Проблема «особи» і «маски» в «Максимах» Ларошфуко (до проблеми ігровий поетики)

Проблема «особи» і «маски» в «Максимах» Ларошфуко (до проблемі ігровий поетики)

Н.В. Автухович.

Игра — універсальна категорія культури, визначальна специфіку як людського існування, і відбиває його мистецтва. У різні епохи роль «ігрового елемента» (Й. Хейзінга) як що моделює чинника культури різна. Для культури XVII століття вона спалахнула є основної, визначаючи онтологічний, гносеологічний (світоглядний) і аксиологический параметри буття чоловіки й суспільства, а також сутнісні риси літератури і мистецтва.

Вместе про те XVII століття — занепад риторичною епохи, якої спочатку притаманні ритуализованность (театральність) соціального і творче-ского поведінки. Тому тим часом самі категорії «театр життя», «маска» набувають небувало гострий, проблемний, воістину ігровий характер, включаючись в опозиції «штучність — природність», «маска» — «обличчя». Наскрізним мотивом літератури XVII століття стає викриття регламентованості, театральності, штучності світу і вагу людини, яке закономірно здійснюється з допомогою ігровий поетики. Відповідно, мотив «особи» і «маски» є основним семантичним і формотворним принципом книжки Ларошфуко «Максимы».

Ларошфуко як мораліст переломлює онтологічну і гносеологічну проблематику через призму аксіології, даючи передусім ціннісну, моральну інтерпретацію проблеми «людина й світ».

В зображенні Ларошфуко світ образу і людина постають під маскою хибних цінностей — брехні, фальші, лицемірства. Людина може бути собою, він постійно прикидається, грає, будучи таким за своєю природою й те водночас підпорядковуючись які у суспільстві законам соціальної гри, основу яких лежать своєкорисливість і розрахунок. Хибна система пріоритетів робить основними двигунами людських вчинків марнославство і себелюбство, спонукаючи людини не бути, а здаватися, вдягати маску чесноти. Неістинність поведінки, своєю чергою, призводить до відсутності порозуміння, відчуження сутності та явища, а отже, до своєрідного соціального хаосу. Онтологическая проблема змикається з гносеологічної, наводячи Ларошфуко до песимістичним висновку про принципової непізнаваності миру-театру, мира-маскарада.

Сотворенность, штучність світу і як людини спонукає Ларошфуко використовувати авторську маску, приховує справжнє обличчя та справжні наміри як мораліста і проповідника моральності. Це маска цинізму і розчарування. Наявність авторської маски, з погляду, випливає з протистояння між думкою Ларошфуко про людині загалом і про своє сучасників зокрема, з одного боку, і між фактом написання книжки знайомить із інший, Якщо людина (люди), суспільство брехливі, неистинны, кого ж і звернуто викривальне слово автора, хто може його почути? Відповідно, маска цинізму і розчарування — спосіб викликати читача на суперечка, зачепити його самолюбство, спонукати до морального очищення. Це шлях парадоксального докази від протилежного, на яких приховується страждання Ларошфуко, усвідомило, що відкинули істинні цінності. Так постає одне із значущих парадоксів книжки — парадокс за авторський задум, авторської установки: книжку скепсису й відчаю, розчарування у людях він звертає до самих людям — як мораліст і саме вчителі.

Онтологическая спрямованість книжки Ларошфуко в тому, що створює як енциклопедичне опис етики сучасного йому людини, як вчення про людської моральності взагалі, а й опис світу загалом. Оскільки маска, приховує справжнє обличчя людини, властива людям завжди, остільки «Максимы» Ларошфуко є енциклопедія масок. Цим пояснюються деякі структурні особливості книжки, передусім побудова за принципом лексикону, словника: наслідуючи й те водночас трансформуючи традиційне уявлення у тому, що алфавіт (словник) є модель світу, Ларошфуко дає свої визначення словами, у своїй основний принцип цих визначень — парадоксальне виявлення розбіжності між символом порятунку і означуваним, між словом і річчю. Словами люди називають чи, що вони означають насправді, а щось протилежне. Це означає, які самі явища постають в «масках» умовних, неістинних, часто хибних слів. Суспільство, по Ларошфуко, виробило умовний мову, який приховує, в такий спосіб, справжнє знання про мир, відповідно, сенс гри Ларошфуко з читачем полягає у парадоксальному відновленні істинних значень слів.

Безусловно, слова в «лексиконі» «Максим» даються над алфавітному порядку, і це по-своєму виявляє хаос понять, отже, і хаос моральних уявлень суспільства. Проте незаперечна установка Ларошфуко на систематизацію, каталогізацію всіх «чеснот» та його істинних значень, що дає їй створити універсальну модель світу, передусім світу моральності, що постає в масці хибних уявлень. Це поєднання упорядкованості хаосу відрізняє «Максимы» як характерне явище перехідною культури XVII століття.

«Максимы» будуються як збори афоризмів, коротких чи розгорнутих, кожен із яких дає авторське переосмислення однієї з людських якостей. Світ людської душі, світ людські стосунки представляється Ларошфуко настільки заплутаним, що його знову і знову повертається одних і тим самим поняттям, даючи і їм дедалі нові й побудувати нові визначення. Не пов’язані формально друг з одним, афоризми з'єднуються внутрішньої значеннєвий зв’язком, зламуючись у загальне полотно помилкового, переверненого світу.

Структурным принципом дефініцій є мотив поддельности людські стосунки: люди, по Ларошфуко, лише грають у любов, дружбу, тому любов обертається ворожнечею, дружба — ненавистю чи суперництвом. Мотив маски реалізується у відповідних словах і словосполученнях, серед яких «викрут», «напустити вид», «надіти личину», «приховати», «фальш». Парадокс як вираз парадоксального авторського ставлення до світу вивертає думку навиворіт, виявляє справжнє значення що визначається поняття. Отже, на рівні слова проявляється мотив «маски». Використання найбільш ігрових риторичних постатей, як-от хиазм, оксюморон, антитеза, гра з опозиціями «здаватися — бачити очима», «істинний — вдаваний», «приймати за … — бути» — основні прийоми ігровий поетики Ларошфуко. Переважна більшість саме словесних форм гри закономірно. Вона зумовлена специфікою риторичною культури, на яку характерні напружені відносини між словом і річчю, условно-конвенциональный тип зв’язок між символом порятунку і означуваним (словесна гра, в такий спосіб, виявляє штучність цьому разі). З іншого боку, гра парадоксами привносить у серйозну моралистическую інтенцію автора «Максим» дух веселого, справді естетичного звільнення з нормативності громадської гри на підмостках життя.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.