В. Р. Бєлінський й О. З. Хом'яков як педагоги

В. Р. Бєлінський й О. З. Хом’яков як педагоги

Каптерев П. Ф.

В кінці державного періоду російської педагогії в розумової життя російського народу утворилося два сильних течії, які розділили собою освічену Росію: західництво і слов’янофільство. Ці течії зі свого суті неможливо знайти названі цілком новими, із нею, власне, ми можемо вже давно встречаемся.

Россия здавна і багато запозичала в інших народів, починаючи з ще віри і закінчуючи покроєм сукні. До складу російського держави помалу ввійшло дуже багато різних племен і народностей, що уникнути запозичень російському народу було неможливо. На чолі заимствователей часто стояло уряд і запроваджувала запозичення силою. Багато у народі та суспільство противилися нововведень, визнавали їх толькот непотрібними, а й шкідливими для народу, гнітючими його самобутнє творчість, власна оригінальний спосіб життя та розвитку. Ці два течії були свого роду західництвом і слов’янофільством, тільки обгрунтованими науково і оформленными.

В 40-х і 50-х рр. ХІХ ст. західництво і слов’янофільство оформилося, вступив у боротьбу одне з іншим, висунули кожне ряд видатних діячів, що й сформулювали вчення те й інше. Головним догматом слов’янофілів був такий: російський народ є народ особливий, своєрідний, який іде її розвитку своїм особливим шляхом і скаже світові своє слово, цінніше, ніж слово інших, західних народів, створить свою культуру, глибший, ідеальну і досконалу, ніж матеріалістична і раціоналістична західна культура. Головний догмат західників був такий: російський народ живе розвивається за тими самими законам, по до того ж порядку, як й інші народи, тому не можна зверхньо оцінювати інші народи і називати західну культуру віджилої; російський народ відстає від інших народів та може зрівнятися із нею, і може бути, і перевершити її лише в тісному духовному і матеріальному єднанні із нею, широко користуючись усіма культурними благами інших народов.

Такие розбіжності й сильні течії суспільной думці було неможливо не позначитися й на розвитку педагогічних ідей у Росії, оскільки щоб поставити всього освітнього справи було надзвичайно важливо чи інше розуміння сутності історичного процесу завдань російського життя, а так само ту чи іншу ставлення до цінностей західної та взагалі іноземної культури. І на педагогії неодмінно мають були з’явитися свої західники (гуманісти) і свої слов’янофіли (націоналісти) й завдання російському з освітою зі своїми погляду. Це так і це. Представником в педагогії західництва можна визнати У. Р. Бєлінського (1810—1848), а представником слов’янофільства — А. З. Хом’якова (1804—1860).

И за часом своєї діяльності, і за характером своїх педагогічних ідей Бєлінський і Хом’яков вбираються третім періодом історії російської педагогії, будучи єднальними ланками у ланцюзі діячів й ідей другого і третього періодів. Що миготіло, чимось незрозумілим, расплывчатым, було словами, ніж справжніми ідеями на другий період, одержує в теоріях двох названих нами громадських діячів зрозумілість і певні більш-менш обриси. Такі основні педагогічні ідеї вихованням чоловіки й про спільний освіті. Станове освіту, станові ідеали, розмови необхідність відокремлювати наскільки можна, виховання й освіту шляхетних і різночинців — всі ці станову педагогия другого періоду урочисто ховається, оголошується пережитком, залишком ідей «часу очаківських та завоювання Криму ». І як це дивно: ця похоронна тризна по станової педагогії і станової шкільної політиці відбувається за царювання імператора Миколи Павловича!

В. Р. Бєлінський не залишив нам спеціального трактату по педагогії, крім студентської роботи «Міркування вихованням », збереженої лише уривках. Але, судячи з цих уривкам, «Міркування «міг би мати значення історія розвитку особистості Бєлінського, але не розвитку російських педагогічних ідей. Важливі пізніші нотатки Бєлінського по педагогічним питанням, зроблені ним на відгуках про книжки, присылавшихся щодо нього редакціями журналів в руки. Книжки були відправлені найрізноманітніші, але Бєлінський не соромився вставляти педагогічні міркування в відгуки про такі книги, які були дуже далекі від педагогії. Так, відгук книжку «Спосіб до поширенню шовківництва «починається роздумами про постановку у шкільництві викладання граматики і риторики. Найголовніші педагогічні міркування Бєлінського перебувають у відгуках про повістях і розповідях Бурьянова і Бульи (1838) і казках Гофмана і дідусі Иринея (1840). Друге міркування більш систематичне і велике, ніж перше, і укладає у собі первое.

Кого потрібно виховувати — людини чи громадянина? Насамперед і найбільше потрібно виховувати людини, і потім — громадянина. На батьків лежить священнейшая обов’язок зробити своїх дітей «людьми »; обов’язок ж навчальних закладів — зробити їх вченими, громадянами, членами держави щодо усіх її щаблях. «Але хто став передусім людиною, той поганий громадянин, поганий слуга царю ». На цьому видно, наскільки важливий і священний сан вихователя, «в руках доля усього життя людини ». Власне мета виховання є розвиток в воспитываемых людяності (die Humanitt), головним завданням людини в будь-якої у сфері діяльності, на будь-якої щаблі драбини громадської ієрархії — бути людиною. «Кажете дітям про охайності, і зовнішньої чистоті, про благородстві і гідність манер і роботи з людьми; але виводите необхідність від цього із загального і з вищого джерела — ні з умовних вимог громадського звання чи стану, але з високості людського звання, ні з умовних понять про пристойності, але з вічних понять про гідність людському ». «Повага до імені людському, нескінченна любов до людини через те лише, що він людина, без будь-яких відносин і до своєї постаті і для її національності, вірі чи званню, навіть особовому його гідності чи недостоинству, словом, нескінченна любов, і нескінченне на повагу до людству аж з обличчя последнейшего з його членів (die Menschlihkeit) повинні прагнути бути стихиею, повітрям, життям людини, а високе вираз поета (Жуковського) —.

При думки великої, що человек, Всегда возвышаюсь душею, —.

Девизом всього життя " .

Выражения настільки визначені та ясні, мову такий рішучий сильна, що з читанні недвозначних промов Бєлінського серце радуется.

Что таке людяність, що буде служити метою всього виховання і освіти? Це — з'єднання ніби одна особа тих загальних елементів духу, які одно необхідні кожної людини, яким би був би нації, хоч би він був би звання, стану, що не б віці життя і яких б обставин перебував; доступність кожному людському почуттю, будь-якої людській думці відповідно до глибиною натури мірою освіченості кожного. Я людина, і ніщо людське мені чуже. Що глибша натура і розвиток людини, тим більше він чоловік і тим доступнішими їй усе людське. Він зрозуміє і радісний крик дитини побачивши пролетевшей пташки, і бурхливе хвилювання пристрасті у грудях юнаки, та спокійне самовладання чоловіка, і споглядальне захоплення старця. На усе почне в нього та привіт, і, і участь, і розрада; йому зрозуміла можливість як слабин і помилок, а й самих пороків, самих злочинів; попри слабкості й помилки, він шкодуватиме про слабких і помиляється; проклинаючи вади та помилки, він буде співпереживати порочним і злочинним. Ось що таке человечность.

Есть багато пологів освіти та розвитку, і з них важливе саме собою, та всіх вище стоїть моральне освіту. Одне освіту робить утвореного ученим, інше — світським, третє — адміністративним, військовим, політичним людиною тощо. буд.; але моральне освіту робить воспитываемого просто людиною, т. е. істотою, відбиваючим у собі відблиск божественності. Добре бути ученим, поетом, воїном, законодавцем тощо., але зле же не бути у своїй людиною; бути ж людиною означає мати цілковите і законні підстави на існування й який був нічим, щойно людиною. У чому моральне освіту? Справжня моральність животіє і росте з серця при плідній сприянні світлих променів розуму. Її мірило не слова, а практична діяльність; тут, як та скрізь, справа — у справі. Виховання моральності й потрібно ставити на кшталт висловленої погляду, т. е. не проповідувати дітям про людяності і керівник чеснот, але оточувати їх прикладами доброчесних і людяних действий.

О народності вчених Бєлінський розмірковував мало, а цілком визнавав її необхідність. «Народність зазвичай випускають з наших плану виховання » , — помічає Бєлінський. Сам він рекомендує для читання дітям твори, у яких виявляється народна душа, змальовується російський побут, викладаються народні погляди. Такі багато твори Пушкіна, «Юрій Милославський «Загоскина, байки Крилова та інших. «Давайте дітям більше й більше споглядання загального, людського, світового; але переважно намагайтеся знайомити його з цим через рідні та національні явища: нехай вони спочатку дізнаються як про Петра Великому, а й Жанні III, ніж про Генрихах, Карлах, Наполеонів. Загальне є лише у приватному: хто належить своєму батьківщині, не належить і людству » .

Из наведених слів слід укласти, що з Бєлінського найвище були людство й людяність, і потім вже йшли народність і націоналізм. У останніх виражалися лише приватних формах перші: народні явища суть лише кошти споглядання загального, людського, мирового.

Основу, сутність, елемент вищої життя жінок у людині становить його внутрішнє почуття нескінченного, котре, як почуття лежать у осередку. Ступені цього почуття різні в людях, і мерою глибини його вимірюється гідність чоловіки й близостть його до джерела життя — до Бога. Усі людське знання має бути выговариванием, переведенням в поняття, визначенням, коротше — свідомістю таємничих проявів цього відчуття, без кототрого тому всі наші поняття і визначення суть слова наведені без сенсу, форма без змісту, суха, безглузда і мертва абстрагованість. Без почуття нескінченного у людині може бути і внутрішнього, духовного споглядання істини, оскільки безпосереднє споглядання істини, як у фундаменті, полягає в почутті нескінченного. Це почуття є дар природи, результат щасливою організації, тому воно властиво й дітям, у яких лежать у вигляді зародыша.

Чувство грає видну роль формуванні особи і вчених, особливо почуття любові про дітей, яка є гармату й посередник виховання. Не всяка любов батьків дітям може бути такою органом виховання: кохання тваринна і кохання людська. Будь-яка людська любов мусить бути почуттям, проясненим разумною думкою, одухотворением. З кревності плоті і крові має розвинутися кревність духу, яке одне міцно, міцно, одне істинно і справді, одне гідно високою та шляхетною людської природи. Батько любить свою дитину, оскільки вона його народження; але вона має кохати її ще як майбутнього людини, якого Бог назвав своїм сином. При саме народження батько повинен присвятити свою дитину служінню Богу на кшталт й істині, й посвяту це має полягати над відторгнення від живої дійсності, але у тому, щоб вся життя й кожна дія у житті дитини було вираженням живої, полум’яну любов до до істині, у якій є Бог. Є батьки, котрі люблять дітей для себе, у цій кохання є своя справжня розумна сторона; є батьки, котрі люблять своїх дітей їм самих, це і кохання вище, истиннее, розумніше; але є ще вища, истиннейшая і разумнейшая любов про дітей — любов, у істині, у Богові. Власне, тільки така любов істинною є і гідна називатися любовью.

Разумная любов має стати основою взаємних відносин між дітей. Любов передбачає взаємну довірливість, і її батько може бути стільки ж батьком, як і іншому тато свого сина. Перше піклування батька має бути у тому, щоб син не приховував від нього ані руху душі, щоб йшов із звісткою про все, щасливому і нещасливім, хорошому і поганому. Грубо помиляються батьки, що відокремлюють себе від дітей строгістю, суворістю, недоступною важностью.

Воспитание стосовно більшості людей є всі — життя й, і смерть, і порятунок, і загибель. Та й щоб стати життям і порятунком, а чи не смертю і загибеллю, виховання має відмовитися від будь-яких претензій на свавільну і штучну самодіяльність. Він повинен бути помічником природі — максимум. Зазвичай думають, що душа немовляти є біла дошка, де можна писати, що завгодно, забуваючи, що кожна людина є індивідуальна особистість, яка може робитися й більше, і від лише по-своєму, індивідуально. Виховання може зробити людину тільки гіршим, спотворити його натуру; найкращим воно було їх робить, лише допомагає робитися. Душа немовляти не біла дошка, а дерево в сімені, чоловік у можливості; вихователь є садівник, який ходить для цього ніжним, які виникають рослиною. З допомогою щеплення і дику яблуню можна змусити замість кислих і маленькі яблук приносити садові яблука, смачні та великі; але марні було б всіх зусиль мистецтва змусити дуб приносити яблука, а яблуню — жолуді. На цьому якраз і полягає по більшу частину помилка виховання: забувають про природу, дає дитині нахили й уміння і визначальною його значення у житті, і європейці думають, було тільки б дерево, бо можна змусити його приносити що велять, хоч кавуни замість горіхів. Взагалі людина щось може дізнатися, чого було б у ньому, оскільки вся дійсність, доступна його розуміння, не що інше, як здійснені закони його ж власного розуму; поза які перебувають світ то вона може усвідомлювати лише крізь себе. А понад того, людина має епохи зростання, не відповідаючи якими можна заглушити у ньому всяке розвиток. Так було в дитинстві фантазія є переважна здатність і сила душі, перший посередник між духом дитину і поза нею які є світом дійсності. Дитя не вимагає висновків, доказів, логічного послідовності; йому потрібні образи, фарби, звуки, казки, історійки. Тому у творах для дітей треба якнайменше сентенцій, моралі, резонерства, їх полюбляють скрізь і дорослі, а діти просто ненавидят.

Характерен для педагогії Бєлінського його погляд на становище жінки та її освіту. Спочатку (в 1835 р.) Бєлінський говорив, що жінка є предметом благоговейной пристрасті, ніжна мати, віддана чоловіка — й у її призначення, вона — гнучка лоза, зелений плющ, обвивающий гордий дуб, запашна троянда тощо. п. Виховання жінки має гармоніювати з її призначенням, і лише прекрасні боку буття повинні бути відкритими її ведення, а про все втім вона повинна переважно залишатися у милому простодушному незнанні (у відгуку про творі пані Монбори «Жертва »). Поздее (в 1843 р.) Бєлінський про жіноче питанні розмірковував вже зовсім інше: нашого часу життя й діяльність у сфері загального є необхідність задля одного чоловіки, але також і вже, оскільки жінка точно як і є людина, як і чоловік. Світ знання, мистецтва, словом, світ загального може бути стільки ж відкритий жінці, як і мужчині, у тому підставі, що вона, як і він, передусім — людина, і потім вже дружина, мати, господиня. Істинно людська любов тепер то, можливо доцільна лише на взаємній повазі один одного людської гідності. Взаємна ж повага один одного людської гідності виробляє рівність, а рівність — свободу відносин. Чоловік перестає бути володарем, а жінка — рабою, з обох сторін встановлюються однакові правничий та однакові обов’язки; останні, будучи порушено однією стороною, відразу ж не зізнаються більш і інший (у відгуку про творах А. Пушкина).

В особі Бєлінського російська педагогия вперше доросла до свідомості необхідності насамперед і найбільше виховувати людини, а мета виховання вбачати у реформі розвитку людяності. Ця основна педагогічна ідея виражена Бєлінськ цілком чітко. Колишні розмірковування про вихованні людини і громадянина (катерининського часу) було лише пишними фразами, що прикривали убоге, злиденне вміст у педагогічному відношенні: виховання суворо станове, нібито встановлений самим Богом, кріпаків, міщан, різночинців, духовних, дворян, а не людей не громадян, а вірнопідданих. Пізніше ми зустрічаємо (початку царювання Олександра) спроби створити безстанові школи (але з виховувати і утворювати людей), спроби, відцвілі колись, що вони встигли розквітнути. А далі, із другої половини царювання Олександра, панувала щонайсуворіша клановість, вихованням чоловіки й промови був, ніхто таку тему і не ставив, про неї ніхто не чув. І от серед педагогічної пітьми зблиснув яскравий промінь світла — було голосно заявлено, що сословник, професіонал, чиновник без людини майже годі, обмаль, а людина без становості і професіоналізму має право існувати. «Хто не став колись насамперед людиною, той поганий громадянин, поганий слуга царю ». Це цілковитий переворот в педагогії, новий соціальний світогляд, особливо у з додатковим твердженням Бєлінського, що жінка така сама людина, як і чоловік, має рівні з нею правничий та обов’язки. Воно й вона — це істоти, одне з Землі, а інше з Місяця, але це два однаково рівних і вільних і однаково пов’язаних істоти. Але час був настільки глухе, мертве, реакційний, що ідеї Бєлінського блиснули, але з могли перемогти оточуючої пітьми і було поглинені нею, нібито вони і не заявлены.

Вообще педагогия Бєлінського була занадто идеалистична, піднесена, шляхетна, щоб воно могло надати якесь практичне дію, у неї занадто і не двору, невчасно. Родиться дитя у благородній дворянській сім'ї, недоук, народиться різночинець. Що з нею робити, куди готувати? Вочевидь, до служби — військової, морської, громадянської, до торгівлі, ремесла. І це є педагог і вселяє, що від народження дитя потрібно присвятити служінню Богу на кшталт і істині що таке ставлення до дитини це і є єдине правильне вираз любові щодо нього, як колись треба бути які шукають істини людиною. Скажіть, будь ласка, які фантазії, думає обиватель. А педагог вражає його вщент і в лиск, додаючи, як і дівчаток потрібно готувати при цьому, до чого і хлопчиків, І що любов його, обивателя, про дітей кохання звіряча, а не людська. Обиватель міг тільки з зневагою оцінити такого педагога і від нього подалі прочь.

Откуда у Бєлінського такі чудові ідеї? Слід пам’ятати, що Бєлінський був західник і хоч, це через незнання іноземної мов, не міг ознайомитися з західної літературою, але обертався серед широко освічених людей, чудово знали все нові течії у сфері європейської науки, філософії і мистецтва, і їх міг багато почерпнути, як це й було. На Заході ідея про вихованні й освіті насамперед і найбільше людини (а чи не громадянина) стала в широкими колами суспільства із другої половини XVIII в. З іншого боку, «шалений Віссаріон «був людиною гарячий, пристрасний різного роду благородними ідеями — і власними, і чужими, — які він набував. Читаючи Плутарха, він захоплювався давниною, що він (з його власному повідомленню) розвинулася якась «фанатична любов до свободи і української незалежності людської особистості, можливої лише за суспільстві, заснованому на правді і доблесті «. Він знаходив у «класичній давнини зерно всього великого, шляхетного, доблесного, оскільки основа древньої життя — гордість особистості, недоторканність особистого гідності. А звідси він зробив такий педагогічний висновок: «Так, грецький латинське мови повинні бути наріжним каменем будь-якого освіти, фундаментом школи «1. Отже, навіть уривчасті ідеї тим чи іншим шляхом потрапляли до тями Бєлінського, швидко у ньому розвивалися, розширювалися і перетворювалися на певне струнке учение.

Если західники дали російської педагогії кілька дуже цінних ідей, те й слов’янофіли не минули без сліду у розвиток російського педагогічного самосвідомості. Одне з найголовніших представників слов’янофільства А. З. Хом’яков дав зв’язний нарис порушення й вирішення завдань російського освіти у статті «Про громадському вихованні у Росії «2. Хоча стаття ця, за припущенням деяких, і написана в 1858 р., але, поза всяким сумнівом, ідеї, у ній викладені, займали Хом’якова набагато раніше. Він за всієї різнобічної і великої начитаності постійно цікавився питаннями освіти, соотносительным становищем і характером освіти у Росії Західної Європи. Вирушивши в закордонне подорож у 1847 р., він уважно вивчав Англію, ознайомлювався з її системою освіти і намагався з’ясувати її сильні й слабкі боку 3. У цьому погляди Хом’якова на постановку освіти у Росії настільки тісно пов’язані з його загальним слов’янофільським світоглядом, як і стаття «Про громадському вихованні у Росії «мусить бути віднесена за сутністю викладені у ній ідей до раннього часу, т. е. до другого, а чи не до третьої періоду історії російської педагогії. Вже «Листі Англію «намічаються деякі думки, що розвиваються у статті «Про громадському освіті у Росії «.

По уявленню Хом’якова, великим історичним двигуном у народній життя є віра, яка проникає все істота людину й усе відносини його до ближнього. Вийміть християнство з Європи і буддизм з історії Азії, і вже щось зрозумієте ні з Європі, ні з Азії. Міра освіти народу, характер освіти і його джерела визначаються мерою, характером і джерелом віри. Внутрішня завдання російського народу є розвиток діяльності, заснованої на законах вищої моральності й християнської правди, діяльності, скріпленої у своїй вершині законом живого єдності і що постала твердих засадах громади та його сім'ї. Віра, і саме православна віра, з усією її животворною і строительною силою і терплячою любов’ю має послужити підставою, у якому спорудиться будинок російського освіти. Відповідно цьому і, здобута одним поколінням іншому, в разі потреби має укладати у собі ті початку, якими живе розвивається народна історична життя, т. е. «виховання, щоб бути російським, має бути погоджується з началами не богобоязливості загалом і не християнства взагалі, але з началами православ’я, яка є єдине справжнє християнство, з началами життя сімейної і з вимогами сільській громади, наскільки вона поширює свій вплив російські села ». Слід зазначити, як і сім'ї та громаді Хом’яков надавав величезне значення, весь загал громадськості розумів побудованої на кшталт сім'ї: сім'я — осередок громадськості, їхні стосунки — ідеальні прообрази громадських відносин. Таке обещство є земщина, якою виражено голос землі, голос народу, до якому влада має прислушиваться.

Европейское просвітництво, по Хомякову 4, характеризується переважанням матеріальної боку над духовної і раціоналізмом. Сутність ж східного освіти у тому, щоб, оволодівши законами людського духу, покласти межа розвитку особистісного егоїзму і можуть побудувати життя людини по закону любові. Рушійну силу освіти становить чи боротьба людини з людиною, а любов людини до людини. Засобом для цього є моральні-моральну-моральна-моральний-релігійно-моральне виховання, має конечною метою викорінення у душі егоїстичних став проявлятись і заміну їх альтруїстичними. Із західного погляду благо залежить від підпорядкуванні іншу людину в вынуждении його служити своїм інтересам; з восточно-русской погляду добре що є добровільне принесення себе у жертву іншій можуть і на будівництво всієї приватної і суспільної практики початку любові. Любов є початок активності у Бога і гармонії у світі, він є найвища основа усього життя і деятельности.

Родители, будинок, суспільство укладають у велику частина ж виховання. Стрій розуму у дитини, перші слова якого було «Бог », «тятя », «мама », буде такий, як визначити, перші слова якого було «гроші «, «наряд «чи «вигода ». Душевний склад дитини, який звик супроводжувати своїх до церкви у свята і у неділю, котрий іноді в будні, буде набагато різнитимуться від душевного складу дитини, батьки якого знають інших свят, крім театру, балу і картярських вечорів. Виховання і всі училища би мало бути наскільки можна соображены з умовами сімейному житті, так само як з життям після виходу зі школи. Щоб просвітництво пустило глибоке коріння і зробилося плідним, він повинен органічно вирости із цивілізованого життя, як стовбур рослини виростає з коріння. Сімейство і повинні вільний доступ в училища, надто ж вищі. Істинне просвітництво є просвітництво всього духовного складу людини чи народу. Держава має право проводити рід освіти народу — і негативно і положительно.

В освіті народу шляхом школи дуже важливе значення має з’ясування правильного відносини між спільним і спеціальним (професійним) освітою. Відомо, що маємо панував до державного період історії російської педагогії становий професіоналізм, а справжнього загальної освіти взагалі було. Хом’яков рішуче висловлюється проти переваги специально-профессионального освіти общему.

Доказывая необхідність серйозної постановки загальної освіти, Хом’яков наводить різні міркування, які можна було зведено до трьом. Найголовніший доказ його — психологічний. Розум людину, є початок живе і незбиране, його стосовно науці залежить від розумінні. Предмети Всесвіт і самі науки є лише матеріалом у розвиток розуміння, а розвитку розуміння у вигляді порівняння різних явищ у природі й понять, що належать різним наук, і є істинний намір розумового виховання. Рання спеціалізація притуплює розум, робить її одностороннім і підриває успіх навіть у тій галузі, що призначалася майбутньому фахівцю. Саме багатство матеріалів, якщо вони всі належать лише до області й не пробуджують сили який би порівняв розуміння, є безплідним; цей значний матеріал свинцевій вагою лежать у сонної голові й тисне її у, тоді як менше матеріалів, пробуджуюче сравнивающую діяльність розуму, приносить багаті плоди. Людина господар знань внаслідок узагальнень. Так, нещасний учень ремесленно-художественной школи, століття свій трудився над малюванням орнаментів, будь-коли намалює такого вигадливого орнаменту, який жартома накине моментально рука академіка, будь-коли думавшего про сплетенні виноградних і дубових листьев.

Два інших аргументу — практичні: людина, який одержав основне загальну фармацевтичну освіту, знаходить собі шляху для розслідування обставин життя; людина ж, замкнутий в тісну спеціальність, загинув, щойно непредвидимая і чисельна в випадках життя перепинить йому єдиний шлях, доступним нього. Країна, найбільш знана вченими Криму та винахідниками, фахівцями, — Англія — майже має спеціальних шкіл. Люди, що прославились найбільш блискучими відкриттями в окремих галузях наук і подвинувших їх уперед, не були годованцями спеціальних розсадників знания.

На підставі наведених міркувань можна сказати, що спеціальність неспроможна лежати основою виховання. Розумова життя людини підпорядкована законам, подібним тим, якими управляється його життя фізична. Та хто хотів би виховати відоме число скороходів, носіїв, кулачних бійців тощо. буд., той дасть їм всім спочатку загальне виховання атлета, підпорядкує загальній дієті й загальним вправ, зміцнить все їхнє мускульну систему, і потім вже зверне їх до призначеним спеціальностями, узгоджуючи наскільки можна зі своїми уродженими здібностями; воно сягне своєї мети. Але той, хто, розділивши вихованців змалку щодо майбутнього ремесла на скороходів, носіїв, бійців, надумав б розвивати у майбутньому скороходе єдино силу ніг й дихання, у майбутньому носильщике — єдино фортеця спини й у бійців — м’язи руки, той виростить безліч безсилих виродків, у тому числі чи один виявиться скільки-небудь здатним на роботу, якої було призначений. І ніхто й прийде на думку таке безглузде фізичне виховання. Чому так безглуздо умничают над людським розумом люди, які посовестились б дозволити собі ті ж недоладності в тілесному вихованні людини? Твердою і верною основою може служити тільки загальну фармацевтичну освіту, розширювальне коло людську думку і могло второпати здібності. У гімназичному курсі мусить бути влаштована виняткова спеціальність занять. Та оскільки особливі здібності учнів виявляються досить рано, можна допустити поділ загального курсу їх на відділення — словесне і математичне, причому предмети навчання будуть одні й самі, але одному відділенні переважатимуть словесні предмети, але в іншому — математичні. На словесному відділенні переважне увагу має бути дано древнім мовам, на математичному — чистої математиці. Викладання живих мов і культур прикладної математики розсіює думку; викладання древніх мов і культур чистої математики зосереджує її. Одне — розпещує і розслаблює, інше — трезвит і зміцнює. Чиста математика готує людини до занять прикладної, прикладна робить людини майже нездатним до ясному розумінню законів чистої математики.

Внешне марна у практичному відношенні вчення творить людей міцних і самомыслящих; вчення суто практичне виховує порожніх наслідувачів, які повторюють закордонну балаканину. Нарешті, потрібно ухвалити до уваги і те міркування, що пізнання новітніх мов і культур фізичних наук легко купується і з виході з школи, саме життя допомагає цьому придбання; древні ж мови і математика ніколи не купуються тим, кого школа із нею не подружила.

В своєму міркуванні «Про громадському вихованні «Хом'яков торкнувся і університетського питання. На його думку, становище університету як вищого з державних училищ визначає становище решти. Його процвітання є процвітання від інших, його падіння — падіння та його. Поганий університет робить й інші школи незначними: інші унаслідок їх прямій залежності, а інші з допомогою впливу їх лад шляхом змагання (спеціальні школи). Тому поліпшення університетського викладання має бути предметом найважливіше в справі освіти. А найсуттєвіше поліпшення університетського викладання залежить від скороченні спеціальних курсів та їх заміну загальноосвітніми. Перші дві року університетського викладання би мало бути присвячені загальноосвітніх предметів (на гімназійний курс Хом’яков думав достатнім років), що містить знання, одно необхідні кожному освіченого, хоч до якої спеціальності він і готувався, які російську мову й словесність, історія всесвітньої літератури, історія загальна, початку математики, математично-природничої грамотності і богослов’я «найбільше ». Після цього підготовчого курсу всім факультетів, крім медичного 5, студенти обирають спеціальність, якою і вивчають три года.

Университетом освіту не закінчується, як школою не починається. Останній і вищий вихователь є суспільство, яке розумне знаряддя — книгодрукування. Він дає найповніше та різноманітніше вираз людську думку і до нашого час являє собою величезну силу, яка здатна принести користь і великої шкоди. Але з те, що якась сила може оцінити згубні наслідки, чи варто її умертвлять? Хом’яков наполягав у тому, що «чесне перо потребує свободи на свої чесних думок, навіть своїх чесних помилок » .

Можно, звісно, по-різному думати скоріш про спроможності педагогічних поглядів Хом’якова, але, у разі, не можна їм відмовити у повній серйозності і конфесійної визначеності. Дві головні ідеї становлять сутність хомяковской педагогії. Перша: російське виховання має бути православно-социальным, т. е. містити православой релігії, і перебувати у безпосередній зв’язок з родиною, російської громадою і взагалі з російським життям та постсовєтським суспільством; «просвітництво має виростати із цивілізованого життя », «останній і вищий вихователь є суспільство ». А слід зазначити, що Хом’яков, заснувавши російське виховання на православної вірі, не мав на оці якось стискувати науку: православна віра як який суперечить деякою свободі в викладанні наук, але що й вимагає цієї свободи. Будь-яка наука повинна викладати свої сучасні висновки і відкрито, без принизливої брехні, без кумедних натяжок, без умалчиванья, яке легко то, можливо обличено. Небезпечна не свобода наук — необхідна стільки ж їх успіху, як і для гідності віри; небезпечно марновірство в непорушність наук щокроку їх розвитку. Це марновірство, шкідливе для наук, ще більш шкідливе для релігії, і має бути усунуто з кожного викладання. Друга головна думка педагогії Хом’якова: необхідно середньої школи зробити суворо загальноосвітньої, усунувши з її всякі спеціальності, у самому університеті роки потрібно присвятити доповнення загальної освіти. Ця думку У першій своєї половині є пряма придбання російської педагогики.

Таким чином, західники (Бєлінський) дали російської педагогії ідею вихованні і освіті насамперед і найбільше людини, а слов’янофіли (Хом'яков) доповнили її ідеєю про серйозної загальноосвітньої школу із можливістю поділу цієї останньої, при однаковості предметів викладання, на словесне і математичне відділення. Ці дві основні педагогічні ідеї знаменували собою швидке настання нової доби історія російської педагогии.

Общие выводы

Развитие освіти у державний період відбувалося у такому послідовності: на місці колишнього єдиного церковного освіти створено були професійні, світські і духовні школи різних типів з примусової посилкою дітей відомих станів в відомі школи. Отже, влаштовані професійні школи були становими. Такою була становище освіти у період від Петра I до Катерини II. Катерина ІІ й Олександр І (на початку своєї царювання) спробували поставити освіту вільніше і гуманно, дати школам загальноосвітній курс, зробити школи бессословными, а відвідання їх необов’язковим. Загальне освіту увійшло життя, але поступово повернулося до становості (щоправда, пом’якшеною) із припиненням примусової посилки дітей у відомі школи. Для завідування школами створено спеціальний державний орган — Міністерство народної освіти, який додав школам зовнішню стрункість і порядок.

Государственный період російської педагогії характеризується такими чертами.

1. Запозичення мають і виявляються щонайменше значними, ніж першого разу період: відбувається безліч перекладів; виписуються з-за кордону вчителя, професора й навіть студенти (одного разу); запозичаються й цілі педагогічні системи, й потужні приватні педагогічні вчення. Різниця з цим періодом полягає у цьому, що запозичення робляться лише з Заходу (а Схід, греки втрачають всяке культурне значення) і роблять у інтересах держави, а чи не церкви. церкву на справі освіти настільки придушується державою, що сама час закон Божий зникає з курсу гімназій і підручники з закону Божу складаються світськими людьми. Взагалі-то законоучитель перетворюється на простого вчителя і підпорядковані обласним її всім учительско-школьным порядків, і навіть найбільш церква робиться однією з багатьох органів державного управления.

2. Єдине всім освіту першого періоду у другому, зробившись цензовим, роздрібнилося на багато типи і різноманітні види. У результаті проти першим періодом ми бачимо у другому такі особливості: а) число шкіл значно зросла (за абсолютним буквальному розумінні) і типи їх стали різноманітними — університети, гімназії, корпусу, духовні академії і семінарії, міські і парафіяльні училища, різні професійні й технічні школи. З’явився особливий клас людей — вчителя, викладачі, педагоги; виникла педагогічна література, переважно перекладна і запозичена, а частково і самостійна, з декотрими оригінальними поглядами; б) турбуючись про устрої шкіл, держава піклувалася, власне, й не так про неї, про освіті громадян, як про кращої постановці державної служби, для чого школи були лише знаряддям. До народному освіті держава по більшої частини ставилося недовірливо і цінувало й не так без самої освіти, як його політичну благонадійність і задоволення через просвітництво професійних державних потреб. Тож і ми створений державою орган для завідування школами — Міністерство народної освіти — був такий поставлений, що служив здавна органом й не так дійсного народного освіти, скільки нагляду (за вимогами політики моменту) за благонадійністю освіти. Саме народне просвітництво розвивалося вкрай туго, оскільки матеріальні вартість це відпускалися державою постійно дуже малі, тому народ залишався у його невігластві і в другій період, як й у первый.

3. Що Виник вчительське стан держава зробило поряд з іншими служивим станом, особою різновидом чиновників, котрим були обов’язковими державна дисципліна, сповідування усно і зайняті ділом прийнятих державних почав. Зате учителя-чиновники нагороджувалися, як й інші чиновники, царським платнею, чинами і орденами, носили мундири, шпаги і трикутні капелюхи. Перетворившися в слуг царьов, учителя-чиновники, природно, не визнавали собі обов’язковим вважатися своєї діяльності з бажаннями нашого суспільства та батьків, підкоряти школу контролю суспільної думки, громадської критиці; вони мали свій пан — державна влада, вказівок якому вони єдино і слухалися. Отже, виникло цілковите розмежування між школою та постсовєтським суспільством. Школа, всупереч своєму станові й існувати стану період розвитку педагогії, відокремилася від життя, вела своє специфічне життя, постійно схиляючись у бік, куди віяв політичний вітер. Школа стала методом застосування мінливих політичних поглядів і течій, вона підпорядковувалася політиці, рясніла нею, а водночас, звісно, втратила будь-яку самостійність і стійкість. Вона не розвивалася на автономних засадах, у яких йому слід було розвиватися, а постійно підпорядковувалася тиску політичних, далеких їй за самому суті й дуже мінливих прагнень. Тому полон школи державою неможливо було періодом її процвітання, хоча державне стан школи було необхідною моментом у розвитку і всі ж принесло школі багато благое.

4. Підпорядкувавши всі школи та вчителів своєму винятковому ведення, держава стисло приватну діяльність у справі освіти, закриваючи приватні школи або нав’язуючи їм свої програми розвитку й лад. Усі приватні школи, навіть елементарні, були поставлені під пильний контроль держави. Понад те, держава простягло свою правицю і на сім'ю. Добираючи малолітніх дітей у свої школи, виробляючи учням у ній дітям іспит, держава й сім'ю перетворило на справі виховання в службовий орган на свої цілей. Сором приватного освіти і одностороннє регулювання сімейного виховання несприятливо позначились в розвитку російської педагогії, шкільної освіти і сімейного виховання, підірвавши у суспільстві інтерес до педагогічної справи, усунувши від цього общество.

5. Воспитываемая особистість до державного період виграла обмаль. Її стали, звісно, краще вчити, та її цінність зросла трохи: у ній батько як і був суворим патріархом, продолжавшим рано згинати волю своїх дітей під свою владну правицю і не чуждавшимся суворих заходів. Бо в школі дисципліна була прямо жорстокої, дитяча воля журилася як свавілля; як і про природних потребах дитинства, фізичних і, особливо, психічних, піклувалися мало. Гуманні погляди на дисципліну педагогів катерининського часу — Бецкого, Янковича, Новикова — не прижилися, сувора старозавітна дисципліна продовжувала царить.

6. Теоретична педагогия державного періоду з природного порядку була переважно відбитком державних почав у вихованні. Особливо сильно такий традиційний напрямок педагогічної думки позначилося у педагогіці Бецкого та окремою книгою «Про посадах людини і громадянина ». Теоретики-педагоги, захищали вчених громадський почин, мали набагато менше успіху і сфери впливу, хоча, звісно, вони пройшли далеко ще не безслідно у розвиток російського педагогічного самосвідомості. Церковно-богословская педагогия першого періоду, попри повна зміна основного початку, ще тривала, маючи представників не лише на початку періоду (Ціпків), а й у кінці його (Ширинский-Шихматов і архієпископ Євсевій), але погляди Бєлінського і Хом’якова значно потіснили російську педагогію вперед.

Список литературы

1. Бєлінський В. Г. Твори. 3-тє вид. Павленкова. Т. IV. З. 1085. Педагогічні твори Бєлінського зібрані Фоміним О.Г. та віддруковані в 1912 р. У СПб (видавництво газети «Школа життя й »).

2. Див.: Хом’яков О. С. Твори. М., 1911. Т.1.

3. Див. там-таки «Лист Англію », надруковане вперше у 1848 г.

4. Так підсумовує погляди Хом’якова його біограф В. З. Завитиевич. Див.: Хом’яков О. С. Твори. Київ, 1902. Т. 1. З. 709−711.

5. Медики тому звільняються й від слухання загальноосвітніх курсів, що медицина — не наука у точному смислі слова, а медичний факультет — не факультет, а спеціальна школа, причисленная до університету щоб надати їй деякого наукового характеру. Тому медикам досить прослухати загальноосвітні курси лише з російській мові, згідно із законом Божу і естествознанию.