История держави й права Росії

История держави й права России

Контрольная робота Хотемовой Н.М.

Сыктывкарское вища педагогічна училище (коледж) им. И. А. Куратова.

1999 г.

I. Норми громадянського права в Псковської судової грамоте..

В період феодальної роздробленості Русі поруч із є основним джерелом права — «Російської правдою «- використовувалися звані місцеві правові акти. До них належать і законодавчий збірникПсковская судная грамота, яка сформулювала ряд нових і справила великий вплив в розвитку російського права. Вона датується 1397 роком, хоча науковці вважають, що вона складена на кілька прийомів, т.к. в неї ввійшла грамота князя Костянтина Дмитровича, колишнього князем в Пскові в 1407—1414 гг., а весь збірник затверджений з участю священства п’яти соборів, у тому числі останній належить до 1462 году.1 Джерела збірника зазначені у його заголовку. Він складено віче виходячи з грамот князів Олександра Чубатенка та Костянтина і записаних обычаев.2 Під князем Олександром Ю. К. Краснов визнає Олександра Невського, що врятував в 1241 року Псков від німецьких військових. Але є версії, що це були і донеччанин Олександр Тверській, княживший в Пскові в 1327—1330 рр., і князь Олександр Ростовський, тричі що у Пскові в 1410—1434 гг. Хай як не було, норми Псковської судной грамоти стоять одному рівні зі своєї розвиненості до нових норм більшості західноєвропейських юридичних збірок XIV-XV ст., а, по багатством змісту цей збірник перевершує навіть пізніші законодавчі збірники московської эпохи.

Грамота включає у собі 120 статей, присвячених судовому процесу, цивільному і спадкоємному праву, карному праву. Головна цінність її полягає у розробці інститути громадянського законодавства, заснованого на обмінних і товарних відносинах, що з, певне, високим їх розвитком у Псковському державі. Понад половину статей Псковської судной грамоти присвячено нормам громадянського права, які регулювали право власності, зобов’язальне право.

В наукової літературі вказується, що речі, відповідно до Грамоті, ділилися на рухомість -«живіт» та нерухомість — «отчина» (насамперед це був земля) — ст. 14, 88 тощо. Для нерухомості встановлювався особливий режим володіння. Князі не могли віддавати землю у власність на власний розсуд, дозволяли виділяти їх у управління громадян із згоди адміністрації. Це була ніби «тимчасовим держанием».3 Існував та інститут довічного користування майном (ст.72), що його «кромлей». Користувач мав права з доходів, але було розпоряджатися майном і відчужувати його. Спроба продати риболовне угіддя чи земельну ділянку, що у умовному триманні, сприяла втрати будь-яких прав на него.1 Нерухомим майном володіли і вони (стр.288), причому майно подружжя вважалося роздільним, із автономним правом розпорядження. Майно сбежавшего до інших держав залежного лимаря переходило для її пану як компенсації за недоотримані вигоди від його роботи (стр.76). Передбачала Грамота і складні процедури витребування речей із чужого законного і незаконного володіння (у разі знахідки, придбання крадених речей). Той приплід від худоби саме його купівлі належав новому власнику (ст. ст. 110, 118).

Защита права власності здійснювалася кримінально-правовими заходами, шляхом повернення об'єктів власності і відшкодування збитків. Грамота не встановлювала спеціальних штрафів користь держави зі спорів про власність (крім судових витрат), це вважалося приватним справою самих суб'єктів. У позовах про власності вирішальна роль належала документами та речовинним доказам, потім — свидетельским показанням; могли призначатися судові поединки.2.

Тесно пов’язані з правом власності зобов’язальне право. У Пскові сформувалася система зобов’язального права з розвиненою майнової відповідальністю, заснованої на товарно-денежном обміні. У самій Грамоті до зобов’язанням відносять близько сорока статей. Даючи загальну характеристику зобов’язанням в ПСГ, В.А. Рогів пише, що законодавець тут вочевидь віддає перевагу майнової відповідальності боржників; письмовим формам укладання угод; рівності становища сторін у договорах не враховуючи станового становища. Вільні громадяни або не мали відмінностей в цивільно-правових відносинах і брали договори з урахуванням вільного волевиявлення та приватної ініціативи. Нічого в Грамоті щодо віці осіб, йдуть на зобов’язання, і навіть про правомочиях холопів і покриток при укладанні угод. Проте відомо, що залежні від пана лимарі і полковники не втрачали цивільних правий і могли подавати своїм хозяевам.

Судная Грамота розрізняла три способу підписання договору: запис, дошка, усне соглашение.

Запись являла собою письмовий документ, копія якого здавалася для зберігання архів Троїцького Собора.

Доска була простим домашнім документом, написаним на дошці чи бересті. Копія їх у архів не здавалася, тому достовірність його можна було оспариваема. Грошей по дошці можна було давати позичає до 1 рубля включно. Якщо хтось пред’являв позов у сумі понад 1 карбованці і підтверджував свою вимогу дошкою, такий документ у відсутності силы.

При укладанні усних угод вимагалося присутність людей сторонніх, тобто. свидетелей.1.

Рассмотрим докладніше види договорів, хто був відбито у Псковської судной грамоте:

Договор купівлі-продажу: відповідно до грамоті, продані речі мали бути зацікавленими доброякісними. Наприклад, якщо чинився, що куплена вами корова хвора, угода расторгалась, і гроші поверталися покупателю (ст.118).Вещи повинні належати продавцю на законних підставах. При пред’явленні позову про крадених речах зі боку третіх осіб обов’язок докази законності угоди лежала на продавці (ст. ст. 46, 47, 56). Угода, ув’язнена у п’яному вигляді, вважалася недійсною і могла заперечуватися стороною (ст.114). Угоди про нерухомість мали полягати у письмовій формах при свидетелях.

Договор застави: нерухомість була предметом застави, оформлюваного відповідним актом. Укладання подібних договорів свідчить про наявність індивідуального приватного хозяйства.

Договор позики: займ у сумі до одного рубля міг відбуватися в усній формі у присутності свідків і без застави. При угоді понад рубля видавався майновий заставу, без якого позов заборонялося розглядати (ст.30). Різновидом позики була грошова позичка (ст.101), вона вимагала застави, але мала письмово оформлятися з передачею копії адміністрації. При позичку могли встановлюватися проценты.

Договор дарування: власник міг дарувати рухоме і нерухомого майна родичам (ст.100) у присутності священика та свідків. Під час упорядкування відповідних документів новий власник вступав володарем подарованим майном у тому разі, якщо він згадали в завещании.

Договор поклажі: під час укладання договору поклажі (зберігання) було потрібно її письмове оформлення з передачею копії владі (ст. ст. 14,16,17 — 19, 45, 103). У документах про поклажах мало докладно перераховуватися майно, без чого позов про зберіганні не применялся.

Договор поручництва: у разі виникнення потреби в готівку поручитель зобов’язувався за нужденного. Закон встановлював, що такі угоди можуть полягати у сумі не понад 1 рубля (ст. 33). Поручитель відповідав за довірена обличчя власними средствами.

Договор найму: у ньому визначалися правничий та обов’язки сторін й укладався він пройшов за вступі до обслуговування, навчанні ремесла, в господарську залежність (шорничество). Так само було досить поширений майновий оренду землі, лісів, водних угідь в формі оренди кілька років. Умови цих договорів і плата застерігалася сторонами.

Обобщая вищезазначене, можна сказати, що у частини норм громадянського права Псковская судова грамота «далеко ушла"от своєї попередниці «Російської правди», оскільки тут можна зустріти ряд цивільно-правових інститутів, не відображених у «Руська правда»: інститут давності; право відкупу відчуженої землі, право користування чужій річчю; два виду забезпечення зобов’язань: порука і бачить запоруку; дарування спонукуваних і нерухомих речей тощо. буд…

II. Судову реформу 1864 года..

Судебная реформа, як та інші реформи 60 — 1970;х років (селянська, земська, міська, військова), була наслідком певного кризи російського суспільства, зокрема як і званого кризи верхів, під яким розуміють зазвичай усвідомлення пануючими класами, правлячої верхівкою необхідності тих чи інших змін. Судова система на той час лежить у жалюгідному стані. Дореформений суд грунтувався на законодавстві Петра I і Катерини II, а окремих випадках використовувалися навіть норми Соборної уложення 1649 року. Природно, всіх їх, м’яко кажучи «трохи застарілими». Крім цього, дореформений суд мав поруч інших «пороків»: множинність судових установ (особливі суди для дворян, городян, селян, спеціальні комерційні, совестные, межові й інші суди; ряд судових функцій виконували губернські правління, органи поліції та інші органи); поголовне взяточниство; вкрай низька загальна і юридична грамотність суддів; принцип писемності (суд вирішував справу, спираючись на письмові матеріали, отриманих під час слідства); визнання як для остаточного вироку й дуже далее.1.

Работа по підготовці реформи почалася ще 50 — е роки. На початку 1861 року в розгляд Державної ради був представлений 14 законопроектів припускали різні зміни у структурі судової системи та судочинства. У результаті 1862 року у судові інстанції було розіслано проект «засад, перетворень судової частини вчених у Росії» створений спеціальної комісією, роботу якої очолював відомий юрист, статс-секретар Державної ради С.І. Зарудний. Він складалася з трьох частин, присвячених відповідно судоустройству, цивільному і кримінальному судочинства. Тут було сформульовані нові принципи: безстановість суду, скасування системи формальних доказів й універсального визначення про «залишення в підозр, відділення суду від адміністрації, встановлення змагальності, гласності, відділення судової влади від обвинувальної, запровадження інституту присяжних засідателів і адвокатуры.1.

Итогом подальшої роботи з судову реформу стали затверджені імператором 20 листопада 1864 років чотири закону: Заснування судових установлень, Статут кримінального судочинства, Статут громадянського судочинства і розпочнеться новий, був відсутній в «Основних положеннях «Статут про покарання, що накладаються світовими суддями. У цілому судові статути виходили із принципів й ідей, закладених «Основних положеннях».

Согластно судовим статутам, створювалися дві судові системи: місцеві і спільні. До місцевим ставилися волостные суди, світові судді і з'їзди світових суддів; общие-окружные суди, учреждаемые для кількох повітів, судові (з цивільних і кримінальним делам) палаты, поширювали своєї діяльності сталася на кілька губерній і областей, і касаційні (з цивільних і кримінальних справ) департаменти Сенату. Влада цих судів поширювалася попри всі сфери, крім, де діяла юрисдикція духовних, військових, комерційних, селянських судов.

Мировые судді обиралися повітовими земськими зборами і міською думами. Світовий округ включав у собі, зазвичай, повіт, і що входять до нього міста. Округ ділився на світові ділянки, у яких осущестлялась діяльність світових суддів. На созывающиеся з'їзди світових суддів лягала обов’язок касаційного розгляду скарг, і протестів, і навіть остаточне рішення справ, розпочатих дільничними світовими судьями.

Мировым суддям були підсудні справи «Про менш важливі злочинах і проступки», які передбачалися такі санкції, як короткочасний арешт (до 3 місяців), укладання работный будинок терміном до 1 року, грошові стягнення у сумі не понад 300 рублів. У сфері гражданско — правової на світових суддів покладалася розгляд справ за особистим зобов’язанням і договорами (у сумі до 300 рублей), дел, що з відшкодуванням за збитки у сумі не понад 500 рублів, позовів за образу честі й образу, справ встановити прав на владение.

Окружные суди засновувалися сталася на кілька повітів і складалася з голови і членів. Новим інститутом, запровадженим судової реформою, були присяжні засідателі. На суд присяжних пропонувалися справи «про злочини і проступки, манливих у себе покарання, з'єднані з позбавленням всіх прав стану, а як і всіх, чи деяких особливих правий і переваг.» Присяжним засідателем міг стати обличчя дітей віком із 25 до70 років, які мають цензом осёдлости (2 року). Не були присяжними професійні юристи, священики, військові, вчителя, обслуга і наймані робочі. При окружних судах учреждался інститут слідчих, здійснюють під наглядом прокуратури попереднє розслідування злочинів на закріплених по них ділянках. Отже, реформа відокремила попереднє слідство від судового розгляду. Розслідування поділялося на генеральне (попереднє, без пред’явлення обвинувачення) і спеціальний (формальне, з пред’явленням обвинения).

На судові палати покладалися справи за скаргами і протестам на вироки окружного суду, також справи про посадових і введення державних злочинах по першої інстанції. Справи розглядалися з участю станових представників: губернського і повітового ватажків дворянства, міського губернського міста Київ і волосне старшини. Судові палати виступали як апеляційної інстанції у справі окружних судів, розглянутих й без участі присяжних засідателів, і могли наново розглядати вже решённое дело.

Кассационные департаменти Сенату розглядали скарги й протести порушення «прямого сенсу законів», та прохання перегляді по нововідкриті обставини вироків, які увійшли до чинність закону, і справи про службових злочинах. У 1872 року було засновано також особливе присутність Сенату, рассматривающее політичні справи особливої ваги. Департаменти Сенату були касаційними органами всім місцевих податків та загальних судів Росії і близько могли розглядати будь-яке справа, вирішена в низьких інстанціях з порушенням встановленого порядка.

Кроме перелічених вище нововведень, був створено новий спеціальний інститут — адвокатура. Керівним органом колегії адвокатів став Рада присяжних поверенных.

Для посвідчення ділових паперів, оформлення операцій та інших актів учреждалась система нотаріальних контор в губернських і повітових городах.

Однако, попри всі нововведення, реформа несла у собі ряд пережитків минулого. Ефективність проведеної реформи послаблялася тим, що компетенція суду присяжних обмежилася, посадові особи віддавалися суду в особливому порядку, незалежність суддів від адміністрації була відносної (міністр юстиції призначав суддів зі свого усмотрению).Эти та інші вибуття із загального судового порядку поступово готували грунт подальших контрреформ.

III. Зміни у кримінальному праві після ухвалення кримінального Уложення 1903 года..

До прийняття кримінального Уложення 1903 року система кримінального права пореформенного періоду будувалася з урахуванням Уложення про покарання кримінальних та виправних, нові редакції якого з’явилися торік у 1857, 1866, 1885 роках. Розробка нового кримінального Уложення була стимулирована поруч суттєвих недоліків, утримуваних у старому. До них І.С. Таганцев відносив протиріччя, формалізацію, неповноту, невизначеність санкцій й відсутності чіткої ієрархії наказаний.

Новое кримінальна Покладання ухвалювали досить довго. Розробка його проекту скінчилася вже в 1895 году.1 До 1897 року проект обговорювалося міністерстві юстиції, а 1998 року його направлений у Державна рада. Тут було створено Особливе нараду, яке доповнило і виправило проект, і наприкінці 1901 року влаштувався розгляд Особливої присутності департаменту Державного ради. Наприкінці 1903 року проект було підписано імператором. Набрання сили Уложення відклали, але у дію поступово вводилися глави уряду та статті, які нові склади політичних злочинів. Законом 1904 року було стануть до ладу статті про бунті проти верхньої влади, про державної зраді, про смуту. А загалом кримінальна Покладання складався з 37 глав і 687 статей. Кількість складів злочинів скоротили з 2 тисяч до 615.

В новому Уложенні були чітко розмежовані Спільна й Особлива частини. У частині давалися такі поняття, як злочин, умисел, необережність, приготування, замах, співучасть. Містила вона такі главы:

1)о злочинах і злочинців вообще;

2)о наказаниях;

3)об визначенні покарання по преступлениям;

4)о пом’якшення і скасування наказания;

5)о просторі дій постанов справжнього Уложения;

В Уложенні давалося таке визначення злочину: «діяння, воспрещенное законом у його учинения, під страхом його покарання». Принцип, присутній в старому Уложенні і який дозволяв суду заповнювати закон у разі прогалин у праві, відхилявся: «немає такого злочину, немає покарання без свідчення про то законі.» Як й раніше, злочину ділилися на тяжкі злочини, злочину, проступки.

Субъектом злочину був фізичний осудне обличчя досягла десятирічного віку (раніше суб'єктом злочину може бути обличчя досягла семирічного віку, а також юридичних осіб — селянські громади). Законодавець передбачав ситуацію «зменшеної» осудності, що належить до особам віком від 10 до 17 лет.

В відмінність від старого, нове Покладання не поділяло умисел на заздалегідь обдуманий і несподівано що виник. Необережність подразделялась на злочинну недбалість (злочинець не передбачав наслідків, хоча міг і був їх передбачити) і злочинну самовпевненість (передбачав наступ наслідків, але легковажно припускав їх запобігти). Приготування до злочину (придбання або пристосування коштів у приведення у виконанні злочинного наміру) каралася лише у випадках, зазначених законом. Добровільна відмова від злочину виключав покарання. Замах на злочин (дію, яким починається виконання злочинного наміру, але з доведені остаточно по обставинам, які залежать від вашого винного) каралося у разі, передбачені законами (при замаху тяжкий злочин — переважають у всіх случаях).

Давалось тут і поняття співучасників: «осіб, діючі явно спільно чи погодившись на вчинення діяння, учиненого кількома особами». З іншого боку, закон давав визначення виконавця, підбурювача і пособника.

При скоєнні проступку карали лише виконавець, участь у співтоваристві і зграї каралося особо.

Превышением меж необхідної оборони зізнавалися надмірність чи невчасність защиты.

Впервые в кримінальному Уложенні 1903 року давалося визначення простору дію Закону. Він поширювався всю територію Росії, одинакого усім осіб, у ньому прибывающих.

По спрощеної системі покарання вони ділилися на головні, додаткові, які замінять. У Уложенні передбачалися вісім пологів головних покарань і вісім додаткових. Станову приналежність злочинця і жертви враховувалася судом щодо покарання (пропозицію скасувати становий критерій було відкинуто Державним Радою). Смертна страту відбувалася через повешенье, публічно й не застосовувалася до осіб молодший 17 років і більше 70 літнього віку. Засуджені до страти позбавлялися всіх прав гніву й інших прав. Мука призначалася бекссрочно чи термін від 4 до 15 років (раніше до 20 років); посилання призначалася без терміну, але з правом дострокового звільнення за добру поведінку (раніше — різні терміни залежно від віддаленості від центру). Укладання до Петропавлівської фортеці призначалася терміном до 6 років, за грати — до 2 років, арешт — терміном до 6 місяців, приміщення в виправний будинок — до 8 лет.

Особенная частина Уложення складалася з 36 глав, що їх включали норми, що передбачають відповідальність за релігійні, державні, посадові преступления.

IV. Зміна чи державній ладі після 1956 года..

Смерть І.В. Сталіна у 1953 року призвела до серйозним змін у суспільної відповідальності і державного життя Радянського Союзу, відкрила новий період нашої країни. Змінилися з бік лібералізації й демократизації затвердження законності зовнішня й внутрішня соціальність політика Радянського держави, державний механізм та форма державного єдності, загальні принципи і окремі галузі права.1.

Тенденция до наміченої децентралізацію управління економікою, демократизації управління, ідея соціалістичної законності, практика реабілітації знайшли своє свій відбиток у рішеннях XX з'їзду КПРС (лютий 1956 року), у якому було «секретних доповідь» Хрущова, присвячений аналізу феномена «культу личности».2 Доповідь викривав культ Сталіна, у ньому говорилося про факти масових репресій і порушень законності. Рішення з'їзду дали ідеологічне обгрунтування політиці економічної децентралізації і «колективного керівництва» країною. Почалася лібералізація громадських відносин, настали роки так званої «хрущовської відлиги»; період реформ, який простягся до 1964 року — жовтневого Пленуму цк кпрс, у якому М. С. Хрущов був з посаді першого секретаря цк кпрс. Реформування велося у трьох напрямах: економіка, право, державний аппарат.

С погляду розбудови держави період характеризується як розумними реформами, і надуманими. Загальною тенденцією було прагнення децентралізувати управління державою, що призвело до розширення прав союзних республік і місцевих органів влади й управления.3.

В рішеннях XX з'їзду КПРС зазначалися необхідність усунення змін централізації народним господарством. З метою реалізації рішень з'їзду ЦК і Раду Міністрів СРСР 30 травня 1956 року постанову про додаткової передачу ведення союзних республік 3,5 тисячі підприємств і організацій легкої, текстильної, рибної промисловості, виробництва продовольчих товарів, будівельних матеріалів, деяких інших галузей народного господарства, автомобільного транспорту, річкового флота.4 Слід, проте відзначити, провідні галузі залишалися у суворо централізованому управлінні Союза.

В аналізований період було розширено, а фактично відновлено права союзних республік у сфері законодавства і здійсненню правосуддя. У 1957 року було прийнято закон «Про віднесенню до ведення союзних республік законодавства про устрої судів союзних республік, прийняття громадянського, карного і процесуальних кодексів». Він позвалял оновлювати законодавство союзних республік, повніше врахувати у ньому національні і побутові особливості. Разом з тим, з урахуванням федерального устрою держави, за Союзом СРСР тоді було збережено право встановлення основ кримінального, цивільного населення та процесуального законодавства, і навіть законодавства у галузі правосудия.

Ещё одне право, право регулювання обласного, крайового, адміністративно — територіального руху перейшло від Союзу СРСР до союзних республіках. Відповідний закон був прийнято Верховною Радою СРСР 1957 року. За Союзом зберігалося лише право по утвердженню нових автономних республік і автономних областей.

Изменился і склад союзних республік. У 1956 року було ліквідована штучно створена Карело-Финская РСР, але в її місце відновили Карельська АРСР у складі РФ.

Важное значення мали заходи для відновлення прав репресованих у роки Великої Вітчизняної війни народів. Кабардинская АРСР була перетворена перетворять на Кабардино-Балкарскую, Черкеська автономна область — в Карачаево-Черкесскую, освічена Калмицька АРСР, відновлено Чечено-Інгушська АРСР. Проте й такі народи, чиї права небилиці відновлено (Кримські татари, німці Поволжья).

Стремление подолати сформованій надмірний централізм привела і до перебудови державного механизма.

Стремление до демократизації державного життя полягало в заходи, вкладених у посилення ролі Рад. У 1957 року цк кпрс ухвалила спеціальну постанову «про поліпшенні діяльності Рад депутатів трудящих, і посиленні у зв’язку з масами». Результати позначилися скоро — діяльність Рад пожвавилася: регулярно стали скликатися сесії, у яких обговорювалися і вирішувалися питання розвитку господарства та Міністерства культури, активізувати діяльність постійних комісій Рад, тісніше стали зв’язку Рад з населенням. Проте треба сказати, що певні політичні компанії або не мали здоровим глуздом, до них вважати і поділ в 1962 року крайових, обласних Рад депутатів трудящих на промислові і сільськогосподарські райони, у результаті порушилося єдність влади, почалася плутанина в управлении.

Управление народним господарством було також малоефективним, оскільки звична централізована система сковувало ініціативу підприємств. Тож у відповідність до рішеннями, прийнятих у травні 1957 року, галузевої принцип управління промисловістю і будівництвом був у великою мірою замінений територіальним. Були скасовані багато міністерств, ведавшие промисловістю і будівництвом. Усю країну розділили на 105 економічних адміністративних районів. У кожному їх Рада народного господарства (Совнархоз), який керував підприємствами і будовами. Проте радикальних змін — у розвитку в промисловості й будівництва не сталося. Головна причина невправності експерименту був у тому, що у основу управління промисловістю і будівництвом були покладено економічні методы.

Реорганизации зазнали і правоохоронні органи. У тому 1954 року із МВС СРСР виділився комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР. У жовтні 1956 року управління МВС та управління міліції в західних областях і краях були реорганізовано в єдині управління внутрішніх справ, виконавчих комітетів обласних (крайових) Рад депутатів трудящихся.

В 1960 року було ліквідовано МВС СРСР. Однак лише ускладнило координацію роботи республіканських органів охорони суспільного ладу, ослабнув міжреспубліканський обмін досвідом боротьби з злочинністю. Істотно було реорганізовано органи правосуддя. Прийнятому у лютому 1957 року Положенні переглядалися повноваження і обсяг діяльності вищих судових органу країни наглядових функцій Верховним судом СРСР було скорочені, а повноваження Верховних судів союзних республік расширены.

В грудні 1958 року, згідно з Підставою законодавства про судоустрій Союзу РСР, дільнична система народних судів замінили єдиним Народним судом міста чи района.

Законом від 25 грудня 1938 року була затверджена Положення про військових трибуналах. Входячи в єдину систему судових установ країни, керуючись єдиним всім судів принципами правосуддя, трибунали враховували організаційну структуру армії.

Список литературы

1.И.А. Ісаєв. Історія держави й права Росії. М, 1996.

2.Ю. К. Краснов. Історія держави й права Росії. М, 1997.

3.В.А. Рогів. Історія держави й права Росії IX — початок XX в. М, 1994.

4.История вітчизняного держави й права / під ред. О. И. Чистякова, Ч-II. М. 1997.

5.Памятники російського права. М, 1953.

6.Российское законодавство X — XX століть / під ред. О. В. Чистякова, Т-8, М, 1991.