Соборы середньовічної Руси

реферат.

Соборы середньовічної руси..

План..

1. Земські соборы.

2. Сказання про соборі 1550 г.

3. Розбір сказания.

4. Склад соборів 1566 і 1598 гг.

5. Служиві і торговопромышленные в їх составе.

6. Земський собор і земля.

7. Значення земського представительства.

8. Порядок соборних совещаний.

9. Значення соборної крестоцелования.

10.Связь соборів із місцевими мирами.

11.Происхождение і значення земських соборов.

12.Мысль про все земському соборе.

…Земские соборы. Цьому органу з нашого літературі засвоєно назва земського собору, а пам’ятниках XVII в. вона називається іноді «радою всія землі». Не варто XVI в. земський собор скликали в чотири рази: в 1550, 1566, 1584 і 1598 рр. Треба розповісти, при яких обставинах у якому складі скликалися ті зібрання, щоб зрозуміти їхню характері і значення.

Сказание про соборі 1550 г. Перший. собор скликано Іваном IV під час крайнього урядового порушення царя. Вінчання на царство з прийняттям царського титулу, одруження і вирушити вслід те страшні московські пожежі, народний заколот, казанські і кримські набіги — всі ці хвилювання від початку 1547 р. по черзі то піднімали, то шокували глибокий сум його хитливий дух. Він не міг оговтатися від враження московських пожеж і крізь з лишком року в Стоглавом соборі описував свій тодішній переляк з жвавістю хіба що пережитої хвилини: тоді «вниде страх у мій і трепет до кісток моя, і смирися дух мій, і умилихся і познах своя гріха». Тоді його вирішили покінчити і з боярським правлінням, і зі своїми легковажної юністю і метушливо розпочав справи державні. Він став шукати навколо себе покупців, безліч коштів, які чи допомогли б йому поправити стан справ. За такої настрої царя скликаний був собор 1550 р. До нас потребу не дійшло діяння чи протоколу цього собору, і ми знаємо і його складу, ні подробиць своєї діяльності. Але про неї зберігся такий розповідь. На 20-му році свій вік цар Іван, бачачи держава робить у великої туге та печалі від насильства сильних, умыслил всіх навести любов. Порадившись із митрополитом, хіба що знищити крамоли і вгамувати ворожнечу, цар «повелів зібрати свою державу з міст будь-якого чину». У неділю цар вийшов із хрестами на московську Красну площу і після молебню з лобового місця сказав митрополиту: «Благаю тебе, святий владико, чи мені помічник і кохання поборник. Знаю, що добрих справ України та любові бажано. Сам ти знаєш, що після свого батька залишився чотирьох років, а після матері осьми років». Зобразивши потім яскравими рисами заворушення боярського правління протягом свого неповноліття, цар раптом кинув правді в очі присутнім площею боярам запальчивые слова: «0 несправедливі хабарники і хижаки, неправедний суду з собі творять! Який тепер відповідь дасте нам — ви, багато сльози він воздвигшие? Я чистий від цього крові; чекайте свого спокутування». Потім цар вклонився попри всі сторони, і продовжував: «Люди божии і ми даровані богом! Благаю вашу віру до Богу і до нас любов; нині нам ваших образ і руйнувань та підвищенням податків виправити неможливо… благаю вас, залишіть одна одній ворожнечі й тягарі свої… сам буду вам судія і оборона, буду неправди розоряти і розкрадання повертати».

Разбор сказания. Ця розповідь збуджує багато непорозумінь. Насамперед, як зрозуміти вираз повеле собрати свою державу з міст будь-якого чину? Тут більше натяків, ніж слів. Розкриваючи ці натяки, ж личить отак перекласти цю лапідарну фразу: цар повелів викликати з областей своєї країни представників усіх чинів. Не видно, були це виборні люди і які саме чини, звання чи класи вони вважали. Важко також зрозуміти, чому тронна мова, якою цар відкрив собор, була б вимовлена над палаті кремлівського палацу, але в Червоній площі. Чи це було лише перша, публічне засідання собору обстановці давньоруського народного мітингу з хрещеним ходом і молебнем, чи вся діяльність собору обмежилася промовою царя. Збережений сказання нічого вона каже про соборі, лише наводить іншу мова, яку сказав цар той самий день Олексію Адашеву, доручаючи йому ухвалювати й розглядати чолобитні від найбідніших і найбільш скривджених. Мабуть, тоді заснований був Челобитный наказ, т. е. Комісія прохань, на найвища ім'я принесених, і Адашев призначили начальником цієї нової наказу. І сама мова царя виробляє дивне враження. У ньому багато темпераменту; але він можна було більш послідовною. Читаючи її, передусім подумаєш, що це був царський заклик всього народу, усіх її класів до взаємному усепрощенню і дружної діяльності загальну користь: приймаючи кермо влади своїх рук, государ ставав прямо перед своїм народом й агітував вищого пастиря церкві та все своє землю від імені її допомогти то встановленні державного порядку й правосуддя; верховна влада хотіла і відверто спробувати з народом, йому вказати напрям, у якому вона діятиме, примирити ворожі прагнення різних елементів. Але закликавши митрополита бути «любові поборником», цар продовжував різким, бранчивым викриттям всього боярства в самовластии і хижацтві і собор, скликаний із єдиною метою всіх помирити, відкрив відозвою майже до міжусобної війні. До того ж питання, чи та мова історичний факт, а чи не просто чийсь ораторське твір, подібне промов, які антична історіографія любила влагать у вуста своїм Фемистоклам і Катонам. Річ у тім, що у першій половині царювання Івана, при митрополиті Макарии і їх участі, було продовжено і доповнено великий русско-исторический збірник, Статечна книга, названа так оскільки розповідь у ній розташований по великокняжениям, а великокняжения — по ступенів, т. е. поколінням, в генеалогічному порядку. У творчому списку Статечної, писаному іще за Макарии, немає царської мови і ніякого звістки про соборі 1550 р.; але це й те виявилося у пізньому списку Статечної XVII в. до того ж, як з’ясував проф. Платонов, в особливому аркуші, уклеєному до тексту в рукописі і писаному іншим почерком. Втім, яке було походження соборної царської промови, важко запідозрити саме подія. Наступного, 1551 року для устрою церковного управління і религиозно-нравственной народу скликаний був великий церковний собор, зазвичай званий Стоглавым, за кількістю глав, у яких зведені його діяння особливої книзі, в Стоглаве. У цьому соборі, ніби між іншим, було читано власне «писання» царя і сказана їм мова. Це багатослівне писання, складене на кшталт византийскомосковского витійства, має тісну внутрішню зв’язку з промовою на Червоній площі: у ньому чуються самі нестрункі ноти покаяння, прощення та роздратування, світу, смиренності і ворожнечі. І на промови, зверненої до церковному собору, цар говорив, що у попереднє грето разом з боярами бив чолом батькам собору про своєму согрешении і святителі благословили і вибачили його й бояр у тому винах. Цар, очевидно, розумів собор попереднього, 1550 року, у якому були присутні і росіяни ієрархи. За всіма цими рис перший земський собор у Москві представляється якимось небувалим у європейській історії актом всенародного покаяння царя і боярського уряду у їх політичних гріхах. Умиротворення народу і самої царя, стривожених зовнішніми і внутрішніми бідами, було, очевидно, найважливішим моральним моментом, що пояснював мету і значення першого земського собору. Але з подальших слів царя на Стоглавом соборі бачимо, що у 1550 р. було порушено чимало інших, суто практичних справ, обговорювалися і вирішувалися важливі законодавчі питання. Цар доповідав святителям, що торішня його заповідь боярам помиритися терміном з усіма християнами царства в різних колишніх справах виконана. Ми вже знаємо, що це були розпорядження кормленщикам покінчити спішно світовим порядком все позови з земськими товариствами про годівлях і це саме розпорядження потрібно розуміти в зверненої народу мольбі царя на Червоній площі «залишити одна одній ворожнечі й тягарі свої». Потім цар поклав на Стоглавом соборі новий Судебник, що становить виправлену і поширену редакцію старого дідівського Судебника 1497 р., перегляд якого він дістав листа від святителів благословення тому ж торішньому соборі. До цього цар додав, що він влаштував за всі землям своєї країни старост і целовальников, соцьких і пятидесятских і «статутні грамоти попісяв», і батьків собору розглянути ці акти і, обговоривши їх, підписати Судебник і статутну грамоту, «якої у скарбниці быти». Отже, з земським собором 1550 р. безпосередньо чи опосередковано пов’язаний був ціла низка законодавчих заходів, нами вже вивчених, цілий план перебудови місцевого управління. Цей план зараз починався термінової ліквідацією позовів земства з кормленщиками, тривав переглядом Судебника з обов’язковим повсюдним введенням у суд кормленщиков виборних старост і целовальников і завершувався статутними грамотами, отменявшими годівлі. Ряд цих грамот, як знаємо, з’являється саме в лютому 1551 р., коли цар доповідав про неї Стоглавому собору. З слів царя можна зрозуміти, що з складанні місцевих статутних грамот усталилася ще загальна, сказати б, нормальна статутна грамота, яка, як зразкова, мала зберігатися чи державній архіві й яку цар запропонував батькам Стоглавого собору в руки разом із новоисправленным Судебником: вона містила, очевидно, загальні основні становища, застосовували окремих грамотах до місцевих умов. На неї вказують і на місцеві грамоти, наказуючи улюбленим суддям «судити і управа чинити по Судебнику і з статутний грамоті, як есмя поклали суд в усій землі». З усього сказаного можна зрозуміти, головним предметом занять першого земського собору були запитання про поліпшення місцевого управління та суду.

Соборы 1566 і 1598 гг. Так розкривається зв’язок першого земського собору з побудовою місцевого управління. Але потрібно ще бачити ставлення земського собору до самих місцевим товариствам: тільки можна буде досить з’ясувати, як зародилася в московських умах ідея соборної представництва. І тому доведеться розглянути склад земських соборів XVI в. Матеріали вивчення дають собори 1566 і 1598 рр. Перший скликано в часи війни із Польщею за Лівонію, коли хотіло думку чинів у справі, миритися на запропонованих польським королем умовах. Другому собору потрібно було обрати царя, коли припинилася царствовавшая доти династія Калити. Збереглися акти чи протоколи обох соборів, приговорный список 1566 р. і утверженная грамота 1598 р. про обрання Бориса Годунова на царство. У обох актах можна побачити поіменні переліки членів цих соборів. У першому соборі було присутнє 374 члена, другою — 512. На чолі обох соборів ставали два вищі Урядові установи, церковне і державне, Освячений собор і Боярська дума; призивалися начальники і підлеглих центральних установ, московських наказів зі своїми дяками, і навіть місцевих органів центрального управління, городові воєводи. Усе це були урядові люди, а чи не представники суспільства, не земські люди. Служилые люди прийшли на соборах. З усіх класів суспільства до обох соборах всього сильніше був представлений служива стан: на соборі 1566 р. военно-служилых людей, беручи до уваги входили до складу урядових установ, був майже 55% всього особового складу зборів, на соборі 1598 р.- 52%. Представництво цього по джерелу представницьких повноважень було двояке, посадова і виборне. Ця двоїстість пояснюється організацією служивого класу, тодішнього дворянства. Ми вже знаємо, що до складу їх треба розрізняти два шару: вищі военно-служилые чини утворили дворянство московське, столичне, нижчу — дворянство городовое, провінційне. Столичні чини утворили особливий корпус, виконував різноманітні військові й адміністративні доручення центрального уряду. Поповнюючись шляхом вислуги з городового дворянства, цей корпус в XVI в. не втрачав службової зв’язку з останньою. Столичні дворяни в походах зазвичай призначалися командирами, головами повітових сотень, рот, що складалися кожна гілка служивих людей одного будь-якого повіту. У XVI в. головами повітових сотень призначалися зазвичай з столичних дворян, які мали маєтки і вотчини у тих-таки повітах. Їх може бути похідними ватажками повітового дворянства, як городових прикажчиків ми назвали дворянськими ватажками в адміністративному сенсі. На соборі 1566 р. повітові дворянські суспільства були лише своїми головами — земляками, столичними дворянами, сохранявшими поземельну зв’язку з ними. Ці голови командували загонами, двинутыми проти Польщі, і з’явилися у Москву прямо з театру війни, із приводу якої скликано собор. Деякі також засвідчили її це у своєму соборному думці, заявивши, що вони хочуть померти замкненими в Полоцьку: «ми, холопи государеві, нині на конях сидимо і її государское з коня помремо», — додали вони. Їх тому й закликали на собор, що вони краще інших знали становище справи, котрий обіймав собор. Але із чого немає, щоб повітові загони обирали їх своїми представниками на собор. Кожного їх полковий воєвода призначив на поході головою повітової сотні, як служивого землевласника в повіті, бо як голову закликали чи послали собор представником його сотні, т. е. повітового дворянського суспільства. Призначення посаду через службові придатності і цей заклик чи посилка на собор за посадою — така конструкція тодішнього соборної представництва, настільки далека від політичних понять і звичаїв. Ми побачимо, що цим особливістю всього виразнішими з’ясовується характері і значення земського собору XVI в. У цьому плані виборчий собор зробив, щоправда, певний крок уперед у бік наших понять про представництво. І ньому було багато столичних дворян, які представляли повітові дворянські суспільства зі свого посадовій становищу. Але поруч зустрічаємо досить незначна кількість дворян (близько сорока на 267 членів собору) з военно-служилых людей, яких з некоторою ймовірністю можна вважати виборними соборними депутатами повітових дворянських товариств з їхніх середовища. Це нова елемент у складі собору 1598 р., непомітний попередньому, але настільки малозначний, що хіба що місцевої випадковістю чи винятком, не нарушавшим основного принципу соборної представництва.

Люди торгово-промышленные. Соборний представництво міського торгово-промислового класу побудовано було в однакових підставах від представництвом служивих землевласників, у ньому ці підстави виражені було навіть більш виразно. На собор 1566 р. було б лише столичне купецтво, притому лише вищих статей, серед 75 людина. Не також і неймовірно, щоб що це виборні представники багатьох своїх статтях чи взагалі жодних корпорацій: скоріш, це вся готівку вищого московського купецтва, яку цієї хвилини можна було закликати на собор. Але для цього купецтвом стояв весь торгово-промисловий світ, за столичним дворянством стояли повітові дворянські суспільства. Приблизно так ж дворянства, московська купецька знати набиралася з найкращих людей, що виділялися з пересічного торгового люду, столичного і провінційного. І це торгова знати теж несла службу, лише у інший сфери управління. Нам вже відомо, що таке була вірна служба: ціла система фінансових доручень, виконання яких скарбниця покладала на земські класи, які мають придатних у тому наказових органів. Вище столичне купецтво у цій казенної службі мало таку ж керівне значення, яке в службі ратною належало столичному дворянства: нею покладалися найважливіші і владні, а й найвідповідальніші казенні доручення. Ця служба і підтримувала його зв’язку з місцевими міськими товариствами, у тому числі воно вербовалось. Ярославський чи коломенський капіталіст, збудований у чин московського гостя, комерції радника, продовжував жити і торгувати у своїй місті, і уряд покладало нею ведення важливих казенних операцій зазвичай у його ж рідному краю, з господарським побутом якого він був добре знайомий за власними справам. Так тузи місцевих ринків ставали відповідальними агентами центрального управління і були в обласних містах направителями найцінніших казенних операцій, питних, митних та інших, верстали місцевих посадских людей податными окладами, закуповували на государя місцеві товари та взагалі вели різноманітні торговельно-промислові підприємства скарбниці. То справді був свого роду фінансовий штаб московського уряду, керував обласними торгово-промисловими світами. Якщо, в такий спосіб, в соборному акті 1566 р. позначилося фискально-служебное значення столичного купецтва, то списку його членів на соборі 1598 р. висловився з деяким зміною основний принцип соборної представництва. На той час і столичне купецтво подібно дворянства одержало остаточну станову організацію, розділилося на чини зі своєї капіталістичної сечі і казенно-служебной придатності. Вище купецтво склалося гості і з торгових людей дві сотні, вітальні і полотняною, гільдій свого роду; звичайна торгово-промислова маса столиці утворила кілька чорних сотень і з б буд, яких можна прирівняти до промисловим цехах. На собор 1598 р. що їх спричинено 21 людина гостей, старости вищих сотень 13 соцьких чорносотенних товариств. Гості, очевидно мали поголовно, зі свого званню, скільки був їхній тоді закликати: їх й у XVII в. було небагато, зазвичай дватри. Але сотенні старости і соцькі були покликані чи послані на собор по посадовій становищу посади свої отримали по громадському вибору, а чи не за призначенням начальства як голови дворянських сотень. Так сумарний заклик 1566 р. тепер замінивсь для купецьких сотень закликом їх посадових представників.

Земский собор і земля. У описаному складному складі обох соборів можна розрізнити чотири групи членів: одна представляла собою вище церковне управління, інша — вище управління держави, третя складалася з военно-служивых людей, четверта — з людей торгово-промислових. Ті ж групи чітко розрізняє у складі промислових собору 1566 г. і його сучасний літописець. Він — пише, що государ на соборі говорив відносини із своїми прочанами, архієпископами й усім Освяченими собором, «і всіма бояры і з наказовими людьми, та й з князі і з дітьми боярськими і з служивыми людьми, і з гостьми і з купці і всіма торговими людьми». Перші дві групи були урядових установ; два останніх перебували й з двох громадських класів. Тільки особам цих останніх груп, і можна надавати представницьке значення. Але це особи не були представниками своїх класів у нашій буквальному розумінні, виборними депутатами, спеціально уповноваженими представляти їх слід тільки на соборі. Це був все посадові чи служиві люди, поставлені на чолі місцевих товариств за призначенням чи вибору і исполнявшие военноминистративные або фінансові доручення уряду. Отже, основою соборної представництва не була громадський вибір за довір'ям, а урядовий заклик за посадою чи званню. Якщо хоча б приблизно такий само було склад собору 1550 р., то з’ясовується загальна фізіономія земських соборів XVI в. Там уряд траплялося станеться з суспільством, закликало на рада людей його класів, столичного дворянства і столичного ж купецтва. Та цих класів були на собор не представниками суспільства, чи землі, а носіями служби, громадськими знаряддями центрального управління. Інакше висловлюючись обидві ці класу мали тоді значення представників землі лише з своєму урядовому становищу, а чи не по земському повноваженню: що це верхівки місцевих товариств, зняті урядом, пересаджені до столиці, аби бути додатковими знаряддями управління тими самими товариствами. Отже, земський собор XVI в. був у точному сенсі нарадою уряду зі своїми агентами. Такий первинний тип земського представництва на Русі. Тоді інакше й розумів народного представництва, як у розумінні зборів разностепенных носіїв влади, органів управління, а чи не уповноважених суспільства, чи народу. Але з поняттям на той час такі збори було ж таки народне представницьке збори, має влада вирішувати долі народу. Такого погляду на народне представництво склався бо тоді і народ розуміли далеко ще не по-нинішньому. Нині розуміють отже народне представництво є волевиявлення народу через обраних їм представників, і що як політичний ціле це і є держава, а уряд — це тільки організація, єднальна народ у таку ціле і створювана самим народом. У самій Москві XVI в. думали, що ні народу личить призначати виразників свою волю, що з того готові, волею божою встановлені споконвічні влади — уряд із його підлеглими слугами, що і є справжнє держава; простіше кажучи, народ, не може мати своєї волі, а зобов’язаний хотіти волею влади, його що становить. На соборі, котра обрала Бориса Годунова на царство, з непривілейованих класів були присутні лише 13 соцьких до того ж тільки від столичних чорносотенних товариств; тим часом акти про обрання кажуть про участь у цьому справі «всенародного безлічі», «всіх киян всіх міст Російської держави» і навіть «всього многобесчисленного народного християнства від кінець до кінець всіх інших держав Російського царства». Тут каже не одне приказно-книжное красномовство, хвороба вищих московських канцелярій: передбачалося, що всенародне безліч духовно бере участь у соборі у відповідь вустами своїх невыборных, природжених столичних представників. Юридичні фікції займали вулицю значно більше місця у суспільній думці тодішнього російського людини, ніж тепер. Фікція представництва рядовий народної маси вищими столичними чинами складалася неучасті російських церковних законоведов, як і земський собор будувався почасти типу Освяченого собору, яка має запозичив і свій назва собору. У давньоруському церковному суспільстві переважала думку, що справжня діяльна церква — це ієрархія. Тому церковний собор зі свого складу був зборами лише пастирів та вчителів церкви. І земський собор XVI в. вийшов зборами керівників всіх частин управління, представників усіх відомств, які діяли поза собору роздільно, у своїх особливих завдань. У земському соборі бачили, сказати б, представництво державної організації. Те живе, його конкретний зміст, яка жила і працювало у межах організації, керовану суспільство чи народ, розглядалося не як політичну силу, здатна розмовляти соборі вустами своїх уповноважених, не як громадянство, бо як паства, проблемами якої можуть думати спільно лише його настоятелі. Земський собор був виразником її інтересів, але її волі; члени собору представляли собою суспільство, наскільки управляли їм. Потрібно було пережити страшне потрясіння, пережите державою на початку XVII в., щоб переломити цей погляд на народне представництво й повідомити подальшим земським собором справжній, не фіктивний представницький склад.

Соборный представитель. При описане складі соборів може бути питання про системі соборної представництва, у тому, було це представництво станів, чинів або ще жодне. Якщо собор представляв щось, то лише столиці; але у цієї столиці зосереджувалися владні, керівні елементи всієї землі. Тому немає й можна сказати, що собор представляв землю у вигляді столиці та саму столицю представляла тільки настільки, наскільки вона представляла землю. Тим самим складом собору визначалося і значення соборної представника. Він йшов собор за посадою, за службовим званню чи становищу. Уряд через цього закликало його за собор або його посилало туди суспільство, на чолі якого він був, — це у сутності було байдуже, як швидко обличчя, становившееся на чолі відомого суспільства з його ж середовища, за призначенням чи з вибору, у свого становища визнавалося природним, неодмінним представником свого суспільства у всіх випадках, коли воно потребувало представника. Обидва джерела представницьких повноважень, громадський вибір, і урядовий заклик за посадою, тоді не противополагались одне одному як ворожі початку, а служили допоміжними засобами друг для друга; коли знала, кого призначити на ясна річ, вона вимагала вибору, і, навпаки, коли в суспільства був кого вибрати, воно просило про призначення. Це було над джерелі соборних повноважень, а знаходженні надійного виконавця соборної рішення. На соборі потрібен не була мирської чолобитник, уповноважений клопотатися поставила для влади про потреби і бажаннях своїх виборців, а урядовий чи громадський ділок, здатний відповідати на запити влади, дати вдалу пораду, за якими справам вона зажадає. Тому на собор призивали із суспільства не людей, котрі користувалися довірою місцевих світів і громадських організацій класів за своїми особистим якостям і відносинам, а людей, що стояли на чолі цих світів чи класів, зі свого становищу знайомих із їх справами й думками і здібних виконувати рішення, прийняте на соборі. Такий стан серед місцевих товариств займали столичне дворянство і вище столичне купецтво. Висловлюючи своє думка на соборі чи приймаючи її рішення, у присутності центрального уряду, люди цих класів, як він виконавчі органи, цим зобов’язувалися проводити цю думку чи рішення за тими службових посадах, які вкаже їм уряд. Такий тип представника складався практикою соборів XVI в. Представителя-челобитчика «про всілякі нужах своєї братії», яким переважно був виборний осіб у земських соборах XVII в., зовсім ще не помітно на соборах XVI в. Отже, метою собору XVI в. поєднати думки і дії вищого уряду його підлеглих органів, давати першому довідки у тому, що дбають про стан справ як і ставляться до соборному питання люди, які відповідальними провідниками рішення, прийнятого владою на підставі наведених довідок і вислуханих мнений.

Соборные совещания. Ця мета всього виразніше виступає в приговорной грамоті собору 1566 р. З неї бачимо, що собор відкрили промовою царя, який поставив до обговорення собору питання, як йому стояти свого недруга, миритися чи, отступившись від ливонских міст, узятих королем під свій захист, або продовжувати них війну. Соборний акт зроблений із письмових думок, поданих у відповідь це запитання групами, куди розділився собор. Ці групи утворили: 1) духовенство монашествующее, архієпископи, єпископи, архімандрити, ігумени і старці серед 32 осіб, т. е. Освячений собор, 2) бояри, окольничие та інші сановники із сьомої дяками найвищого рангу і серед 30 людина, тобто. Боярська дума, 3) дворяни першої статті чи ступеня серед 97 чоловік і 4) дворяни і боярські другий статті у числі 99 людина — й інші належали до дворянства, 5) три торопецких поміщика і шість) шість великолуцких — й інші теж столичні дворяни, выделившиеся на два особливі місцеві групи, 7) дяки московських наказів, 33 чоловіки й 8) гості, і купці, москвичі і смольняне, й інші - столичні купці двох вищих розрядів, які відповідали сотням вітальні і полотняною в соборної грамоті 1598 р.- будь-кого з гостями 75 людина. Член думи друкар Висковатый не погодитися з іншими думными людьми і «думку свою сказав» особливо, подав окрему думку, а смоленська гільдія, поділяючи думка своєї братії, решти столичного купецтва, внесла від додаткове зауваження. Бачимо, що члени собору групувалися досить різноманітно, по установам, за чинами, громадським класам і навіть частиною по місцевостям. Помічаємо далі, що собор був володіє інформацією у справі, що йому запропоновано було обговорити: вищі групи, навіть духовенство, входить у такі подробиці міжнародні, політичні, географічні і стратегічні, що, очевидно, уряд повідомило собору достатні дані для різнобічного судження у справі. Члени кожної групи обговорювали питання особливо, «межу себе наголошували на литовському справі». Та й у резолюціях, й у мотивації, навіть у окремих висловлюваннях стільки подібності, що спадає на думку, не передували чи групового обговорення питання загальні наради, у яких вироблені були вагомі міркування, засвоєні усіма групами чи його більшістю. Та заодно думки груп не втрачали своєї фахової про своєрідності: кожна група дивилася питанням зі свого погляду, зазначеної її громадським становищем. Думка духівництва дуже рішуче; воно розглядає справа переважно з морально-релігійної сторони, і не без діалектики. Велике смиренність государя: в усьому поступається. Стільки міст поступився там і там; полонених полочан відпускає задарма, своїх викуповує. Велика його щоправда перед королем; більше поступитися нічого не можна. Поступитися королю ливонские міста — руйнування церквам, які государ в Лівонії поставив, Пскова тіснота буде велика і цікава всім купцям торгівля зачиниться. Неправда короля та, що, узявшись захищати ливонские міста з Москви, він узяв їх московськими ж руками. Ливонские німці віддалися йому, знесилена від московського наступу; а так міг він хоч одне місто ливонський взяти? А Ливонская земля від прабатьків, від великого государя Ярослава Володимировича — надбання нашого государя. Тому духовенство дійшов войовничому висновку — не миритися, за ливонские міста стояти, «бо як стояти, у цьому його государевого воля, як він бог напоумить: наш борг за государя бога молити, а радити у тому нам не гоже». Бояр та інших думних сановників більше займають види політичні та дипломатичні. Вони передбачають небезпеки перемир’я, протягом якого король збереться з і зміцниться в Лівонії. Краще продовжувати війну, особливо через зовнішніх труднощів Польщі, «а ми всі за государя голови свої класти». Втім, в усьому воля божия так государевого, «а нам як здалося, то государеві і изъявляем цю думку». Дворяни різних груп комбінують по-своєму міркування старших, духівництва і думних людей. Вони, як ніби навіть збентежені тим, що й запитують про таку важливу державній справі. Воля государя, як зробити так своє государеве справа, що, холопи государеві, адже лише служиві люди прийшли на конях сидять і з коня за государя помрут; велить государ, і на її - річ готові, за десятину відвойованою у недруга землі голови свої покладут. Одне міркування найбільше переконує в правді государевої: поки государ Лівонської землі воював, король ми за неї заступати не вмів, нині заступається. Думка наказових дяків також дуже войовничо. Полоцьк і ливонские міста государ взяв своїм саблею, інші міста знесиліли від нашої ж війни; тому їх король й засів: то з якою ж статі государеві від нього відступатись? Без бойових голів, дяки пишуть у фіналі: «а ми, холопи, яких його государским справам знадобимося, головами своїми готові». Гості й купці глянули до справи з економічної боку. Государ і все люди «животи свої поклали», статки свої витратили, домагаючись ливонских міст: чого ж від нього відступитися? Ми люди неслужилые, закінчує записка, служби не знаємо, але з стоїмо не тільки за животи, чи голови свої за государя кладемо скрізь, щоб государевого рука скрізь була висока. Треба ще відзначити різницю у термінах, якими є такі в приговорной грамоті думки соборних груп: духовні особи дають государеві свій рада; решта членів собору лише виявляють цю думку. Це, вочевидь, порівняльна оцінка думки духівництва і аналіз усіх мирських членів собору. Підбадьорений одностайно вираженої готовністю всього собору служити державну справі, цар заламав королю непомірні вимоги, котрі всі було відкинуто польським урядом, і війна тривала. Однак у 1570 р., не скликаючи нового собору, цар уклав перемир’я за умови статус-кво, хоча бояри наполягали попередньому соборному вироку.

Соборное крестоцелование. Так йшло справа на соборі. Та особливо істотним моментом в соборної грамоті є спільна резолюція, якої вона закінчується. Тут духовенство заявляє, що його «до цієї грамоті, до своїх промов» руки доклало, а інші члени собору «цей грамоті, у своїх промовах» государеві своєму хрест цілували. Цілувати хрест у своїх промовах означало зобов’язатися під присягою виконувати соборний вирок. Рукоприкладство духівництва замінювало присягу, що була йому воспрещена. Обидві форми скріплення соборної вироку показують, що це вирок мав як моральне, а й юридичне значення, не була просто результатом наради, а формальним зобов’язанням і притому загальним, круговим, связывавшим всіх членів собору щось ціле, у величезну корпорацію свого роду, по крайнього заходу, у ставленні до соборному вироку: все вони наприкінці резолюції зобов’язувалися государеві своєму служити правдою щастить хотіти йому його дітям і його недругів стояти, «хто у що знадобиться, до свого живота по цього хрещеного цілування». Це зобов’язання ставить нас прямо замислитися про походження і значенні земських соборів XVI в.

Собор і місцеві миры. Михайловський представницьким зборами у нашій буквальному розумінні, собор, проте, не втрачав права вважатися земським. У складі його легко розрізнити два елемента, розпорядливий і виконавчий. Перший висловлювався найвищих центральних установах, другий — в обличчях столичного дворянства і помилки вищого столичного купецтва. Місцеві світи, служиві і земські, на соборі 1566 р. не мали прямого представництва, представлені ні спеціальними соборними уповноваженими, ані шеляга навіть виборними своїми владою. Але обидва столичні класу підтримували їх зв’язку з собором, як соціальну, а й адміністративну. Місцеве самоврядування створювалося мирським вибором, столичне дворянство і купецтво — урядовим набором: що це вичавлене, витягнуті з дев’яти місцевих товариств для поповнення службового столичного персоналу. Але, стаючи знаряддями центрального управління, де вони поривали зв’язку з місцевими світами, продовжували там свої господарські справи, а столиця нав’язувала їм нові місцеві турботи й стосунку, розсилаючи їх за повітам з різними відповідальними дорученнями. І сама ця відповідальність, скріплена соборним крестоцелованием, зближувала центральний уряд із місцевим самоврядуванням спільністю основного початку: це був перед державою — принцип новий, введений місцеве управління при Грозному замість колишньої відповідальності громадянської, який підлягали кормленщики зі скарг скривджених. Тільки ця відповідальність на соборі було поставлено дещо інакше, ніж у місцевому управлінні. Там, внизу, місцевий світ ручався перед урядом за свого виборного управителя, а тут, нагорі, урядові агенти корпоративно ручалися при проведенні соборної вироку у його місцевих світах, куди їх пошле уряд. Але у цієї різниці мета уряду був і тут де він сама й той самий — заручитися відповідальними виконавцями. Таке з'єднання влади з службою у вигляді соборної хрестоцілування було вищої формою державної відповідальності чи корпоративної поруки, належної в підставу місцевого самоврядування.

Походження соборов. Земський собор XVI в. не була народним представництвом, а розширенням центрального уряду. Це розширення досягалося тим, що Боярської думи, тобто. державного ради, в особливо важливих випадках запроваджувався елемент, з походження не урядовий, а громадський, але з урядовим призначенням: що це верхи місцевих товариств, служивих й управління промислових, стягнуті до столиці. На соборі де вони становили особливого зібрання чи наради, ставала чи котрий діяв окремо Центрального уряду, а входили просто у його склад парламенту й лише за подачі думок утворили кілька груп, паралельних урядовим, вони подавали голоси поруч із Освяченими собором, боярами і наказовими людьми. Земський собор XVI в.- це Боярська дума, т. е. уряд із участю людей з найвищих класів землі і товариство. Таке поповнення уряду було потребою часу. Цар Іван виніс з боярської опіки до болю пригнічений почуття негодности системи урядових годівель: у ній вона бачила джерело всіх зовнішніх і управління внутрішніх лих народу, і його вже марилася загибель держави. Тоді він замислився щодо заміні родовитих кормленщиков новим урядовим класом, лише про постановку всього управління налаштувалася на нові основи, а про освежении уряду новими силами, узятими знизу, з керованого суспільства. У 1550 р. він говорив А. Адашеву, призначаючи його начальником Челобитного наказу: «Узяв я тебе з найменших людей, чуючи про твоїх всі добрі справи, і наблизив й не тебе одного, а й інших так само, ніхто й не смуток мій вгамовував і людей, вручених мені богом, призрел; принось до нас істину, обери суддів правдивих з бояр і вельмож». У посланні Президента до Стоглавому собору він також благав духівництво й «улюблених своїх князів і вельмож», воїнів і всі православне християнство: «допомагайте мені нічого і пособствуйте все одностайно». Ми вже знаємо, як і відозву було профінансовано в реформі місцевого управління: справи, віднесені до відомства місцевих установ, мали вести урядові органи з середовища місцевих ж товариств з їхньої вибору й під подвійний відповідальністю, особистої - самих виборних та кругової - всіх виборців. У центрі справа будувалося трохи складніше. Тут у допомогу боярському і наказовому управлінню прибрано було з дев’яти місцевих товариств два штату виконавчих органів, военно-административный і казенно-финансовый. Рассылаемые з єдиного центру, діяли на місцях з допомогою місцевих виборних, їм підлеглих. Те для столичних дворян повітові дворянські вкладники, для столичних гостей і купців — місцеві целовальники. Для столичних агентів мирської вибір замінявся урядовим дорученням; особиста відповідальність падала на тих і інших, на столичних і місцевих агентів, забезпечуючи їх старанність. У питаннях щонайважливіші, вимагали особливо дружної енергії всіх готівкових урядових сил, уряд закликало своїх найближчих столичних агентів до свого складу, щоб повністю бачити, внаслідок чого можуть взятися, що він в могти І що над могти. Спеціальне соборне хрестоцілування такого агента замінювало для верховної влади спеціальний вибір соборної народному депутату: воно створювало їй відповідального виконавця, який, давши гарантії за можливість втілення соборної вироку, проводитиме відповідальне його виконання на місцях, будучи там показником верховної волі і потрібна тим об'єднуючи розрізнену діяльність станових світів і дробових місцевих установ. Цим і відрізнялися по своєму походженню наші собори від західноєвропейських представницьких зборів, із якими їх зазвичай зіставляють. Там зборів вийшли з потреби встановити мирне ставлення стійких за вільності середньовічних станів між собою — і до уряду. Наші собори що їх спричинено необхідністю перед урядом порахувати разом із органами готівкові громадські кошти, потрібні для відомого справи, й забезпечити собі точне виконання прийнятого рішення. Наш собор народився ні з політичних змагань, як народне представництво у країнах, та якщо з адміністративної потреби. Отже, земські собори виникли в нас у один час і у зв’язку з місцевими реформами царя Івана Канівця та є спільними нарадами Боярської думи, тобто. центрального уряду, з людьми столичних класів, які були йому найближчими відповідальними органами; такі наради устроялись розробки загального постанови по особливо важливих питань державного життя й у прийняття членами собору відповідального кругового поруки у виконанні соборної вироку.

Их значение. Боюся, як ви у погляді на походження земських соборів не побачили бажання применшити їх значення. Ми нерідко розпочинаємо їх вивченню з більшими на очікуваннями. Земське представницьке зібрання у Москві XVI століття! Та й щоб можна було такі збори, потрібно припустити низку політичних вимог і юридичних понять про простий народ і державі, про владу та свободі, про особистих і політичні права, про спільний та часткове інтересі, про політичному представництві та часткове полномочии — потрібно припустити у тодішніх московських умах присутність таких складних понять, в усьому складі тодішньої російського життя — цілий запас умов, дающихся лише з значного рівня у суспільному розвиткові. Як могли скластися такі умови, звідки було вирости таких понять на верхневолжском суглинке, настільки слабо обладнаному природою і історією? Вивчаючи земські собори XVI в., не зустрічаємо таких понять і умов, а бачимо лише, що собор ні постійним установою, у відсутності ні обов’язкового для влади авторитету, ні певної законом компетенції і тому не забезпечував правий і інтересів ні всього народу, ні окремих його класів, і навіть виборний елемент непомітний або ледь помітний у складі. Що таке за представницьке збори, спитаєте ви, у якому представниками народу були все посадові службовці особи? Земський собор XVI в., звісно, не задовольняв духовним вимогам ні станового, ні народного представництва. З цього догматичної погляду ви маєте рацію, і це за вами готовий сказати: яке йому це представницьке збори, у якому був справжніх представників? Але, крім догматики права, окрім загальних форм і принципів державного порядку, є ще політика, сукупність різноманітних практичних коштів досягнення державних цілей. У сфері можуть складатися таких форм участі суспільства на управлінні, які підходять під звичні види народного представництва. З боку і наші земські собори XVI в. знаходять свою політичну сенс, історичний виправдання. У изучаемый період нашої історії в Україні простежується щось схоже з того що бувало раніше і повторювалося після. Відомий урядовий порядок, викликаний своєчасними потребами країни, тримався довго чекати і по миновании їх, як анахронізм, і авторитетний суспільний клас, керував і який користувався цим що віджило порядком, лягав про країну непотрібним тягарем, його громадське руководительство ставало зловживанням. З половини XV в. московські государі продовжували правити объединявшейся Великоросією у вигляді перейшла з питомих століть системи годівель, до якої із освітою московських наказів приєдналося швидко размножавшееся дьячество. Те й те до половини XVI в. зімкнулося в щільний наказний лад, який годував строкату натовп бояр і дворян зі своїми холопами, дяків і піддячих з тієї ж дворян, а найбільш «з поповичей і простого всенародства», за словами князя Курбского. На противагу цієї наказовій адміністрації, своїми кормежными звичками не що завданням держави, і було поставлено у обласному управлінні виборне початок, а центральному — урядовий набір: тим і тим засобом відкривався постійний приплив у склад управління місцевих суспільних груп, куди можна було покласти безмездную і відповідальну административносудебную служби. У такому суспільстві часів Грозного зародилася думка про необхідність зробити земський собор керівником у цій справі виправлення й відновлення наказовій адміністрації. У приписку до Розмові валаамских чудотворців, памфлету, «залишеному тоді проти монастирського землеволодіння, невідомий публіцист запрошує духовні влади благословити московських царів на добру справу — скликати «вселенський рада» із усіх міст і повітів, з людей будь-яких чинів, і «погодно» тримати його за собі, щодня розпитуючи гарненько про всяке мирську справа, і тоді цар зможе утримати своїх воєвод і наказових від поминка, посула і південь від будь-якої неправди від «численних властелинных гріхів», і правдою тою влаштується у благоденстві царство його. Насправді земський собор XVI в. не вийшов ні всеземским, ні постійним, щорічно созываемым зборами і взяв у свої свої руки нагляду над управлінням. Але він не минув даремно ні на законодавства та управління, ані шеляга навіть для політичного самосвідомості російського суспільства. Перегляд Судебника і план земської реформи — справи, виконані, як ми бачили, неучасті першого собору. По смерті Грозного земський собор навіть заповнив прогалину переважно законі, точніше, у звичайному порядку престолонаследия, т. е. отримав установчі значення. Верховна владу у Московському державі, як відомо, передавалася питомим вотчинным порядком, за заповітом. По духовної 1572 р. цар Іван призначив своїм наступником старшого сина Івана. Але смерть спадкоємця рукою батька 1581 р. скасувала це заповідальне розпорядження, а нового заповіту цар я не встиг скласти. Так другий його син Федір, ставши старшим, залишився без юридичного титулу, без акта, який давав йому декларація про престол. Цей що цей акт і створено земським собором. Російське звістка каже, що у 1584 р., по смерті царя Івана, прийшли о до Москви зі всіх міст «імениті люди» держави і молили царевича, «щоб був царем». Англійцю Горсею, який жив тоді у Москві, цей з'їзд іменитих людей видався схожим на парламент, складений із вищого духівництва і «всієї знаті, яка тільки (all the nobility what so ever)». Ці висловлювання кажуть через те, що собор 1584 р. за складом нагадував собор 1566 р., що складалася з уряду та людей двох вищих столичних класів. Так, на соборі 1584 р. місце особистої волі вотчинника-завещателя вперше заступив державні акти обрання, прикритого звичної формою земського челобитья: питомий порядок престолонаследия не була скасовано, а підтверджено, але за іншою юридичним титулом, і тому втратив свій питомий характер. Така ж установчі значення мало і собор 1598 р. у разі обрання Бориса Годунова. Рідкісні, випадкові созывы собору XVI в. було неможливо не залишати по собі і немалозначної народно-психологического враження. Тільки тут боярско-приказное уряд ставало поруч із людьми з керованого суспільства, як із свою политическою рівнею, щоб виявити государеві цю думку; тільки тут воно отучалось мислити себе всевладної кастою, і тільки тут дворяни, гості, і купці, зібрані в Прохаськовому столицю з Новгорода, Смоленська, Ярославля і багатьох інших містах, зв’язуючись загальним зобов’язанням «добра хотіти своєму государеві та її землям», привчалися вперше почуватися єдиним народом в сенсі слова: лише з соборі Великороссия могла усвідомити себе цільним державою.

Думка про всеземском соборе. Нарешті, ідея про залучення суспільства до брати участь у управлінні, керувала обласними реформами за царювання Івана 1У, повідомила політичне рух, історичний зростання і земському собору. Склад його з кожним скликанням ставав складніше, дедалі ширше захоплював суспільство — знак, що уяснялась сама ідея громадського представництва. На собор 1566 р. мали лише будує столичні дворяни і купці вищих ступенів за посадою чи з званню: що це фіктивні представники суспільства; виборних уповноважених не помітно. Наглядач московських подій часів Смути німець Буссов каже, як і Бориса Годунова обирали державні чини, які були тоді Москві. Але з акту 1598 р. бачимо, що це собор у відсутності вже колишнього суто столичного, славетного складу. Серед Освяченого собору, колись виключно чернечого, з’являються 11 московських протопопов. На соборі стає помітно присутність виборних уповноважених від провінційного дворянства, першого стану, якому дісталося пряме представництво на соборі. Далі, московські купецькі сотні чи гільдії, встигли вже скластися в корпорації, мали на собор не поголовно, як і 1566 р., а особі своїх виборних влади, старост. Представництво спускається вглиб суспільства: призивається на собор і пересічне столичне населення чорних сотень й у особі своїх виборних соцьких. Щоправда, столиця, і у цьому соборі зберегла переважання: від торгово-промислового «населення провінційних міст не бачимо жодного уповноваженого. Та думка про всеземском соборі вже з’являється у умах. По крайнього заходу Бориса Годунова, по свідоцтву Маржерета, перед своїм обранням вимагав, хоч і удавно, скликання державних чинів, від кожної міста по 8 чи з 10 людина, щоб весь народ вирішив одностайно, кого спорудити престол. Припинення династії мало прискорити рух цієї думки. Виборний цар було оцінювати держава поглядом спадкового, як у свою вотчину, та її влада, перестаючи бути власністю, отримувала характер посади, покладений нього сторонньої волею, выражавшейся у соборній вироку. Зароджувалася нова ідея народу, не як пастви, підлягає виховного піклуванню уряду, а як носія цій державній волі, а її соборі передавалася обраному царю. Разом зі зростанням цієї ідеї розширювався на соборі і склад виборного представництва, перші ознаки якого і зустрічаємо по припиненні старої династії, виборному соборі 1598 р. Начинавшаяся розруха, дедалі ширше захоплюючи суспільство, підштовхувала і згадану ідею. Перший самозванець ішов у личині спадкового царя; однак він для суду над князями Шуйскими, обвинявшимися у розповсюдженні чуток про його самозванстві, скликав собор, у якому, по російським звісткам, ні власті, т. е. духовенство, ні бояри і з простих людей не заступався за обвинувачуваних, проте ними кричали. Маржерет запевняє, що у цьому соборі були присутні особи, обрані із усіх чинів чи станів (personnes choisies des tout estat). У XVII в., як побачимо, вивчаючи історію цього століття, собор розвинеться на цей представницьке збори; але фатальні умови російського життя, для протидії яких було созываемы земські собори, затруть їх й казки надовго заглушать думку, яка намагалася у яких зміцнитися, — думку встановити постійного, законом нормованого припливу здорових суспільних груп у складі правлячого класу, щохвилини прагне ми перетворитися на замкнуту від народу касту, в чужеядное рослина, обвивающее народне тіло…

1. Історичний збірник під редакцією В. В. Калаша (третій тому) «Троє століть» М.: «ДВС» «Патріот» 1992 г.

2. Ключевський В. О. «Про російської історії» М.: Просвітництво 1993 г.

3. Соловйов С. М. «Читання і його розповіді з історії Росії» М.:"Правда" 1989 г.