Палестина

Палестина

Палестина — країна, що лежить між Єгиптом і Сирією, в природному відношенні ділиться сталася на кілька областей. У узбережжя Середземного моря тягнеться родюча низовину, що відкрита вологим морським вітрам. Низовину ця відділена від Фінікії, яка перебуває північніше, гірським хребтом Кармел, пересекающим північну частина Палестини навскіс і що створює скелястий мис. На схід від низовини розміщено горбкувате нагір'я, яким у ранні століття стало можливим землеробство і скотарство. Ще Схід країна розсічена глибокої, вузької долиною річки Йордан, що впадає в солоне і мертве Мертве море. Там розташовуються сухі степу, що переходять у Сірійську пустыню.

Палестина у II тис. е. Країна й її население

Палестина — країна, що лежить між Єгиптом і Сирією, в природному відношенні ділиться сталася на кілька областей. У узбережжя Середземного моря тягнеться родюча низовину, що відкрита вологим морським вітрам. Низовину ця відділена від Фінікії, яка перебуває північніше, гірським хребтом Кармел, пересекающим північну частина Палестини навскіс і що створює скелястий мис. На схід від низовини розміщено горбкувате нагір'я, яким у ранні століття стало можливим землеробство і скотарство. Ще Схід країна розсічена глибокої, вузької долиною річки Йордан, що впадає в солоне і мертве Мертве море. Там розташовуються сухі степу, що переходять у Сірійську пустыню.

С півночі до Палестини проникають відроги гір Лівану і Антиливана. Між цими відрогами і поперечним хребтом Кармела розташована Есдраелеонская долина. На крайній південь Палестина перетворюється на суху гористу пустелю, яка тягнеться у бік гір Синайского півострова. Суха і пустельна смуга низовин займає перешийок, що відокремлює Палестину від Єгипту. Аж по кінця IV тисячоліття е. клімат Палестини був вологим, а частина Західної низовини була заболочена; Заиорданье працювали пишними пасовищами; в долинах річки Йордан та її приток росли густі лісу. Країна була зручна для землеробства, що й виникло тут у найдавніші часи, — ще з часів мезоліту чи раннього неолита.

Гораздо пізніше клімат стає більш сухим, поступово зникають лісу й до болота, степу бідніють. Густі лісу й до чагарники зберігаються лише у долині Йордану, проте, ця глибока западина не перетворилася, як інші річкові долини у сусідніх країнах, в життєво важливу артерію країни, а послужила бар'єром між її західною та східною частью.

Уже древні єгипетські дані, що датуються III тисячоліттям е., свідчить про заселенности Палестини семітами, які займалися частиною скотарством, частиною осілим землеробством. Жили на межі IV і III тисячоліття е. в укріплених поселеннях, знали мідні знаряддя праці. Траплялося, сюди робили походи єгипетські війська. У період Середнього царства палестинські племена пастухів і осілі племена підпорядковувалися єгипетським фараонам. Вочевидь, приплив пастушачих племен з степів сусідньої Аравії відбувався періодично, накатами. Нові прибульці, осідаючи тут, переходили до земледелию.

Большие зміни у життя Палестини сталися під II тисячолітті е. Населення Заиорданья переходить до занять кочовим скотарством; із півночі проникають нові племена — хуррити, і найшвидше, у малих кількості ще й носії того індоєвропейського мови, який біля цього на той час мала місце в хурритском державі Північної Месопотамії — Митанни.

Однако ж населення залишалося, швидше за все, як й раніше, переважно, западно-семитическим по языку.

Образование племінних спілок в Палестине

Племенные пересування, які відбувалися початку II тисячоліття е. були почасти пов’язані з допомогою коня як і транспортних цілях, і у військовій справі, й виробництвом призвели до створення протягом XVIII в. е. великого і, можливо, різнорідного в етнічному плані союзу племен, які називали гиксосами. Конкретні причини створення спілки та її історія не зрозумілі, але, у разі, відомо, що він охопив територію від Північної Сирії до Єгипту, а центром його, очевидно, стала Палестина. Видобуток, награбована гиксосами в Єгипті, збагатила племена, брали участь у гиксосском союзі, особливо племінну знати. Археологічні знахідки в Палестині зазначеного періоду, особливо багаті поховання, показують, зростали накопичення та майнове неравенство.

Изгнание гиксосов з Єгипту й наступне завоювання єгиптянами Палестини, яке почалося першій половині XVI в. е., призвело до руйнування країни, що засвідчено археологічними даними. Палестина була включено до склад єгипетського держави Нового царства. Єгиптяни грабували Палестину, що була ласої здобиччю і поставляла рабів. У різних фортецях Палестини, серед яких вже виділялися Єрусалим і Мегиддо в Есдраелеонской долині, продовжували сидіти і власні царки, представляючи місцеву знати, від якою вони повністю залежали. Громадське і державний устрій цих микроцарств було подібне влаштуванню аналогічних держав Фінікії. Щоправда, в останніх великої ваги мало землеробство й у меншою мірою — ремесло і торгівля. Що ж до матеріальної культури, то Палестина тепер значно відставала Фінікії. Єгипет выкачивал з цих царств досить, щоб населення Палестини вкрай тяготилось єгипетським пануванням. Тільки постійними військовими походами і змістом військових гарнізонів, підлеглих єгипетським намісникам, Єгипет підтримував тут свою власть.

Кроме осідлого ханаанейско-хурритского населення, якого, можливо, під час хеттско-египетских війн додалися і хети, які з території Хетського царства. У Палестині, як й у Сирії, було населення іншого, що з кочівниками пустелі. Деяка його частину, певне, крім скотарства, займалася що й землеробством, поступово осідаючи і зберігаючи первобытнообщинные порядки. З цих людей, які у писемних відомостях називаються хапиру, а шумерською сагаз (подрезатели жив, головорізи), з’являлися ми інколи з світом, як наймані сельхозрабочие, іноді ж із війною, намагаючись захопити землі і фортеці осідлого населення. Вони представляли досить серйозну небезпеку обману єгиптян і реконструкція місцевої ханаанейско-хурритской знаті ще й тому, що місцеве населення шукало союзу з хапиру побороти своїх колег та чужих владик. Особливо значним центром осідання хапиру були східні і південні райони Ліванських гор.

Возможно, що з хапиру, що відбувалися з западно-семитических з мови племен, які жили в Сирійською степу від Палестини до Євфрату і Месопотамської рівнини (в відомих нам вавілонських джерелах під назвою суту, амореев), були й предки євреїв, у майбутньому основного населення Палестини I тисячоліття до н.э.

Огромный удару пануванню Єгипту Азії був нанесений навалою «народів моря» — племен узбережжя і островів Малої Азії, і навіть Егейського моря, почали рух у другій половині XIII в. е. Ці племена пройшли вогнем і мечем вздовж Східного узбережжя Середземного моря, спустошивши південні області Хетської держави. Наприкінці XIII в. е. в Палестині починають домінувати нові племена, які склали єврейський союз під назвою Ізраїль. Вперше він згадується у одній з єгипетських написів (близько 1230 р. е.), де названо при перерахування країн, жертв ударів «народів моря». На відміну від інших назв Ізраїль визначається написи як народ, плем’я, а чи не країна. Тому можна припустити, стародавні ізраїльтяни ще залишалися кочівниками і осідали у якійсь конкретної області. Однак у цьому випадку Ізраїль мав з’явитися у районі Палестини дещо раніше, проте, незадовго до 1230 р. е. Про це свідчать і виправдатись нібито відсутністю пізніших переказах, зібраних у Біблії, вказівок на панування єгиптян в Палестині. Як припускають окремі вчені, якби ізраїльтяни побачили землях Палестини вже у період так званої амарнской листування, то всієї ймовірності, в Біблії збереглися б якісь відомості або розпорядження те що, що єгиптяни перебували у Палестині та боролися з Израилем.

Религия і «культуру найдавнішої Палестины

Культура перших жителів Палестини — ханаанеев — була перша з своєму рівню нижче культури єгиптян. Перші палестинці за умов первісного суспільства було неможливо створити мистецтва, яка могла б зрівнятися з мистецтвом Єгипту. Звідси випливає, що художня творчість ханаанеев, володіючи поруч оригінальних чорт, до того ж саме час відчувала дуже сильний вплив Єгипту. Характерним при цьому часу є факт імітації єгипетських виробів. Родичі палестинських ханаанеев у сучасній Сирії, що з давнини контактували з Двуречьем, несли в Палестину впливу шумеро-аккадской культуры.

Письменность в Палестині з’являється у II тисячолітті е. Здебільшого ханаанеи використовували аккадский язик, і клинопис, і навіть єгипетську ієрогліфіку. Проте їм був відомий і писемність Фінікії, пристосована до ханаанейскому мови. У Палестині розповсюдили й дуже зване синайское лист, як вже зазначалося, можливо — прототип фінікійського алфавіту. Ученим відомі ділові документи з Ханаану, тож цілком мабуть, що панувала і письмова література, яка по наш час чомусь не дошла.

Каждая громада, плем’я, кожне місто ханаанеев зазвичай мали власного заступника в особі богів, який найчастіше значився ім'ям Ваал, що означає «пан, господар». З культом Ваала поєднувалися культи та інших божеств, які вважалися його дружинами, дітьми тощо. Значне поширення мали культи богинь родючості — Аштарт (Астарта), Анат, і навіть дощу, грому й блискавки — Хадада. Робота із вшанування богів будувалися храми, але поклонялися і дерев’яним і кам’яним стовпах, які мали назви ашерів, массебов. Жінка, отдающаяся багатьом чоловікам, цим восславляла культ бога родючості. Широко були поширені людські жертвопринесення. Під час спорудження якогось важливого будівлі, наприклад, фортеці у фундамент закладалася людська жертва. Часто це був дитина. Під час воєнної небезпеки чи природних катаклізмів вважалося за потрібне давати у жертву власних дітей, народжених первыми.

Палестина у І тисячолітті до н.э.

Появление ізраїльських племен в Палестине

В I тисячолітті е. історія Палестини перебуває у тісного зв’язку з історією таких країн, як Єгипет, Вавилон і Ассирія, колишніх основними центрами тодішньої цивилизации.

В протягом XIII — XII ст., під час ослаблення єгипетського впливу Палестину, в нашій країні існувала безліч дрібних міст-держав, які населяли племена ханаанеев. Очевидно, у першій половині XIII в. е. біля Палестини з’явилося об'єднання родинних племен, що носило назву Ізраїль. Корінне населення у сільських місцевостях при вторгненні ізраїльтян бігло, а чи не встигло бігти чи знищувалося, чи зливалося зрештою з новими прибульцями. Захоплення міст давався із набагато більшим працею, і ханаанейские місті довго продовжували існувати серед ізраїльського населения.

Оседая на місце проживання, кочівники перетворювалися на хліборобів. У цей час жителі Палестини освоїли мистецтво споруди кам’яних цистерн, які оштукатуривались зсередини вапняним цементом, що дозволяло збирати тривалий час зберігати дощову воду. Це й дозволило хліборобам, які раніше оселялися тільки в струмків і вибір джерел, освоїти центральне нагір'я. Тут і було швидке осідання прибульців. Та поступово вони захоплювали і долини, займаючи міста — опорні центри ханаанеев.

Переход ізраїльських племен до оседлости

В боротьби з корінним ханаанейским населенням за нові землі міцніли тимчасові войовничі об'єднання ізраїльських племен. З іншого боку, розселення ізраїльських племен на порівняно значній території згодом зіграло великій ролі у тому неминуче роз'єднанні. Наприклад, плем’я іудеїв, яке осіло Півдні у гірничій області привертає заходу від Мертвого моря, кілька днів названої Іудеєю, раніш від усіх відокремилося від основного ядра ізраїльських племен. Це плем’я перехопило північ від найбільшу і найбільш родючу частина Палестины.

Израильские племена досить легко, швидко завоювали Палестину, оскільки корінне населення цієї країни — ханаанеи були дуже ослаблені хозяйничаньем єгипетських поневолювачів, безперервними війнами, нескінченними вторгненнями і набігами хапиру, та був і «народів моря».

Иудеи всю захоплену силою зброї землю розділили, як повинно бути завойовникам, на наділи. Ці наділи було передано окремим сімействам чи кланам. Колишніх власників землі ізраїльтяни повсюдно обертали на своїх рабів. Деякій ж частини населення ханаанеев, очевидно, тієї, яка підкорилася добровільно, ізраїльські племена залишили землі і майно, і вони у тісному контакту з ізраїльтянами, але вважалися неполноправной частиною населения.

Поскольку завойовники перебувають у постійних тісних зносинах із ханаанейским населенням, з тією частиною його, яка зберегла свою господарської самостійності, вони невдовзі асимілювали его.

Язык ізраїльтян мав спільне коріння з ханаанейским, що сприяло злиттю до однієї народність завойовників і скореного населения.

В через відкликання завоюванням Палестини іудеями і переходом до землеробства, багатство завойовників зросла, й у ізраїльських племенах стала виділятися племінна знать.

Хотя спочатку завоювання ізраїльськими племенами Палестини призвело до значному занепаду продуктивних зусиль і культури, але тільки згодом вплив більш культурного корінного населення Палестини на господарську життя кочівників, вибороли їх, призвело до економічному розквіту страны.

На півночі країни розвивалося орне землеробство, садівництво (особливо розведення олив, винограду, інших культур), стало процвітати виноробство і осіле скотарство. Поступово освоюються рудники, і вироби з заліза стають не лише необхідністю у господарстві, а й предметом торговли.

Количество рабів до початку I тисячоліття е. у зв’язку з завойовницькими війнами збільшилося. Раби були тільки у складі військовополонених, а й купувалися, як товар. Ізраїль на той час тоді вступив в міжнародні торгові связи.

Управление в Ізраїльському державі майже початку ХІ ст. е. здійснювалося порадами родової знаті й дуже званими «суддями» — виборними посадовими особами. Іноді «суддями» ставали просто щасливі військові вожді. Також існували народні зборів. Тривалий час зберігалися сільські громади, як це було в Палестині. Однак зростання продуктивних наснаги в реалізації новому Ізраїльському державі вів до розвитку і зміцненню рабовласництва, створювалося потужне рабовласницьке держава, які мали тримати у підпорядкуванні не лише рабів, а й скорені їм ханаанейские народи. Ці народи були неповноправними, хоч і вважалися вільним населением.

Кроме того, довелося б захищати та зміцнювати владу у завойованому держави не від зазіхань зовнішніх врагов.

Войны з филистимлянами

Существовали ще й зовнішні чинники, які прискорили освіту Ізраїльського держави. На межі XIII і XII ст. е. вздовж узбережжя Середземного моря осіли філістимляни, що обрушилися ще раніше включилися на східне узбережжі Середземного моря і Єгипет у числі «народів моря». Саме від нього й відбувається грецьке назва «Палестина», що означає «країну филистимлян», згодом цю назву поширилося як узбережжя, а й у примыкавшую щодо нього країну. До доти філістимляни вже знали залізне зброю, і тому їх воїни були потужним противником для ізраїльських племен, в яких було лише бронзове зброю. Є легенди, з яких став відомий, що філістимляни мали своєрідну монополію на виготовлення зброї з заліза і допускали того, щоб користувалися скорені племена. Філістимляни оволоділи укріпленими містами, у тому числі найбільшим був Газа.

Никто неспроможна стверджувати, що філістимляни були частиною тієї ж народності, відомої грекам під назвою пеласгов. Не варто не вивчений і питання про мову, на якому говорили філістимляни. Оскільки носіїв його майже немає, незабаром він замінили мовою найбільшого корінного ханаанейского населення. Ще певний час филистимлянам вдалося зберігати ряд особливостей матеріальної культури, наприклад, в кераміці, що стала подальшим розвитком позднемикенской кераміки, що була поширена по узбережжям Егейського моря.

Во другої половини ХІ ст. е. загони союзу филистимлянских міст направляють свої воєнних дій на сусідню із нею область племені іудеїв. Були завойовані деякі фортеці, зокрема і Лахиш, де археологи виявили значне кількість кераміки филистимлян. Позаяк у глибині ця територія була гористій, малородючої, тому бідної, то філістимляни тією частиною не цікавилися, а свої основних сил посилали на північний схід. Філістимляни були сильними і тому змогли завдати низку серйозних поразок ізраїльтянам, підкорили багато міст, зокрема і святилище Ізраїлю — місто Силом.

Образование Ізраїльського государства

Все внутрішні перетворення, що відбувалися тоді в Ізраїльському державі, потребували упорядкування чи державної організації. Загарбницькі війни лише прискорили цей процесс.

В ХІ ст. е. починаються спроби освіти Ізраїльського держави, які завершуються до кінця нинішнього самого століття. Першим царем всього Ізраїлю став Саул з племені вениаминитов, якого обрали на народному зборах близько 1020 р. до н.е. Цар Саул підпорядкував все ізраїльські племена, зокрема і іудеїв, що дозволило йому неодноразово перемагати филистимлян. Але невдовзі почалися невдачі, наслідком яких стали поразка і смерть Саула та її старших синів на полі бою. Савлу відсікли голову, після чого вороги носили її «у всій землі филистимлян», а обезголовлене тіло було вивішено на стіні міста Бей-Шеана — колишньої єгипетської, нині филистимлянской фортеці у глибині Израиля.

Известно, що у загибелі Саула був винен і з його воєначальників з племені іудеїв — Давид. Він втікав із служби Саула, після чого очолив військовий загін Півдні країни, та був перейшов до бік филистимлян. У головному бої не брав участі, але, змінивши Савлу, вона значно послабив сили ізраїльтян та дозволив филистимлянам перемогти першого ізраїльського царя.

Смерть Саула призвела до його відсутності. Цим і скористався Давид, ще, він відчував підтримки із боку деякою невдоволеної частини знаті різних ізраїльських племен, особливо іудеїв, і іудейського жрецтва. Наступним царем Ізраїлю стає Давид. Єрусалим, стародавнє місто, завойований вперше Давидом в 995 р. е. і що у межах території племені іудеїв, стає столицей.

Этот місто було споруджено на високій горі і являв собою природну фортеця. Який Учинив зрадництво цар анітрохи не довіряв народу, тому оточив себе гвардією, набраної з филистимлян. Утворене держава давало рабовласникам можливість тримати у підпорядкуванні рабів, чиє число збільшувалася внаслідок постійних війни з племенами Заиорданья (моавитянами, аммонитянами та інших.), эдомитянами, які селилися південніше Мертвого моря, и филистимлянами. Рабів у складі ізраїльтян тоді ще было.

И хоча релігійна легенда робить б усе, щоб показати гідним нового царя, вдаючись до усіляким вихвалянням, насправді дійшли відомості, що вказують з його жорстокість і безжалісність. Відомо, що при завоюванні жодній області Заиорданья Давид наказав страчувати кожного третього жителя.

Согласно переказам, Давид підкорив деякі арамейські держави Сирії, панівні над караванними шляхами, серед них і Дамаск, потім перебував у союзі з царем Тіра Хирамом I. Цей Союз сприятливим для обох сторін у боротьби з филистимлянами суші і море, сприяв розширенню тирской і ізраїльської торговли.

Сын Давида (965 — 926 рр. е.), цар Соломон, чию мудрість вихваляла біблійна легенда, продовжував вести політику свого батька. Він перебував у союзі з останнім фараоном XXI династії Єгипту й одружився з його дочки. У результаті придбав одне з найважливіших міст Центральної Палестини — Гезер, який перебував тоді під владою Єгипту. З іншого боку, Соломон вступив у тісніші союзницькі відносини з царем Тіра Хирамом I та одноособово приймав найактивнішу в сухопутної і військовий морський торгівлі Фінікії, зокрема у Червоному морю.

Порт Эцион-Гебер, створений у затоки Акаба, став осередком красноморской торгівлі. Як показали розкопки, тут існували ще й найбільші медеплавильные майстерні. Соломон займався будівельної діяльністю в основних містах Палестини, зокрема, у Єрусалимі. І тому він викликав з Тіра талановитих архітекторів, та ремісників. Біблійна легенда вихваляла Соломона через те, що він спорудив храм основному божеству Ізраїлю — Богу Яхве.

Известно, що Соломон зробив значні перетворення на організації свого держави. Він розділив його за 12 провінцій, кожна з яких зобов’язана була місяць на рік утримувати царський двір й усе державний апарат. Соломон ввів стабільну систему податків і повинностей. Було створено стала армія з міцними загонами колісничних. Під час розкопок знайшли царські стайні, які у своєму благоустрої мало відрізнялися від будинків населения.

Разделение царства

В царстві визрівало невдоволення правлінням Соломона. Наприкінці його царювання в країні, особливо у північної її частки, що була підлеглому становищі проти Іудеєю, де розташовувалася столиця, невдоволення перейшов у відкрите виступ. Його очолював якийсь Иеровоам з незнатного роду, який що час був у службі в Соломона. Иеровоам був підтриманий місцевим жрецтвом міста Силома. Хоча розміри повстання значні, Соломону його вдалося придушити. Иеровоам утік у Єгипет, оскільки сподівався при її підтримку якимось чином відокремити Ізраїль від Іудеї. Єгипетським правителям хотілося б мати поруч, у Палестині не одне наймогутніше держава, а через два слабких незалежних друг від друга государства.

После смерті Соломона на народному зборах було обраний царство його син Ровоам. Невдовзі ще одне повстання порушило спокій у країні. Цього разу Иеровоаму вдалося здобути перемогу завдяки такою допомоги єгипетського фараона Шешенка, який організував близько 926 р. е. озброєний похід проти царя Ровоама. Єрусалим захопили, а скарби храму були розграбовані. Після прочитання цих подій Ізраїль і Іудея, що протягом більш як 80 років знаходилися в складі однієї держави, близько 925 р. е. стали окремими государствами.

В протилежність Іудеї, де з влади продовжувала перебувати династія нащадків Давида, північ від, Ізраїлі, відбувалася досить швидка зміна династій. У 875 р. е. воєначальник Омрі заснував найбільшу і впливову з всіх відомих династій, яка проіснувала близько 50 років. Саме за цієї династії Ізраїль відчув пору розквіту, й у ассирійських анналах ІХ ст. держави Ізраїль називається «будинок Омрі». Омрі зробив своєї столицею місто Самарію, який побудував на центрі держави, посеред родючої долини, розташованої на вельми вигідному у стратегічному відношенні місці, в розквіті, що у разі небезпеки можна було перетворити на крепость.

Общественные отношения

Обнаруженный під час розкопок царський палац в Самарії, який побудували Омрі і згодом розширено його сином, є свідченням багатства знаті. Про тому ж говорять і характерні для місті численні різьблені пластини зі слонової кістки, частини різних виробів, прикрашені золотому й іншими дорогоцінними матеріалами. Знайдені в царському палаці численні уламки глиняних судин, використовувались у VIII в. е. як писальний матеріал, що свідчить значних розмірах царського господарства. На збережених черепках залишилися супровідні документи до необхідних поставкам палацу провина, і олії, які привозили з царських имений.

В цей час рівень життя жінок у Ізраїлі й Іудеї було набагато вище, ніж у попереднє тисячоліття. Життя ж більшості населення залишалася дуже важкої, найчастіше відповідає елементарним вимогам. Люди жили, в бруду, злиднях і тісноті. Живучи таких умов, люди безуспішно намагалися боротися з хворобами з допомогою магічних обрядів, і ритуальних обмивань. Проте частина заможніших рабовласників могла це собі дозволити більш забезпечену життя. У межах фортеці житла розташовувалися скупчено, в понад заможних людей вони часто були двоповерховими; у будинку поверх займали майстерні і, підсобні приміщення, відразу ж тулилися раби; члени заможній сім'ї розташовувалися другою поверсі, а прохолодне доби мали змогу відпочивати на пласкою даху. Вода збиралася і відстоювалася в цистернах при домі. Одяг була із шерсті або з льону і полягала лише одним із сорочки по коліна, чоловіки був і шерстяний ковпак. Ідеться бідного населення. Багаті ж дозволити довгий шерстяний плащ з бахромою і м’які чоботи з загнутим передком. Вільні жінки носили вся її голова довше покривало, яким прикривали обличчя. Меблі і хатнє причандалля були дуже бідними, глиняні судини були основною частиною посуду і служили як для варіння і збереження їжі, але й зберігання різних вещей.

К доти в користуванні у хліборобів вже були досить скоєні хліборобські гармати — короткий, ще незручний залізний серп і плуг. Незважаючи цього, бідняки досі обробляли грунт, як і значно пізніше, мотыгой.

В IX — VII ст. е. Ізраїль і Іудея виступали вже проводяться як цілком сформовані рабовласницькі держави, у яких процес розкладання громади зайшов порівняно далеко.

Обострение соціальних противоречий

В Х в. е. давньоєврейське суспільство не стикалося з борговим рабством, рабами були лише військовополонені чи куплені іноплемінники. Частина військовополонених, перейшовши у власність царя, було задіяно в царському господарстві, і навіть на будівельних роботах, які мали загальнодержавне значення. Напис Меши, царя Моава (в Заиорданье) — держави, яке складався з одного єврейського племені з такою самою назвою, але з входила участь у склад Ізраїлю, повідомляє звідси. Меша, який жив при наступників ізраїльського царя Омрі, написав про своє перемоги над Ізраїлем і пояснив про своє будівельної діяльності, що була здійснена нею з допомогою «полонених Ізраїлю». Безсумнівно, що російське суспільство Моава перебувало більш низькою щаблі розвитку, ніж сучасне йому суспільство Ізраїлю, у якому ІХ ст. е. з зростанням грошового господарства і лихварства імущих виділилися поденники і рабы-должники. З посиленням торгівлі, і лихварства Ізраїлі інтенсивно зростало число людей, хто був відірвані засоби виробництва. Навіть у більш відсталою Іудеї в VII в. е. біднота нерідко була жертвою лихварів. Разорявшаяся біднота продавала землю багатіям. З поступовим розвитком боргового рабства, соціальній та умовах інших наслідків швидко зростаючого грошового звернення до Ізраїлі й Іудеї, помітні серйозні соціальні перетворення. Не можемо бачити об'єктивно про характер цих перетворень, оскільки ми знаємо про них лише з жрецької літератури, яка зазнала надалі відповідну обработку.

Эти джерела містять інформацію про русі, очолюваному так званими «пророками». Рух це було пов’язано з боротьбою всередині жрецьких угруповань, але відбило й вагоміші протиріччя тодішньому обществе.

Жрецы були пов’язані зі знаттю; відомо, що жерці Яхве становили корпорацію («плем'я левітів»), збільшуючи свою чисельність з допомогою вихідцями з числа певних знатних пологів, будучи значної опорою царської влади. Культ інших божеств теж був привілеєм окремих знатних пологів — переважно у складі місцевої знаті, яка протиставлялася служивої знаті Єрусалима. З давнини в релігійному житті народів найдавнішої Палестини, Фінікії і Сирії особливу роль грали служителі культу, подібні шаманів, які доводили себе до екстазу, та був передбачали майбутнє чи займалися заклинаннями. Коли класове суспільстві з’явилося офіційне жрецтво, такі «пророки» не скрізь зникали та низці країн існували досить успішно, причому навіть суперничаючи у своїй вплив народ зі жрецами.

Уже у першій половині I тисячолітті е. в Палестині виступали під назвою «пророків» (набі) релігійно-політичні проповідники, котрі у своїх проповідях найчастіше вдавалися до зачаклованим діям. Іноді «пророки», які перебувають у зв’язку з різноманітними культами, утворювали різні спілки. Особливе вплив мали «пророки», пов’язані на культ Яхве. Вони відкрито боролися проти розмаїття культів, куди спиралася місцева родова знати. Дія «пророків» було іншими інтересами, як проявом ідеологічної боротьби різних жрецьких течій, які висловлювали інтереси різних угруповань панівного класу. У тому виступах чітко відбилися суспільно-політичні мотиви, оскільки «пророки» боролися з культами, які підтримувалися знаттю. У VIII в. е. «пророки» у усних і письмових виступах, кажучи осудительно про культи найістотніших божеств, які суперничали з Яхве, одночасно виступали проти занепаду благочестя, у зв’язку з цим вони засуджували хижацьке насильство і лихварство знаті. Усі лиха народу, переконували вони, від того, що відступають від божественних розпоряджень, а чи не суворо йдуть їм. «Пророки» передбачали країні загибель від рук завойовників, загроза яких видавалася за гнів бога Яхве, незадоволеного недостатнім пошаною для її культу. Будь-які невдоволення і роздратування народу «пророків» вдавалося погасити релігійної проповіддю, зберігаючи у своїй влада панівного класу, втішаючи людей думкою прихід майбутнього царя — «месії», «помазаника» Яхве.

Падение Ізраїлю й Иудеи

Дальнейшая політика поневолювання зубожілій народної є і перетворення їх у поденників і рабов-должников, призвела до того, що скоротилася чисельність тих верств населення, які поповнювали ряди воїнів в ополченні Ізраїлю, що приймало загрозливого характеру, оскільки тиск Ассирії усиливался.

В 722 р. е. впала Самарія. Ізраїль перестав існувати, оскільки асирійці взяли його в полон десятки тисяч чоловік, позбавляючи їх своєї землі, але в би їхнє місце поселили жителів інших частин своєї найбільшої державы.

Судьба Ізраїлю могла осягнути і Іудею; цар Хизкия (Езикия) наприкінці VIII в. е. був обложено ассирийскими військами у Єрусалимі. Так само, як колись законодавстві Хаммурапі, в іудейською законодавстві у зв’язку з подіями, загрозливими існуванню самої держави, було ухвалено Закон про обмеження боргової кабали. «Якщо ти купиш раба-еврея, нехай він працює тобі шість років, а сьомий рік нехай він за грати задарма». Цей Закон був тісно пов’язані з іншим постановою іудейського законодавства у той час: «Коли обідніє в тебе брат твій і продано буде тобі, то ми не налагай нею роботи раба, — повинен бути в тебе як найманець, як поселенец».

Народные маси продовжували залишатися незадоволені своїм становищем і всіляко пручалися, результатом чого стала поява в 622 р. е. нового законодавства, так званого «Второзакония», яке начебто восходило до давнину — до легендарному «пророку» і вождю ізраїльтян у період їхнього кочовий життя — Мойсею. Була інсценовано «знахідка» нібито древнього тексту цих законів. Царем Иосией, з допомогою союзу єрусалимського жрецтва Яхве і єрусалимської служивої знаті з пророчим рухом, возглавлявшимся Иеремией, було запроваджено нове законодавство. Нове законодавство затвердив єдино дозволений культ країни, яким проголошувався культ бога Яхве з центром у Єрусалимі. Було також зроблено і низку значних доповнення до закону кінця VIII в. е. про виході за грати раба-должника після у віці роботи, тому рабові, який вийшов на свободу, потрібно було видати зерна, вина, кілька овець, щоб «не відпустити його з порожніми руками».

После загибелі Ассирії наприкінці VII в. е. Вавилония поступово завойовує ассірійські володіння в Передній Азії, становлячи суперництво у тому Єгипту. У боях із єгипетським фараоном Нехо в 609 р. е. загинув Иосия. На зміну їй призначили єгипетський ставленик. У 597 р. е. Іудея була підпорядкована Вавилонії, хоча Єгипет надав значну допомогу Іудеї. Частина іудейської знаті була залишається в Вавилон. Але будь-яке нове становище не влаштовувало Іудею, вона з труднощами мирилася із поразкою й те водночас початку підготовку до новій світовій війні, думаючи, що й цього разу Єгипет не залишиться у стороне.

Новая війну з Вавилонией почалася 590 р. Розбивши все юдейські війська поза Єрусалима, вавилонські війська взяли в облогу саму столицю. Щоб уникнути поразки, іудейська знати вирішує поповнити військо рабами-должниками, оголошуючи їх вільними, але це дію не мало належного результату. Так було в 586 р. до н.е. Єрусалим має був здатися. Заможні верстви іудейського народу, частина бідного населення Криму і багато ремісники захопила і поведені в Вавилон. Інші жителі бігли до Єгипту. Так перестало існувати Іудейське царство.

Культура і релігія Палестини. Юдаїзм і Біблія. Мистецтво і література Ізраїлю й Иудеи.

Культура Ізраїлю мала багато з ханаанейской. Це, вочевидь характером його мистецтва, що містилося під сильним впливом Єгипту; твори юдейських і ізраїльських майстрів цьому плані мають лише незначні відмінності між творів фінікійського искусства.

На ізраїльську літературу значною мірою надали сильне вплив єгипетська, вавилонська і фінікійська. Час появи в ізраїльтян писемності нам невідомо. До ІХ ст. е. походять найдавніші єврейські написи, написані алфавітом, нічим не відрізняється від финикийского.

Израильскую і іудейську літературу ми тільки у цьому вже переробленому вигляді, що не ряд її творів ввійшло до складу Біблії. За наявними даними відомо, що її культові піснеспіви (псалми) нагадують аналогічні вавилонські твори, що деякі повчання мають схожі і давніші аналогій у єгипетської літературі. Які Дійшли до нас міфи про створення богом світу з хаосу за шість днів, про первісному блаженстві перших покупців, безліч їх гріхопадіння, про всесвітній потоп і рятування Ноя в ковчегу також мають аналогій у вавилонській і шумерської літературі. Вочевидь, це частиною попередні семитические міфи, а частиною — запозичення від вавилонян. У літературах більш розвинутих країн Стародавнього Сходу «пророчі» поетичні промови мають прототипы.

Что стосується образного мови ізраїльської поезії, він стилістично родственен поезії інших країнах Сходу, що не можна сказати про художньої прозі, має ряд дуже характерних відмінностей, що дозволяє будувати висновки про її оригінальності. Особливо це у легендарних і історичних розповідях, які відрізняються динамікою і жвавістю. У переказах про життя ізраїльтян до початку осілості відбиті сцени патріархального ладу семьи.

Естественно, стародавні легенди і міфи, численні пам’ятники історичної і оповідної літератури пізніше були перероблені в класові інтереси єрусалимських рабовласників, з численними вставками і додаваннями, исказившими первісний образ цих творів. Твори літератури сягнули часів у складі Біблії, тобто у тенденційної релігійної переработке.

Религия Ізраїлю й Иудеи

В період свого розселення біля Палестини ізраїльтяни були нижче ханаанеев своїм культурним рівню. Тому загальний характер ханаанейской культури сприйняли ними, тим більше за походженням і мови вони були близькі до ханаанеям. Є певні підстави вважати, що ізраїльського племінного союзу ввійшли окремі племена, які довго до цього історичного моменту перебували біля Палестини. Для ханаанеев і ізраїльтян багато культи були загальними; поклоніння деревах, кам’яним стовпах та інших. також характерне і ізраїльтянам, як і ханаанеям. Але є низка відмітних особливостей культу, хто був характерні лише ізраїльтян, оскільки пов’язані з їх кочовим племінним побутом попереднього часу. Відомо, що поруч з іншими божествами існував загальний бог всього ізраїльського племінного союзу — Яхве; ізраїльтяни було невідомо храмів, а поклонялися своїм божествам на висотах гір чи шатрах.

Среди ізраїльтян існував древній звичай обрізання, який, можливо, була пов’язана з поширилося в більшості первісних племен обрядом посвяти хлопчиків до членства родової громади. Втім, цей звичай мала місце у ізраїльтян, а й в інших народів Сходу. Згодом обрізання стало зовнішнім ознакою приналежність до іудейської релігійної общине.

Длительная ворожнеча між ізраїльтянами і скореними ханаанеями призвела до того, що це, властиве ханаанейским звичаям, навіть тоді, коли вона споконвічно відомо, і ізраїльтянам, бо між релігією ізраїльтян та релігією ханаанеев було багато загального, невдовзі став заборонятися, оголошуватися неизраильским, чужим; поклоніння тим самим богам, яким поклонялися і ханаанеи, згодом розглядалося як відхід те, що вважалося суто израильским.

Роль бога Яхве із заснуванням царства збільшилася; нині він вважався покровителем цього царства. З погляду царя та її людей, місцева знати, яку вважали часто дуже впливової і могутньої, пов’язана з місцевими культами, й у інтересах центральної влади було виділяти значення й ролі єдиного столичного культу. До того ж поширення культів, мають багато з віруваннями, які поширені на більш розвинених державах, сприяло посиленню іноземного впливу ізраїльське население.

В своєї проповіді «пророки» виступали у підтриманні єдиного культу Яхве, проти інших місцевих культів. Насправді ж «пророки» боролися як проти культів, які вважалися загальними у ізраїльтян та ханаанеев (як палестинськими, і финикийскими), а й проти деяких суто ізраїльських культів. Треба відзначити, що «пророки» були прибічниками єдинобожжя, вважали єдиним богом Яхве. Вони висували основну ідею, що полягала в тому, що кожного народу має бути для поклоніння лише одне свій бог, тому ізраїльтянам потрібно поклонятися Богу Яхве, але з іншим богам. Вочевидь, що за такого порядку речей, Яхве, як усякий «свій» бог, був найбільш могутнім, творцем світу тощо. Він був мстивим і непримиренним по відношення до іншим культам.

Впоследствии з біблійних книжок, дійшли до нашій складі яких промови «пророків», було вилучено будь-які свідчення про поклоніння ізраїльтян іншим божествам, крім Яхве. Однак відомо, що проповідь «пророків» ні з жодному разі не виключала існування культу інших божеств, пов’язаних на культ Яхве. Нарівні з єрусалимським храмом були інших місць поклоніння. Документально встановлено, що іудеї, котрі після падіння Єрусалима бігли в Єгипет, вже після реформи Иосии, шанували ще й богиню Анат (можливо, як дружину Яхве), й інших божеств і знали ніякої догми про допустимості існування лише одну «законного» храму Яхве — у Єрусалимі. Разом з тим, біженці визнавали своє релігійне єдність із єрусалимської громадою. Ретельний ж аналіз деяких найдавніших культових текстів десятки разів, які, можливо, були досить доступні за часів створення канону «священних книжок» і тому так змінені, у порівнянні з такими відомими зараз древне-финикийскими релігійними текстами, свідчить, що у Іудеї та Ізраїлі уживалися культи найрізноманітніших божеств.

Обряды і міфологічні уявлення про протязі період існування держав мало відрізнялися від ханаанейских, але людські жертвопринесення поступово замінялися на викуп, а обрядова проституція в культі Яхве, скоріш всього, вони мали місця; хоча варто було відзначити, у неї поширена ні в всіх культи і в ханаанеев. Ті обряди і її уявлення, які панували в період царств, після належної обробки увійшли до иудаизм.

Из сказаного вище варто висновок, що ізраїльтяни були прибічниками єдинобожжя до оформлення догматів іудаїзму. Релігійні вірування Ізраїлю й Іудеї не становили певної системи та очним чином мали мало відмінностей від вірувань інших народів древньої Передній Азії. Умови ж історичного розвитку Ізраїлю й Іудеї сприяли високому зростанню значимості племінного бога Яхве на шкоду іншим почитавшимся богам. З зміцненням монархії був необхідний процес поступового виділення з багатьох наявних у той час божеств одного головного, причому той процес відбувався повсюдно у країнах древнього Востока.

Учение Ієзекііля й створення єрусалимської храмово-городской общины.

Не все іудеї, хто був переселені вавілонським царем Навуходоносором II, стали рабами. Деякі їх осіли у містах Вавилонії, де займалися ремісничої і той діяльністю. Більшість них представляли колишні рабовласники, лихварі, жерці. Вони ще сподівалися повернутися в батьківщину і знову зайняти там панування. У тому числі виявилося політичні-політичну-політична-політичний-релігійно-політичне рух, яке пов’язувало себе з традицією «пророків». У VI в. е. значним фінансовим і видатним діячем цього руху був Ієзекііль (Иехезкиэль) — представник єрусалимської знати.

Основные риси майбутнього іудейського держави намагався виділити у своїй вченні Ієзекііль. Це держава уявлялося їй як міцне єдине царство, але керувати ним повинні ієрусалимські жерці, на чолі з «месією» — нащадком династії Давида, але повноправними у державі мають бути лише шанувальники культу Яхве, у його формі, яка давно усталилася «пророчим» вченням. Центром у цій державі мав бути обов’язково Єрусалим з головним храмом Яхве. Існування всіх інших культів виключалося повністю, за це могла наслідувати жорстока розправа. У такій формі ідеї Ієзекііля були неможливі. Але вони мали розвиток частина полонених юдеїв та було пристосовано до місцевих умов, що складалися тоді в Передньої Азии.

Государство Яхве, за цими планами, мало стати самоврядною теократичної храмово-городской громадою на зразок громад, у яких були у Вавилонії, — фактично привілейованої організацією рабовласників, створена була жорсткого эксплуатирования навколишнього населення. Така система організації рабовласників була опорою влади тієї держави, до складу якої вони входили.

В 539 р. е. могутній перський цар Кір опанував Вавилонським царством. Він дозволив відновлення зруйнованого Єрусалима, можливо, що Єрусалим має був з’явитися опорним пунктом у боротьбі підкорення Єгипту, тоді ще захопленого персами. З кількома тисячами нащадків виселених вавілонянами іудеїв протягом VI — V ст. е. окремими групами повернулися на Єрусалим. Чимало їх ми захопили з собою рабів. Нова храмова громада була звільнено з податків і повинностей, але в побудова міста Київ і нового храму відпускалися кошти навіть у доходів сирийско-палестинской провінції. Членам громади дозволялося жити за створеними ними ж законам, а храму — збирати з цим громади певні побори. Місцеве населення біля, яка підпорядковувалася цієї громаді, йшов у неполноправное, повністю залежне і підлегле ситуацію і облагалось на її користь поборами, податками, і повинностями.

Обоснование всіх таких поборів і залежності підлеглого населення ідеологічно обгрунтовувалося це тим, що де вони належали до «правовірних» і тому не були повноправними громадянами цієї країни. Тому ізоляція членів громади, «праведних» прихильників Яхве, від навколишнього населення має була бути закріплена правовими законами, релігійними заборонами і ограничениями.

Создание як і привілейованої храмово-городской громади викликало гостре невдоволення в населення Палестини (про самаритян — під назвою міста Самарії, столиці однієї з палестинських округів), котре складалося частиною з нащадків юдеїв та ізраїльтян, що залишилися свого часу в Палестині, частиною з нащадків жителів, переселених сюди ассирийскими і вавілонськими царями.

Персидская адміністрація також побоювалася, створення подібних автономних розширених утворень всередині держави може поступово послабити перське державну і царську власть.

В цьому сенсі організація єрусалимської громади, відновлення міста Київ і будівництво храму відбувалися надто повільно і з більшими на перервами. Завершено це будівництво аж наприкінці V — початку IV в. до н.э.

Оформление догматів релігії иудаизма.

Иерусалимская громада поступово проводила ізоляцію в правовому й релігійному відношенні членів своєї громади від зовнішнього світу. Проводив цю ізоляцію котрий прибув у це від перського двору жрець Езра. Він встановив суворе правило, яке забороняло членам даної громади шлюби поза громади. Навіть домігся розірвання вже що відбулися подібних шлюбів. Отже, було завершено изоляция.

Ко часу Езри був остаточно встановлено текст приписуваного божественному навіюванню закону (Тори), що вважався написаним міфічним Мойсеєм, куди ввійшли міфи й легенди, визнані жрецтвом Яхве «правовірні», і навіть правові норми й обрядові розпорядження й укази, оголошені обов’язковими для общины.

Любое відступ від духу, і літери Тори і більше поклоніння іншим богам, крім Яхве, і навіть визнання існування таких богів було оголошено несумісними із обійманням громаді. Це каралося як вигнанням з громади, оскільки вважалося, що це навлекает на громаду гнів бога, а й влаштовувалися судилища.

Бог Яхве придбав тепер характер небесного подоби царя Перської держави, в склад якої входила єрусалимська громада. У встановлених догматах велике увагу приділялося дотримання букви закону обтяжливих обрядів, і запретов.

Позже було зроблено відбір різних, частиною успадкованих від періоду царств, частиною нових, літературних і історичних творів, і навіть промов «пророків», які відповідали завданням і характерові нового вчення чи були щодо нього пристосовані після відповідної обробки («Письма» і «Пророки»). Вони також було оголошено священними, не підлягають сумніву і обговоренню. Будь-яке ж інше літературна творчість, крім лише тлумачення «священного писання», беззастережно осуждалось.

«Закон», «Письма» і «Пророки» становили разом ту книжку, що називалася і називається по сьогодні Біблія. У переведенні із грецької библиа — книги.

Таким чином, діяльність вищої касти керівників полонених іудеїв, і навіть верховної влади ватажків єрусалимської громади — організації, створену з метою посилити влада рабовласників, — привела вперше у Передній Азії до створення і установі релігійних догматів, заснованих на виключно писаному релігійному законі, різко негативно ставитимуться всім іншим релігійним верованиям.

Эта релігія отримав назву иудаизма.

Считалось, що ті прихильники іудаїзму, незалежно від цього, де їх мешкали тепер, становили єдину релігійну громаду і підпорядковувалися лише його догмам.

Политической формою цієї громади була ієрусалимська храмово-городская громада, що складалася з певних пологів, яка скеровувалась радою у складі верхівки міської знаті і жрецтва; цю пораду вважався також хранителем релігійного закона.

Само собою зрозуміло, що склад єрусалимської громади спочатку було бути однорідним, її соціальне розшарування з часом посилювалося. У той час, як верховна влада громади збагачувалася, звичайна маса убожіла і всі більш розорялася. Релігія висловлювала інтереси богатых.

Идеологи іудаїзму продовжували навіювати своїм прибічникам віру в прийдешнього рятівника — «месію». Різні релігійно-філософські системи, які обіцяли прекрасне майбутнє, звісна річ віддалене, отримали цей час значне поширення та зміцнилися у низці країн древнього Востока.

Мессианизм, откладывавший наступ кращого часу невизначений майбутнє і возлагавший надії не так на практичну діяльність пригноблених і рабів, але в їх чудесний порятунок прийдешнім царем-спасителем, був, як не можна більш вигідна пануючому классу.

Учение іудаїзму у у максимальному ступені відповідало інтересам панівного класу, а й уміло використало у тих інтересах настрої пригніченого населення. З часом вчення іудаїзму перетерплювало різноманітні видозміни, що як не можна краще служили знаряддям ідейного поневолення трудящих євреїв й у епоху феодалізму і навіть у епоху капіталізму, до нашого часу. Воно сприяло також у різноманітних історичних умовах відособленості євреїв від іншого населения.

Канонические книжки Біблії під назвою «Старого Завіту» повністю увійшли до складу християнського священного писання і з сьогодні є потужним знаряддям ідеологічного воздействия.

Таким чином, як і раніше що іудейська релігія охороняла свої догмати, однаково сталося проникнення однієї релігію у другую.

Состав і походження Библии

Библия, як ми бачили, є зібранням деяких творів староєврейській літератури, правових, обрядово-религиозных і історичних творів, спеціально відібраних і перероблених жрецтвом, «книжниками», з метою затвердження, ідучи пропаганди вчення іудаїзму. Виділення її окремих частин 17-ї та визначення їх дати написання є важку задачу.

Усилиями передових учених XVIII — ХІХ ст. було встановлено, що це звана Тора (Тора традиційно поділяється п’ять книжок і тому називається також «Пятикнижием») і що примикають до неї «Письма» історичного змісту складаються по крайнього заходу з чотирьох джерел, зовсім на збігаються з традиційним розподілом Біблії на книги.

Изученные джерела було використано упорядниками в неоднаковою ступеня у різних частинах «Пятикнижия» і «Писань». До таких джерелам ставляться «Яхвист» і «Элохист», які називаються так умовно, стосовно автором одного чи іншого назви чи позначення для ізраїльського божества (Яхве чи Элохим), збірники легенд і історичних переказів періоду роз'єднаних царств, «Второзаконня» — обробка законодавства, яка була створена при Иосии, і «Жрецький кодекс» — продукт релігійно-політичної літературній діяльності, в основному, очевидно, часів вавилонського полону. З іншого боку, до тексту включені окремі фольклорні та інші уривки (військові пісні, перекази епосу), найдавнішим у тому числі, звісно ж вважають, є «Пісня Дебори» в «Книзі суддів» (кінець XII — початок ХІ ст. до н.э.).

Библия — священна книга християнської релігії, запис Божиих одкровень людині, отриманих багато тисячоліть — так вважало духовенство християнських і іудейських релігій. Це книга божественних вказівок. Вона надає заспокоєння в горі, рішення життєвих проблем, осуд гріха та Духовну зрілість, необхідну подолання різноманітних забот.

Критикам Біблії поки що не багато років навчаються вистачить роботи, щоб зрозуміти незліченних нашаруваннях текстів, обрати наукове визначення. Їх завдання при цьому ускладнили доповнення за тими або іншим суб'єктам причин внесені довгим поруч редакторів, тлумачів, компіляторів і переписчиков.

Однако вершиною дослідження Біблії є його історична критика. Туман невігластва став розсіюватися лише з настанням епохи великих археологічних відкриттів у середині в XIX ст. З-під пісків пустелі витягли на поверхню чудові пам’ятники забутих культур — святилища і гробниці фараонів, і навіть руїни царських палаців і храмів Хорсабада, Хаттушаша, Ніневії, Вавилона, Ура, Угарита і багатьох інших древніх міст Месопотамії і Сирии.

При розкопках знайдено незліченну кількість письмових документів, буквально цілі величезні бібліотечки і архіви. Приміром, в руїнах палацу ассирійської царя Ашшурбанипала в Ніневії збереглося двадцять у п’ять тисяч глиняних табличок з клинописными текстами: тут трактати, молитви, літературні пам’ятники й релігійні міфи минулих веков.

В 1901 р. в Сузах знайшли кодекс законів вавилонського царя Хаммурапі (II тис. е.); кодекс цей, як з’ясувалося, був джерелом деяких законодавчих установок «Пятикнижия».

В середині 19 століття археологічні розкопки почалися й у Палестині. Було виявлено більшість міст, назва яких знали тільки з Библии.

В руїнах міст знайдено підтвердження дійсності низки фактів, згаданих у Біблії, зокрема знайдено незаперечні докази загарбницької політики Ісуса Навина, залишки будинків часів Саула, Давида і Соломона, і навіть сліди спустошливих вторгнень арамейцев, ассірійців і халдеев.

Израильский народ, як будь-який інший народ, не міг жити у повної культурної революції й побутової ізоляції, особливо оскільки був молодий народом проти оточуючими її стародавніми, багатими і зрілими цивилизациями.

Была встановлено тісний зв’язок між звичаями, законодавством і релігією. Досить сказати приміром, що 10 заповідей і закони Мойсея склалися під впливом месопотамського законодавства, що історія створення світу, так ж, як і сказання про потопі й інших сказань, запозичена з вавилонській міфології, що й вся есхатологія пророків, наприклад, картини суду, потойбіччя, раю й пекла, ангелів і сатани, — усе це що запозичене зі чужих источников.

Словом, все християнські релігійні концепції сталася на кілька століть старше Біблії, з якої ми їх почерпнули.

Просто важко було повірити, що це калейдоскоп сказань, повних пластики, руху, колориту, і навіть людських образів з плоті і крові, міг виникнути у такому віддаленому минуле і проіснувати донині. Зміст Біблії так багато, як багата саме життя. Біблія містить також ретельно відібрані віршовані збірники промов, вимовлених пророками (VIII — Ш ст. е.) новеллистические твори, афоризми, збірник різночасних культурних пісень («Давидові Псалми»), релігійно-філософські й інші твори різного часу (найбільш пізні — III в. е.), зокрема цікаву своєї скептичною філософією, не знищеній официально-религиозной обробкою, книжку «Экклесиаст».

Таковы висновки передовий науки XIX — початку XX в. У зв’язку з новими археологічними відкриттями висуваються та інші теорії, щодо періодизації біблійної літератури, проте, жодна з них неспроможна вважатися цілком обґрунтованої та окончательной.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.