Чоловічий монастир Казанської ікони Божої Матері (урочище Кип'яче)

ЧОЛОВІЧИЙ МОНАСТИР КАЗАНСЬКОЇ ІКОНИ БОЖОЇ МАТЕРІ.

(УРОЧИЩЕ КИП’ЯЧЕ) Шмат О. В., НТУУ"КПІ", ФМФ, ОФ-11.

Як відомо, на церковне життя в Україні, в тому числі і монастирське, в ХХ столітті негативно позначилися події революції 1917 року. Тому для дослідників представляє чималий інтерес історія монастирів, що утворилися саме в радянський період. Однією з таких обителей був Спасо-Преображенський (нині іменується Казанським) чоловічий монастир Київської єпархії, який знаходився в урочищі Кип’яче за п’ять кілометрів від села Чопович іМалинської волості Радомисльського повіту[1, с.5].

Для дослідження даної проблеми автор використав спогади місцевих жителів, які зокрема, свідчать, що в 1911 році в джерелі урочища Кип’яче була знайдена чудотворна Казанська ікона Божої Матері. Після цієї події води джерела стали цілющими. Слава про нього розійшлася далеко за межі Київської губернії і із Санкт-Петербургусюди приїхала синодальна комісія, яка підтвердила факт чудесного явлення ікони і зцілення людей та прийняла рішення заснувати на цьому місці монастир [1, с.17]. За іншою версією, монахи довільно стали селитися біля джерела, таким чином і утворився монастир. Існує ще одне припущення, за яким обитель в Кип’яче була скитом Києво-Печерської Лаври. Проте документи Лаври спростовують і цю думку. Нам вдалося лише достовірно встановити, що в 1915 році припинено будівництво каплиці на честь Казанської ікони Божої Матері на джерелі в урочищі Кип’яче. Знайдено лише один церковний документ, який написаний від імені релігійної громади «Св. Казанської церкви в урочищі «Кип'яче» при селі Чоповичі, Малинського округу, Київської губернії"[2, с.26]. У 1923 році громада звернулася до Київського релігійного комітету надати їй предмети релігійного культу для здійснення богослужіння, додавши їх перелік. Детальний аналіз цього списку дозволяє з упевненістю говорити, що звернення було складено ченцями, але від імені церковної громади. Це можна пояснити тим, що в 1923;1924 роках монахам заборонили входити до складу парафіяльних громад, навіть монастирських храмів[6].

Спасо-Преображенський монастир заснований влітку 1917 року ігуменом Костянтином (Чопівським), монархістом села Чоповичі Кириченко Максимом Петровичем і селянами навколишніх сіл [3, с.3]. Іменувалася обитель на честь Преображення Господнього [5, с.21]. У народі ж вона отримала назву замісцевістю, де розташувався Кип’яченський монастир. Його будівництво починається з робіт по завершенню зведення Казанської каплиці над джерелом. Вдень ченці і послушники працювали, а вранці і ввечері молились Богу. Трохи вище від джерела на землі Максима Петровича Кириченка побудували кілька гуртожитків і дерев’яну церкву на честь Усікновення глави Іоанна Предтечі, «яка блищала на сонці свіжою смолою і жерстяної покрівлею» [6]. Монастирськими святами були: десята п’ятниця по Великодню в пам’ять чудесного набуття в джерелі Казанської ікони Божої Матері і Усікновення глави Іоанна Предтечі. Через брак землі для свого прогодування ченці і послушники ходили по навколишніх селах й різними ремеслами заробляли кошти, які розподілялися на всю братію. Також монастир брав з бідних сімей на виховання підлітків, навчаючи їх різним ремеслам [5, с.33].

У 1921 році 2/15 вересня на обитель напала банда з 16-ти чоловік. Бандити вбили ігумена Константина, монаха Іраклія (Скуратівського), послушника Петра Щуку і поранили сторожа Євгена Волкова, пограбували монастир [3, с.5]. У місцевому переказі ця подія обросла неймовірними подробицями, але думки всіх збігаються в одному: це справа рук банди отамана Лисиці. Деякі сучасні історики та краєзнавці стверджують, що дане бандитське угруповання було структурним підрозділом петлюрівської армії (УНР) [6]. На місцевих жителів вона наводила жах. Для ліквідації банди радянська влада мобілізовувала загони червоної армії. Ті, хто добровільно припиняли розбійничати, отримували амністію. 4 вересня 1921 начальник Радомисльської повітової міліції писав, що отаман Лисиця «перейшов на бік Радянської влади» [6]. Це сталося за 11 днів до нальоту на монастир. Цілком можливо, що при нальоті на обитель Лисиця видавав себе за якийсь загін радянської армії. Напевно тому Петро Щука назвав бандитів «товаришами"[6]. Але цяподія не злякалаченців, вони твердо вірили в те, що і волосся з їхголів не впаде безволіОтця Небесного, і продовжилиподвижницькежиття.

Настоятелем монастиря став ігумен Рафаїл [5, с.30]. У свята обителі, як і раніше, «збиралося чимало віруючих з багатьох районів і областей країни». Так, у 1928 році на святкуванні свята «Десятуха» прийшло близько 200 чоловік. Хоча існували закони і постанови, що забороняли монастирям користуватися землею, ченці, як і колись, проживали на своїй землі і навіть вели будівництво нових корпусів, а також обробляли свої городи [3, с.2]. Є припущення, щоподібна ситуація стала неможливою у зв’язку з тим, що монастирська земля юридично належала Максиму Петровичу Кириченку. Чимале значення також мало й доброзичливе ставлення Чоповицької сільради до братії.

Юридично монастиря не існувало. За документами, була тільки парафіяльна громада «Св. Казанської церкви в урочищі «Кип'яче» при селі Чоповичі, Малинського округу, Київської губернії"[2, с.26], яка в 1926 році нараховувала 144 особи. Вона складалася з селян села Чоповичі, в основному — бідняків (76%), інші були середняками. У неї записувалися цілими родинами (54 сім'ї). Середній вік ченців — 40 років, осіб старше 60 років було всього сім чоловік. [6].

На рубежі 20−30-х років ХХст. влада знову робить «кавалерійський наскок» на православну церкву. На початку 1928 року Йосиф Сталін, закликав до розгортання рішучої боротьби з релігією. Саме на цей період припадають перші арешти серед монахів Кип’яченського монастиря, а потім і знищення обителі.Коростенський окружний адміністративний відділ впровадив в обитель свого агента, який 3 лютого 1928 доповів, що ієродиякон Максим Кириченко незаконно користується землею, що він винен у нальоті бандитів на монастир в 1921 році, а «всі ченці затяті тихоновці» [3, с.2]. 8 березня 1928 Кириченка заарештували. Від нього зажадали повідомити прізвища чоповчан, що перебували в місцевому «Союзі Російського Народу». Кириченко відповів: «я їх вказувати відмовляюся, бо не хочу, щоб їх також заарештували». 31 серпня 1928 Особлива нарада при колегії ГПУ УРСР постановила Максима Петровича вислати в Середню Азію строком на три роки. Звідти він не повернувся. 20 липня 1930 за помилковим доносом заарештували монаха Парфенія. Звинувачення пред’явили за ст. 54/10 КК УРСР (антирадянська пропаганда). 20 січня 1931 Особлива нарада при колегії ГПУ УРСР постановила «відправитийого в концтабір строком на 3 роки» [5, 13].

На початку 30-х років ХХст. розгорнулася колективізація. В масштабах усієї країни йшла повна і остаточна ліквідація монастирів. У березні 1934 року монастир розігнали. Храм Казанської ікони Божої Матері розібрали, зрізали хрест над джерелом, саме ж джерело пробували засипати. Ченцям заборонили проживати в довколишніх селах, виславши їх у сусідні райони. На цьому завершується історія Кип’яченської обителі.

Однак із проголошенням незалежності України історія монастиря отримала своє продовження. Так, з благословення архієпископа Овруцького і Коростенського Віссаріона, стараннями православних мирян і ченців, обитель відродилася і відновлюється. Джерело радує віруючих зціленнями, а над ним побудована церква, яка, на диво, схожа на ту, яку заклали в 1917 році. Даний храм існує до сьогодні, розвивається і розбудовується.

казанський чоловічий монастир К.і.н., доцент Хитровська Юлія Валентинівна.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Свящ. Бовсунівский Р. Православне слово. — Москва: «Ранок», 2001. — 178 с.

2. Бовсунівський А. Ревнитель православної віри. — Київ: «Аврора», 2000. — 130 с.

3. Сніжко М. Нищення святинь. Літопис Волині. — Житомир: «Поповичі», 1955. — 2 ч. — 88 с.

4. Махорін Г. Життя — за свободу України. — Житомир: «Літо», 2005. — 20 с.

5. Алексєєв В. Ілюзії і догми. — Москва: «Політвид», 1991. — 294 с.

6. http://kipyachee.org.ua.