Российское держава: минуле, справжнє, майбутнє

Российское держава: минуле, справжнє, майбутнє

Традиции російської державності

За багатовікову історію у Росії склалося чимало традицій, які в чому визначили розвиток російської державності, додали їй унікальність і самобутність. Традиції — це історично сформовані, вкорінені у суспільстві і передані із століття у XXI століття звичаї, обряди, громадські встановлення, цінності, ідеї, й т. буд. Вони уявляють собою соціально-культурне і національна спадщина, сохраняющееся у суспільстві тривале время.

С традиціями нерозривно пов’язаний менталітет (мен-тальность) — історично сформований стійкий розумовий (інтелектуальний) і лад (образ) народу. Традиції і менталітет забезпечують передачу від покоління до покоління перевірених життям фундаментальних соціальних цінностей, ідей поглядів. Традиції може бути прогресивними і негативними. Прогресивні традиції не лише пов’язані з минулим, є надійними орієнтирами для сьогодення й майбутнього. Тому різні перебудови, перетворення, реформи, проведені і їх обліку, малоперспективны.

В Росії найважливіші традиції — общинність, соборність, державність (державність), патріотизм, соціальна справедливість, пріоритетна цінність праці, духовність. Традиційний ідеал (менталітет) народів Росії — сильне централізовану державу, що може забезпечити необхідний порядок, цілісність суспільства, захистити країну від іноземних навал. Державність включає у собі ратну службу державі, готовність захистити її суверенітет. Російському менталітету не властиво протиставлення суспільства державі: общинність і державність згладжували протиріччя, відчуженість держави і человеком.

Общественное думка справедливо вважало держава політичною інституцією, що об'єднує в єдине ціле багатонаціональний народ Росії, які забезпечують світ у країні. Причому Російська держава історично виникло і розвивалося як російське держава, національним стрижнем якого оыл російський народ. Саме російська народ, завжди яка об'єднувала багатонаціональні народи країни, був носієм традиції сильного, активно функціонуючого держави. Саме російська народ традиційно грав у історії Російської держави велику роль ооъединяющего все народи, стаоилизирующего, зміцнювального держава чинника. Щоправда, по думці М. Бердяєва, двома полюсами російського життя завжди, були незрілість глухий провінції і гнилість державного центру. Остання особливо чітко проявилася у початку XX в. (распутинщина та інших.). Зрозуміло, що це кидало тінь на традиції державності і підточувало основи російської государственности.

Вековые монархія і самодержавство породили іншу традицію — патерналізм. Він виявляється у насадженні у свідомості ідеї про непогрішності носія верховної влади, його обожнюванні і у необмеженому свавілля, безправ'ї і раболепстве підданих, запереченні волі народів і демократии.

В Російському монархічному державі восточно-деспотического типу поважливого ставлення до права й закону скластися були, був у ньому і умов затвердження демократичної законності. І все-таки свіжі вітри змін доходили і по Росії. На межі XI X—XX століть у свідомості зміцнювалася ідея встановлення Росії конституционно-демократического ладу. Падіння монархії в 1917 р. було визначено і тих, що вона опиралася його запровадження. Отже, держбудівництво у Росії йде сьогодні на порожньому місці. Нащадки Петра 1 і більшовиків в. вкотре вирішують проблему реорганізації державності, й громадського укладу країни, і, певне, цей процес буде досить тривалим і важким. Безпосереднім попередником сучасній російській державності є Радянський Союз.

Советское держава, його історичний шлях збереження та розпад

История Радянського держави складна, суперечлива і повчальна. Увібравши у собі віру народу ідеали соціалізму, їх перекручення владою та трагічні наслідки тоталітаризму. Її всебічне дослідження стане, можна вважати, важливим предметом вітчизняної науки.

Трудный шлях Радянського держави можна назвати історичним бездоріжжям, бо аналогів у світовій історії був. Відповідно до марксистської теорії пролетарська революція ламає, руйнує стару державність, і встановлює диктатуру пролетаріату. Перехідний до комунізму держава планували створити на кшталт Паризької Комуни, без спеціального апарату і чиновництва, без армії, без поділу влади. Основна мета його в придушенні опору поваленого експлуататорського класу; принаймні її досягнення держава має було розпочати отмирать.

Первым нетривалим періодом у розвитку молодого Радянського держави був такий званий воєнний комунізм із примітивного зрівнялівкою, прямим продуктообменом, трудовий армією, військовим примусом. Власне, це було держава військової диктатури. У. І. Ленін був у числі найперших побачив визнав хибність політики військового комунізму. «Ми розраховували — чи, то, можливо, вірніше буде сказати: ми припускали без достатнього розрахунку — безпосередніми веліннями пролетарського держави налагодити державне виробництво і державне розподіл продуктів по-комуністичному в мелко-крестьянской країні. Життя показала нашу помилку». Будівництво комунізму за допомогою організації виробництва методами державного примусу і зрівняльного державного розподілу — нонсенс, пародія на комунізм, його дискредитация.

На зміну військовому комунізму прийшов найцікавіший та багаті за змістом період історії нашого й держави — неп. За суттю, неп — це, швидше за все, інтуїтивне рух країни з соціал-демократичним орієнтирам. Нові правила господарську діяльність з урахуванням багатоукладної економіки стимулювали підприємливість, працьовитість, підвищували рівень життя народу. У промисловості впроваджувалися господарський розрахунок, оптової торгівлі, у сільському господарстві — кооперація, взаємовигідна змичка, обмін товарами з містом, в суспільстві — гласність, дискусії, правові початку. У 1922 р. на добровільної договірній основі утворюється СРСР, в 1924 р. приймається союзна Конституція, починають затверджуватися законність і демократія. Тоді ж робляться ефективних заходів зі створення чітко чинного й підконтрольного народним масам державної машини. Якби неп утвердився надовго і всерйоз (як писав У, И. Ленин), Україна міг би піти шляхом будівництва справедливого соціалістичного общества.

Вместе про те наприкінці 20-х рр. НЕП було ліквідований. Насувалися сутінки тоталітаризму, чи новий варіант військового комунізму. Партійний і державний апарат заповнили декласовані елементи (люмпен-выдвиженцы) — люди без соціальних коренів, морального кодексу, готові нерассуждающе коритися сильному, т. е. котрий володіє в момент реальну владу. Саме люмпен-выдвиженцы і нове партійно-державна бюрократія перетворилися на основну опору сталінського режима.

Российская багатовікова традиція патерналізму знайшла собі втілення у мелкобуржуазном вождизме, характерне для багатомільйонної селянської країни. Психологія вождизму, бюрократичне обожнювання авторитету і послужили сприятливим середовищем культу особи Сталіна. На початку 30-х рр. тоталітарний режим став суворої політичної реальністю. Його основні риси листувалися следующем.

Во-первых, необмежена і безконтрольна вищою владою була зосереджена на руках диктатора, котре здійснювало її через принудительно-репрессивный, мілітаризований чиновничье-бюрократичес-кий аппарат.

Во-вторых, влада часто реалізувалася неправовими методами насильства, масового жорстокого терору, свавілля та беззаконня. Людська особистість виявилася нічим і не захищеної. І хоча Конституція СРСР 1936 р. закріпила певні правничий та свободи громадян, проте пік репресій, свавілля та беззаконня випав саме на 1937 р. Отже, тоталітарний режим не вважався лише з поточним законодавством, але й Конституцією страны.

В-третьих, офіційні конституційні органи держави — система Рад — проводили в життя вказівки диктатора і директиви партійної номенклатури. Демократичні запрацювала своєї діяльності були під що свідчить вихолощені. Територіально державна влада здійснювалася за принципом суворого сверхцентрализма.

В-четвертых, сталося одержавлення суспільства, яке всеосяжно (тотально) контролювалося административно-карательным апаратом. Політична влада поширилася на економіку, попри всі господарство. Економічні важелі були у руках бюрократичного апарату, що зумовило домінування монопольної державної власності і планово-командных методів господарювання як матеріальної основи тоталітарної диктатуры.

В-пятых, у країні існувала одна суворо централізована партія, верхівка якої стояла над державою і обществом.

В-шестых, масованої культової ідеології вдалося переконати багатьох у тому, що те що необхідне й справедливо, що сталінський режим створює умови для будівництва соціалізму, але поступальному руху щодо нього заважають численні вороги і реакціонери, проти що у силу їх особливої небезпеки припустимі будь-яких заходів боротьби. І навіть людей здебільшого підтримували злочинний режим, самовіддано трудилися, віддавали всі сили виконання і перевиконанню планів, рапортували вождю трудові і творчих досягненнях, марширували в святкових колонах, як не усвідомлюючи, хто служить маріонетками в жахливих маніпуляціях десятками мільйонів людських доль, але щиро вірячи, що діють на користь суспільства, будують социализм.

В дійсності тоталітаризм за своєю сутністю нічого спільного з соціалізмом не має, чужий і ворожий соціалізму. Він завдав величезний шкода соціалізму, повністю зіпсував, деформував його, проте підірвати віру совєтського люду в ідеали нового ладу не зміг. Суворим іспитом на вірність цих ідеалів, на відданість Батьківщині стала Велика Вітчизняна війна. І на важкі повоєнні роки Україна рухалася вперед шляхом економічного, науково-технічного прогресу, опановувала атомну енергію, відкрила еру освоєння космосу, і ін. По масштабам народної освіти, науки, культури вона міцно займала передові позиції у світі. Чим визначалися ці безсумнівні успіхи? У значною мірою тим, що таке реальна практика спиралася на вікові російські традиції: колективізм — на общинність і соборність, трудовий ентузіазм — на трудову російську мораль, зміцнення держави — на державність тощо. І робилося усе це не завдяки сталінському режимові, а всупереч ему.

В післявоєнний час ж суспільство нині дедалі більше насторожено сприймати факти беззаконня і сваволі, у свідомості зріла надія на зміни, особливо усилившаяся по смерті Сталина.

Идущие від народу соціальні, моральні імпульси, очікування й надії було неможливо залишитися без відповіді. Були потрібні більш гуманна політика, економічних реформ і демократичні зміни. У другій половині 50-х рр. такі перетворення, хоч і половинчасті, пішли. Розроблено й проходили у життя програми підйому сільського господарства, технічного переоснащення промисловості, поліпшення пенсійного забезпечення, підвищувалася вести низькооплачуваних верств населення. Очолив перетворення М. З. Хрущов. У цей період було засуджені сваволю чиновників і беззаконня сталінського режиму, робилися кроки щодо зміцненню законності, розвитку демократії. У дивовижній країні було створено більш більш-менш сприятлива обстановка у розвиток юридичної науки, для активного вдосконалення законодательства.

В нашої літературі стверджується, що дозволить після смерті крайності тоталітарного режими були усунуті, але тоталітарна сутність держави залишилася незмінною. Це твердження не можна визнати явним: неправовий насильство, терор і беззаконня державні органи закінчувалися, народ звільнявся від гнітючою соціальної і з правової незахищеності. За суттю, країни встановився інший, із елементами демократії та законності політичний режим — режим авторитарний. Проте соціальна база сталінізму залишалася значної. Крім того і не котрий зазнав докорінних змін, звикнувши вихваляти Сталіна пропагандистський апарат із меншим розмахом і азартом, ніж Сталіна, почав вихваляти Хрущова. На гігантської хвилі брехні, котрі лестощів розросталися суб'єктивізм і хрущовські імпровізації: непродумані реорганізації державної машини, заклики наздогнати та перегнати США із виробництва молока і м’яса за дватри роки, побудувати матеріально-технічної бази комунізму до 1980 р. і др.

Осенью 1964 р. на чолі партії і країни виявився ставленик партійно-державної бюрократії і номенклатури Л. І. Брежнєв. Саме цей час ж з’явився потяг до усталеним, перевіреним централізованим командно-административным методам управління. Побоювання нового, небажання змінювати існуюче стан справ і зумовили догматизм і консерватизм даних методов.

В 60-ті і 70-ті рр. в усьому світі відбувалися великі зміни, бурхливо розвивався науково-технічний прогрес. Радянський ж Союз був у стан застою. Поступово погіршувався економічне становище у країні, непомірні військові витрати вимотували суспільство, множилися різні диспропорції. У той самий час нестримно посилювалися звеличення Брежнєва, плодилися ритуали, замовчувалося усе неґативне, парадності і показусі з незмінністю супроводжували приписки і окозамилювання. У дивовижній країні процвітали лицемірство і брехня, які породжують громадську пасивність, байдужість, занепад моральності. На всіх щаблях почалося розкладання партійно-державного апарату. Наростаюча криза охопив все сфери суспільства. Ухвалена 1977 р. Конституція не внесла скільки-небудь помітних змін — у громадське життя, у внутрішнє і зовнішній політиці держави. Саме життя вимагала проведення продуманих, науково вивірених і послідовних перетворень, насамперед у экономике.

В 1985 р. економічних реформ почалися. Їх цілі й суть визначалися так: домогтися значного прискорення економічного розвитку з урахуванням науково-технічних досягнень, вести пошуку нових форм управління і основі поступово переходити до ринкових відносин. Проте невдовзі було вирішено проводити глибокі економічних реформ разом з радикальним реформуванням всієї політичною системою, т. е. вже пішла про революційної перестройке.

Сегодня перебудова (не так давно — сверхмодное слово) оцінюється майже однозначно негативно. Проте менше уваги приділяється з’ясовуванню та аналізу причин, чому вона відбулася, не вивела з застою і кризи, а поглибила його. Причин провалу перебудови, можна вважати, багато, але (не безпідставно) в літературі перше місце висувають суб'єктивну: настільки великомасштабні перетворення очолили не готовце і здатні до цього вихідці з партійно-державної номенклатури. Не існувало науково обгрунтованого плану реформування суспільства, були визначено пріоритетів, цілі й послідовність перетворень. Організатори перебудови погано знали своє суспільство, його історію, традиції, і, природно, не спиралися ними. Щоправда, на початковому етапі економічними інтересами були зрозумілі людей і підтримувалися ними — перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних, прискорене розвиток економіки країни та ін. Не було випадку, щоб чергові завдання ставилися після виконання предыдущих.

Уже на ранніх стадіях перебудова змістилася на політичну сферу. Без серйозних наукових обгрунтувань, поспіхом було створено нові найвищих органів державної влади — громіздкий, неповороткий й погано керований З'їзд народних депутатів СРСР («мітинг під дахом») і діючу Верховна Рада СРСР. Законодавча влада потрапила до рук двох органів, що викликало дублювання, паралелізм у роботі, підривало їх відповідальність. Потім був учреяоден (теж без будь-яких серйозних обгрунтувань) посаду Президента страны.

Сложные політичні нововведення і бурі відсунули на задній план проблеми економіки, викликали розрив її закономірних, взаимоподдерживающих зв’язку з політикою. Наростаюча вантаж економічних і полі-тичних помилок ставав непідйомним. На такому тлі розросталися сепаратизм, націоналізм, спалахнули протиприродна «війна законів» і «протиборство суверенітетів», які руйнували основи багатонаціональної держави. І хоча у березні 1991 р. на Всесоюзному референдумі народ висловився збереження СРСР, його розпад незабаром стало доконаним фактом, котрі принесли нічого не винному народу численні біди й страдания.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.