Реальное та фантастична у одному з творів російської літератури ХХ століття

Реальное та фантастична у одному з творів російської літератури ХХ століття

Во чимало творів російської літератури присутній реальність, і фантастика.

Я хочу розповісти як і одному з розповідей Віктора Астафьєва «Цар-риба» поєднується реальне та фантастична, що людина будь-коли який вірить ні з бога, ні з прикмети, вже за кілька хвилин почав в усьому каятися і звинувачувати себе через те що не вірив ні з бога, ні з риса. Як людина живе своїм життям, тихо спокійно, начебто нікому не завдаючи зла, а може бути щось і творча людина змінюється очах, в нього раптом з’являються гріхи, які він і розплатився. От і у тому оповіданні тема така. Те, що завжди був реальним, раптом стає фантастичним.

В одному селищі жив мужик Игнатьич, і до всіх ставився із часткою поблажливості і переваги. Він був чистим, допомагав людей і не був жадібним під час розподілу видобутку. Ще він був дуже гарний рибалка, люди навіть думали, що він знає таке слово, яких можна приворожити рибу. Але одного разу посів риболовлю, зависнув на самоловах. З двох перших самоловов Игнатьич зняв багато риби і поплив втретє. І впіймав велику рибу. Він її побачив розгубився: «Чорний, ласкаво отблёскивающий сутунок у навскіс, не заподлицо, обрубаними суками; круті боки, рішуче зазначені вістрями плащів, що від зябрів до хвоста рибина оперезана ланцюгом бензопили. Шкіра, яку обминало водою, лоскотало нитками струменів, прядущихся по плащам і які зливаються далеко за круто вигнутим хвостом, тільки вид мокра і гладка, на ж рівно в толчёном склі, змішаному з дресвою.

Что-то рідкісне, первісне було лише у величині риби, а й у формах її тіла, від м’яких, безжилых, хіба що червячих вусів, висячих над рівно состригнутой внизу головою, до перепончатого, крилатого хвоста — на доісторичного ящера був схожий рибина".

Уже це викликало в Игнатьича страх, вона видавався їй лиховісної, хоч і чекав на цю рибу все своє життя, та її треба було відпустити, як його дід, а Инокентьиче навпаки прокинулося невідоме їй відчуття жадібності. Він знав, що він не впоратися одному з такою рибиною «але жадібність перемогла» — зі зневагою думав себе Игнатьич. Коли він побачив її очі: на людину всверлились маленькі очі з темним ободком навколо темних, з картечины величиною, зіниць. Вони, ці очі, без століття, без вій, голі, які дивляться зі зміїною холодністю, чогось таїли у собі. Він злякався й згадав як він дід говорив про царь-рыбу, що вона якщо трапиться, її треба відпустити і перехреститися і потім думати скоріш про з нею й знову шукати. Але Игнатьич так і не зробив, він захотів впіймати цю рибу, але вона виявилася сильніше й скинула їх у воду.

Игнатьич не захотів змиритися із смертю і вистрибнула з води, зачепившись в кишеню човни. Ось і почалося щось фантастичне. З одного боку що звичайна риба осётр, з іншого страшне чудовисько. Він раптом зрозумів що випадково ж він ікон будинку тримав, в бога не вірив, над дедушкиными розповідями надсмехался. А риба тим часом осліпла від удару початку жатися до людини, і остриём носа уткнулась то бік. Він здригнувся, вжахнувся, здалося, риба крутячи зябрами і ротом, сжёвывала його заживо. «він пробував відсунутися від неї, але він знову і знову наносила йому удари. Тобто тут і зустрілися хіба що два царя, людина як цар природи й цар-риба, але людина над своєму царстві, а риба в собі, значить вона й сильніше. І тоді встає лише запитання, хто від промучается? І почав він згадувати своє життя, що існує він у молодості, накоїв справ і знову залишився не прощённым. Хіба може згадати ця тварина, і може бути з неї також є сім'я, її чекають діти. Можливо в неї теж справи, нагулювати ікру, метати її. І тоді то Игнатьич і зрозумів, що риба це лише лише «Отвратное й лагідне бабине м’ясо її, повністю вкриті прошарках свічкового, жовтого жиру, ледь скреплённая хрящами, засунуте в мішок шкіри». Через неї забувся у людині людина! І тоді й вирішив попросити вибачення в неї, і крикнув з усіх сил «пробач». І незабаром почув, як у річці звучав мотор «Вихор». Риба від накатившейся хвилі, ожила і попливла, а Игнатьич сказав: «Іді, риба йди»! Поживи, скільки можеш! Я про тебе нікому не скажу! Як він це сказав, йому зробилося легше.

Я вважаю що це фантастичне твір вчить людини каятися й попросити прощенье коли він кому то завдав зло чи зробив щось погане. Але розплачуватися усе одно доведеться. І який би не був сильний, усе одно знайдеться ще сильніше тебе. А чоловік це не цар природи, а маленька її частка. У цьому вся оповіданні реальне та фантастична тісно пов’язані, як і й у житті. І коли цього бачимо, це отже що цього немає.

А якщо ти хочеш зробити кому то щось погане, треба спочатку подумати чому це все може призвести до, і потім вирішувати робити чи ні. І краще цього робити, бо фантастика перетвориться на страшну реальність.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet internet.