Природне середовище прильодовиків'я

Велике зледеніння північної півкулі було визначальним чинником на ранніх стадіях історії людства. На цю епоху (геологи називають її плейстоценом) припадає палеоліт — давньокам’яна доба. Розпочавшись близько 1 млн. років тому з утворення крижаної шапки над Скандинавією, зледеніння в Європі досягло максимуму 150—100 тис. років тому, коли крижаний щит сягнув долиною Дніпра та Дону широти Кременчука. Однак максимальне похолодання відбулося 20 — 17 тис. років тому. Деградація Скандинавського льодовика спричинила різке потепління 10 тис. років тому, коли в Європі встановилися сучасні кліматичні умови. Ця подія вважається рубежем між льодовиковою добою (плейстоценом) і геологічною сучасністю (голоценом), а за археологічною періодизацією — між палеолітом і мезолітом.

Незвичайні природно-кліматичні умови прильодовикової Європи дещо нагадували дуже холодний, сухий і різкоконтинентальний клімат внутрішніх районів Чукотки. Льодовик скував у своєму тілі величезні маси води, внаслідок чого рівень світового океану понизився на 130 м. Сушею було Північне море між Англією і Скандинавією. Не існувало Одеської затоки та Азовського моря. Північно-чорноморські степи простягалися на 150 — 200 км південніше, оскільки північний берег Чорного моря проходив на широті гирла Дунаю, південного берега Криму та Керченської протоки.

Світовий океан у північній півкулі вкрився кригою до широти Іспанії та Японії. На відміну від водної поверхні крига дуже мало зволожує повітря і віддзеркалює сонячні промені, що зумовлювало не тільки низькі температури, а й сухість клімату. На Європейському континенті встановився різкоконтинентальний клімат з дуже холодною зимою і сухим, спекотним літом. Наприклад, у Поліссі під час максимального похолодання середня температура взимку сягала — 30°, а річна норма опадів не перевищувала 200 — 300 мм, що відповідає нормі напівпустель.

Уздовж краю льодовика від Англії через північ Німеччини, Польщу, Поліську низовину тяглася смуга землі, зритої краєм льодовика, що пульсував. Ця пустельна смуга завширшки 200 км була позбавлена рослинності і вкрита пасмами глини з уламками принесених льодовиком гірських порід. Потоки талої води з льодовика утворювали льодовикові озера, вкривали великі території піщаними відкладами — зандрами. Так, біля підніжжя льодовика сформувалася смуга зандрових низин Європи, до якої входить Полісся.

Холодне і важке повітря з крижаного щита рухалося на південь, витісняючи теплі і легкі повітряні маси Середземномор’я. Сильні, холодні й сухі вітри з льодовика зривали пил із позбавлених рослинності зандрових прильодовикових рівнин і несли його на південь. Далі від льодовика сила вітру слабшала і пил випадав на землю, формуючи так звані лесові відклади прильодовикового пилу. В Україні їхня товщина сягала 20 м. Вони вкривають увесь лісостеп від південного кордону Полісся до чорноморського узбережжя. Лес як продукт розкладу різних гірських порід має багатий хімічний склад. Тому ґрунти, що формуються на його основі, вирізняються надзвичайною родючістю. Зокрема, саме у цьому криється секрет родючості українських чорноземів.

Сухість клімату зумовлювала незначну хмарність, а відтак велику кількість сонячних днів, що стимулювало процеси фотосинтезу рослин. Однак холодні вітри з льодовика, промерзання ґрунтів, сухий, континентальний клімат пригнічували деревну рослинність, тим самим усуваючи природного конкурента трав. Тому на величезних просторах середньої смуги Європи поширився холодний, безлісий тундро-степ, укритий густим трав’яним килимом. Наявність багатих пасовиськ забезпечувала сприятливі умови існування для вкритих густою шерстю холодолюбних травоїдних мамонтового фауністичного комплексу: мамонтів (рис. 12), шерстистих носорогів, бізонів, вівцебиків, північних оленів, коней, сайгаків тощо. Попри дуже холодний і сухий клімат, постійні холодні вітри і пилові бурі, величезна кількість травоїдних приваблювала первісних мисливців у прильодовикову зону.

В умовах відкритих степових чи тундрових просторів травоїдні утворювали великі стада, які протягом року здійснювали дві сезонні міграції. Восени стадні тварини, рятуючись від холодів, мігрували подалі від льодовика на південь, а навесні поверталися на північні прильодовикові пасовиська, де влітку менше вигорала під сонцем трава. Хоча амплітуда таких сезонних міграцій іноді сягала багатьох сотень кілометрів, їхні шляхи лишалися незмінними. Це давало можливість прильодовиковим мисливцям улаштовувати періодичні колективні полювання на величезні стада тварин, що сезонно мігрували їхніми постійними міграційними шляхами.

Рис. 12. Зображення мамонта на стіні печери Фон де Гом (Франція)