як погляд наших істориків, а й зарубіжних исследователей.

Книжка англійського історика Джеффрі Хоскинга «Історія Радянського Союзу. 1917;1991» — це об'єктивний огляд історії колись могутнього держави, погляд поверх бар'єрів, встановлених у свідомості. У роботі наголос робиться на соціально-політичний аспект суспільства. Повоєнний період (1945;1953), на думку автора, період встановленого тоталітаризму, час одноосібного сталінського правління, коли економіка і політика були нероздільні. Цю роботу відрізняють простота викладу і безліч фактов.

Підручник «Історія СРСР» (написаний 1990 року під керівництвом У. П. Островського) — перше офіційне навчальних посібників початку епохи «перебудови» у якому відкрито, висвітлювалися маловідомі події нашої історії, насамперед советской.

Монограма Сергія Кара-Мурзы «Історія радянської держави та права» свіжий погляд в розвитку радянської держави. Робота критично наближається до розгляду життя радянської держави в післявоєнний період. З. Кара-Мурза не безпідставно вважає всі роки нерозривним цілим, в протягом якого країна та суспільство переборювало спадщина войны.

Підручник Тимошиной Т. М «Економічна історія Росії» розкриває економічні наслідки Великої Великої Вітчизняної війни для радянського держави, показує розвиток народного господарства СРСР після Великої Великої Вітчизняної війни, процеси, які у державі і суспільстві в період із 1945 по 1953 гг.

1. Стан економіки СРСР по закінченні войны.

Перемога над фашизмом дісталася СРСР дорогою ціною. Військовий ураган кілька років вирував основними районами найрозвиненішої частини Радянського Союзу. Удару зазнали більшість промислових центрів на європейській частині країни. У полум’я війни виявилися і всі основні житниці — Україна, Північний Кавказ, значної частини Поволжя. Зруйноване була така багато, що відновлення могло зайняти багато років, або навіть десятилетия.

Війна обернулася для СРСР величезними людськими і матеріальними втратами. Вона забрала майже 27 млн. людей. Було зруйновано 1710 міст і селищ міського типу, знищено 70 тис. сіл й сіл, підірвано і виведене з експлуатації 31 850 заводів і фабрик, 1135 шахт, 65 тис. км залізничних колій. Посівні площі скоротилися на 36,8 млн. га. Країна втратила приблизно третину своєї національної богатства.

У разі переходу від «війни до світу стали питання шляхах її подальшого розвитку економіки нашої країни, про її структурі та системи управління. Йшлося як про конверсії військового виробництва, а й доцільність збереження сформованій моделі економіки. Багато в чому вона в умовах надзвичайної обстановки тридцятих років. Війна ще більше посилила цю «надзвичайність» характеру економіки та наклали відбиток їхньому структуру і системи організації. Роки війни виявили сильні риси що існувала моделі економіки, і зокрема, дуже високі мобілізаційні можливості, здатність у потрібний стислі терміни налагодити масове виробництво висококласного озброєння й забезпечити необхідними ресурсами армію, ВПК з допомогою перенапруги інших секторів економіки. Та почалася війна також із всієї силою підкреслила і слабкості радянської економіки: високий питому вагу ручної праці, низькі продуктивність і якість невоєнній продукції. Те, було терпимо у мирний, довоєнний час, тепер вимагало кардинального решения.

Повоєнний період зажадав перебудувати тип роботи державних органів на вирішення двох суперечливих завдань: конверсії величезного военнопромислового комплексу, що склався під час війни, з єдиною метою найшвидкіснішої модернізації господарства; створення двох принципово нових систем зброї, які гарантують безпеку країни — ядерної зброї та невразливих коштів його постачання (балістичних ракет). Робота значної частини відомств стала об'єднуватись у міжгалузеві цільові програми. То справді був якісно новий тип управління, хоча змінювалася й не так структура органів, скільки функції. Ці зміни менше помітні, ніж структурні, але держава є система, та інформаційний процес у ній щонайменше важливий, ніж структура.

Конверсія військової промисловості було проведено швидко, підвищивши технічний рівень цивільних галузей (і тим самим, дозволивши потім можливість перейти до створення нових військових виробництв). Наркомат боєприпасів був перебудований до Наркомату сільськогосподарського машинобудування тощо. (в 1946 р. наркомати почали йменуватися министерствами).

Через війну масову евакуацію промисловості Схід і руйнувань під час окупації і бойових дій на європейській частині 32 тис. промислових підприємств дуже змінилася економічна географія країни. Відразу після війни почалася відповідна реорганізація системи управління — до нього поруч із галузевим стали вводити територіальний принцип. Сенс був у наближенні органів управління до підприємств, навіщо відбувалося розукрупнення міністерств: в часи війни їх було 25, а 1947 р. стало 34. Наприклад, вуглевидобутком стали тепер управляти Наркомат вугільної промисловості західних районів і Наркомат вугільної промисловості східних районів. Аналогічно був Наркомат нафтової промышленности.

І на цій хвилі серед господарських керівників, економістів стали з’являтися прагнення до реорганізації системи управління економікою, до пом’якшенню тих її сторін, що стримували ініціативу і самостійність підприємств, і зокрема, до послаблення пут сверхцентрализации.

Пояснення подібних настроїв можна шукати у тому обстановці, яка склалася в часи війни. Економіка країни в часи війни, побут населення, організація роботи місцевих органів влади придбали своєрідні риси. З перекладом роботи основних галузей промисловості задля забезпечення потреб фронту, різко скоротився випуск мирної продукції забезпеченням життя населення, постачанням його найнеобхіднішими товарами і послугами стали займатися переважно місцева влада, організовуючи дрібне виробництво, привертаючи до випуску необхідних товарів кустарів і ремісників. У результаті розвинулася кустарна промисловість, пожвавилася приватна торгівля але тільки продуктами харчування, але промисловими товарами. Централізованим ж постачанням була охоплена лише невелика частина населения.

Війна привчила до визначеної самостійності ініціативи багатьох керівників всіх рівнів. Після закінчення війни місцева влада роблять спроби розгорнути виробництво товарів населенню не тільки на дрібних кустарних майстерень, а й у великих заводах, підлеглих безпосередньо центральним міністерствам. Рада Міністрів Російської Федерації разом із керівництвом Ленінградській області за в 1947 р організували у місті ярмарок, де підприємства як Росії, а й України, Білорусі, Казахстану та інших республік, продавали непотрібні їм матеріали. Ярмарок відкрила встановлення самостійних економічних перетинів поміж промисловими підприємствами минаючи центр. Вона, у відомої мері сприяла розширенню сфери дій ринкових відносин (кілька років організатори цієї ярмарки поплатилися своїм життям за виявлену инициативу).

Надії на перетворення на сфері управління економікою виявилися нездійсненними. З кінця 40-х років було взято курс — на посилення колишніх адміністративно-командних діянь, надалі розвиток що існувала моделі экономики.

Вирішальною стала позиція Сталіна — всі спроби змін у цій галузі наштовхувалися з його імперські амбіції. Через війну радянська економіка поверталася до милитаристической моделі з усіма властивими їй недостатками.

Також у цей період постало питання: що таке радянська система господарства (вона називалася соціалізм, але ці - суто умовний поняття, не відповідальна питанням). До закінчення життя ставила настільки чіткі та термінові завдання, що великий потреби у теорії був. Тепер було зрозуміти сенс плану, товару, від грошей і ринку на економіці СССР.

До відновленню господарства країна приступила ще рік війни, як у 1943 г. було ухвалено спеціальну партийно-правительственное постанову «Про негайних заходів з відновленню господарства за районах, звільнених від німецької окупації «. Колосальними зусиллями совєтського люду до кінця війни у цих районах вдалося відновити промислового виробництва на третина жіночої рівня 1940 р. Звільнені райони в 1944 р. дали більше половини загальнодержавних заготовок зерна, чверть худоби і птиці, близько третини молочних продуктов.

Але як центральна завдання відновлення виникла країною лише по закінченні войны.

Наприкінці травня 1945 р. Державний Комітет Оборони ухвалив перевести частина оборонних підприємств на випуск товарів населенню. Трохи згодом було ухвалено Закон про демобілізації тринадцяти вікових груп особового складу армії. Ці постанови ознаменували розпочатий перехід Радянського Союзу до мирному будівництва. У вересні 1945 р. було скасовано ДКО. Усі функції управлінню країною зосереджені руках Ради Народних Комісарів (у березні 1946 р. перетворений на Рада міністрів СССР).

Було здійснено заходи, створені задля поновлення нормального праці в підприємствах і установах. Скасовувалися обов’язкові понаднормові роботи, відбудовувалося 8-годинний робочого дня і щорічні оплачувані відпустки. Був розглянутий бюджет на III і IV квартали 1945 р. і 1946 рік. Скорочувалися асигнування на військові потреби і збільшувалися Витрати розвиток цивільних галузей економіки. Перебудова народного господарства і життя з умов мирного часу завершили ще основному 1946 р. У тому 1946 р. у Верховну раду СРСР затвердив план поновлення і розвитку народного господарства на 1946;1950 рр. Основна завдання п’ятирічного плану в тому, щоб відновити райони країни, котрі піддавалися окупації, досягти рівня розвитку в промисловості й сільського господарства, та був перевершити їх. План передбачав першочергове розвиток галузей важку й оборонної промисловості. Сюди направлялися значні кошти, матеріальні і працю. Намічалися часом з’являтимуться нові вугільних районів, розширення металургійної бази Сході країни. Однією з умов виконання планових завдань висувалось максимальне використання науково-технічного прогресса.

1946 рік став найбільш важким в повоєнному розвитку промисловості. Для перемикання підприємств на випуск громадянської продукції змінювалися технологія виробництва, створювалося нове обладнання, велася перепідготовка кадрів. Відповідно до п’ятирічним планом розгорнулися відновні роботи в Україні, у Білорусі, Молдавії. Відроджувалася вугільна промисловість Донбасу. Була відновлено «Запоріжсталь», став до ладу Дніпрогес. Одночасно велося будівництво нові й реконструкція діючих заводів і фабрик. За п’ятиріччя було відновлено і знову споруджено понад 6,2 тис. промислових предприятий.1 Особливо багато уваги було приділено розвитку металургії, машинобудування, паливно-енергетичного і військово-промислового комплексів. Закладено основи атомної енергетики, і радіоелектронної промисловості. Нові гіганти індустрії виникли на Уралі, у Сибіру, в республіках Закавказзя Середньої Азії (Усть-Каменогорський свинцово-цинковый комбінат, Кутаїський автомобільний завод). Вступив до ладу перший країні далекий газопровід Саратов — Москва. Почали діяти Рыбинская і Сухумская гидроэлектростанции.

Підприємства оснащували новою технологією. Збільшилася механізація трудомістких процесів у чорній металургії й вугільної промисловості. Продовжилася електрифікація виробництва. Электровооруженность праці промисловості до кінця п’ятирічки у півтора рази перевершила рівень 1940 г.

А роботи з відновленню промисловості були переважно завершено 1948 р. На окремих підприємствах металургії вони тривали й у початку 1950;х років. Масовий виробничий героїзм совєтського люду, що вилився у численних трудових починах (впровадження швидкісних методів роботи, рух за економію металу і високе якість продукції, рух багатоверстатників та інших.), сприяв успішному виконання планових завдань. Наприкінці п’ятирічки рівень промислового виробництва на 73% перевищив довоєнний. Проте пріоритетне розвиток важкої індустрії, перерозподіл на її користь коштів з легкої і харчової галузей сприяли подальшої деформації структури промисловості, у бік збільшення виробництва групи «А».

Відновлення в промисловості й транспорту, нове індустріальне будівництво призвели й до зростання чисельності робочого класса.

Після закінчення війни країна у розрусі, і гостро постало питання вибору шляху господарського розвитку. Альтернативою міг би стати ринкові реформи, але існуюча політична система має не була готова цьому кроку. Директивна економіка досі зберігала той мобілізаційний характер, який був притаманний їй у роки перших п’ятирічок й раніше війни. Мільйони людей організовано направлялися На оновлення Дніпрогесу, металургійних заводів Криворіжжя, шахт Донбасу, і навіть на будівництво нових заводів, гідроелектростанцій і т.д.

Розвиток економіки СРСР впирав у її надмірну централізацію. Усі економічні питання, великі та малі, вирішувалися лише у центрі, а місцеві господарські органи були суворо обмежені у вирішенні будь-яких справ. Основні матеріальні і грошові ресурси, необхідних виконання планових завдань, розподілялися через дуже багато бюрократичних інстанцій. Відомча роз'єднаність, безгосподарність і безладдя призводили до постійним простоїв з виробництва, штурмівщині, величезним матеріальним недоліків, абсурдним транспортним перевезенням з краю на край неосяжної страны.

Радянський Союз перед одержав з Німеччини репарації у сумі 4,3 млрд. дол. За рахунок репарацій з Німеччини та інших переможених країн Радянський Союз перед вивозилося устаткування, навіть цілі заводські комплекси. Проте до пуття розпорядитися цим багатством радянська економіка не змогла через загальної безгосподарності, а цінне устаткування, верстати тощо. поступово перетворювалися на металобрухт. У трудилися 1,5 млн. німецьких і 0,5 млн. японських військовополонених. З іншого боку, у системі ГУЛАГ у період утримувалося приблизно 8−9 млн. ув’язнених, чия праця мало оплачивался.

Розмежування світу на два ворожих табору мало негативні наслідки для економіки нашої країни. З 1945 по 1950 р. на 35% скоротився зовнішньоторговельний зворот із західними країнами, що помітно позначалося на радянської економіці, позбавленої нової техніки і передових технологій. Ось чому середині 1950;х рр. Радянський Союз перед виявився перед необхідністю глибоких соціально-економічних і розширення політичних змін. Оскільки шлях прогресивних змін політичного характеру був заблокований, сузившись до можливих (і те невідь що серйозних) поправок до лібералізації, найбільш конструктивні ідеї, які у перші повоєнні роки, стосувалися не політики, а сфери економіки. Центральний Комітет ВКП (б) розглядав різні пропозиції економістів з цього приводу. У тому числі - рукопис «Повоєнна вітчизняна економіка», що належить С. Д. Александеру. Суть його пропозицій зводилася до наступного: перетворення державних підприємств у акціонерні чи пайові товариства, у яких власниками акцій виступають самі робітники і службовці, керує ж повноважний виборний рада акціонерів; децентралізація постачання підприємств сировиною і матеріалами шляхом створення районних лікарнях та обласних промснабов замість снабсбытов при наркоматах і главках; скасування системи госзаготовок сільськогосподарської продукції, надання колгоспам і радгоспам право вільної продажу над ринком; реформа грошової системи з урахуванням золотого паритету; ліквідація державної торгівлі, і передача її функцій торговим кооперативах і пайовим товариществам.

Ці ідеї так можна трактувати підвалинами новою економічною моделі, побудованої за принципами ринку виробництва і часткового роздержавлення економіки, — дуже сміливою та використання прогресивної на той час. Щоправда, ідеям С. Д. Александера довелося піти стопами інших радикальних проектів, вони належали до категорії «шкідливих» і списані в «архив».

Центр, попри відомі коливання, в принципових питаннях, що стосуються основ побудови економічної і політичною моделей розвитку, зберігав стійку відданість колишньому курсу. Тому центр був сприйнятливий тільки в тим ідеям, які торкалися основ несучою конструкції, тобто. не здійснювали замах на виняткову роль держави у питаннях управління, фінансового забезпечення, контролю та не суперечили головним постулатам идеологии.

За дотримання цих умов номенклатуру було готова погодитися на реформи, у певних межах, далі яких вона могло йтися і, не хотіла йти. У результаті реформ потрібно було реорганізувати чи скасувати систему ГУЛАГу, стимулювати розвиток аграрного сектору економіки, провести перетворення на соціальної сфери, знизити напруга постійної «мобилизационности» у вирішенні господарських труднощів і у пошуках внутрішніх і зовнішніх врагов.

Політичні зміни у СРСР вимагалося закріпити змінами й у економіці. Виступаючи у серпні 1953 р. сесія Верховної ради СРСР, Г. М. Маленков чітко сформулював основних напрямів економічної політики: різкому зростанню виробництва товарів народного споживання, великі інвестиції у галузі легку промисловість. Такий корінний поворот, начебто, назавжди мав змінити принципові орієнтири розвитку радянської економіки, усталені попередніми десятилетия.

Але це, засвідчує історія розвитку, цього не сталося. Після війни кілька разів проводилися різні адміністративні реформи, але де вони не вносили корінних змін — у сутність планово-адміністративної системи. У середині п’ятдесятих років було вжито спроби відмовитися від застосування мобілізаційних заходів під час вирішення господарських проблем. Кілька років тому зрозуміли, що це завдання є нерозв’язною для радянської економіки, оскільки економічні стимули розвитку були несумісними з командної системою. Як і раніше потрібно було орга-нізовувати маси людей до виконання проектів. Для прикладу можна навести заклики до молоді брати участь у освоєнні цілини, в спорудженні грандіозних «будівель комунізму» у Сибіру і Далекому Востоке.

Як приклад невідь що продуманої реформи можна навести спробу перебудувати управління з територіальному ознакою (1957). У результаті цієї реформи було скасовано багато галузеві союзні міністерства, а замість з’явилися територіальні поради народного господарства (совнархозы). Не було порушено даної перебудовою лише міністерства, ведавшие військовим виробництвом, міністерство оборони, іноземних державах та внутрішніх справ України та деяких інших. Отже, була спроба децентралізації управления.

Загалом у країні було створено 105 економічних адміністративних районів, зокрема 70 в РРФСР, 11 — в Україні, 9 — у Казахстані, 4 — в Узбекистані, а інших республіках — за одним совнархозу. У функціях Держплану СРСР залишилася тільки загальне планування і координація територіальногалузевих планів, розподіл між союзними республіками найважливіших фондов.

Перші результати реформи управління було цілком успішними. Так, вже в 1958 р., тобто. за рік після його початку, приріст національного доходу становив 12,4% (проти 7% в 1957). Зросли масштаби виробничої спеціалізації і міжгалузевого кооперування, прискорився процес створення і впровадження нової техніки у виробництві. Але, на думку фахівців, отриманий ефект — слідство як самої перебудови. Річ й тому, що у певний період підприємства опинилися «безгоспними» (коли міністерства фактично не функціонували, а совнархозы ще сформувалися), і у цей період вони почали працювати помітно продуктивніше, не відчуваючи ніяке керівництво «згори». Але щойно склалася нову систему управління, колишні негативні явища у економіці стали посилюватися. Понад те, з’явилися нові моменти: місництво, більш жорстке адміністрування, постійно зросла «своя», місцева бюрократия.

Усі реорганізації, зрештою, не призводили до помітним успіхам. Понад те, тоді як 1951;1955 рр. промислового виробництва збільшилося на 85%, сільськогосподарське — на 20,5%, а 1956;1960 відповідно на 64,3 і 30% (причому зростання сільськогосподарської продукції йшов, переважно, з допомогою освоєння нових земель), то 1961;1965 ці цифри стали знижуватися і склали 51 і 11%[1].

Отже, відцентрові сили помітно послабили економічний потенціал країни, багато совнархозы виявилися нездатними до вирішення великих виробничих завдань. Вже 1959 р. почалося укрупнення раднаргоспів: слабші стали приєднуватися до потужнішим (за аналогією з укрупненням колгоспів). Центростремительная тенденція виявилася сильнішою. Досить скоро відновилася колишня ієрархічна структура економіки страны.

Традиційно слабким була така зване низове планування, тобто. складання планів лише на рівні підприємств. Низові планові завдання часто коригувалися, тому план перетворювалася на суто номінальний документ, має безпосередній стосунок тільки в процесу нарахування заробітної плати й на преміальних виплат, які від відсотка виконання і перевиконання плана.

Оскільки, як вище, плани постійно коригувалися, то виконувалися (чи, точніше не виконувалися) не ті плани, які приймалися спочатку планового періоду (року, п’ятирічки). Держплан «торгувався» з міністерствами, міністерства — з підприємствами про те, який план вони б виконати за наявності ресурсах. Але поставки ресурсів під таким план однаково зривалися, і знову починалися «торги» по цифр плану, за величиною постачання і т.д.

Усе це підтверджує висновок у тому, що радянська економіка залежала в більшою мірою немає від грамотних економічних розробок, як від політичних рішень, мінливих в протилежних напрямах, і заводять переважно у глухий кут. У дивовижній країні здійснювалися марні спроби поліпшити структуру державної машини, наділити міністрів, начальників главків, директорів підприємств новими правами чи, навпаки, обмежити їхню повноваження, розділити існуючі планові органи влади та створити нові, і т.п. Таких «реформ» в 1950;1960;х рр. було чимало, та жодна з них принесла реального поліпшення в роботу командної системы.

Здебільшого, щодо пріоритетів повоєнного економічного розвитку, розробки четвертого п’ятирічного плану — плану відновлення — керівництво країни фактично повернулося до довоєнної моделі розвитку і довоєнним методам проведення економічної політики. Це означає, що успішний розвиток промисловості, насамперед важкої, має було здійснюватися у збитки інтересам аграрної економіки та сфери споживання (тобто. внаслідок відповідного розподілу бюджетних средств).

2. Відновлення промисловості, переозброєння армии.

У перші повоєнні роки працю совєтського люду мало, чим різнився від військової надзвичайностей. Постійна нестача продуктів (карткову систему було скасовано лише 1947 р.), найтяжкі умови праці та побуту, високий рівень захворюваності та смертності пояснювали населенню тим, що довгоочікуваний світ лише настав життя й ось-ось налагодиться. Однак це не происходило.

Після грошової реформи 1947 р. із середньою зарплатою близько 500 рублів на місяць вартість кілограма хліба становила 3−4 крб., кілограма м’яса — 28−32 крб., масла — понад 60 крб., десятка яєць — близько 11 крб. Щоб купити шерстяний костюм, потрібно було віддати три середніх місячних зарплати. Як вона та перед війною, від однієї до півтора місячних зарплат на рік забирали купівлю облігацій примусових держпозик. Багато робочі сім'ї як і жили, в землянках і бараках, а трудилися часом під відкритим небом чи не опалюваних помешканнях, на старому чи зношеному устаткуванні. Проте деякі обмеження війни були зняті: знову запроваджені 8-годинний робочого дня і щорічні відпустки, скасовані примусові понаднормові роботи. Відновлення розвивався умовах різкого посилення міграційних процесів. Викликаних демобілізацією армії (її чисельність скоротилася з 11,4 млн. чоловік у 1945 р. до 2,9 млн. в 1948 р.), репатріацією радянських громадян із Європи, поверненням біженців і евакуйованих зі східних районів країни. Інший складністю у розвитку промисловості стала її конверсія, яка у основному до 1947 г.

Величезні втрати у війні обернулися нестачею робочої сили в, що, в своє чергу, вело до зростання плинність кадрів, що шукали вигідніші умови праці. На деяких підприємствах було здійснено спроби впровадження госпрозрахунку. Для закріплення цих новацій були вжиті заходи матеріальним стимулюванням, навпаки, у разі підвищення продуктивності праці понижались розцінки. Адміністративно-командної системи було вигідно досягнення високих виробничих результатів без додаткових вложений.

Вперше довгі роки після війни намітилася тенденція до більш широкого використання науково-технічних розробок з виробництва, проте вона проявилася у основному тільки підприємствах військово-промислового комплексу (ВПК), де за умов розпочатої «холодної громадянської війни «йшов процес розробки ядерного і термоядерного зброї, нових ракетних систем, нових зразків танкової та авіаційної техники.

Поруч із пріоритетним розвитком ВПК перевагу віддавалася також машинобудуванню, металургії, паливної, енергетичної промисловості, на розвиток яких залежить йшло 88% капіталовкладень в промисловість. Легка і харчова промисловості, як й раніше, фінансувалися по залишковому принципу (12%) і, природно, не задовольняли навіть мінімальних потреб населения.

Усього упродовж свого 4-й п’ятирічки (1946;1950 рр.) було відновлено і знову побудовано 6200 великих підприємств. У 1950 г., офіційними даними, промислового виробництва перевищила довоєнні показники на 73% (а нових союзних республіках — Литві, Латвії, Естонії та Молдавії - в 2−3 разу). Щоправда, сюди було включено також репарації і продукція спільних советскосхіднонімецьких предприятий.

Головним творцем цих безсумнівних успіхів став радянський народ. Його неймовірними зусиллями та жертвами, і навіть високими мобілізаційними можливостями директивною моделі економіки досягнуто, здавалося, неможливі економічні результати. Разом про те своєї ролі зіграла також традиційна політика перерозподілу коштів з легкої і харчової промисловості, сільського господарства соціальної сфери на користь важкої промисловості. Значну допомогу отримані з Німеччини репарації (4,3 млрд. доларів), забезпечили майже половину обсягу встановленого у роки промислового устаткування. З іншого боку, безплатним, але дуже ефективним був працю майже 9 млн. радянських в’язнів і близько двох млн. німецьких і японських військовополонених, також які зробили свій внесок у повоєнний восстановление.

Економіка швидко набирала темпи свого розвитку. Значно виріс обсяг машинобудівної продукції, збільшився видобуток нафти, газу, вугілля й інших сировинних матеріалів. Значно виросло виробництво сталі, кольорових металів, зробила крок уперед технологія виробництва. Помітні успіхи у відновленні господарства досягнуто ще перші роки після закінчення війни. У стислі терміни відновили ДніпроГЕС, і промислові центри Півдня Росії отримали електроенергію, піднялися із руїн цементні заводи Новоросійська і весь їх продукція була в звільнені від гітлерівців райони країни. Швидко пішов вугілля перших відновлених шахт Донбасу, велике значення мало відновлення великих машинобудівних заводів Ленинграда.

Удосконалення військову техніку вимагало освоєння і впровадження прогресивних технологічних прийомів і відкриттів науки. Відразу після закінчення відбувається технічне переозброєння армії, насичення її новітніми зразками авіації, стрілецької зброї, артилерії, танків. Великих сил зажадало створення реактивної авіації і ракетних систем для всіх родів військ. У короткий термін були розроблено ракетна зброя тактичного, потім стратегічного призначення і протиповітряної обороны.

Величезні кошти було сконцентровані на реалізації атомного проекту, який курирував всесильний Л. П. Берія. Завдяки спільним зусиллям радянських конструкторів, а почасти й розвідки, зуміла викрасти у американців важливі атомні секрети, атомну зброю у СРСР було створене непередбачено стислі терміни — в 1949 р. На 1953 р. Радянський Союз перед у світі створив водневу (термоядерну) бомбу.

Отже, у роки Радянському Союзі вдалося домогтися чималих успіхів у розвитку економіки та переозброєння армії. Проте Сталіну ці досягнення здавалися недостатніми. Він вважає, що необхідно «підстьобнути» темпи економічного й військової розвитку. У 1949 року керівник Держплану Н. А. Вознесенський звинуватили у тому, що складений в 1946 р. план поновлення і розвитку народного господарства СРСР на 1946; 1950 рр. містив занижені показники. Вознесенський був і страчений. У 1949 р. за вказівкою Сталіна не враховуючи реальні можливості розвитку країни було визначено нові показники для основних галузей промисловості. Ці волюнтаристичні рішення створили крайню напруженість у економіки та забарилися підвищення і так дуже низької життєвий рівень народу. (Кілька років тому цю кризу подолали й у 1952 р. приріст промислової продукції перевищив 10%). Проте реалізація атомного проекту була лише дослідницької, конструкторської завданням, а й економічної проблемою, потребовавшей створення нових виробництв і галузей, а почасти й загальної перебудови народного господарства. Через війну було закладено уранові рудники, розпочали діяти заводи з виробництва збагаченого урану на Уралі. Практично наново створена приладобудівна промисловість, яка забезпечувала швидкі темпи реалізації атомного проекту. Великі кроки зроблено розвитку електроенергетики. Поруч із відновленням зруйнованих в часи війни електростанцій вводилися нові енергетичні потужності, що забезпечували потреби цивільних галузей промисловості, побутове споживання й пріоритетне постачання виробництв, пов’язаних про атомним проектом і ракетної программой.

1950;го р. було офіційно оголошено, що п’ятирічний плани виконано достроково. Проте чи говорилося, що у показники було включено репарації і продукція низки спільних советско-восточногерманских підприємств. Не можна забувати і безплатний примусову працю мільйонів людей системі ГУЛАГу. Обсяг виконаних системою таборів, де працювали ув’язнені, виріс після війни у кілька разів. Армія ув’язнених розширилася з допомогою військовополонених переможених країн. Саме їх працею будувалися, (але не були добудовані) Байкало-Амурская залізнична магістраль від Байкалу до берегів Тихого океану та Північна залізниця вздовж берегів Льодовитого океану від Салехарда до Норильська, створювалися об'єкти атомної промисловості, металургійні підприємства, енергетичні потужності, добувалися вугілля й руда, ліс, давали продукцію величезні лагеря-совхозы.

Визнаючи безсумнівні економічні успіхи, треба сказати, що у найтяжких умовах відновлення зруйнованого війною господарства односторонній зрушення на користь військових галузей, сутнісно подчинявших собі решту промисловості, створював дисбаланс у розвитку економіки. Військове виробництво лягало важким тягарем на країни, різко обмежувало можливості підвищення матеріального добробуту народа.

Колишня модель управління економікою здійснювалася навіть із більшою жорсткістю, чому це відбувалося у роки передвоєнних п’ятирічок. По сталінського плану остаточно оформлялося суспільство з ліквідацією ринкових відносин також повним підпорядкуванням людини політико-адміністративної влади. Ця цілісна модель охоплювала всю народну хозяйство.

3. Економічні дискусії 1945;1946 г.

Торішнього серпня 1945 р. уряд дав доручення Держпланові підготувати проект четвертого п’ятирічного плану. У його обговоренні були висловлені пропозиціями щодо деякому пом’якшення волюнтаристського тиску під управлінням економікою, реорганізації колгоспів. «Демократична альтернатива «виявилося і під час закритого обговорення підготовленого 1946 р. проекту нової редакції Конституції СРСР. У ньому, зокрема, поруч із визнанням авторитету державної власності, допускалася існування дрібних приватних господарств селян кустарів, заснованих на виключно особистому праці і що виключатимуть експлуатацію чужої праці. У результаті обговорення цього проекту номенклатурними працівниками у центрі й на місцях звучали ідеї необхідності децентралізації економічного життя, надання великих прав регіонах України та наркоматам. «Знизу «дедалі більше лунали заклики до ліквідації колгоспів з їх неефективності. На своє виправдання цих позицій наводилися, зазвичай, два аргументу: по-перше, відносне ослаблення державного тиску над плідником у роки, що було позитивного результату; удругих, проводилася пряма аналогія із відновним періодом після громадянську війну, коли відродження економіки почалося з пожвавлення приватного сектору, децентралізації управління та пріоритетного розвитку легкої і харчової промышленности.

Однак цих дискусіях перемогла думка Сталіна, котрий у початку 1946 р. про продовження взятого перед війною курсу на завершення будівництва соціалізму, і побудова комунізму. Це означало і повернення довоєнної моделі сверхцентрализации в плануванні і потребу керувати економікою, а це й до тих протиріччям і диспропорциям між галузями економіки, що склалися у 30-ті гг.

4. Грошова реформа та розвитку внутрішньої торговли.

Відновлення економіки вимагало оздоровлення фінансової систем. Засмучені фінанси і прогресуюча інфляція — проблеми, із якими довелося зіткнутися практично всім які воювали країнам, зокрема і СССР.

Грошова реформа проводилася за скрутних умов повоєнної розрухи. Не варто 1947 року у СРСР зберігалася карткову систему на продуктів харчування і промислові товари населенню. Її скасування планувалася наприкінці 1946 року, а й через посухи і неврожаю цього було. Скасування вдалося провести аж наприкінці 1947 року. До речі, Радянський Союз перед був з перших країн Європи, отменивших карткове распределение.

Ретельна підготовка до неї розпочалася вже в 1943 р., коли Сталін поставив це завдання перед тодішній міністр фінансів (міністром фінансів у період був А. Р. Зверев, який виконував цю посаду невеликими перервами з 1938 до 1960 р., в феврале-декабре 1948 р. її обіймав А. М. Косигін). Грошова реформа будувалася наступних основаниях:

старі неповноцінні гроші, що перебували на зверненні, обмінювалися налаштувалася на нові повноцінні зразка 1947 р. Усі готівка, що були в населення, державних, кооперативних і громадських організацій підприємств, організацій та установ, колгоспів обмінювалися з розрахунку 10 р. старих грошей на 1 р. нових. Розмінна монета обміну не підлягала і в зверненні за номіналом. У ощадних касах було зроблено переоцінка вкладів і поточних рахунків населення в день випуску нових грошей за таким принципу: вклади у вигляді до 3 тис. р. залишалися без зміни у номінальною сумі, т. е. переоценивались карбованець за карбованець; за депозитними вкладами, вищими за цю суму, у внесок зараховувалися: перші 3 тис. р.; наступна сума, не що перевищує 10 тис. р., визначалася з розрахунку за 3 р. старих грошей— 2 р. нових, а решта вкладу, що перевищує 10 тис. р., була переоцінена у відсотковому співвідношенні 2 р. старих грошей на 1 р. нових. Переоценивались і кошти, які були на розрахункових і поточних рахунках кооперативних підприємств і закупівельних організацій, колгоспів. Їх кошти визначалися з розрахунку: за 5 р. старих грошей — 4р. нових. Але як скасувати картки, уряд встановило єдині на продукти харчування замість дотеперішніх карткових (пайкових) і численних комерційних цін. У результаті вартість основних продовольчих продуктів для міського населення зросла. Так, ціна 1 кг чорного хліба за картками була 1 крб., а стала 3 крб. 40 коп.; ціна 1 кг м’яса зросла з 14-ма до 30 крб.; цукру — з 5,5 до 15 крб.; масла — з 28 до 66 крб.; молока — з 2,5 до 8 крб. У цьому мінімальна вести становила 300 крб., середня заробітна плата 1946 року дорівнювала 475 крб., в 1947 — 550 крб. на місяць. Щоправда, для низькоі среднеоплачиваемых категорій робітників і службовців разом з єдиними цінами встановлювалися звані «хлібні надбавки» у середньому близько 110 крб. на місяць, але це надбавки не вирішували загальну проблему доходов.

Необхідність грошової реформи визначалася повної разбаллансированностью грошової системи у роки війни, оскільки різке зростання військових витрат вимагав постійного випуску звернення величезного грошей, не забезпечених споживчими товарами. У результаті значного зменшення роздрібного товарообігу на руках населення було коштів більше, ніж потрібно для нормально функціонувати народного господарства, тому купівельна здатність грошей впала. У результаті реформи сталося вилучення зайвої грошової маси, а сама реформа придбала, переважно, конфискационный характер. У результаті реформи постраждали, переважно, поодинокі сільські жителі, які, зазвичай, зберігали свої накопичення вдома, так спекулянти, нажившиеся в часи війни і встигли реалізувати великі готівкові суми. З січня 1950 року уряд визнало необхідним підвищити офіційний курс рубля по іноземних валютам, й визначив їх у відповідність до золотим змістом рубля (0,222 168 р чистого золота), хоча у роки цього факту не мав економічного значення, т.к. встановлений офіційний курс рубля жодних розрахунках не использовался.

За даними офіційною статистикою середня номінальна вести робочих зросла за 1928;1954 рр. більш ніж 11 раз. Але якщо загальний індекс роздрібних цін державної влади і кооперативної торгівлі на 1928 року взяти за 1, то 1932 року він становив 2,6; 1940;го — 6,4; в 1947 — 20,1; в 1950 — 11,9. Реальна ж вести цей період, виключаючи податків і підписку на позику, але включаючи надбавку до зарплаті вигляді безплатного медичного обслуговування, освіти та інших соціальних послуг, змінилася так: якщо взяти рівень зарплати 1928 року під 1, то в 1937 року дорівнювала 0,86; 1940;го — 0,78; в 1944 — 0,64; в 1948 — 0,59; в 1952 — 0,94; 1954;го — 1,19. 2].

З 1947 по 1954 р. провели сім знижень роздрібних цін (перше — разом із грошової реформою). Так, роздрібні ціни на всі печений житнього хліб зросли за 1928;1952 роки майже 19 раз; на яловичину — в 17; на свинину — в 20,5; цукор — в 15; на олію в 34; на яйця — в 19,3; на картопля — в партії 11 раз[3].

Тому щорічне зниження цін (кілька відсотків) на основні продовольчі товари (і з великим пропагандистським ефектом) здійснити було нескладно. До того це зниження цін відбувалося за рахунок фактичного пограбування колгоспників, оскільки, як вказувалося вище, темпи зростання закупівельних ціни сільськогосподарську продукцію були значно нижче, ніж зростання роздрібних цін. І, нарешті, більшість сільського населення майже відчувало цього зниження цін, т.к. державне постачання в сільській місцевості було досить поганим, до магазинів роками не завозили продукти питания.

Головним довгостроковим результатом реформи було те, що фактично на 15 років (остаточно 50-х рр.) вдалося зберігати товарно-денежную збалансованість у цілому забезпечити стабільність цін. Грошова реформа знову постає як застережно етап у проведенні ринкових за духом змін у режимі збереження стійкого і високого економічного роста.

5. Проблеми та труднощі аграрного сектора.

Однією із найголовніших повоєнних завдань було рішення продовольчої існують, та висновок сільського господарства з глибокої і затяжної кризи. Ще ослабленим з війни вийшло сільському господарстві країни, валова продукція що його 1945 р. не перевищувала 60% від довоєнного рівня. Воно були повною мірою забезпечити продуктами харчування населення і сировиною для легку промисловість Страшна посуха 1946 року вразила Україну, Молдавію, південь Росії. Падали люди. Основною причиною високої смертності була дистрофія. Але трагедія повоєнного голоду, як часто бувало, старанно замовчувалася. Після надзвичайно важкій посухи у наступні два року було отримано високий врожай зернових. Це певною мірою сприяло зміцненню загалом сільськогосподарського виробництва та деякого його роста.

У сільське господарство особливо болісно позначилося твердження колишніх порядків, небажання на будь-які реформи, які послабляли жорсткий з боку держави. У цілому нині воно трималося не так особистій зацікавленості селянина в результати своєї праці, скільки на внеэкономическом примус. Кожен селянин зобов’язаний був виконати певний обсяг робіт у колгоспі. За невиконання цієї норми загрожувало судове переслідування, у результаті якого колгоспник міг втратити свободу чи, як захід покарання, в нього відбирався присадибна ділянку. Треба врахувати, саме цей ділянку і він є основним джерелом існування для колгоспника, від цього ділянки він отримував продуктів харчування собі сім'ї, реалізація їх надлишків над ринком була єдиною шляхом отримання коштів. Член колгоспу у відсутності права вільного пересування країні, не міг залишити місце проживання без згоди керівника колхоза.

Урядовими указами 1946 р. було встановлено жорсткі розміри присадибних ділянок, які кілька розширилися у роки війни з допомогою освоєння пустинних земель. У перші повоєнні роки було проведено сувора кампанія з вилученню всіх «надлишків» присадибних ділянок. Це завдала сильного удару по сільських жителів, різко знижуючи рівень їхнього матеріального благосостояния.

Оголошена боротьби з «порушеннями статуту сільськогосподарської артілі» обернулася зрештою різким скороченням площ під присадибними ділянками сільських жителів. Було взято курс — на перетворення колгоспів (формально — «сільськогосподарських кооперативів) у державні підприємства. Наприкінці 40-х років розгорнули кампанія з укрупнення колгоспів, що спочатку здавалося обґрунтованої та розумної мірою, але насправді вилилося лише етап шляху колгоспів у державні сільськогосподарські предприятия.

Безумовно, існували і заможні колгоспи. Але зазвичай було наслідком підтримки вищих органів, до створення штучних «маяків», або ж, в окремих випадках, ними керували унікально заповзятливі і дуже сміливі люди.

Селом були потрібні чималі капітальні вкладення, але коштів на цього держава мало. Проте це можна було послабити фінансовий прес, під тягарем якого перебувало як особисте, і громадське господарство. Податок попри всі, що містив колгоспник своєму подвір'ї, був такий великий, що тримати худобу, вирощувати фруктові дерева чинився просто невигідним. Селяни вирубували сади, щоб позбутися тягаря податку. Усьому цьому було теоретичне обгрунтування: селянин повинен велику частина часу віддавати громадському виробництву. Закупівельні ціни на продукцію колгоспів і радгоспів були такі низькі, що інколи розрахуватися з колгоспниками за працю не чинився возможным.

Зберігалися норми довоєнного часу, ограничивавшие свободу пересування колгоспників: вони були фактично не можемо мати паспорти, ними не поширювалися оплата по тимчасової непрацездатності, пенсійне забезпечення. Оргнаборы сільського населення в будівництва і посилювали відтік селян на город.

Після страшної посухи 1946 р. йшли непогані по погодних умов 1947 і 1948 рр. Керівництво виникло переконання, що провести комплекс робіт, які б знижували вплив природно-кліматичних умов на збори урожаїв, і значної частини проблем виявиться розв’язаною. Так було в 1948 р. виник широко розрекламований «сталінський план перетворення природи». Передбачалося провести лісозахисні заходи, розвивати зрошувальних систем, будувати ставки і водойми. У подальшому цього плану доповнився рішеннями уряду про будівництво великих каналів. На початку 50-х рр. висуваються грандіозні проекти будівництва гігантських гідроелектростанцій на Волзі і Дніпрі, каналів в пустелі Кара-Кум й між Волгою і Доном, план створення лісозахисних насаджень на багатьох сотнях тисяч гектарів. Ці проекти відволікали величезні ресурси, виснажуючи і так мізерну скарбницю держави, привносячи нове напруження у життя суспільства, знижуючи рівень життя простого люду. І на це водночас бракувало коштів у мінімальні капіталовкладення, яких вимагало сільському господарстві середньої смуги. Російський селянин усіма що і неправдами намагався залишити село, націлюючись у міста на новостройки.

Як і раніше основний тягар із формування коштів на важкої промисловості несло сільському господарстві, що вийшло з війни вкрай ослабленим. У 1945 року виробництво сільськогосподарської продукції скоротилося проти 1940 роком, майже на 50%. Керівництво країни намагалося не помічати глибокої кризи в аграрному реальному секторі економіки, і навіть обережні рекомендації із пом’якшення командного тиску село незмінно відкидалися. Знову посилився контроль над господарствами із боку МТС та його политотделов. МТС знову отримали право розподіляти планові завдання між колгоспами. Вищі організації системою МТС диктували господарствам строки сівби, жнив і інших агротехнічних робіт. А голови колгоспів, які порушували ця дата, виходячи, наприклад, з погодних умов, могли отримати суворе покарання. МТС також виробляли обов’язкові заготівлі сільськогосподарської продукції, стягували з колгоспів натуральну плату у виконанні механізованих робіт тощо. Понад те, в початку 50-х років провели укрупнення колгоспів під тією самою приводом посилення процесу механізації сільськогосподарського виробництва. У дійсності, укрупнення колгоспів спрощувало державний контролю над господарствами через МТС. Кількість колгоспів у країні скоротилася з 237 тис. в 1950 року до 93 тис. в 1953 году.

У сфері колгоспного права найважливішим повоєнним актом стало вересневе 1946 року з’явилася постанова «Про заходи з ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», спрямоване на закріплення за колгоспами відведених їм земельних масивів і запобігання переходу цих в індивідуальне користування. Для контролю над виконанням Статуту сільгоспартілі в часи уряду створено Раду у справі колгоспів. У 1948 року приймається інше постанова уряду «Про заходи для поліпшення організації, підвищенню продуктивності та впорядкування оплати праці колгоспах», упразднившее таку структурну виробничу одиницю колгоспу, як ланка, і восстановившее виробничу бригаду в ролі основний форми організації праці колхозе.

Сільське господарство розвивалося надто повільно. Навіть у щодо сприятливому 1952 року валовий збір зерна не досяг рівня 1940 року, а врожайність в 1949;1953 роках становила всього 7,7 ц/га (в 1913 року — 8,2 ц/га). У 1953 року поголів'я великої рогатої худоби було менше, ніж у 1916 року, а населення упродовж років виросло на 30−40 млн. людина, тобто. продовольча проблема залишалася дуже гострої. Населення великих міст постачалося з перебоями.

7. Недоліки адміністративно-командних методів управління народним хозяйством.

Адміністративно-командна система — це спосіб організації економіки і суспільної практики, характерний минулих через пролетарські революції країн із запізнілою індустріалізацією. Основні риси: жестко-централизованное управління з урахуванням державної власності; використання у управлінні й не так економічних, скільки політичних вимог і ідеологічних регуляторов.

На думку багатьох економістів альтернативи АКС був на той історичний період розвитку нашої країни. Річ у тім, що, однією з чинників є переважний тип працівника. Сама система пристосовується типу працівника, формує його, але водночас тип працівника значною мірою визначає характер системи. Робітник при АКС — це з перевазі, працівник, котрій характерний дотоварный індивідуалізм. Буває індивідуалізм буржуазний, дрібнобуржуазний, товарний, коли людина хоче виокремитися з колективу, щоб перевершити інших у економічному плані. При дотоварном індивідуалізм людина прагне не переробити найбільше. У 30-х р. преобладавшим типом працівника були люди, які у свого часу пішли зі села, економіка НЕПу була не по душі (розорилися селяни, селяни — бідняки, безкінні селяни). АКС як господарювання пристосовувала себе масового працівника, а масовий працівник пристосовувався до неї. І товарний дрібнобуржуазний індивідуалізм був, зрештою, замінений примітивним колективізмом, витоки якої - в колишньому общинному сознании.

Періоди розвитку АКС можна простежити за даними економічного розвитку Росії. 1861−1913 рр. — темпи приросту ВНП склали, на думку американського вченого Абрама Бергсона, 2,65% на рік. У перехідний пе-ріод від ринкової до планово-централізованої системі ВНП упав до 0,5−0,7% на рік. У становлення основ адміністративно-командної системи (1928;1940) ВНП дорівнював 5,1% на рік. Західна статистика відрізняється від радянської тим, що її дані очищені від інфляційних компонентів. У період розквіту АКС ВНП становило приблизно 5% на рік. У період занепаду АКС ВНП — 2% на рік. У період ліквідації АКС ВНП падав п’ять% на рік (тобто. темпи зростання були негативними). Ці дані, звісно, нижче даних радянської статистики. Наприклад, за даними радянської статистики в 1928;55 рр. ВНП ріс на 10,4% в рік, а, по західним джерелам цей показник становив 4,6% на рік, це дуже високий темпи зростання ВПН у тому времени.

У сталінський період темпи економічного розвитку і за даними західної статистики виявляються дуже високими. АКС могла забезпечити темпи приросту ВНП 6% на рік, тобто. в 1,8 разу вищу, ніж дореволюційна ринкової економіки. На підставі цих даних не можна сказати, що АКС ефективніше ринкової системи, т.к. треба брати темпи зростання ВНП за період існування, а за цими даними темпи зростання АКС виявляються нижче. Забезпечення темпи зростання ВНП за умов АКС було небездоганним (ГУЛАГ, трагедія російського селянства, й др.).

З економічного погляду ідеальну модель соціалізму, з тими чи іншими варіаціями, можна зводити до наступним положенням: повне право власності належить державі. Це — так звана «загальнонародна власність ». Приватна власність ліквідується; господарство управляється з одного Центру, що й вирішує, Що, Як можна і Для Кого виробляти; ринковий механізм як децентралізована система зв’язку з урахуванням цінових сигналів уничтожается.

Передбачається, що ця система господарського устрою здатна усунути всі дефекти ринку, пов’язані з невизначеністю, нерівномірним розподілом доходів, циклічними спадами і взагалі неминучими відхиленнями стану рівноваги. Ринок — не ідеальна система, тому, вважають соціалісти, потрібна її замінити науково розробленим, раціональним планированием.

Адміністративно-командна система передбачає єдиний Центр, який повинен сконцентрувати дуже багато інформації, про те, щоб спустити вниз планові завдання. Проте сама концентрація інформацією єдиному плановому органі виявляється нерозв’язною завданням. Справді, в умовах обмежених ресурсів суспільства потрібен численні вибори — Що, Як багато і Для Кого виробляти. У ринковій економіці проблема вибору вирішується з допомогою механізму цін. Зміна відносних цін, і граничних норм заміщення є тією орієнтиром, який підказує виробникам, що виготовляти, а споживачам — що купувати. У разі адміністративно-командного управління, ці механізм не работает.

Систему керування радянським народним господарством неодноразово реформувалася. Наприклад, управління промисловістю до кінця 20-х — початку 1930;х була 4-х звенной. За результатами реформи 1934 р. нашій країні виникла 3-х і 2-х звенная систему управління. Зміни у схемою управління полягали в змін підпорядкування. Підприємства підпорядковувалися то через трест производственно-территориальным управлінням, то безпосередньо центру. Замість Главків, створювалися Производственно-территориальные Управління. Те ліквідувалася функціональна систему управління, то відроджувалася. Тож з 1936 р. посилився процес роздрібнення Наркоматів. Загалом базі тривала еволюція системи управління радянської промисловістю остаточно 1950;х років, у разі до реформи 1957 р., коли було розпочата спроба переходу галузевою систему управління з регіональному признаку.

Не залежно від реформ управлінських структур розвиток промисловості йшло з допомогою екстенсивних чинників. Як і раніше, будувалися тисячі підприємств, але адміністративно-командні методи управління народним господарством не сприяло підвищенню ефективності наявних потужностей. Поступово через недосконалість планування посилювалися структурні диспропорции.

Спроби реформування системи управління у 50-х р. більш нагадували поспішні «торохкання» і найчастіше перешкоджали швидких позитивних результатів, тому державні керівники поверталися до старих, звичним їм методів управління. Радянська директивна економіка, в силу її сверхцентрализованности, відсутності ініціативи й підприємливості в різних господарських структурах, виявилася неспроможною до широкої впровадженню науково-технічних розробок на виробництво (крім военнопромислового комплексу) і став стрімко відставати від із ринковою економікою. Водночас ніхто як хотів зізнатися, що це провали радянської економіки залежать немає від конкретних виконавців, а закладено всередині самої командної системи. У результаті економіки і виникає макроекономічна незбалансованість: нерівномірність у розвитку окремих секторів і галузей народного господарства. Це виявлялося, передусім, в гіпертрофованому розвитку певних галузей (ВПК, важке машинобудування), частка що його сукупному громадському продукті наприкінці 80х-составляла 68% - ці галузі поглинали левову пайку наявних інвестицій, сировини, матеріалів, кваліфікованої робочої сили в, цим ще більше «обездоливая «інші галузі. Створення небаченого за своїми масштабами ВПК, поглощавшего щорічно щонайменше 2/3 економічного потенціалу, утримання якого щорічно витрачалося 18−20% національного доходу. І це зумовило відставання галузей, не які у ВПК, що призвело уповільнення темпів економічного зростання, до дефіциту, до імпорту; нерівномірність в техніко-технологічної основі різних секторів і галузей. Це полягала у поганому матеріальному оснащенні багатьох галузей, в вкрай занедбаному стані інфраструктури (транспортне, складське господарство, енергетична галузь, інформаційна, комунальна, соціальна — відставали у плані технічного обладнання і развития).

Усе це призвело до негативним тенденціям економічного розвитку же Росії та неухильному зниження темпів економічного развития.

Панування адміністративно-командних методів управління народним господарством нашій країні привело, зрештою, до закономірного підсумку — кризи всієї системи. У межах старої системи, назрілі макроекономічні проблеми вже не можна було вирішити, знадобилися глибокі структурні реформи у економіці, а й у соціальнополітичного життя країни. Реформи стали життєво необхідною, т.к. потрібно було покінчити з проблемою структурно-інвестиційної перебудови на сучасної техніко-технологічної основе.

Заключение

.

Солодка ейфорія перемоги не вимагала примусу до важкої праці по відновленню зруйнованої країни. Енергія війни була настільки великою й мала таку інерцію, що її треба було «переключити» на мирне будівництво. По напруженості він був подібно з війною: в 1948 р. країна досягла й перевершила довоєнний рівень промислового виробництва, що у нормальним мірками немислимо. А 1952 р. обсяг промислового виробництва, у 2,5 разу перевищив рівень 1940 р. Зроблено багато — відроджувалися до життя зруйноване місто, відновлювалися і будували нові предприятия.

Не доводиться це забувати у тому, якою ціною досягався цього зростання. Війна посилила контроль з усіх сферами життя. Зниження цін містах проводилося з допомогою погіршення життя сільського населення. Неадекватна оплата за напружений продуктивний працю не давала можливості підняти добробут народу. У відповідь, як у винагороду народу за перевантаження два десятиріччя, принципом державної політики було б зроблено постійне, хоча ще й скромне, поліпшення життя населення. Саме тоді виникли закріплені у державній ідеології (і зміцнюють держава) специфічні стереотипи радянського масової свідомості: упевненість у завтрашньому дні й переконання, що може лише поліпшуватися. А народ зі свого боку, вкотре надав державі, влади величезний кредит довіри — мирився з тими негараздами, якими відзначено їхнє життя, їх побут, вірив у «світле будущее».

Список використовуваної литературы.

1. Історія СРСР. Під редакцією Островського У. П. — М., 1990.

2. Кара-Мурза З. Історія радянської держави та права.

3. Росія та світ. Під редакцією Данилова А. А. — М., 1994.

4. Тимошина Т. М Економічна історія Росії. Учеб. Посібник/ Під ред.

М. Н Чепурина. М., 1998.

5. Хоскинг Джеффрі. Історія Радянського Союзу. 1917;1991. — М., 1994.

———————————- [1] Наше Батьківщину. Досвід політичної історії. Т.2 — М., 1991, с. 427 [2] Шмельов Н. П., Попов В. В. У. Економічна перебудова у СРСР. — М., 1989, с. 81 [3] Геллер М., Некрич А. Утопія при владі. Історія Радянського Союзу від 1917 р. донині. Кн. 2. — М., 1995, с. 35.