Кіровський потік

Кировский поток.

Убивство Сергія Мироновича Кірова призвело до у себе безліч жахливих і кривавих подій що відбилися на долях громадян Радянського Союзу. Усе почалося з арештів небагатьох підозрюваних у скоєнні злочину, швидкоплинного суду й страти. Відразу після завершення справ перших заарештованих, і після їх розстрілу, почалися масові репресії створені задля знищення всіх підозрюваних у зраді батьківщині. «Кіровський потік» — це хвиля масових арештів, що прокотилися країною взимку і 1935 года.

Найпершим арештам страждали багато особистості, що працювали оточенні З. М. Кірова й ті, хто якось був із ним. Гонінням піддавалися насамперед жителі Ленінграда й області. Саме час «Кіровського потоку» почалися розглядатися справи «колишніх людей». Чимало з цих нема за що не винних людей змушені були виїхати межі Ленінграда чи Москви у глухі села ;

— 8 — де-небудь околицями країни. За підрахунками, з Ленінграда було вислано кілька десятків тисяч чоловік більшість їх не змогло повернутися до свої родинний маєток. Саме час «Кіровського потоку» було нанесено перші удари з російської інтелігенції. Розпочаті цієї пори цькування інтелігенцію тривали ще майже п’ять і закінчилися лише у сорокових роках. Поруч із репресіями у народі почалася заміна командування військово-морських сил країни, тривала й дуже звана «чистка» партії. Саме «кіровський потік» став початком всього того.

жаху яке коїлося у країні у перебігу багатьох наступних років й остаточно кінця лише смертю Сталина.

Безглуздо говорити про жертви Сталіна та її жахливого терору, оскільки кількість цих жертв неможливо уявити й порахувати. Кількість людей, погублених жорстокої сталінської диктатурою усе ще залишається невідомим і, можливо, у відповідь це запитання безповоротно пішов у минуле, і залишивши у неведении.

У цьому главі я постараюся більш-менш докладно описати трагічну долю репортер Олексія Кирилова, який був незаконно засуджений і висланий із своєю сім'єю у невеликий містечко Казачинск, Красноярського краю. Під час заслання Казачинске він вів щоденник, у якому описував щодня свого перебування у цьому містечку. Слід зазначити, що цей главу своєї роботи писати переважно використовуючи саме матеріали з щоденника Олексія Кирилова, що зберігається фондах музею Політичною Історії Росії .

Олексій Кирилов за фахом кореспондент, працював редактором відділу друку ленінградської газети «Зміна». Майже після вбивства Сергія Мироновича Кірова більшу частину працівників відділу, у якому працював Кирилов, віддали наказ про терміновому від'їзді з Ленінграда. Річ у тім, що ця друкована організація безпосередньо соприкасалась регулярно працюють з Першим Секретарем ленінградського Обкому, отже несла деяку відповідальність за смерть Кірова. Лист про виселення сім'ї репортер з Ленінграда прийшло, коли він знаходився у відрядженні в Красноярську. Звістка про вбивство Сергія Мироновича сильно вразило кореспондента, але ще більше його не потряс і збурунив те що, що і майже всі колеги підозрюються у причетності до цього злочину. З Красноярська він хотів вислати лист із виправданням свого друга Акулишкину, де зараз його писав: «Важкий удар, що обрушився на партію утричі важкий мені. У — перших я багато стикався регулярно працюють з Сергієм Мироновичем не можу без жаху думати скоріш про останніми подіями. У — других працював у ленінградської організації, несу щей.

— 9 — безпосередню відповідальність за смерть Сергія Мироновича. У — третіх мої ідейні коливання в останній момент 14 з'їзду партії, ставлять моїй ряди людей особливо відповідальних за дію мерзенної банди убивць". Але лист він і відправив, соромно стало… не захотілося виправдовуватися за межі не вчинені ним вчинки. Можливо, в наслідок рішення не посилати даний лист вдарило по подальшу долю кореспондента та її семьи.

Незабаром після приходу вести про вбивство Кірова і виселення Кирилова та його сім'ї з Ленінграда, прийшла нова телеграма з наказом про негайному від'їзді репортер в Казачинск, без права на в'їзд до Ленінград, чтобы.

побачитися із сім'єю. У телеграмі запевняли, що родом його дружина незабаром прибуде проживання в Казачинск.

У Казачинске репортер влаштували працювати, але не роботу у місцевому журналі чи газеті, а й просто змушували займатися суто механічно працею, типу переписування різного ґатунку паперів і розповсюдження документів. Обурений таким ставленням і недовірою Кирилов пише черговий лист із Казачинска, адресований А. Л. Стецкому, з жаданням заміні роботи з іншу, більш придатну для її професії та, природно, отримує повне співчуттів лист, у якому роз’яснюється неможливість виконання її прохання. Другого березня репортер посилає лист свою дружину Людмилі, у якому розповідає про життя жінок у містечку. У цей короткий час він починає ознайомитися з місцевими і висловлює голові Щукину кілька своїх пропозицій із приводу підготовці міста навесні, загалом, входить у довіру до городян. Живучи в Казачинске, Кирилов усе ж таки ні повністю відрізаний від навколишнього світу. Він мав дозволено виписувати деякі газети й він, користуючись цією можливістю, постійно міг впізнавати останні новини і завжди бути, у курсі подій. Коли настав листа від дружини з повідомленням: «П'яті добу їдемо», радості якого було краю. Але невдовзі після його чекало розчарування. Людмила, перебувають у Красноярську, окремо не змогла виїхати від туди: попри всі старання, зустрітися ще з чоловіком їй не вдалося. Відтоді почалося справжнє цькування всього сімейства кореспондента. Треба сказати, що витративши близько місяця намагання випросити у начальства короткостроковий відпустку, Кириллову усе ж вдалося побачитися зі своєю дружиною. Але скільки час і йому знадобилося, щоб у за кілька днів виїхати до сусідній місто! У Людмили поки що складалися удачней, ніж в її чоловіка, але ці тривало недовго. Вранці 24 квітня він повинен виїхати до село Ерзовку на перевірку посіву, попередньо отримавши телеграму, що Людмила задоволена своєю низькооплачуваною роботою в.

— 10 — місцевої школі, і що зайнята нею під зав’язку. Раптом, несподівано, перед від'їздом, приходить послание.

з Красноярська: «Мене потворно звели на. Приїздом начальника, сподіваюся, все з’ясується» .

Двадцятого травня, як у репортер, дещо жахливе. Ось запис з щоденника Кирилова: «Дружина купила парткабинета Політвідділу книжки до створення бібліотеки. Працювала вона з захопленням, палко, і йдеться просувалося, хоча книжок на книгарні був, і доводилося їх купувати в букініста чи комісійному магазині, де було куплено повне зібрання творів У. І. Леніна 1-го видання. При видачі однієї з томів Леніна помполиту щодо його підготовки до чергової политзанятию, якими доручили керувати Люське, з оповідання випала стара, пожовкла від часу листівка про профспілкової дискусії мови за підписом Троцкого.

Людмила звернулася по пораду до замначальнику Політвідділу Шекку: що робити з цим документом і? Шекк відповів: «Давай мені, я сховаю їх у стіл, під ключ».

Коли наступного дня Кирилова проводили чергове политзанятие з помполитами, де саме прорабатывалась тема «Профспілкові дискусії», Шекк видобув із столу листівку і показав її всім присутнім. Саме це стало, очевидно, приводом для того, що у Оргбюро була подана від помполитов і Шекка заяву, що Кирилова «поширює троцькістські листовки».

За відсутності начальника Політвідділу Черкасова, що саме у дні був у відрядженні у Москві, сам Шекк поставив на партійних зборах политотдельцев напередодні 1 Травня питання про виключення Кириловій із партії «за поширення контрреволюційного троцкизма».

Про мене дуже зборах казали, що я кілька разів виключався із партії (це явна брехня!), що тепер у засланні й тому таку нісенітницю. А Люську охрестили «контрреволюціонеркою» і… винесли рішення про її виключення із партії…".

Людмилі, котру звинуватили в «поширенні контрреволюційних листівок», поширювати що вона не думала (до речі, у 1-му виданні творів Леніна текст тій самій листівки надруковано наприкінці томи у вигляді додатку) щось залишалося, як терпіти цю наклеп і зробити свій партійного квитка. Для неї й дітей настали чорні часи. Діти политотдельцев кричали їм у вікно: «ви вбили Кірова!». Розбили шибку, кидаючи до нього каміння, стареньку мати репортер та її сина-школяра йдучи до школу теж закидали каменями. Не допомогло, і звернення за.

— 11 — допомоги у місцеве управління ГПУ, там її вислухали цілком розгублена і щось сказали.

Кирилов жив все життя зиму постійно хвилюючись за долю дружини та дітей. 1 січня 1936 року стався один зовсім несподіваний і що навернув життя репортер до іншого русло випадок, йому повернули його партквиток, але до дружини повертати категорично відмовилися. Невдовзі після повернення партквитка, Кирилова влаштували нові роботу — директора школы.

Усю весну 1936 року репортер працював у школі, і, одночасно, не переставав займатися колгоспним господарством. Щоденник репортер Олексія Кирилова обривається записом від 19 квітня 1936 року. На все літні місяці він прийшов Казачинским райкомом уповноваженим про посівну, та був і збиральної компанії, у село Різдвяний — найбільший колгоспний район області. Вже сама це сприйняли Олексієм, як знак зростаючого щодо нього довіри партійної організації Казачинска. Цим самим влітку Олексій однією з перших у районі пройшов обмін партійними документами, але «відмежуватися» від виключеної із партії дружини категорично відмовився. Торішнього серпня з ініціативи Кирилова було розпочато невеличкий геологічний похід Єнісеєм з єдиною метою розвідки корисних ископаемых.

Все йшло дуже добре, Кирилловы чекали повідомлення про можливість переїзду знову на Ленінград і навіть уявити не міг собі, який кошмар очікує їхнього в будущем.

Як і те раз пізнього вечора, Людмила підійшла до свого будиночку в Казачинске і побачила подъезжавшую до них віз із начальником Казачинского НКВС, Степаном Прокопьевичем Демидчиком і ще одним незнайомим людиною, який почав у будинку обшуку. Олексій був вдома. Були конфісковано і відвезено всі українські книжки, що перебували на хаті, інші речі їх цікавили. Коли віз поїхала, Олексій сказав, що його виключили із партії, звинувативши у розповсюдженні на селі Різдвяному троцькістської літератури, книжок, що його попросили виписати з Красноярської бібліотеки із єдиною метою освіти деяких селян («Піднята цілина» Шолохова, однотомник Пушкіна, «Енергія» Гладкова і «Капітального ремонту» Соболєва). Усіх вразила й приголомшила дика й невимірна нісенітниця цього обвинувачення, адже, по суті, із Олексієм сталося те саме, що з його дружиною у 1935 году.

На наступного дня, після обшуку, Людмила пішла працювати до школи, куди її Олексій влаштував, як вчительку, і засіла за перевірку творів, які довелося б повернути авторам без затримки. Зайнята роботою, вона зовсім звернула з події минулого дні й тому надала особливого значення проханні Олексія прогулятися із ним Тайгу. Він пішов туди самотужки. Саме час цієї самотньою прогулянки остаточно дозріло у Олексія рішення, спасти.

— 12 — сім'ю ціною загибелі. Прощальний лист було вже написано і лежало в нього в кармане.

На наступного дня Кирилова знову пішла працювати. У учительській її затримує завуч — дає прочитати наказ школою: «За непедагогическое ставлення до учнів (є любимчики), за жування бутерброда біля входу до клас, через те, що ні відзначила роль більшовиків в Пугачевском повстанні — вважати Людмилу Олександрівну Кириллову звільнена зі школи із шостої жовтня 1936 року». Завуч цей часто з’являвся у шкільництві в стадії сп’яніння, а сидячи якось на уроці, коли йшло читання «Капітанської доньки» люб’язно зауважив після дзвінка: «Я після того вчитися прихожу».

Відразу після школи вона пішла у райзо до чоловіка, щоб повідомити ще одну сумну новина, сказати про її звільнення про те дикому наказі по школе.

За розмовою вирішили, що треба піти у Козачинське відділення НКВС до начальника Степану Демидчику і від сім'ї попросити: коли гадають ворогами — нехай судять, і якщо немає — нехай нарешті припинитися цькування, якої їх піддають і кінця якої видать.

Ввечері Людмила пішла у управління НКВС, а Олексій узявши рушницю й собаку пішов у тайгу. Людмила не знала, що живим бачить чоловіка востаннє життя. Ввечері Кирилов застрелився березі Єнісей. Секретар райкому, який сформулював то жахливий обвинувачення у троцькізмі «доконавшее» репортер, дізнавшись звідси, звільнився й поїхав із Красноярського краю. У його музеї Політичною Росії досі зберігається передсмертна записка А. А. Кирилова .

Кореспондент Кирилов є лише з численних жертв «Кіровського потоку» і більшості у тому числі, подібно йому доводилося витримувати всі образи й невиправдані обвинувачення від палко коханої Радянської Власти.