Гердер Йоганн Готфрід

Гердер Йоганн Готфрід

Гердер Йоганн Готфрід (1744−1803)-німецький філософ й батько-засновник історії культури. Гердер був сином побожного шкільного вчителя із Морунгена, що перебував у відсталій провінції Східної Прусії. Навчаючись у Кенігсберзькому університеті, він зазнав впливу Канта, який познайомив його із творами Руссо, Юма й Монтеск'є. Тут він також заприятелював попри всі життя із мислителем-ірраціоналістом Й. Р. Гаманом. У 1764 році він обійняв викладацьку посаду в Ризі, а наступного року був висвячений на лютеранського пастора. У 1769 році Гердер вирушив у подорож, у ході якої відвідав багато різних міст, у тому числі Нант, Париж й Страсбург, де йому вдалося справити незабутнє враження на юного Гете. 1776 року він їде до Веймара, де стає духовним главою великого герцогства — посаду, що її він обіймав до кінця свого життя.

Хоча Гердер починав як учень представників французького Просвітництва та їхніх німецьких послідовників й зберігав деякі із набутих у цей період поглядів до кінця свого життя, його найбільш самобутні та впливові твори знаменують докорінний розрив з цією традицією. До числа найбільш самобутніх його праць належати «Трактат про походження мови» («Abhandlсung ьber den Ursprung der Sprache», 1772), у якому було б викладено деякі із його ранніх антипросвітницьких поглядів щодо мислення і мови й який отримав премію Берлінської академії, «Ще одна філософія історії» («Auch eine Philosophie der Geschichte», 1774), Яка знаменує подальший крок до розриву із Просвітництвом, а також його фундаментальний твір «Думки із приводу філософії історії людства» («Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit», 1784−1791).

На противагу просвітницькому ідеалу встановлення позачасових, універсальних й раціональних стандартів у пізнанні, вчинках та естетиці Гердер обстоював ідею щодо існування унікального і особливого для певного години й певного місця. Будь-яку самобутню діяльність, погляд, культуру можна зрозуміти лише зсередини, у межах їхніх власних призначень й цілей. Таким чином, Гердер відкинув просвітницький ідеал єдиної науки, що охоплює всю реальність, і одним з перших (услід за Віко) встановивши тонке розрізнення між методами дослідження фізичної природи й методами осягнення саморозвинного духу людини.

Наголошення Гердером на провідній формотворчій ролі мови і поезії в колективному житті людей («мова виражає колективний досвід групи», «співає є творцем народу» й «ми живемо у світі, який створюємо сам»), його віра у ті, що нації є природними спільнотами й що людину визначає її належність до особливої групи, культури, нації, виключно в лоні які вон може розквітнути, його переконаність у бо вся діяльність людини є передусім актом самовираження, що втілює в собі загальне бачення життя, його послідовна концепція культури як унікальної саморозвинної цілісності, кожне відгалуження якої несе на собі незгладний відбиток єдиного стилю, його пристрасне обстоювання того і не існує «вищого» народу — жодного Favoritvolk (вибраного народу), який має історичне право нав’язувати свій шлях розвитку «нижчим» народам, його заява про ті, що жодна культура стає не є всього лише підмурівком для її наступників, оскільки кожна є незрівнянною і існує згідно зі своїми власними законами, його палкий виступ на захист розмаїття як самоцінності, а також його рішуча боротьба проти механістичної психології таких мислителів, як Декарт й Кант, котрі розтинали цілісну особистість на мертві сегменти волі, розуму, пізнання тощо, — усі ці ідеї спричинилися до революційних зрушень у європейській свідомості.

Гердер був передовсім ідеологічним батьком доктрини націоналізму, котра зародилася в Німеччині, поширилася на слов’янський світло й нині стала розповсюдженою в Африці та Азії (див. Націоналізм). Хоча він рішуче повставав проти держави, котра «позбавляє нас собі», відкидаючи впродовж усього свого життя будь-які форми насильства, його доктрини було б включено в теорії пізніших націоналістів, таких як Фіхте, Арендт, Гьоррес, Ян й Трейчке, кожен із які спотворював його ідеї, й через ці теорії смердоті стали дотичними до хворобливих ексцесів націонал-соціалізму. І хоча сам він не розглядав культуру як надперсональну цілісність, зазаради якої реальні індивіди мають жертвувати собою, його поняття Volksseele (колективної душі народу) було б розвинене якраз у цьому напрямі Фіхте, Гегелем та їхніми послідовниками. Знову ж таки, концепція Гердера про неподільну творчу особистість, витвори якої виражають її власний самобутній досвід, а також досвід групи, до якої вон належить, спричинилася до виникнення в середовищі радикальних мислителів Росії XIX століття уявлення про ідеал покликання митця й водночас уявлення про der ganze Mensch, цілісну людину, із його висновком про відчуження природи людини, розвиненими молодогегельянцями й Марксом у його ранній гуманістичний період. Вплив Гердера на Якоба Грімма, братів Шлегелів та на зростання інтересу до етнографічних досліджень й порівняльної філології, але в Савіньї та історичну школу права, як й на романтизм та його пізніші ідеологічні відгалуження, був неосяжно величезним.

Однак якої б потворної форми не набували доктрини Гердера до рук пізніших мислителів-ірраціоналістів, смердоті були (й є) гранично визвольними. Він був першим видатним поборником права всіх людей — як окремих індивідів, то й груп, — на реалізацію своїх природних нахилів та звільнення з-під гніту централізованої влади, нав’язуваних форм життя, вузьких, догматичних й викривлених поглядів тих, що таке є й що має бути людина, і усілякого роду штучних кайданів.

Гердер висуває тезу, що качани історії й мистецтва слід шукати в середовищі простого народу. У народній поезії, зокрема піснях, закладена душа народу. Народні співці, барди, кобзарі є голосом народу. Народна поєзія являє собою велику історичну й естетичну цінність, вон — засіб «братання народів », її треба записувати, видавати, вивчати. Голоси пісень — це світова симфонія. Ідеї Гердера полонили багатьох, зокрема і Ґете, який також починає записувати народні пісня. На думку Гердера, чим ближче до природи стоїть народ, тім вищий й цінніша його пісня. Таким народом він вважав українців й всіх слів «янь, у зверненні до які Гердер закликає боротися за самобутність, звільнитися від ланцюгів рабства — «й ві зможете користуватися вашими прекрасними землями від Адріатичного моря до Карпатських гір, від Дону до Мульди, справляти ними ваші стародавні свята мирної роботи й торгу «(«Ідеї до історії людства »). Про минуле слів «янь й місце їхні у європейському світі Гердер висловлюється кілька разів й висуває т. зв. концепцію «голубиного народу », якої сприйняли і інші вчені, зокрема Коллар. У книжці «Ідеї філософії історії людства «(год. І, кн. XVI, розділ IV) Гердер охарактеризував слів «янь як народ гуманний, гостинний, мирний й волелюбний, противник усякого насильства, як схильного до мистецтва, музики, співи, а українській пісня й думі пророкував великий успіх. Це особливо сприяло зростанню інтересу європейських народів до творчости народу України. Поза слів «янським світом українська народна поєзія найбільше зацікавлення викликала в Німеччині, Австрії, де Перші переклади із «явилися ще у XVIII ст., а найбільшими її пропагандистами були Й. Гердер, Й. Венціґ, X. Тідґе, До. Вальдбріль, Ф. Боденштедт та ін.

Доба романтизму звеличила й примножила славу української думи та пісня, спопуляризувала кобзарів-бандуристів як живих рапсодів слів «янського світу. Відомий німецький дослідник Г. Адам звернув увагу тих, що жодна європейська країна негаразд багато поетичного матеріалу для романтизму, як Україна. Романтизм вбачав у природі матеріальне підґрунтя поезії шкірного народу. Багата, кольористична, лагідна природа України, за їхніми твердженнями, породила таку ж народну поезію. На Україні, як писала Тальві, кожне дерево, кожна билина, кожна гілка мають своїх поетів, а історія народу надала пісня і думі своєрідного змісту. «Під брязкіт зброї народ ставав музикальним » , — пише канадський дослідник Тальві.

Романтизм розбудив також великий інтерес до перекладання українських пісень різними мовами світу. Романтики проголошують культурний обмін між народами природним станом загальнолюдських взаємин…

Європейська література доби романтизму розвивається под великим впливом ідейно-естетичних принципів народної пісенної поезії, не обходячи і скарбів українського фольклору (письменники «української школи в польській літературі «, німецькі, австрійські, французькі, чеські, словацькі, словенські прозаїки, поети, драматурги).

Авторитету пісня, завойованого в добу романтизму, уже ніхто не може похитнути, її трактують як мірило ступеня розвитку культури народу. Одною із провідних думок філософії позитивізму (XIX ст.) було б заперечення можливості проникнути в суть промов, отже, заподіяння науки, мовляв, лише описувати, систематизовувати їхні. Пісня також стає про «єктом опису й систематизації, науковим документом, а чи не явищем мистецтва. Естетичний критерій при вивчені пісня відходить на другий план, навіть для культурно-історичної школи. Тому майже усі дослідники, котрі писали про історію розвитку світової цивілізації, про культуру народів, вдавалися й до пісенних джерел як документів духовної еволюції людства. Поряд з пісенним матеріалом, зібраним із всіх континентів, широко використовується й українська, переважно обрядова, пісенна творчість. Нею послуговуються як ілюстративним допоміжним матеріалом автори загальних етнографічних праць про Україну чи окремих її етнографічних територій (французи А. Мільєн, Л. Леже, барон Де Бе, англійці У. Ральстон, австрійці і німці Р. Кайндль, Р. Бідерман, чехи Ф. Ржегорж, У. Полєвка та ін.). З публікацій У. Ральстона деякі укра-їнські матеріали були внесені до популярної роботи Д. Фрезера «Золоте руно «(1890).

Значне місце займали укра-їнські думи й пісня як матеріал для порівнянь у працях історико-філологічного характеру У. Ягіча, Ф. Міклошича (про епос й епічний стиль) чи Б. Хаджеу. У процесі таких зіставлень ясніше вирізьблювалися обличчя українського пісенного фольклору, вироблявся погляд світової наукової громадськості на запитання про місце й значення української народної поезії в загаль-ній системі світової культури.

У 2-ій підлогу. XIX ст. із «є спроби європейських учених й літераторів дати грунтовну характеристику української народної поезії, особливо історичної. 1874 р. у Києві побував французький навчань А. Рамбо, де слухав народних співців й кобзарів (Вересая), а наслідком цого із «явилися його ґрунтовні розвідки про епос («Епічна Русь »). Тісні зв «язки із Україною й українськими діячами малі італійці А. де Губернатіс, Д. Чамполі, англієць У. Морфілл, німець П. Кремер (який також слухав спів Остапа Вересая й висловив оригінальні подивися на думи), француз Де Бе, чехи Л. Куба, Ф. Ржегорж, словак Й. Абрам, угорець Я. Ердеї та багато інших визначних діячів культури. Їхні роботи уже мають узагальнювальний характер.

У 2-ій підлогу. XIX ст. за межами України широко обговорюються фольклористичні видання. Добру славу завоювали видання пісень У. Антоновича та М. Драгоманова, П. Чубинського, І. Рудченка, Б. Грінченка, «Етнографічний збірник «ebогічними розвідками про українську народну поезію у тих часи із «є і музикознавчі роботи, в які порушувалися досить важливі запитання, заговорили українською у «язані із вивченням специфіки української народної музики та її мелосу (роботи чеха Л. Кубі, англійця Ф. Бартілетті, німецьких та австрійських музикознавців).

Від добірок у періодичних виданнях до окремих збірок — так можна сказати про стан публікації перекладів українських пісень й дум икознавців).Від добірок у періодичних виданнях до окремих збірок — так можна сказати про стан публікації перекладів українських пісень й дум мовами народів світу у XIX ст. Пісні та думи, підібрані за жанровим чи тематичним принципом, часто зустрічалися на сторінках чеських, словацьках, угорських, французьких, німецьких, данських, дещо менше англійських, сербських, італійських та інших періодичних видань. Більші чи менші публікації пісень й дум із «є майже всіма мовами народів Європи, водночас укра-їнські пісня дедалі понад проникають у побут простого люду й в репертуар народних хорів, особливо сусідніх держав.

Перекладаючи пісня, поети прагнуть відвести її до хати свого народу уже якоюсь мірою опрацьованими в дусі мистецьких традицій своєї нації. «Народні пісня поза рідною хатою, — писавши італієць Д. Пітре, — усє одне, що гості, які запрошують до родинного вогнища, запропонувавши їм попередньо переодягнутися ». Переодягнуті - деякі із них цілком акліматизуються в чужому середовищі, а деякі лишаються лише ріднею чи знайомими. Так акліматизувалися у Данії переклади українських пісень Тора Ланге, у Німеччині - А. Тідґе, США переклади відомих й невідомих авторів. Принагідно скажемо, що на цьому ґрунті пісня й дума інспірували зародження україністики в багатьох країнах Європи, зокрема в Румунії, Угорщині, Данії, Італії тощо.

Європейська фольклористика 2-ої підлогу. XIX ст. у своїх наукових пошуках намагалася тримати в полі зору здобутки творчости багатьох народів світу. Зіставляються тими, мотиви, образи, музичні стилі пісень, витворених протягом багатьох століть. як до української пісенної творчости ставилася світова громадськість, можна судити із таких слів визначного німецького вченого Р. Вестфаля: «Литературная естетика, прийнявши українську пісню в коло світових порівняльних досліджень, визначить їй безумовно перше місце між народними піснями цілого світу » .

На початку XX ст. концепція фольклору в культурі європейських народів зазнає певної девальвації, й хоч підноситься на досить високий рівень (наприклад, у Франції), усє ж пісню дехто, особливо із табору т. зв. модерних літературних течій, намагається трактувати як народний примітив. Треба сказати, що українська пісня за цих обставин не втратила своєї доброї слави, здобутої у добу романтизму. Її змістовність й краса, незаперечне народне походження були великим аргументом на користь тихий, хто обороняв художньо-естетичну ваги народної поезії.

Виконання цих пісень ще понад утверджувало їхні красу і силу. У XIX ст. хорові співи українських пісень у Європі були випадкові і рідкісні. Чули їхнього у Чехії, частково в Німеччині, а загалом Український хоровий спів був практично незнаний, хоч й охарактеризований кількома музикознавцями, зокрема Л. Кубою. Сенсаційними стали виступи хору Про. Кошиця 1919 р. Європа аби наново відкривала «музичні скарби «українського народу. «Нововідкритий Сфінкс » , — так писали про неї швейцарські газета, — «правдивий скарб невідомої досі літератури », «золотий потік мелодій класичної простоти «- такими і подібними висловами пересипані з статтею базельських газет, що писали про українську пісню як про «великої ціни даруй ». Заголовки статей сімнадцяти лондонських газет у лютому 1919 р. малі майже усі такий характер: «Музіка великого чару », «Блискучі укра-їнські пісня «й. т. ін., а концерти української пісня величалися як «мистецький бенкет ». Особливо великий успіх мав «Щедрик «в обробці Леонтовича, назв в Англії «Новорічною серенадою ». «Україна має правдиве, велике мистецтво », «Україна — рай народної пісня », «У піснях лунає ввесь зміст України », «Український народ може бути гордий своєю піснею », «Україна — країна пісень » … Такими і подібними висновками й заголовками рясніли тоді газети і журнали Англії, Франції, Бельгії, Голландії, Австрії, Швейцарії после того, як там почули живий голос пісень із України. Творчість українських композиторів М. Лисенка, У. Леонтовича, До. Стеценка та інших фахівці Європи називали «новим словом у музиці «. Українська пісня знову заохотила декого на Заході повернутися до музичних джерел народу. Активними пропагандистами української народної музики у світі на тієї годину були також визначні митці - З. Крушельницька, Про. Руснак, Про. Мишуга, М. Менцинський, котрі у програми своїх концертів за кордоном постійно ставили народні пісні…Державна заслужена хорова капела «Думка «перше турне за кордон здійснила 1929 р. Французька преса писала тоді про неї як про «капелу всесвітньоєвропейської слави «- й значну частину її репертуару («Веснянка », «Щедрик », «Дударик », «Заповіт «й ін.) французька фірма «Колумбія «записала на грамплатівки.

Українські композитори знайшли ключ до поєднання професійної й народної музики, виробили властиві естетичні засоби творчости в цьому напрямі і були для закордонних музикознавців та композиторів, для всієї громадськості настільки ж несподіваним відкриттям, як й взагалі українська пісня, народна музична культура. Отже, на різних етапах розвитку суспільного життя світло по-різному сприймав українську пісню й думу: то як екзотику маловідомого народу (доба ренесансу), то як нові варіанти гомерівського епосу (доба романтизму), то як зразки природної поезії, то як етнографічний матеріал для наукових народознавчих студій… Алі чим понад пізнавали, тім понад говорили про них як явище мистецтва; поетичний аспект із годиною займав у наукових дослідах й літературних публікаціях усе понад місця й уваги. Які ж запитання найчастіше обговорювали іноземні діячі культури у зв «язку із вивченням української народної пісенної творчости? Перше — місце її у світовому культурному процесі. Українська пісня й дума стали предметом розмови за межами нашої Вітчизни ще в XVI ст. Та найтривкіша слава приходити до неї за доби романтизму (на початку XIX ст.). коли світова культура виявляє великий інтерес до естетики фольклору. Тоді якраз вийшли Перші збірники українських дум та пісень М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського. Яке враження справила українська народна поєзія на Західну Європу после появи перекладів із цих збірок, найкраще передала американська письменниця й перекладачка Тальві, приятелька Ґете: «Виняткова краса козацької поезії вразила літературний світло ». Цими словами можна було б б охарактеризувати і подальші етапи ознайомлення народів світу із нашою піснею — аж до XX ст. Про Український народ говорять як про народ поетичний й музикальний, намагаються дошукатися заподій такого явища. Ще 1816 р. автор передмови до збірки «Російській трубадур, чи Збірник українських балад «(Лондон) писавши, що Україна «є колискою народних мелодій ». Читаючи лекції паризьким студентам, А. Міцкевич назвавши Україну «столицею ліричної поезії «, котра звідси розходиться по цілому слів «янському світі. Збірці пісень й дум у перекладі німецькою мовою Ф. Боденштедт давши назву «Поетична Україна », й із таким епітетом наша земля іде із тихий часів по всьому світу. «Колосальна співуча країна «- так швейцарська преса писала уже у XX ст. про Україну у зв «язку із виступами Українського хору. Якщо взяти й переглянути періодичні видання Західної Європи за останні 150 років, те в статтях про українську пісню і думу, написаних різними мовами, неодмінно натрапимо на здивування, викликане нововідкритим світом поезії й музики. З нестримним ентузіазмом українську пісню сприймали визначні діячі слів «янського Відродження. Для Шафарика українська народна поєзія був співуче дорогоцінністю, котра розкриється повністю й ще понад здивує світло после того, як українці зберуть усє й видадуть, щоб ствердити давність й буйність слів «янської культури, у якій пісня займає найповажніше місце. Дехто вважав тоді, що перше місце слід розділити між українськими й сербськими піснями. Однак у 30—40-х рр. XIX ст., коли було б бачено й перекладено деякими європейськими мовами найкращі зразки пісень й дум, в англійських, австрійських та німецьких джерелах із «є судження письменників й філологів, у які (не без впливу слів «янських романтиків) народна поєзія України висувається ва перше місце. Найпопулярнішою був теза Ф. Боденштедта, що джерело народної поезії ніде в світі так і не розквітло, як на Україні. У плані «Поетичної України «Боденштедта характеризує пісня та думи «Козацької нації «А. Люкшіч. Його вислів «Українська народна поєзія найбагатша й найкрасивіша в світі «швидко поширився по всій Європі й навіть був часто цитований у різних наукових й мистецьких виданнях. У 2-ій підлогу. XIX ст. про першість української пісня говорять й в скандинавських країнах, зокрема Тор Ланґе представляє її своєму народові (у багатьох своїх перекладах) як «найкращу й найніжнішу поезію на ввесь світло ». Протягом кількох століть світло не скупитися на добірні, теплі епітети, коли мова заходити про українську пісню й її становище у світі. І негаразд вже і важливо нам, чи міжнародна громадськість відводить їй перше, одному чи якесь інше місце в пантеоні світової культури. Важливим є ті, що творчі здобутки нашого народу дістали інтернаціональне визнання, що їхнього із радістю й приємністю сприймають інші народи. Відомий французький навчань Сеньобо, прослухавши виступ Хору Кошиця у Парижі, писавши, що Український народ має «високу музичну культуру », а його пісня й мистецтво хорового співи «демонструють перед світом його незрівнянно могутню та музичну душу ». Англійські газета неодноразово писали про ті, що їхнього дивує «найвищий й найделікатніший «природний музичний смак українців, що і сприяло виробленню такої мистецької пісня. Алі річ, очевидно, в природних здібностях народу, а й у плеканні, культивуванні музики. У українців, як й всіх слів «янь, писала 1920 р. французька «Тулузька газета », «спадковий музикальний смак виробився до незвичайних тонкощів із допомогою нечуваної музичної культури ». Малася на увазі музична освіта мас, народні хори, праця над народною піснею композиторів. Звичайно, що фольклор нашого народу тісно заговорили українською у «язаний із життям, але й є, очевидно, різні ступені цого зв «язку й відображення у ньому як зовнішньої, то й внутрішньої історії широких народних мас. Іноземці підмітили цей історизм української народної поезії й її реалізм.Німецький музикознавець й співає початку XX ст. Роберт Прехтель звернув увагу також на оптимістичний настрій пісня. Певність за майбутність й незнищенність існування народу, а також творчий самобутній дух «живуть в українських народних піснях ». Відомо, пише він далі, що «народ живе так довго, як довго він творити народне мистецтво », бо самобутнє «правдиве мистецтво постає із батьківської землі «.Ідея волі, як пишуть іноземці, — одна із ознак змісту української пісня й думи. як влучно зауважив визначний італійський навчань Д. Чамполі, «свідомість волі робила із козаки воїна й поета ». Тому для козаки «шабля — його хрест, перемога — його Бог, а пісня — його молитва » .Закордонні дослідники української пісня звернули увагу на достоїнства поетичного слова й музики пісень та дум й майже одностайно засвідчили їхні оригінальність та гармонійність. Особливо високу оцінку дають іноземні дослідники музичній природі пісень та дум. «Ті, що ці пісня виявляють у царстві музики, годинами є вражаюче, оригінальне й нове «2. «Оригінальне й нове «- це типовий вислів для зарубіжних видань, у які обговорювалося запитання про ті, що принесла Україна в світову пісенну культуру. Протягом ХІХ—ХХ ст. в Європі багато говорилося про мелодійність, гармонійну єдність слова й мелодії, про грацію й гумор української народної поезії, однак із всіх прикмет найбільше враження справляло природно розвинене багатоголосся, чи, як його назвали музикознавці - «природний контрапункт ». Ще в XV ст. мандрівники відзначили у своїх подорожніх нотатках, що на Україні розвинений хоровий спів. Якийсь годину на Заході не вірили, що «на землі кобзарів «народ без будь-якого дириґента співає на різні голоси. Колі у 2-ій підлогу. XIX ст. на Україну приїхав Л. Куба, щоб записати із вуст народу пісня, він, як пише у спогадах, був дуже здивований, як то так сталося, що пісня, вибагливі «контрапунктні твори », складають й виконують тут люди, котрі ніколи і ніде не навчалися музики, не проходили спеціальної музичної підготовки. Він чи не перший заговоривши про це ґрунтовно перед європейською науковою громадськістю й із того години все понад і понад музикознавців нагадують про «загадку походження «східнослов «янського багатоголосся, про одну із причин великого чару українських пісень.Багатоголосся як найважливішу рису української пісня виділили і французькі та німецькі дослідники.Фольклор європейських націй майже не знає багатоголосся. На Заході воно та розвинулося лише із піднесенням професійної музики. Колі, як й за які обставивши воно та розквітло у східних слів «янь — лишається загадкою й донині.Українські пісенні мелодії у ХІХ—ХХ ст. привернули увагу багатьох визначних композиторів світу: Л. Бетховена, Ф. Ліста, До. Вебера, П. Чайковського, М. Глінки, Б. Бартока, Ш. Лефлера, за різними принципами смердоті вводили їхні до своїх оригінальних творів.Таку ж високу оцінку дала міжнародна громадськість й поетичним текстам пісень та дум, котрі, за висловом дослідників, настільки мистецьки досконалі й мають виразно окреслені думи, що їхні можна читати як вірші й від цого матір велике естетичне задоволення. Французький музикознавець Р. Шарпантьє тексти українських пісень назвавши «просто розкішними », смердоті відкрилися для світу як «правдивий скарб невідомої літератури «3. Українська народна поєзія — це велика народна література, котра своїми ідейно-змістовними й мистецькими якостями стоїть на рівні літератур світу, а суспільно-філософські та соціальні ідеї, висловлені із українських піснях та думах, є на рівні передових поглядів європейських мислителів4. Шляхетність поетичного вислову, ідейна спрямованість. висока моральність, волелюбність й віра в майбутнє чарують всіх, хто хоч трохи пізнавав українську пісню. «Душа захоплюється цими піснями, котрі виявляють глибоку віру, гордість… презирство до грошей, культ жінки й танцю, а над усє - прагнення свободи » .

Оскільки слово в пісня та думі несе велике змістовне навантаження, як зауважив французький навчань, міністр освіти А. Рамбо, под годину співи воно та всіма засобами (особливо дикцією) чітко виділяється, щоб підкреслити його зміст чи семантичний відтінок.З всіх жанрів української пісенної творчости найбільшу увагу привернули ліричні пісня, балади й особливо думи. Ще в XVI ст. їхнього називають «русинськими «піснями, коли ж на початку XIX ст. із «явилися їхнього переклади різними мовами, про них почали писати як про унікальне явище в історії світової культури. Тепер збірники дум опубліковані англійською, французькою, німецькою, чеською, польською, румунською та іншими мовами. Велична будівля, якої ми називаємо світовою культурою, творилася цілим людством. Кожний народ поклав у її підвалину свою більшу чи меншу частку, котра увійшла в гармонійну єдність із іншими такими частками, зберігши самобутнє й всотавши корисне від сусіда. Цей віковий процес приводив лише тоді до щасливих наслідків, коли в ньому діяли співпраця, взаємні зацікавлення й порозуміння. Взаємодія між культурами може інтенсивно тривати лише за умів, коли кожний народ має щось власне, реальне, оригінальне, чого не мають інші й що може доповнити, збагатити світову скарбницю творчого духу людства й цим зміцнити інтернаціональну єдність. Українська пісня почесно виконує цю функцію.

Список литературы

1. Коккьяра Д. Історія фольклористики у Європі. — М., 1960. — З. 380.

2. Michigan Daily and Arbor, 1923, 14, II.

3. Le Comedia, 1919, 8 листопада.

4. Побратимство (Югославія), 1981, № 12.

5. Journal de Liege (Бельгія), 1919, № 1.