К проблемі виникнення діалогу

К проблемі виникнення диалога

В.В.Папанов Для дослідження сутності діалогу як щодо самостійного духовного феномена необхідно звернення до витоків, у яких поступово викристалізовувалися цієї мети, призначення, зміст, безпосередній зв’язок з проблемою виникнення спільне коріння й вихідних понять, отрефлектированных категорій конкретно-научного і філософського знання. Початковий етап становлення діалогу як універсального й загальної способу мислення особливо виявився у софістиці в усій духовної діяльності Сократа, блискуче описаної Платоном й Арістотелем. Звісно, потреба у розмовах пояснювалася передусім відсутністю друкованого слова. Але головне причина панування діалогового способу мислення полягало у прагненні у взаємної розмові відчути, відчути безмежні, невичерпні реальні можливості свого духу. Слово, на думку софіста Горгия, «є великий владар, який, володіючи невеликим і немає непомітним тілом, робить пречудові справи» [1, з. 36−37]. З софістів і розпочинається, пише А. З. Богомолов, «історичної важливості мыслительно-языковый експеримент» [2, з. 182], стрижневу ідею котрого полягало у викритті можливостей формування діалектичних способів мислення. Проте самі ці засоби могли виникнути по дорозі рефлексії, по дорозі критики, спростування існуючих соціально-політичних, моральних ідеалів, релігійної віри. Зображення міфу як мислення протилежностями [3, з. 161], діалектика міфів [4, з. 43−44], суперечливість мислення давньогрецьких натурфілософів (Зенон, Геракліт) — усе це служило наочним вираженням початкового етапу історичної тенденції мислити протилежностями [5, з. 442−485]. Треба було відчувати самі цю реальну можливість мислити таким чином, можливість свідомого управління у такий спосіб мислення. У цьому зв’язку стає зрозумілим сформульований Протагором принцип, відповідно до яким «про усякому предметі можна сказати подвійно і протилежним чином». Він «перший став користуватися в суперечках доказами». «Про богів, — стверджує Протагор, — не можу знати, є вони, чи немає їх, оскільки занадто багато перешкоджає такому знання, — і питання темний, і людська життя коротке» [6, з. 375]. Але йдеться тут найчастіше не про об'єктивний характер протилежностей, причому більше лише про двоїстості думок, що зовсім не обов’язково відбивають суперечливість самої речі, її природу. Але такий підхід дає змогу винаходити, конструювати нові й нові протилежні затвердження, нерідко які ведуть абсурду. Останній стає можливим при відсутності всебічної, універсальної гнучкості понять, яка доходить до гнучкості, тотожності протилежностей. «Ця гнучкість, — вказує У. І. Ленін, — застосована суб'єктивно, = еклектиці і софістиці.

Гибкость, застосована об'єктивно… є діалектика, є правильне відбиток вічного розвитку світу" [7, з. 99]. Діалектика народжувалася в творчі муки античних мислителів, в методі спроб і помилок, за умов панування словесного спілкування. Усне слово завжди інтригувало, чарувало можливістю повернути його різними гранями, можливістю висловити з її допомогою нове, раніше не знайдене значення. Одне слово могло характеризувати сукупність значень нерозрізнених, здавалося, контекстах.

Эта час давньогрецької культури, час початку філософії являє собою період наївного, дитячого захоплення словом. У умовах, звісно, великим було бажання продемонструвати всім оточуючим своє вміння оперувати багатьма значеннями слова, варіювати смислами, відмінними від загальноприйнятих, контрастирующих між собою. Вільна людина Стародавню Грецію, слушно зауважив Р. М. Волков, «вперше почув себе особистістю» [8, с.50]. Динамізм життя, шалений прагнення піднятися спонукають людини до дуже суперечливим діям. Чи йти йому дорогий дедалі більше витонченого примусу, словесного тиску співрозмовника, використовуючи будь-які словесні кошти, зрештою що призводять до безцільної і малопродуктивній грі справді гнучкими словами, або ж за гнучкістю і універсальністю понять спробувати осмислити сутність самого буття чоловіки й природи? Обидва шляху й було використано греками.

Далеко не дитячої захопленістю пояснюється їх інтерес до словесної риториці, полеміці, дискусії. Це був становлення культури мислення, спілкування, і виховання, те було прояв буденності й проблемності [9, 16], а головне — самостійності мислення. Панівні діалогові форми мислення та дозволяли вибратися із пут повсякденного свідомості, піднятися її одиничністю (і мифологичностью). Мудрість перших філософів — шукачів істини — ще несла у собі мудрість життєвого досвіду. Проте тут і відбувається історичної важливості перехід від почуттєвого до понятійному осмисленню сутності («почав») реального буття. У грі слів, яку доцільно назвати початком концептуальної діяльності, відбувалося вдосконалення раціональних форм пізнання. Звісно, у цьому випадку з неминучістю виникали словесні збочення, зловживання багатозначністю слів. Було привабливо з допомогою вміло побудованої промови, риторичних прийомів схилити співрозмовників зважується на власну бік.

Все це сприяло поширенню казуїстики, любов до речі перетворюватися на любов до риториці. Суть покривалася часом непроникним для не висвяченого на мистецтво риторики шаром велемовностей, словесного суперечки. Кожен «персонаж» спору вбачав в багатозначності слова як спектр мислимих можливостей, але міг передбачити процес, програму, варіанти результату майбутнього конкретного справи.

Чувственно-конкретное пов’язані з пізнанням і перебудовою одиничного (окремого), а слові виділяється загальне. Ця обставина які завжди усвідомлювалося. Пізнання загального саме собою спрямовує рух думки пізнання сутності, закону. Тому словесні вправи хоч і мали негативні наслідки, але у своїй основі сприяли формуванню наукового мови — безумовною передумови рефлексії. Відмітним властивістю такого мови служило присутність у ньому суперечливих тверджень. Мислення протилежностями і протилежностях — одне з особливостей давньогрецької культури. Навіть у сам факт підбиття приватного під загальне зароджувалося уявлення про протилежності взагалі. Сократ особливо захоплювався діалектичними визначеннями загальних понять. Знання загального справді дозволяло б йому пояснити строкатість приватного й одиничного, впорядкувати їхню за певним правилу (Наприклад, безліч реальних доброчесних вчинків, кожен із яких можна інтерпретувати як і прояв зла). Форма філософствування, розмова Сократа містить у собі момент істини, що у розмові передбачається включення слів загального змісту. Тому діалоги Сократа можуть бути зразком діалектики діє. Саме слово «діалектика», на думку Сократа, «походить від те, що люди, радячись в зборах, поділяють предмети з пологам. Тому потрібно намагатися якнайкраще підготуватися до цього й старанно вчитися цим: таким шляхом люди стають найвищою мірою моральними, здатними до влади майстерними в діалектиці» [10, з. 167].

Диалектика Сократа є філософське мистецтво вести суперечка, міркування у вигляді відповідей та питань, взаємно узгодженої розмови, у якій словами надається як значення одиничного, але де вони набувають свіжості й значення загального себто «загального думки» і «загального властивості» подібних предметів спору. Відмінність цих смислів набувало дедалі більше принципове значення.

В справді діалоговому спілкуванні співрозмовники допомагають одна одній усвідомити, уточнити суть спору, його справжній предмет, надати спору конкретність і визначеність. У діалектичній розмові встановлюється кордон знання і набутий незнання, суворо окреслюється коло аналізованих питань. У софістів ж діалектика перетворюється на метод побудови суджень, у тому числі виводяться умовиводи, лише з своєї видимості подібні до правдоподібними, тобто. відбувається підміна «загального об'єктивного властивості» предмета спору «загальною думкою» про неї. Питання істині відсувається на задній план, увагу акцентується на слові, а чи не у тому, що його висловлює, не так на з’ясуванні протилежностей реального змісту. Вибір значення слова визначається не реальністю, що стоїть по слову, а виключно ситуацією спілкування. Негативна діалектика софістів Протагора і Горгия, зазначає Джохадзе, спрямована «проти усього багатства людського знання, проти об'єктивної істини» [11, з. 78]. Вони вважали недосяжним загальнозначуще знання.

Однако від імені софістів познающий людина відчув величезну, нищівну силу понятійного мислення, оперування значеннями слів. Гегель зазначав, що «діалектика софіста Горгия носить цілком об'єктивного характеру і має у вищого рівня цікаве зміст» [12, з. 32]. Невипадково Гегель вважав софістів першими вчителями Греції. Як приблизні учні, послідовники софістів подолали можливості його учителів і пішли значно далі мистецтво оперування поняттями. Учні йшли не було за логікою докази самої собою. Вони намагалися побачити щось більше, ніж чисте доказ. Відбувалося формування логічного способу мислення, вихід в інший рівень узагальнення.

Позитивное початок софістики знайшов свій продовження в діалогічної формі спілкування Сократа відносини із своїми співрозмовниками. Відмінність сократовского стилю мислення від софістичного наочно висловив Аристотель. На його думку, «Сократ цілком обгрунтовано шукав суть речі, оскільки він намагався робити умовиводи, а початок для умовиводи: — це суть речі: тоді ж не було діалектичного мистецтва… І на насправді, дві речі можна за справедливості приписати Сократові - доказ через наведення і спільні визначення: те й інше стосується початку знання» [13, з. 327−328], бо завдання Сократа полягає у пошуку відповідності змісту загального вихідного поняття з реальними висловлюваннями співрозмовників. Думка кожного з них було елементом індуктивного сходження до того що визначенню, що вже практично в готовому вигляді було в Сократа. «Позиція Сократа у його розмовах, — зазначає У. З. Нерсесянц, — нагадує айсберг, основна і найнебезпечнішу частину доходів якого залишається невидимою. Спростувати у розмові Сократа — означало знайти й відкинути невидимі початку зовнішньої аргументації. Але співрозмовники Сократа не заглиблювалися у ці глибини» [14, з. 67]. У наявності глибини міркувань, невидимей частини айсберга, зрештою — у наявності вихідних понять логічного фундаменту дедукції полягає відмінність діалогічної форми спілкування Сократа від старих софістичних прийомів. У Сократа є підставу, прийняте їм та її співрозмовниками за загальнозначуще. Але різниця у тому позиціях й у тому, перший відстоював переважно думку дедукції і тим самим забезпечував, сутнісно, право одержувача достовірного знання. А другі могли тільки ворожити істинність своїх приватних посилок, які мали лише імовірнісний і приблизний характер. Ця приблизність посилювалася у разі зіставлення приватних, одиничних прикладів. Але можливість збільшувалася, якщо співрозмовники самі (було рідше) з допомогою Сократа підводили свої частковості під вже готову дедуктивну ланцюг міркувань. Істина встановлювалася, діалог міг триватиме й далі шляхом пошуку одиничних обобщаемых аналогів. Саме тому Сократа поважали ті, хто щиро хотів істини, і люто ненавиділи ті, хто свідомо йшов її спотворення.

Понятие «благо» взагалі в Сократа не відбиває одиничний вчинок. Він оперує їм подумки (подумки) як поняттям загальним, вихідним для всієї що формується системи знання мораль. Його противники найчастіше не мали цим мистецтвом оперування загальними поняттями. Не володіючи повною мірою сократовским диалогическим стилем мислення, вони неминуче зазнавали поразки. У слово «благо» робили то значення, що відповідало характеристиці окремого конкретного вчинку. Для Сократа ж поняття «благо» — вищий рівень уявної (внутрішнього) діалогу, фон, у якому перевіряються, співвідносяться поодинокі (окремі) вчинки. «…Саме цим шляхом вирушив я (Сократ. — У. П.) вперед, щоразу вважаючи основою поняття, яке вважав самим надійним» [15, з. 70]. За справжнє Сократ, в такий спосіб, приймає значення слова, узгоджується з вихідним («надійним») поняттям.

Сократу притаманний морализующий стиль мислення. Тому немає й вся філософія його полягає в категоріях моралі. Мораль і чітке знання з цим погляду в нього збігаються. Знаючи чеснота, благо, добро, зло, справедливість як такі, як вираз загального, можна, з погляду Сократа, зрозуміти й природу людини взагалі. Це мета всього пізнання. А засобом пізнання служить саме поняття про людину взагалі. Теза «пізнай самого себе», узяте в колишніх софістів, у Сократа постає як головний і самодостатній принцип. Тому й була відсутня в нього термінологія, що належить до природи. Невипадково його вважали принциповим противником пізнання природи. Природно, таке одностороннє напрям мислення обмежувалося застосуванням переважно моральних категорій.

Сократ зумів довести до досконалості обраний і послідовно розроблений їм спосіб розгляду вихідних понять і категорій моралі. Метод Сократа — це передусім метод послідовної, систематизованої у кожному окремому разі постановки питань, найважливіша завдання яких — привести співрозмовника до протиріччю із самою собою, змусити його зізнатися у своїй невігластві. Такі мета, до котрої я прагне Сократ, і, яку він сплачує за поступове просування до істині.

Известно, що діалоговий метод розвивали учні, послідовники Сократа, утворивши свої самостійні школи (киренаїки, кініки і мегарики). Однак найбільша вдосконалення даний спосіб отримав біля Платона, який розвинув ідеї свого духовного наставника про освіті вихідних понять. Причиною, які Сократа і Платона, послужило зміну цін і розширення сфери докладання діалогічного способу мислення. Якщо в Сократа сферою рефлексії був людиною, точніше — абстрактне знання про людину, те в Платона сфера «застосування діалогів» істотно розширюється: до предмета сократовской думки Платон додає ідеї математики. (Цікаво припустити у цій зв’язку, що ототожнення внечувственных ідей математики з ідеями взагалі сприяло відхилення Платона знову до ідеалізму об'єктивного на відміну суб'єктивного ідеалізму Сократа з його моральними вихідними поняттями, категоріями.).

С урахуванням специфічного застосування власне математичного знання Платон перетворює діалог у спосіб виявлення та формування протиріч. Несуперечність ж знання забезпечується розвиненим мистецтвом ведення спору і свідомим прагненням до понятійної формі викладу думок. Поняття стають рефлексивним засобом і водночас предметом діалогу, одну з основних функцій якого спрямовано виведення дедалі більше загальних понять. Як філософа Платона цікавить далеко ще не все. Він ревно продовжує той аспект філософствування Сократа, який безпосередньо пов’язані з дослідженням природи непросто загальних, а так званих вихідних («перших» [16, з. 25−26]) понять. Власне вони становлять концептуальне підставу «вихідних почав» знання, одночасно яке виконує функцію системи дедуктивних передумов. Процес переходу математики до рівня докази своїх тверджень невипадково збігаються з її абсолютизацією, з формуванням основ об'єктивного ідеалізму. До активному і особистій участі у формуванні цих основ Платона підштовхувала «здатність» вихідних понять математики (числа, величини, постаті, і навіть неявно вираженої ідеї функціональної залежності) продукувати («згадувати») приватне знання. Позитивний момент як і перебудови античного мислення, яка відповідає застосуванням і розробкою діалогів, полягає у поступове виведенні вихідних понять певного конкретно-научного знання (фізики, астрономії, власне математики), соціальній та відкритті «зеленого шляху» розробки вихідних категорій філософського знання.

Процесс побудови діалогів з необхідністю призводить до природною, закономірною потреби формування таких понять, категорій. Справді, постійно перебираючи у с фері одиничних значень подібні по спільності поняття, у принципі можна знайти ще одне суперечливе визначення. Щоправда, такий нерідко набуває гіпотетичний, імовірнісний характер. Вихід з такої ситуації знайшли, в частковості, в відкиданні відповідних припущень — прийом, досить поширений у софістів і Сократа. Платон продовжує цієї традиції «відкидання» для встановлення граничного рівня узагальнення понять. Процес зняття суперечливості визначень понять закінчується формуванням найбільш загального, не расчленяемого далі поняття, категорії. «Переступити» світ таких понять, категорій вже неможливо — вони досягли граничного рівня узагальнення даний період. Тому й було винайдено трансцендентний світ. Він встановлювати граничний розмір узагальнення. І навіть діалоги безсилі подолати бар'єр, створений самими філософами (діалектиками). Але якби Платон починав узагальнення з елементарних почуттєво які сприймаються речей, глибше вникав у світ математичних доказів, у яких і докоряють йому чимало істориків математики, послідовно розвивав у діалозі індуктивний спосіб міркування, то кінцевому підсумку прийшов би до спільного знання. Втім, таке знання за своєю природою і б імовірнісний характер, тим не менш у цій ситуації можна простежити шлях виникнення загальних, вихідних понять, категорій, що відбивають реальний світ. Проте Платон обрав інший шлях, що більше відповідає його філософським принципам. Його світ ідей створюється ні з понять реального змісту. Принаймні він створив їх так мислив, представляв.

Платон невипадково до сократовскому предмета діалогових боїв додав знання математичне. Бо із усіх цих наукових дисциплін за рівнем узагальнення він був на більш привілейованого становища.

Становление знання про закони з необхідністю пов’язані з процесом узагальнення. Природно зростає й увагу до поняттям дедалі більше загальним, до природі. До доказовому рівню розвитку математики починає наближатися рівень вираженого в узагальнених поняттях знання про добро, зло, праві - у тих абстрактних характеристиках сутності людини Платону потрібно було відсікти такий рівень узагальнення понять, якого зупинялися найрізноманітніші діалогові конструкції. Вихід із тупикової ситуації був останні кілька несподіваним (але, як з’ясувалося згодом, природним): за аналогією з твердженням рівності, партнерства у діалозі (а без рівності він взагалі неможливий) визнано слова й рівний статус певних понять, що є між собою у відношенні протилежності, — числа і величини, якості і кількість, суті Доповнень і явища. Якщо перша пара характеризувала суперечливість розвитку відповідно арифметики («логістики») і геометрії як розписування окремих гілок несформованого математичного знання, то інші пари відзначали процес зародження діалектично парних вихідних категорій самої філософії. А єдність числа і величини було зафіксовано потім у категорії кількості.

По нашої думки, Платон цілком усвідомлював існування логічної межі, коли подальше визначення, пояснення сенсу поняття, слова потрібно поводитися з принципово інших позицій, чому це робилося у кожному галузі пізнання на «нижніх поверхах», історично математика першої дала зразок існування таких понять (поруч із процесом формування окремих категорій філософії).

Изменяться, переходити один одного поняття, міг би лише у своїй системі, яка, звісно, була відсутня в давньогрецької філософії. Однак існувала думка про в цій системі. Відточеність діалогових форм підтверджувала зародження системи. Навіть у найбільш факті виділення світу ідей як самостійного освіти вже стверджувалося початок її виникнення. Звісно, одні діалоги, дуже вправні, одна усна мова було неможливо покінчити з проблемою побудови системи певного знання, але тільки через відсутність потрібного числа загальних вихідних понять.

Собственно діалоги не дають теоретичного, логічно послідовного вирішення питання щодо системі понять. Діалоги можна лише передувати створенню системи чи виступати формою інтерпретації вже створеної системи, допомагаючи усвідомити різні її аспекти, розкрити її слабкі чи сильні боку, пізнати її сутність. Аристотель зміг піддати суворої критиці вчення Платона про ідеї, оскільки розглядав його на новий рівень рефлексії. Зазначимо, що з Аристотеля і діалоги не займають такого панівного становища. Він використовують у свої роботи діалоги як мистецтво оперування словами. Філософське мислення, заснований на діалозі, вимагало розвитку. Але продовжувати диалоговую форму мислення у цьому її вигляді, в якому її представлено у Платона, Аристотель не міг з простої причини, що реалізація принципів об'єктивного ідеалізму сприяла не піддається розв’язанню протиріччям. І Аристотель це чітко розумів. Його завдання зводилася до того, щоб засоби одержання істинного знання використовувалися у сфері повсякденного, а й переносилися до рівня наукового, тобто. систематичного, знання. Методи обговорення у народних зборах доцільно використовувати й при виведенні, формулюванні логічних визначень [17, з. 493−494]. Однак у таких визначеннях, зазначає Аристотель, неможливо зафіксувати протилежності, властиві чогось за своєю природою: коли щось визначають через жодну з протилежностей, «то ясно, вже саме визначення їх дано» [17, з. 493]. Противоположности, за Аристотелем, виникають природним чином. Так, по визначенню, сутність душі полягає у її здібності «опановувати знаннями». Але вона у рівній мірі схильна до і неведенню. «…Для однієї й тієї немає довше визначення» [17, з. 494].

Аналогично надходив і Платон. Але метод діалогу у Аристотеля звернений не так на співрозмовника, конкретного носія інших поглядів, але в себе. Іншим разом Аристотель хіба що створює образ співрозмовника, вкладаючи у вуста останнього можливі заперечення. Отже Аристотель істотно збільшує силу внутрішньої рефлексії, яку було б назвати внутрішнім діалогом. Тут ініціатор діалогу запитує, спрямовує цю думку не так на іншу людину, але в себе. Такий прийом дозволив Арістотелеві більш критично проаналізувати значення діалогів і відмовитися від колишнього способу їх викладу.

Диалектика (діалоги) Платона становлять предмет «Топики» Аристотеля. Але діалоги Платона мають вещностную (об'єктивну) спрямованість, а «Топіці» вивчаються діалоги Платона як зразки діалектичних (чи, вірніше, диалогических) міркувань (сам діалог стала об'єктом рефлексії) [18, з. 595]. Вони Аристотель розрізняє чотири роду доказів. У разі інтерес представляє останній рід. Діалектику, в якої ставиться завдання демонстрації спору, він називає эристикой («эристика» грецькою — суперечка) [17, з. 537]. При справді науковому використанні діалектики у спорі пізнають істину. Тим самим у діалозі спорящие боку прагнуть істині як спільної мети. Тут немає найкращих і переможених. Істина зрівнює прав кожну з протиборчих сторін. Зовсім інакше було справа у софістів. Аристотель виділяє вони п’ять цілей у суперечках: спростування, хибне, не узгоджується з загальноприйнятим, похибка у мові і примус співрозмовника до марнослів'ю, тобто. до частому повторення однієї й тієї ж.

В творчості Аристотеля, в такий спосіб, підводиться умовна риса під всім попереднім диалогическим мисленням. Він хіба що знімає вини з діалогів проблему «людського» і підкоряє їх безстороннім законам логіки. Процес переходу від «спору персонажів, особистостей» до внутрішньої рефлексії як специфічну форму розвитку теоретичної думки здійснюється шляхом перебудови дослідження, перемикання увагу загальні, вихідні поняття несформованого конкретно-научного знання і набутий категорій філософії.

Список литературы

Маковельский А. Софісти. — Баку, 1940. — Вип. 1.

Богомолов А. З. Діалектичний логос. — М., 1982.

Леви-Строс До. Структура міфу // Зап. філософії. — 1970. — № 7.

Кессиди Ф. X. Міфу до логосу. — М., 1972.

Поршнев Б. Ф. Про початок людської історії. — М., 1974.

Диоген Лаертський. Про життя, навчаннях і висловах знаменитих філософів. — М., 1979.

Ленин У. І. І. Повне зібр. тв. — Т. 29.

Волков Р. М. У колиски науки. — М., 1971.

Ладенко І. З., Зуєв Ю. І. Завдання і методи проблемного навчання у викладанні філософії. — Новосибірськ, 1985.

Ксенофонт Афінський. Сократические твори. — М., Л., 1935.

Джохадзе Д. У. Основні етапи розвитку античної філософії. — М., 1977.

Гегель. Твори. — М., Л., 1932. — Т. 10.

Аристотель. Твори. — М., 1976, — Т. 1.

Нерсесянц У. З. Сократ. — М., 1977.

Платон. Твори. — М., 1970. — Т. 2.

Донских Про. А. Походження мови як філософська проблема. — Новосибірськ, 198,.

Аристотель. Твори. — М., 1978. — Т. 2.

Микеладзе З. М. Примітки // Аристотель. Твори. — М., 1978, — Т. 2.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.