Мова як основний засіб спілкування та вираз особистості в суспільному житті та професійній діяльності

Мова як засіб спілкування — це найменш вагомий аргумент, адже спілкуватися сяк-так можна і взагалі без мови — поглядами, жестами. А от що мова — генетичний код, ознака національної ідентичності цілого народу, а це завжди несе ідею суверенності, окремішності, незалежності — це серйозно. І більш виразної та вагомої ознаки саме національної мови тут не було і не буде. Виходить, що МОВА — це символ свободи, а отже — і державності її народу. І вона захищає і мусить захищати себе на своїй одвічній землі як свободу своєї нації. Найвищим пріоритетом людини, звичайно, є свобода, а значить — і мова. Це і за логікою, і за відчуттями.

Мова — то магічне дзеркало, невичерпний засіб спілкування. У мові відображено життєвий досвід, сприйнятий людством від давнини до сучасності. При цьому мова відображає не тільки матеріальний (видимий) світ, а й внутрішній (невидимий). Наші моральні переконання формуються на основі моральних понять та ідей, що пізнаються завдяки мові. Чим краще ми опановуємо мову, тим досконалішим стає наше мислення, бо мова і мислення нероздільні. Вбираючи в себе знання, відображені в мовленні, людина вибудовує власний внутрішній світ, формує себе як особистість.

Свідомість і самоідентифікація людини починається з мови. Мова в людині закладена генетично, вона є кодом, що зв’язує покоління. Мова визначає національний характер людини. І я думаю, що самоусвідомлення людини починається з оволодінням нею рідної мови, а точніше з першими словами, навіть звуками, бо сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженого.

Вивчаючи мову, дитина розшифровує код. Мислення, а отже й свідомість і самоідентифікація людини ґрунтується на основі рідної мови. Павло Мовчан розглядає мову як космічне явище. Мова — це позитивна енергія, якою дитина живиться з самого дитинства, і втрата цієї позитивної енергії впливає негативно на дитину, на її здоров’я, на розумовий розвиток. За моїм спостереженням, сільські діти, які з дитинства розмовляють рідною — українською мовою, думають нею, набагато здоровіші, яскравіші, ніж ті, що спілкуються російською. Наші професори, академіки, вчені в основному — вихідці з сіл. Вони з дитинства були кровно зв’язані з українською мовою і природою. Бо, мова і природа дуже тісно пов’язані між собою.

А видатні поети, письменники? Усі вони мали нерозривний зв’язок української мови з українською природою. Отже, мова — це аналог природного буття, духовної сфери, характеру й долі людини.

Недарма, людина, що втрачає зв’язок з Батьківщиною, природою, мовою — в основному нещасна людина. Емігранти матеріально забезпечені люди, але душа їх до кінця днів залишається тут, вдома.

Щодня ми реалізовуємо себе, виявляючи своє ставлення до навколишнього світу, і найповніше, найглибше цей процес відбувається у мовленні під час повсякденного спілкування. Коли людина добре володіє мовою, вона має могутній засіб для впливу на інших людей. Як відомо, словом можна і вбити, і повернути до життя[4, c. 77−79].

Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Кожний індивід — це унікальний, неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше людина володіє мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постає перед іншими людьми як особистість.

Значення мови розуміли ще стародавні римляни. Вони говорили: «Чия влада, того й мова. Чия мова, того і влада». Значення мови, як одного з важелів управління, розуміли і в Москві. Коли запроваджували єдину мову в Московськім царстві, а там мешкало безліч угро-фінських племен і кожне з них мало свою мову, то казали — коли буде багато мов, піде смута по землі.

Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із факторів самоорганізації суспільства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем’я, народність, нація.

Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення і «консервується» в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кожного з мовців.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями окривається величезний світ значень — фонетичних, лексичних, граматичних, стилістичних. Саме в них відображені знання народу— носія мови — про світ, його структуру, ставлення людей до нього. «Мова народу — це його дух, і дух народу — це його мова» (В. фон Гум-больдт). У ній акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою і символом нації.

Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, «таким, як він є». Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови. «Світ просіється крізь сито слів» (К.Кравс).

Підкреслимо, що в кожного народу «мовна картина світу» — своя, неповторна. Найпростіший приклад: ми в природі чуємо тільки ті звуки, які є в нашій мові (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рі-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляп тощо). В інших народів ці звуконаслідування звучать зовсім інакше.

Весь світ ми «розчленовуємо» і «сортуємо» так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якій зафіксовано досвід усіх попередніх поколінь різних епох. Тому зникнення будь-якої мови — це незамінима втрата, яка збіднює людство в цілому.

Мова — засіб самопізнання народу, форма існування надбудови в усіх її виявах. «Мова — дім духу» (М.Гайдеггер).

" Мова є річище, яким дух може котити свої хвилі з твердою впевністю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть" (В. фон Гумбольдт).

Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто передати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, морським зводом чи дорожніми знаками, тоді як жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.

Мова — це засіб формування, оформлення та існування думки: без називання нема думання, осмислення реальності. «Ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля» (Х.Ортега-і-Гассет)[9, c. 28−30].

Мова — система знаків, матеріальних за своєю природою і соціальних за змістом та функціями. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та взаємозв'язку з іншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мові в цілому.

Мова — явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв’язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.

Мова — не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї історії: не тільки об'єкт, а й суб'єкт історії.

Формою існування мови, свідченням її життєздатності є мовлення, тобто використання цієї мови людьми в комунікативних актах у всіх сферах громадського та особистого життя[2, c. 12].