Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт та предмет дослідження, його мету та завдання, хронологічні та географічні межі наукового пошуку, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, показано апробацію результатів.

Перший розділ «Історіографія, джерела та методологія дослідження» містить три підрозділи, в яких висвітлюються відповідні аспекти дисертаційної роботи.

У першому підрозділі «Стан наукової розробки проблеми» подається аналіз історіографічних праць, у яких висвітлюються проблеми становлення Гетьманщини, показано, що вони постійно перебували у полі зору вітчизняних вчених. Протягом тривалого періоду, з середини ХІХ ст. до нашого часу, склалася велика за обсягом література, присвячена цій темі.

У ХІХ ст. історіографічні оцінки досліджень про Гетьманщину висловлювали М. Костомаров, М. Максимович, П. Куліш, В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський Навколо цих питань велися гострі наукові дискусії. На середину 90-х рр. ХІХ ст. в Україні нагромадився значний історіографічний матеріал, певний досвід історіографічних узагальнень, а також з’явилась потреба у написанні наукових праць, які б, до певної міри, систематизували процес розвитку історичної думки, пов’язаний з дослідженням вітчизняної історії.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. з історіографічними дослідженнями питань становлення Гетьманщини виступили О. Лазаревський, М. Василенко, Д. Багалій, М. Грушевський, О. Грушевський, С. Томашівський, І.Крип'якевич, М. Слабченко, В. Біднов. Вони опублікували ряд цікавих історіографічних розвідок, рецензій, присвячених науковій діяльності українських істориків ХІХ ст. і, в той же час, здійснили перші узагальнюючі історіографічні студії.

У двадцяті роки ХХ ст. українська історіографія набула дійсно наукового характеру і посіла надзвичайно важливе місце в формуванні історичної думки в Україні. Історіографічні дослідження стали більш узагальнюючими, систематизованими, аналітичними, більше торкалися конкретних проблем висвітлення Національно-визвольної війни та становлення Гетьманщини. У Наддніпрянській Україні виділилися своїми історіографічними дослідженнями Д. Багалій, М. Грушевський, О.Гермайзе. Цікавими історіографічними працями відзначилися в 20-і роки українські галицькі історики І.Кревецький, І.Крип'якевич, М. Кордуба, В.Герасимчук. На початку 30-х років у Львівському університеті ім. Яна ІІ Казимира були захищені докторські дисертації Б. Мурія, С. Черевка, М. Добровольської з питань становлення Гетьманщини.

Серед українських істориків-емігрантів панувала державницька концепція. Це позначилося також на їхніх історіографічних студіях. Вони піддавали критиці погляди вчених народницького напрямку, даючи схвальну оцінку працям В. Липинського та С. Томашівського. У цьому контексті становлять науковий інтерес дослідження Д. Дорошенка, Р. Лащенка, Б. Крупницького, С. Наріжного.

З 30-х до початку 50-х років ХХ ст., за умов утвердження сталінського тоталітарного режиму, в Україні різко погіршилися можливості розвитку історичних досліджень. Ті епізодичні публікації, які з’являлися на царині історіографії, були занадто ідеологізовані. Більшість українських істориків ХІХ — початку ХХ ст. у той час розглядалася як носії ідей українського буржуазного націоналізму, через що ставлення до них було відверто негативне. Особливо гостро піддавались ідеологічним нападам історичні погляди В. Липинського, М. Грушевського, Р. Лащенка, С. Шелухіна та інших, перш за все у зв’язку з висвітленням ними питань історії державотворення в Україні у середині XVII ст.

Значний ідеологічний вплив на історіографічні оцінки досліджень Національно-визвольної війни мали «Тези про 300 — річчя возз'єднання України з Росією (1654−1954)». В УРСР історіографічні дослідження відновилися лише з другої половини 50-х років за умов деякої політичної лібералізації, яка настала після ХХ з'їзду КПРС. До української історіографії становлення Гетьманщини, певною мірою, зверталися Л. Коваленко, М. Марченко, Л. Полухін, В.Сарбей. Деякі аспекти Визвольної війни розглядалися з точки зору історіографії в узагальнюючих працях та навчальних посібниках М. Марченка, В. Астахова, Л. Коваленка, історіографічному томі багатотомного видання Історії УРСР. Українські вчені у 60−80-і роки ХХ ст. з позицій партійної ідеології досліджували історичні погляди О. Лазаревського, О. Єфименко, М. Максимовича, але питаня історіографії Гетьманщини не розглядали.

Надзвичайно суперечливим було ставлення радянської історіографії до провідного дослідника Гетьманщини М.Костомарова. З одного боку, його незмінно зараховували до табору буржуазних націоналістів, а, з іншого, йому найбільше приділяли увагу дослідники. Провідним українським костомаровознавцем є Ю. Пінчук. Загалом, радянська історіографія через ідеологічну упередженість не ставила завдання історіографічного дослідження проблем становлення Гетьманщини. Ці питання або замовчувалися, або висвітлювалися однобоко.

Важливу роль у студіях української історіографії виникнення Гетьманщини відігравали вчені-емігранти І.Лисяк-Рудницький, Б. Крупницький, О. Оглоблин, С.Іваницький, Н. Полонська-Василенко, Л. Винар, І.Витанович та інші.

Після проголошення незалежності України на початку 90-х рр. ХХ ст. у вітчизняних історіографічних дослідженнях становлення козацької держави стався кардинальний поворот. Були відкинуті ідеологічні штампи та обмеження радянського часу. Активізувався пошук концепції висвітлення історії Гетьманщини, подій Національно-визвольної війни середини ХVII ст., державної діяльності гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського та інших. Грунтовно досліджують історію та історіографію Української національної революції ХVІІ ст. сучасні вчені В. Смолій та В.Степанков. Їхні монографії та наукові статті охоплюють надзвичайно широке коло питань, пов’язаних з вивченням процесів державотворення в Україні в добу формування козацької держави.

Провідним сучасним джерелознавцем козацької держави є Ю.Мицик. Його докторська дисертація, а також чисельні публікації є вагомим внеском до дослідження проблем Національно-визвольної війни, історії та історіографії Гетьманщини. В працях Г. Швидько висвітлюються деякі питання історіографії Гетьманщини, джерелознавчі аспекти історії українських міст тієї доби, розглядається наукова діяльність одного з визначних знавців історії запорозьких козаків Д.Яворницького.

Протягом останніх років значно розширився спектр теоретичних історіографічних досліджень українських вчених, які так чи інакше пов’язані з темою пропонованої праці. Великий науковий інтерес становлять узагальнюючі праці провідних сучасних історіографів, які характеризують проблеми розвитку вітчизняної історичної думки у ХІХ — на початку ХХ ст., сучасний стан історичної науки в Україні. Чільне місце тут посідають наукові студії О. Реєнта, в яких автор аналізує різні аспекти розвитку української історіографії в період боротьби за відродження української державності та сучасні методологічні проблеми історичних досліджень.

Велику наукову вартість мають студії харківського історіографа В. Кравченка, який у своїх публікаціях та у докторській дисертації грунтовно висвітлював проблеми розвитку української історичної науки у другій половині XVIII — середині ХІХ ст. С. Стельмах розглянув теоретичні проблеми вітчизняної історіографії ХХ ст., впливи європейської історіософії на історичні погляди українських вчених ХІХ ст. Важливе місце в сучасній історіографічній літературі посідають праці В.Потульницького. Теоретичні аспекти розвитку української історичної думки наприкінці ХІХ — у першій третині ХХ ст. у зв’язку з проблемами націотворення в Україні з’ясовує В.Масненко. Деякі питання історіографії Гетьманщини розглядав В.Цибульський. Науковий інтерес становлять історіографічні дослідження С. Ляха з історії козацтва, Національно-визвольної війни, наукової діяльності деяких українських істориків.

Особливий інтерес становлять сучасні спеціальні історіографічні студії щодо актуальних проблем державотворення у козацькій Україні у добу Національно-визвольної війни. В. Матях проаналізувала проблеми українського державотворення у XVII-XVIII ст. через призму історичних поглядів вітчизняних вчених другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Науковий інтерес становить історіографічний аналіз народницького та державницького напрямків української історіографії. В. Матях розглянула також історіографічні аспекти розвитку українсько-російських відносин другої половини XVII-XVIII ст.

Питання формування української державності в середині XVII ст. з історіографічної точки зору характеризує А.Коцур. Я. Федорук, досліджуючи політичні погляди та діяльність гетьмана Богдана Хмельницького, використав цікавий історіографічний матеріал, але розглядав його не зовсім відповідно до запропонованої теми і трактував дещо однобоко. Автор поставив під сумнів цілком прийнятний умовний поділ української історіографії на народницький та державницький напрямки, не зовсім точно характеризував М. Костомарова як історика з промосковськими поглядами.

Серед історіографічних праць українських вчених, присвячених питанням становлення козацької держави, слід відзначити дисертаційні дослідження І.Поліщук та В.Василенка. Перше з них висвітлювало історіографічні аспекти формування Української держави в роки Національно-визвольної війни. Авторка звернула увагу на історичні погляди українських істориків народницького та державницького напрямків. Висвітлюючи проблеми державотворення в козацькій Україні, дослідниця в надто загальному вигляді розглянула історіографічні аспекти формування територіальної організації держави, публічності її влади, політико-правовий статус.

У праці В. Василенка розглянуто українську та російську історіографію Переяславської угоди 1654 р. Певний науковий інтерес становить обґрунтування автором історіографічних періодів, які здобули висвітлення у дисертації, хоча вони потребують уточнення. Дослідник показав відмінність, яка виявилася в російській та українській історіографії щодо розглянутих проблем.

Великий науковий інтерес становлять спеціальні праці сучасних дослідників, присвячені історіографічним студіям щодо діяльності гетьмана Богдана Хмельницького. Ю. Пінчук розглядає це питання з точки зору його висвітлення у працях М.Костомарова. Л. Мельник аналізує погляди М. Максимовича та В. Антоновича щодо провідника українського народу у Визвольній війні, а також порівнює оцінки М. Грушевського та В. Липинського щодо питань історії козацької держави. В. Сарбей з’ясував історіографічний аспект діяльності великого гетьмана на основі праць О.Левицького. У статті М. Кучинського розглянуто публікації журналу «Киевская старина», присвячені діяльності гетьмана Богдана Хмельницького. Дослідження М. Кучинського носить переважно інформативний характер.

Певний інтерес до питань висвітлення історії Гетьманщини в українській історіографії виявляли російські історики В. Бердинських, Б. Литвак, О. Шапіро, Т. Яковлєва, В. Янін. Питання української історіографії козацької держави знайшли відображення також у працях польських, канадських та американських істориків М. Сівіцького Я. Качмарчика, А. Кравчика, Й. Полчвартека, Г. Гмітерека, І.Матерінського, Ф. Сисина, Дж. Басараба, Т.М.Прімака.

Таким чином, українська історіографія становлення Гетьманщини постійно перебувала в полі зору українських вчених. До неї виявляли інтерес також деякі зарубіжні дослідники. Навколо цих питань розгорталися гострі наукові дискусії, які часто ставали об'єктом ідеологічної боротьби. Але до нашого часу немає узагальнюючої праці, в якій би комплексно розглядалася дана проблема. Багато аспектів, що стосуються аналізу історичних поглядів вчених щодо питань утворення козацької держави, залишаються нез’ясованими. Все це обумовлює необхідність дослідження обраної теми.

У другому підрозділі «Джерельна база висвітлення теми» здійснено аналіз джерел, використаних у даному дослідженні.

Дослідження української історіографії становлення Гетьманщини спирається на відповідну джерельну базу, яка дозволяє проаналізувати наукові концепції істориків, різні аспекти процесів державотворення в Україні доби Національно-визвольної війни. Носіями історіографічного матеріалу виступають різні за характером та жанрами праці вчених, в яких висвітлювалася діяльність гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, військові та політичні події того часу, характеризувалися угоди, що їх укладало Військо Запорозьке з Річчю Посполитою та Московською державою. Розглядаючи джерельну базу даного історіографічного дослідження, необхідно класифікувати праці вчених. При цьому доцільно виділити такі групи історіографічних джерел: 1) наукові та науково-популярні узагальнюючі праці з історії України, написані українськими істориками 40-х років ХІХ — початку ХХ ст.; 2) спеціальні монографічні дослідження; 3) наукові статті та розвідки; 4) довідкові видання та навчальна література; 5) критико-бібліографічні праці; 6) політична та історична публіцистика.

Використані в дисертації в якості історіографічих джерел наукові дослідження Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, В. Антоновича, О. Левицького, О. Лазаревського, М. Драгоманова, І.Каманіна, О.Єфименко, М. Василенка, М. Грушевського, С. Томашівського, В. Герасимчука, І.Крип'якевича, В. Липинського та інших вчених розкривають особливості формування їх наукових концепцій, історичних поглядів щодо питань становлення козацької держави. Аналіз праць, присвячених подіям Національно-визвольної війни, утворення Гетьманщини дає можливість з’ясувати науковий рівень вивчення цих проблем, обгрунтованість висновків, зроблених істориками.

Необхідно також виділити джерела, які дозволяють характеризувати історіографічні та суспільно-політичні чинники розвитку досліджень українських істориків щодо питань становлення Гетьманщини. Ці аспекти знайшли відображення в матеріалах діяльності громадських об'єднань діячів українського національного руху в Наддніпрянській Україні та Східній Галичині, в офіційних урядових документах того часу, в періодичних виданнях, у працях публіцистичного характеру, епістолярній спадщині істориків, мемуарних творах вчених та громадсько-політичних діячів, архівних матеріалах.

Чисельні публікації документів та матеріалів дозволяють характеризувати процес накопичення джерельної бази дослідження проблем становлення козацької держави, археографічну діяльність українських істориків.

Періодичні видання Наддніпрянської України («Громадська думка», «Киевлянин», «Рада» — в Києві; «Добра порада» — в Катеринославі;), Східної Галичини («Діло», «Зоря Галицка», «Правда» — у Львові; «Зоря» — в Коломиї), закордонні видання («Громада» — в Женеві) містять цікаві публікації, які характеризують різні аспекти розвитку історіографічного процесу в українських землях у 40-х роках ХІХ — на початку ХХ ст., наукову та громадську діяльність істориків, мотивацію їх інтересу до питань становлення Гетьманщини.

Матеріали особистого характеру: епістолярна спадщина, мемуари, щоденники, автобіографії істориків та громадсько-політичних діячів того часу, які розглядаються в дисертації, містять цінні відомості щодо формування історичних поглядів вчених, їхньої участі у розвитку українського національного руху, впливу різноманітних об'єктивних та суб'єктивних чинників на українську історіографію козацької держави.

Важливу роль при висвітленні історіографічної ситуації в Україні, яка обумовила розвиток історичних досліджень Гетьманщини, відіграють матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Центрального державного історичного архіву України у м. Львові, наукового архіву Інституту історії України НАН України, державного архіву Львівської області, Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського, Російського державного історичного архіву (м. Санкт-Петербург).

В цілому, широка та різноманітна джерельна база даного дослідження дозволяє повно та всебічно проаналізувати проблеми розвитку української історіографії становлення Гетьманщини.

У третьому підрозділі «Принципи та методи дослідження» розглядаються використані для написання дисертації принципи та методи наукового пізнання.

Дисертаційне дослідження обраної теми, як і кожна наукова праця, грунтується на застосуванні різноманітних наукових принципів, підходів та методів. Важливу роль при написанні дисертації відігравали принципи історизму, об'єктивності, всебічності, наступності, що дозволило здійснювати необхідний науковий аналіз даної теми в цілому та окремих її аспектів зокрема. Принцип історизму дає можливість аналізувати різноманітну науково-дослідницьку діяльність вчених та їхні теоретичні концепції при висвітленні проблем становлення Гетьманщини в різні періоди розвитку української історіографії, враховуючи особливості суспільно-політичних умов та різноманітних історіософських впливів.

Оскільки в історіографічному дослідженні ми часто маємо справу з суб'єктивними поглядами вчених, то тут особливо важливо дотримуватися принципу об'єктивності. Це дозволяє виявляти та пояснювати суперечності, які мали місце у працях істориків, свідчили про упередженість поглядів тих чи інших вчених при висвітленні процесів державотворення в Україні. Це обумовило також необхідність застосування принципу всебічності історіографічного дослідження.

Історіографічна праця пов’язана з використанням принципу наступності. За його допомогою з’ясовано зв’язок між різними періодами розвитку української історіографії становлення козацької держави, вплив наукової спадщини українських дослідників історії Гетьманщини на творчість наступних поколінь вчених.

Дисертація грунтується на застосуванні проблемного та системного підходів. Проблемний підхід орієнтує на необхідність чітко визначити основну наукову проблему дослідження, а також конкретні історіографічні проблеми. Їх вирішення пов’язане із застосуванням системного підходу, який дозволяє комплексно аналізувати історичні погляди вчених щодо питань утворення козацької держави. Системний підхід базується на аналізі структури елементів предмета історіографічного дослідження.

В якості методологічного інструментарію застосовано філософські методи діалектики, аналізу і синтезу, дедукції та індукції. Діалектичний метод вказує на необхідність розглядати історіографію становлення Гетьмащини в розвитку, виявляти та пояснювати зміни, які відбувалися в наукових концепціях українських істориків в різні історіографічні періоди. Метод аналізу дає можливість з’ясувати суть історичних поглядів українських вчених на проблеми становлення козацької держави, розглядаючи окремі аспекти цього питання. Синтезуючи їх, зроблено висновки та узагальнення щодо формування історіографічних напрямків, тенденцій, які простежувалися в українській історичній літературі протягом 40-х років ХІХ — початку ХХ ст. при вивченні питань історії Гетьманщини.

Дедуктивний метод допомагає з’ясувати на основі загальної характеристики української історіографії вказаного періоду конкретні аспекти наукової діяльності вчених, пов’язаної з дослідженням проблем становлення Гетьманщини. Метод індукції дозволяє, виходячи з наукових поглядів українських вчених, зробити узагальнення щодо формування історіографічних напрямків, які вони репрезентували.

Важливе місце в дисертаційному дослідженні посідають проблемно-хронологічний, синхронний, порівняльний, біографічний методи. Перший з них використовується для визначення історичної та історіографічної періодизації. За допомогою проблемно-хронологічного методу з’ясовані періоди розвитку української історіографії Гетьманщини, виділені конкретні дослідницькі проблеми кожного з них.

Поряд з проблемно-хронологічним активно використовувався метод синхронного дослідження, завдяки якому з’вилася можливість аналізувати праці різних істориків, які діяли протягом одного історіографічного періоду. Методи ретроспективи та перспективи дозволили простежити наступність у розвитку української історіографії проблем виникнення та становлення Гетьманщини, краще усвідомити сучасні проблеми вивчення історії козацької держави.

Необхідним засобом історіографічного дослідження є порівняльний метод. Він дає можливість виявляти історичні та історіографічні аналогії та відмінності, простежувати якісні зміни, які відбувалися у різні періоди розвитку української історіографії щодо висвітлення проблем становлення козацької держави. Він дозволяє також порівняти наукові концепції дослідників Гетьманщини.

Одним із важливих засобів досягнення дослідницької мети у пропонованій праці є біографічний метод. Як і інші методи, біографічний використовується подвійно: в історичному та історіографічному сенсі. Комплексне використання різноманітних методів історіографічного дослідження дозволило проаналізувати основні аспекти дисертації.

У другому розділі «Розвиток української історіографії cтановлення Гетьманщини в 40-х роках ХІХ — на початку ХХ ст.» аналізуються умови формування концепцій української історіографії щодо питань становлення козацької держави.

Перший підрозділ «Формування наукового інтересу істориків до питань утворення козацької держави» присвячений висвітленню питань, які обумовили суспільно-політичну актуальність, науковий інтерес українських істориків ХІХ — початку ХХ ст. до дослідження зазначеної проблеми. Аналіз історіографічної ситуації в Україні дозволив з’ясувати, що головну роль у цьому процесі відігравало українське національне відродження, яке мало дуже потужний вплив на розвиток історичної думки. Важливим елементом формування національної свідомості українців стала історична пам’ять народу. З розвитком українського національного руху був нерозривно пов’язаний зростаючий суспільний інтерес до історії козацької держави.

Невід'ємним елементом формування національної свідомості стала історична пам’ять народу і, зокрема, пам’ять про Гетьманщину. Суперечливе ставлення представників української інтелігенції до її історії відображало протиборство різних громадсько-політичних тенденцій, надзвичайно болісний пошук шляху відродження української нації.

Історична пам’ять про гетьманську державу стала свого роду мірилом національних прагнень українців, політичним орієнтиром, джерелом історичного досвіду державотворення. Вона була важливим чинником формування концептуальної основи розвитку історичної науки в Україні.

Проблеми вивчення історії Національно-визвольної війни, становлення Гетьманщини, її стосунки з Річчю Посполитою та Московською державою з 40-х років ХІХ ст. до початку ХХ ст. постійно перебували у центрі громадсько-політичного життя України. Вони були тісно пов’язані з політичними ідеями українського національного відродження того часу, які з історії козацької держави виводили плани українського державного відродження нової доби. Своєрідним феноменом тієї доби було те, що активними учасниками українського національного руху, громадсько-політичними діячами були відомі вітчизняні історики М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський та ін.

Звертаючись до історичних фактів доби становлення Гетьманщини, вони шукали відповіді на гострі питання тогочасного українського політичного життя. З іншого боку, участь у громадсько-політичному житті України спонукала вчених до більш глибоких наукових досліджень процесів державотворення в Україні у середині ХVІІ ст. У такому поєднанні національного руху та наукових студій істориків формувалися концепції їх досліджень. Ідеї українського національного відродження формували суспільно-політичну мотивацію того наукового інтересу, який спрямовував історичні студії вчених.

У підрозділі «Науково-організаційні засади дослідження Гетьманщини» висвітлюється археографічна діяльність українських істориків, пов’язана з вивченням проблем становлення козацької держави, а також формування науково-організаційних основ їх дослідження у Наддніпрянській Україні та Східній Галичині у вказаний період.

Важливою умовою успішного розвитку української історіографії становлення Гетьманщини була активна археографічна діяльність Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, О. Левицького, І.Каманіна, О. Лазаревського, М. Грушевського, С. Томашівського, В. Герасимчука, І.Крип'якевича, М. Кордуби, спрямована на формування джерельної бази досліджень. Цьому сприяла робота Київської археографічної комісії, Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Різноманітні джерела з проблем становлення Гетьманщини публікувалися в додатках до наукових праць істориків, окремими виданнями у спеціальних археографічних збірниках в Києві, Львові, Санкт-Петербурзі, Москві.

Незважаючи на імперські утиски, різноманітні політичні перепони, матеріальні труднощі, протягом 40-х років ХІХ — початку ХХ ст. в Україні зусиллями вчених було поступово створено науково-організаційні засади історичних досліджень, що дозволило піднести дослідження проблем становлення козацької держави на серйозний науковий рівень. Археографічна, науково-організаційна діяльність українських вчених була важливим чинником розвитку національного руху. Її успіхи та труднощі залежали від процесів національного відродження в Україні. У Києві та Львові утворилися провідні українські центри наукових студій історії Гетьманщини. Осередки досліджень цих проблем з’явилися також в Харкові та Одесі. Наукові праці українських істориків з проблем становлення Гетьманщини публікувалися в російських («Отечественные записки», «Русский архив», «Вестник Европы») та в українських періодичних виданнях («Основа», «Киевская старина», «Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Україна»).

Здебільшого, саме історики, які висвітлювали проблеми становлення козацької держави, одночасно виступали і в якості археографів, і як учасники наукових та громадських організацій. Ця діяльність українських вчених закладала підгрунтя для глибокого, всебічного висвітлення актуальних наукових проблем історії Гетьманщини.

У третьому підрозділі «Концепції української історіографії щодо становлення козацької держави» розглядається розвиток історичної думки в Україні протягом 40-х років XІX — початку ХХ ст. з питань становлення козацької держави. У середині - другій половині ХІХ ст. було закладено основи української наукової історіографії проблеми становлення Гетьманщини, сформувалися концептуальні засади цих досліджень. Українська історіографія зазначеного періоду значною мірою розвивалася під впливом різних течій європейського романтизму. Він був провідним ідейним напрямком у європейській духовній культурі, у тому числі і в історіографії, в перші десятиліття ХІХ ст., а в Україні поширився з певним запізненням. Романтична спрямованість праць Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, П. Куліша М. Костомарова, М. Максимовича добре узгоджувалась з активізацією українського національного руху, оскільки орієнтувала вчених на посилення національної мотивації історичних досліджень, на зростання інтересу до народної пісенної творчості. В центрі уваги представників української історіографії цілком закономірно постали найбільш актуальні в той час питання перехідного періоду від середньовіччя до нового часу — козацька доба а, особливо, події Національно-визвольної війни, виникнення козацької держави-Гетьманщини.

В українській історіографії ХІХ ст. поєднувалися ідейні впливи народництва та європейської романтичної, а пізніше — позитивістської історіософії. Народницький напрямок прийшов на зміну дворянсько-автономістським поглядам Д. Бантиш-Каменського та М. Маркевича і, за умов активізації процесів національного відродження, так чи інакше, виявився при висвітленні подій Національно-визвольної війни в працях М. Максимовича, П. Куліша. Вони абсолютизували роль народу як суб'єкта історичного процесу, оскільки були тісно пов’язані з орієнтованим на народ українським рухом, який залишався переважно культурно-просвітницьким, позбавленим чітких політичних орієнтирів, державницьких перспектив.

Обмеженість завдань громадсько-політичної діяльності народників перепліталася з їх методологічною слабкістю, хибами в історіографії. Це виразно знайшло відображення в історичних поглядах провідних вчених — прихильників народницької концепції другої половини ХІХ ст. В. Антонович, характеризуючи утворення Гетьманщини, наголошував на бездержавності українського народу та його історії. О. Лазаревський підносив народ, протиставляючи йому старшину, однобоко розглядаючи її місце в історії.

Історичні праці М. Костомарова започаткували передові для свого часу ліберально-народницькі погляди, в яких вперше в українській історіографії знайшла вираз «народно-державницька концепція», на що вказує провідний сучасний костомаровознавець Ю. Пінчук. М. Костомаров та М. Драгоманов спробували подолати методологічну обмеженість народницької історіографії, розвивали народно-державницьку концепцію. Вони ближче підійшли до передової європейської історіософії.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. в українській історіографії виникнення Гетьманщини відбулися зміни щодо наукових концепцій вчених, проблематики їхніх досліджень. У добу, яка готувала відродження Української держави, історіографія збагатилася новими працями, які з’явилися на підґрунті, закладеному попередніми поколіннями українських учених. Народницька концепція, яка в той час сприймалася як певний архаїзм, ще простежувалася в працях І.Каманіна, Д. Яворницького, В. Вовка-Карачевського, М.Василенка. Але, спираючись на позитивістську методологію, вона трансформувалася в народно-державницькому напрямку в історичних поглядах О. Левицького, О.Єфименко, М. Грушевського, М. Слабченка та деяких інших вчених.

Нова тенденція призвела до формування державницького напрямку української історичної думки, репрезентантами якого були В. Липинський, С. Томашівський, В. Герасимчук, І.Крип'якевич, М.Кордуба. Вони значно розширили джерельну базу своїх історичних студій, особливо, залучивши зарубіжні документальні архівні матеріали, мемуарні твори. Обробка цих джерел здійснювалася все більше під впливом нових історіософських напрямків того часу. У працях В. Липинського державницька концепція грунтувалася на ідеях неоромантизму. Нові тенденції у розвитку української історичної думки дозволили підняти дослідження процесів державотворення у козацькій Україні на якісно новий, більш високий теоретичний рівень. В дослідженнях українських істориків кінця ХІХ — початку ХХ ст. домінувало сприйняття Гетьманщини як козацької держави.

У третьому розділі дисертації «Передумови виникнення козацької держави (історіографічний аналіз проблеми)» висвітлюються з історіографічної точки зору об'єктивні та суб'єктивні чинники, які обумовили закономірність створення козацької держави у середині ХVІІ ст. У підрозділі «Загострення суспільних суперечностей як чинник розгортання боротьби за створення української державності» розглядаються історіографічні аспекти суспільних, економічних, соціальних, релігійних, політичних протиріч, які склалися після Люблінської унії, за умов перетворення України на польську провінцію. Як показує історіографічний аналіз, більшість вчених дотримувалася думки, що Люблінська унія поставила Україну в нерівноправне, пригноблене становище порівняно з польськими та литовськими землями. Історики довели, що в Люблінський період (1569−1648 рр.) в Україні відбувалося загострення політичних, соціальних, релігійних, національних суперечностей, що перетворило українські землі на арену національно-визвольної боротьби проти польсько-магнатського панування.

Українські історики романтичного напрямку (Д.Бантиш-Каменський, М. Максимович, М. Костомаров та ін.) серед причин, які призвели у XVII ст. до загострення суперечностей в українському суспільстві, на перше місце ставили релігійний чинник, а найбільше відзначили негативні наслідки Берестейської унії. Дослідники стверджували, що підтримка польською владою церковної унії, фактична заборона православної віри призвела до того, що релігійне питання набуло для українців політичного характеру. Захист української православної церкви став справою більшості народу.

Історики-позитивісти (В.Антонович, О.Єфименко, М. Василенко, М. Грушевський), хоча і наголошували на деструктивному впливові Берестейської унії на український суспільний розвиток, проте не вважали це головною причиною посилення протистояння в Україні, а вказували на значення соціально-економічних суперечностей. Особливо актуальним, на думку дослідників, було земельне питання, гострота якого виявилася у відносинах між шляхтою та селянами. В соціально-політичному розвитку українських земель особливо відзначалися гострі суперечності, пов’язані з безмежним пануванням магнатів.

У працях українських істориків з часом все більш важливе місце посідало питання про загострення національних суперечностей в українських землях після Люблінської унії.

На ґрунті загострення протиріч формувалася мотивація національно-визвольної боротьби, могутніх соціальних рухів, що вело до оновлення суспільства; визначилися соціальні сили, які вели цю боротьбу, та їхні політичні інтереси. З цих все більш антагоністичних суспільних суперечностей виростало усвідомлення того, що Польській короні були чужі національні інтереси українців, а, отже, з’явилося розуміння необхідності створення власної національної держави.

У підрозділі «Соціально-політичні процеси в українських землях після Люблінської унії» зазначається, що для розуміння передумов Національно-визвольної війни і процесів державотворення в Україні велике значення має історіографічний аналіз суспільних відносин, які склалися в українських землях у другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст. Співвідношення соціальних сил у суспільстві і політичні процеси, які з цього випливали, мали великий вплив на розвиток історичних подій в українських землях в середині ХVІІ ст. Вони значною мірою обумовлювали характер державотворення в Україні, успіхи та невдачі української еліти в справі формування козацької держави.

Історіографічне дослідження соціально-політичних передумов утворення козацької держави показало, що в працях українських істориків так чи інакше висвітлювалися питання щодо ролі козацтва, селянських мас, шляхти та міщан у суспільному розвитку України другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, А. Скальковський, М. Максимович, В. Антонович, Д. Яворницький, визнавали провідну суспільно-політичну роль за козацтвом. На думку М. Костомарова, О. Левицького, М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Слабченка, воно стало тією військово-політичною силою, яка посіла чільне місце в формуванні Української держави ХVІІ ст.

Серед тих суспільних сил, які формували табір учасників національно-визвольної боротьби в Україні напередодні Національно-визвольної війни, історики відводили важливе місце селянству. Особливу увагу цьому питанню приділяли представники народницького напрямку, для яких селянські маси становили основу народу. Довгий час в українській історіографії недооцінювалася роль міщан у процесах суспільного розвитку другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. Лише наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. М. Драгоманов, М. Грушевський, І.Каманін звернули увагу на це питання.

В історичних дослідженнях неоднаково характеризувалась роль шляхти у національно-визвольній боротьбі та процесах державотворення в Україні. М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов вважали українське дворянство чужим щодо народних інтересів. Досить однобоке негативне ставлення до шляхти простежується в працях В.Антоновича. І.Каманін розмежував дрібних шляхтичів та магнатів і панів. Між ними, на думку історика, були зовсім відмінні «економічні та політичні інтереси». Вказані суперечності обумовили їх протистояння. М. Грушевський вперше в історичній літературі проаналізував ступінь ополячення української шляхти у різних українських регіонах, вказавши, що це безпосередньо впливало на її участь у подіях Національно-визвольної війни та процесах державотворення в Україні. В. Липинський відводив важливе місце українській шляхті як носієві державницьких тенденцій. Історик вважав, що в Україні потенціал державотворення мала шляхта та реєстрове козацтво, яких він характеризував як «осілу, хліборобську, а разом військову верству».

Протягом розглянутого історіографічного періоду зростала увага істориків до висвітлення питання щодо зародження основ державності в Україні. В працях М. Максимовича, М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Слабченка так чи інакше знайшли відображення питання зародження елементів державної влади в Україні на основі формування козацького військово-політичного устрою. У зв’язку з цим, дослідники аналізували вплив козацького військово-політичного устрою на утворення Української держави. Історики висвітлювали ці аспекти в контексті національно-визвольної боротьби українського народу проти польського панування.

Підрозділ «Формування Богдана Хмельницького як політика» присвячений висвітленню питання щодо історіографічного аналізу становлення особистості та діяльності засновника козацької держави. Для розуміння процесів державотворення в козацькій Україні важливо з’ясувати, як формувалися його політичні погляди, який був набутий ним політичний досвід на початок Національно-визвольної війни. Аналіз цих питань дозволяє нам краще зрозуміти історичну роль Богдана Хмельницького у процесі становлення козацької держави. Ці аспекти з різних концептуальних позицій висвітлювалися в працях Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, П. Буцинського, В. Антоновича, О. Левицького, М. Грушевського, В.Липинського.

На думку М. Максимовича, М. Костомарова, О. Левицького, О.Єфименко, М. Грушевського, формування Б. Хмельницького як політика відбувалося під впливом історичних умов, які склалися в Україні та Польщі в першій половині XVII ст., особливостей його соціального походження і особистих рис характеру, політичного досвіду козацтва. Все це прямо чи опосередковано впливало на становлення особистості Богдана Хмельницького, який здобув не лише хорошу освіту, але також великий військовий, адміністративний, дипломатичний досвід, авторитет та політичні зв’язки.

Історичні джерела тієї доби засвідчили, що Богдан Хмельницький протягом 1646−1647 рр. вирішував не лише особисті питання, але був одним з керівників угруповання поміркованої козацької старшини, яка домагалася від польської влади скасування антикозацької «Ординації» 1638 р. З іншого боку, він був залучений до масштабної політичної інтриги, яку вели польський король Владислав ІV та його оточення. Вони прагнули використати українських козаків у складній політичній грі в середині країни та в міжнародних відносинах.

У працях українських істориків важливе місце посіло питання про формування якостей державного діяча у Б. Хмельницького, який став засновником козацької держави. Вчені з’ясували, що він сформувався як політик за умов загострення суспільних суперечностей та активізації процесів державотворення в Україні, посилення національно-визвольної боротьби українського народу. У політичній свідомості Б. Хмельницького поєднувалися елементи демократизму та монархізму, що було традиційно для українського козацтва. Майбутній гетьман мав якості політика, дипломата та полководця, що було дуже важливо за умов, коли українська державність формувалася в ході тривалої Національно-визвольної війни. Всі ці обставини впливали на діяльність засновника козацької держави та процеси державотворення в Україні в цілому.

У четвертому розділі дисертації «Проблеми утворення козацької держави в українській історіографії» аналізуються історичні погляди вчених на питання державотворення у козацькій Україні у перший період Національно-визвольної війни.

У підрозділі «Початок Національно-визвольної війни і виникнення Гетьманщини» розглядаються історіографічні аспекти суспільних перетворень, які відбувалися в Україні протягом першого року в результаті блискучих військових перемог української армії. В ході цих революційних подій на порядок денний були поставлені великі історичні завдання: національне і соціальне визволення, вирішення болючої релігійної проблеми, створення незалежної Української держави. Вирішення цих національних завдань в реальних історичних умовах середини ХVІІ ст. було неможливе мирним шляхом. Державотворчі процеси, започатковані у той час, виявилися в формуванні політичної системи, інститутів влади, соціальної та правової основи козацької держави, становленні її внутрішньої та зовнішньої політики. Важливо проаналізувати, як ці аспекти знайшли відображення в українській історіографії. Розглядаючи ці питання, Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, О. Лазаревський, О. Левицький, Д. Яворницький, О.Єфименко, М. Грушевський, В. Герасимчук, С. Томашівський, М. Слабченко, В. Липинський та ін. аналізували взаємовплив військово-політичних та міжнародних чинників, роль провідника повсталого народу гетьмана Б. Хмельницького, його соратників, різних верств народу в тих подіях.

Утворення козацької держави висвітлювалося в історичній літературі через призму військових успіхів, досягнутих українським військом протягом 1648 р., у нерозривному зв’язку з проблемою формування козацької армії, через утвердження козацького устрою як основи політичної та адміністративної системи Гетьманщини, яка йшла на зміну владним структурам Речі Посполитої.

Українські історики 40-х рр. ХІХ — початку ХХ ст. найбільший інтерес виявили саме до подій 1648 р., коли були досягнуті найбільш значні військові успіхи козацької армії та було визволено від польсько-магнатського панування більшу частину українських земель. Розглядаючи події початку Національно-визвольної війни українського народу, дослідники дійшли висновку, що той час позначився створенням козацької держави. Історичні дослідження М. Костомарова, Д. Яворницького, М. Грушевського, В. Липинського довели, що в процесі державотворення в цей період провідну роль відігравало Запорожжя. Спираючись на його підтримку, Богдан Хмельницький очолив визвольну боротьбу, був обраний гетьманом Війська Запорозького.

Перші гучні перемоги українського війська відкрили шлях до «очищення» всієї України від польського панування, і, разом з цим, її територію охопили державотворчі процеси. М. Максимович, М. Костомаров, М. Драгоманов, О.Єфименко, М. Грушевський, М. Слабченко, В. Герасимчук, В. Липинський аналізували питання щодо виникнення козацької державності та формування інститутів влади, територіально-адміністративного устрою, козацького війська в Гетьманщині влітку — восени 1648р. приділили велику увагу висвітленню політичних та соціальних аспектів процесів державотворення, діяльності гетьмана Б.Хмельницького. Обставини походу українського війська в Західну Україну восени 1648 р. висвітлювалися в працях М. Костомарова, В. Антоновича, О. Левицького, М. Грушевського, С. Томашівського. Важливою віхою у подіях першого періоду Національно-визвольної війни, на думку істориків, став урочистий в'їзд Б. Хмельницького до Києва у грудні 1648 р.

Характеризуючи державотворчі процеси, які відбувалися в Україні протягом 1648 р., можна зробити висновок, що на разі сталося самоутвердження Гетьманщини. На це вказували історики, аналізуючи події того часу.

У підрозділі «Міжнародні відносини Війська Запорозького. Історичне значення Зборівського договору» висвітлювалися історіографічні аспекти міжнародного визнання Війська Запорозького. Процеси державотворення в козацькій Україні протягом 1649 р. ускладнилися, і набули якісно нових рис. Історики звернули увагу на те, що після тріумфальної зустрічі Богдана Хмельницького в Києві відбулися надзвичайно важливі зміни в формуванні його державницьких поглядів. З іншого боку, стрімке самоутвердження козацької держави, яке почалося внаслідок революційних подій 1648 р., за нових історичних умов, доповнилося її міжнародним визнанням.

Важливим рубежем у складному процесі державотворення в козацькій Україні був Зборівський трактат. Він визначав її політико-правовий статус та соціальні відносини на першому етапі формування Гетьманської держави. Історіографічний аналіз даної проблеми свідчить про те, що в 40-і роки ХІХ — на початку ХХ ст. у працях багатьох українських вчених висвітлювалися питання, пов’язані зі Зборівським договором. Історики народницького напрямку давали йому переважно критичні оцінки, акцентували увагу на соціальних аспектах цього правового акту, вказували на його антинародний характер, на те, що він підірвав єдність народу в Національно-визвольній війні, сприяв посиленню соціально-політичних суперечностей в українському суспільстві. М. Грушевський наголошував на тому, що Зборівська угода, посиливши внутрішнє протистояння в Україні, штовхала Б. Хмельницького на пошук зовнішніх союзників у війні проти Польщі.

Зростання державницьких тенденцій в українській історіографії сприяло тому, що дослідники більшу увагу стали приділяти політико-правовим аспектам Зборівського трактату. До певної міри це простежується у працях О.Єфименко, М. Грушевського, С. Томашівського. Але особливо це було притаманне дослідженням В. Липинського, який позитивно характеризував цей правовий акт як важливий чинник становлення державності у козацькій Україні. Поєднання оцінок істориків народницького та державницького напрямків щодо Зборівського договору дозволяє нам висвітлювати це питання всебічно, розглядаючи позитивні та негативні аспекти угоди.

У п’ятому розділі дисертації «Історіографічний аналіз проблеми становлення Гетьманщини в другий період Національно-визвольної війни» розглядаються через призму української історіографії складні та суперечливі процеси державотворення в козацькій Україні у другий період Національно-визвольної війни.

Підрозділ «Політика гетьманського уряду в післязборівський час» присвячений історіографії питань політичної діяльності уряду Війська Запорозького у 1649−1654 рр. В українській історіографії ХІХ — початку ХХ ст. склалася усталена тенденція саме зі Зборівською угодою пов’язувати активізацію державотворчих процесів в козацькій Україні. Навіть ті історики, які не визнавали факт утворення гетьманської держави, вказували, що після Зборова в українських землях прискорилося формування нових інститутів влади.

Порівняно з процесами державотворення в Україні в перший період Національно-визвольної війни, післязборівський час в українській історіографії висвітлювався значно менше. Це пояснюється тим, що суспільно-політичні явища, події, пов’язані зі становленням Гетьманщини після укладення Зборівського договору, недостатньо відображені в джерелах, а історики виявили менший інтерес до цього періоду загострення внутрішньої кризи в козацькій державі. Частіше до характеристики історичних процесів післязборівського періоду зверталися Д. Бантиш-Каменський, М. Костомаров, П. Буцинський, М.Грушевський. Деякі аспекти розглядали в своїх працях М. Максимович, П. Куліш, О.Єфименко, М.Аркас.

Українські історики звернули увагу на суперечності формування козацької держави у другій половині 1649−1650 рр., на посилення кризових явищ у суспільно-політичному житті України, з’ясовуючи їх причини та суть. При цьому, аналізувалась роль народу, а також ряду провідних діячів, учасників цих подій — Б. Хмельницького та А.Киселя. Висвітлювалася також зовнішньополітична дільність гетьманського уряду. В цілому вказані аспекти в історичній літературі були розглянуті недостатньо.

У підрозділі «Соціально-політична криза в козацькій Україні та спроби її подолання в 1651—1653 рр» дається історіографічний аналіз суспільно-політичного розвитку Гетьманщини після Берестецької битви. Українські історики виявляли значний інтерес до суспільно-політичних процесів, які розвивалися в козацькій державі, до її міжнародних відносин на початку 50-х років ХVІІ ст. При цьому, дослідники вважали неминучим відновлення війни між Польщею та Україною, оскільки обидві сторони не бажали дотримуватися Зборівської угоди. В історіографії велика увага була звернута на ускладнення військово-політичного становища Гетьманщини в 1651 р. Дослідники по-різному визначали причини військової кампанії 1651 р., вказуючи на дію соціальних, політичних та міжнародних чинників.

Особливу увагу вчених привернула битва під Берестечком та її наслідки для України. Хід військових дій Національно-визвольної війни в 1651 р. дуже відчутно позначився на становищі Гетьманщини. Поразка українського війська в Берестецькій битві, польсько-литовська окупація більшої частини українських земель, важкі умови вимушеного Білоцерківського договору поставили під загрозу подальше існування козацької держави. В цих умовах Україна була охоплена гострою соціально-політичною кризою, що знайшло відображення в історіографії.

В українській історіографії, переважно в узагальнюючих працях, знайшли відображення питання щодо складних та суперечливих процесів державотворення в Україні в період від Берестецької битви до Переяславсько-Московського договору. Процеси становлення козацької держави в зазначений час висвітлювалися в надто загальному вигляді, наскільки дозволяла джерельна база. Історики звернули увагу на загострення кризових явищ у козацькій державі після берестецької поразки. В працях М. Костомарова, О. Левицького, О.Єфименко, М. Грушевського було відзначено посилення суспільного протистояння, зростання недовіри в суспільстві до гетьманського уряду, масове переселення козаків та селян з Правобережної України на Слобожанщину, що сприймалося як вияв протесту проти польсько-литовської окупації та нездатності гетьманської влади захистити народ.

В той же час, українські історики вказали на енергійні заходи, здійснені Богданом Хмельницьким у внутрішній та зовнішній політиці для подолання кризових явищ. М. Костомаров, О.Єфименко, М. Грушевський зазначали, що гетьман відновив українське військо, зміцнив свої позиції в козацькій державі, активізував зовнішньополітичну діяльність. Результатом цієї діяльності була перемога над польською армією у битві під Батогом у травні 1652 р., яка, на думку вчених відкрила знову шлях до визволення України та активізації процесів державотворення.

Д.Бантиш-Каменський, М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович, П. Буцинський, М. Грушевський, О.Єфименко, В. Липинський приділили увагу аналізу мотивації московської політики гетьманського уряду, яка після берестецької поразки стала головним напрямком його діяльності у міжнародних відносинах. Проте в історичній літературі неоднаково розглядалося це надто політизоване питання.

У підрозділі «Роль Переяславсько-Московського договору 1654 р. у становленні козацької держави» з історіографічних позицій розглядається вплив Переяславської угоди на процеси державотворення в Україні у середині ХVІІ ст. Ця подія до нашого часу викликає інтерес з боку громадськості, вчених, політиків в Україні та Росії. Висловлюються різні оцінки тих складних історичних процесів. Це питання потребує висвітлення в різних аспектах: історико-правовому, політологічному, історіографічному. Останній становить особливий інтерес, оскільки до цієї теми тією чи іншою мірою зверталися багато істориків, розглядаючи її з різних концептуальних позицій. Заслуговує на увагу історіографічний аналіз тих оцінок, які давали цьому договору у своїх дослідженнях Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Костомаров, М. Максимович, В. Антонович, М. Драгоманов, О.Єфименко, М. Грушевський, В. Липинський та інші. В їхніх працях були сформульовані і наукові, і емоційнопопулістські засади висвітлення цих питань. Вони до нашого часу так чи інакше впливають на формування історичної свідомості українців.

В українській історіографії велика увага була приділена аналізу історичного значення Переяславської ради 1654 р. Більшість істориків пов’язувала її з питанням щодо з'єднання Війська Запорозького з Московським царством. М. Максимович твердив, що в Переяславі зібралась «народна рада для завершення справи». Дослідники стверджували, що саме в січні 1654 р. були вироблені умови об'єднання двох держав. Д. Бантиш-Каменський та М. Костомаров називали досягнуту угоду «Переяславським договором», М. Драгоманов — «Переяславською унією», «Переяславськими статтями», В. Антонович, М. Грушевський, В. Липинський — «Переяславською умовою». Це свідчить, що українські історики саме рішення Переяславської Ради, досягнуті в Переяславі домовленості висували на перший план при аналізі політико-правових актів укладення українсько-російського договору. Події, пов’язані з Переяславською радою, здебільшого висвітлювалися не тільки як факт історії українсько-російських відносин, але також як певний крок у складному процесі державотворення в Україні доби Національно-визвольної війни.

Розглядаючи наступний етап договірного процесу, який здійснювався у відносинах між Військом Запорозьким та Московською державою після Переяславської ради, історики аналізували Березневі статті 1654 р., які були важливим елементом Переяславсько-Московського договору. У працях Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, П. Буцинського, В. Антоновича, М. Драгоманова, О.Єфименко, М. Грушевського, та деяких інших були сформульовані наукові засади висвітлення цього питання. Поступово долалися неточності та однобокість, які допускали дослідники романтичного спрямування. При цьому відзначалися суперечності, які мали місце при їх укладенні, а також у змісті цього договірного акту. Історики зазначили відмінність політичних інтересів Війська Запорозького та Московської держави, які виявилися у Березневих статтях.

Оцінки історичного значення Переяславсько-Московського договору 1654 р., дані в працях вчених, суттєво відрізнялися. М. Максимович та П. Куліш сформулювали ідейні засади так званої «переяславської легенди». Прагнув бути об'єктивним у цьому питанні М.Костомаров. Критично оцінювали угоду В. Антонович, О. Барвінський, М. Аркас, М.Грушевський.

За словами П. Сокальського, українці усвідомлювали, що мають справу «з московським абсолютизмом». На його думку український народ «свідомо віддав перевагу «меншому злу перед більшим».

О.Попов першим з українських вчених розглянув правовий бік Переяславського договору. Д. Донцов категорично заперечував, як безпідставні, твердження російських істориків щодо «приєднання Малоросії». На його думку, «Переяславський трактат був… добровільним з'єднанням двох незалежних держав на підставі реальної унії».

М.Слабченко також сприймав Переяславську умову як акт, здійснений двома державами: козацькою та Московською. Історик вважав, що Переяславський договір був найголовнішим актом в історії України ХVІІ ст. Договірні пункти 1654 р. одеський вчений називав «українською Хартією», хоча визнавав, що вона мала суттєві недоліки. В ній, на його думку, була «в загальних рисах визначена організація публічної влади Гетьманщини», яка була визнана васальною державою.

В.Липинський розглядав Переяславський договір як один з найважливіших тодішніх політичних актів України. Історик стверджував, що Переяславська умова становила перший офіційний союз України. Він був переконаний, що ця угода була «випадковим союзом, зверненим проти Польщі й заключеним для визволення України». На думку вченого, це був військовий союз проти Польщі й татар, «забезпечений формою протекторату».

Оцінки Переяславсько-Московського договору 1654 р., висловлені в працях українських істориків 40-х років ХІХ-початку ХХ ст., відображали іх суспільно-політичні погляди, національно-патріотичну орієнтацію більшості з них. Вони розглядали цю угоду з позицій української історіографії, які принципово відрізнялися у важливих аспектах від концепції російських істориків ХІХ ст. Події, пов’язані з Переяславською радою, здебільшого висвітлювалися не тільки як факт історії українсько-російських відносин, але також як певний крок у складному процесі державотворення в Україні у добу Національно-визвольної війни. При висвітленні цього питання в українській історіографії простежувалася певна концептуальна еволюція, розширення джерельної основи досліджень. Це сприяло конструктивному розв’язанню даної дослідницької проблеми.

Шостий розділ дисертаційного дослідження «Політичний розвиток Гетьманщини в 1654—1658 рр. в українській історіографії» присвячений аналізу історіографії козацької держави в останній період гетьманства Б. Хмельницького та після обрання гетьманом І.Виговського до укладення Гадяцького трактату.

У підрозділі «Внутрішнє та міжнародне становище України в 1654—1657 рр.» розглядається історіографія процесів державотворення в Україні у післяпереяславський період. У працях М. Костомарова, П. Буцинського, О. Левицького, М. Драгоманова, О. Барвінського, О.Єфименко, М. Грушевського, М. Аркаса, І.Крип'якевича, В. Липинського висвітлювалися наслідки цієї угоди для Гетьманщини, ставлення різних верств українського населення до московського протекторату, політичні суперечності, пов’язані з ним, внутрішнє та міжнародне становища Війська Запорозького.

Більшість істориків, починаючи з Д. Бантиш-Каменського, вказувала, що населення України неоднозначно поставилося до з'єднання з Московською державою. М. Костомаров першим в історіографії аналізував це питання. П. Буцинський виділив ті українські суспільні сили, які протидіяли переяславській угоді, а також тих, хто підтримував її. П. Буцинський, Д. Яворницький та М. Грушевський звернули увагу на негативне ставлення запорожців щодо московської протекції над Військом Запорозьким.

В українській історіографії знайшло певне відображення питання про роль авторитетного в українському суспільстві вінницького полковника І.Богуна у військово-політичних подіях 1654 р. Історики відзначали, що він відмовився присягати на вірність московському царю і не пішов на угоду з польським королем. На думку О.Єфименко, така принципова позиція І.Богуна свідчила про його прихильність до ідеї самостійності козацької держави.

Важливе місце в історіографії посіло висвітлення різних аспектів політичного курсу Б. Хмельницького в останній період його гетьманства. М. Костомаров, М. Грушевський, В. Липинський зазначали, що розпочався новий етап історії козацької держави, пов’язаний з намірами гетьмана домогтися повного визволення України від польської влади і включення до її складу всіх етнічних українських земель, визнання їх вільними з боку Польщі.

Але така політика гетьманського уряду наштовхнулася на протидію царської влади, що обумовило загострення українсько-російських суперечностей. М. Костомаров, М. Аркас, М. Грушевський, В. Липинський були одностайними в негативному сприйнятті Віленського перемир’я, укладеного у жовтні 1656 р. між Польщею та Московською державою. Але, висвітлюючи це питання, історики характеризували здебільшого не сам зміст Віленського трактату, а його сприйняття у Війську Запорозькому як чинника, який обмежував суверенітет Гетьманщини. З точки зору козацького уряду, він суперечив попередньому українсько-російському договору.

Неоднозначність оцінок істориків виявилася при аналізі проблем обрання на гетьманство наступника Б.Хмельницького. М. Грушевський вважав це політичною помилкою засновника козацької держави. З іншого боку, В. Липинський пов’язав такий крок з планами гетьмана, спрямованими на утвердження спадкової монархії як фактора стабільності в Україні. Проте подальший розвиток політичної ситуації в Україні, посилення внутрішнього протистояння поставило під сумнів правильність цього рішення.

Підсумовуючи результати державотворчої діяльності Богдана Хмельницького, українські історики висловили широкий спектр оцінок на його адресу. На рубежі ХІХ-ХХ ст. в історіографії було відкинуто крайні погляди в цьому питанні і утвердилися виважені, конструктивні характеристики особи та діяльності засновника козацької держави.

У підрозділі «Гетьманщина без Богдана Хмельницького. Початок Руїни та її вплив на процеси державотворення в Україні» аналізується суспільно-політичне становище козацької держави після приходу до влади гетьмана І.Виговського. Смерть Б. Хмельницького сприймалася в українській історіографії як рубіж у житті козацької держави. Характеризуючи новий період становлення Гетьманщини, дослідники висвітлювали питання про формування політичного курсу наступника Б. Хмельницького, його боротьби з внутрішньою опозицією, активізацію ролі Запорожжя у суспільно-політичному житті України, причини та початок Руїни. При цьому простежуються суттєві відмінності в історичних поглядах вчених.

З праць українських істориків козацька держава після смерті Б. Хмельницького постала сповненою суперечностей, в умовах загострення внутрішнього протистояння та посилення втручання з боку сусідніх країн. Аналізуючи становище Гетьманщини, М. Костомаров, В. Антонович, О. Левицький, О.Єфименко, М. Грушевський, В. Герасимчук, В. Липинський звернули увагу на наслідки державотворчої діяльності великого гетьмана, на особливості приходу до влади Івана Виговського. Посилення опозиційної діяльності запорожців та опозиційний рух, очолений Мартином Пушкарем з різних концептуальних позицій розглядали Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Костомаров, О. Левицький, Д. Яворницький, В. Вовк-Карачевський, Д. Коренець, В. Герасимчук, М.Стадник. Протягом ХІХ — початку ХХ ст. зріс науковий рівень висвітлення цих питань в літературі, якісно змінилися методологічні засади дослідження, розширилась їх джерельна основа. Це сприяло більш об'єктивному аналізу названих проблем.

Історики характеризували І.Виговського як суперечливу постать в історії Української козацької держави. В оцінках особи та діяльності цього гетьмана, які зустрічаються в історіографії сорокових років ХІХ — початку ХХ ст., простежується суттєва еволюція. Відчутно змінився характер висвітлення цього питання в літературі. Д. Бантиш-Каменський та М. Маркевич протиставляли І.Виговського Б. Хмельницькому, називаючи першого підступним зрадником. П. Куліш та П. Буцинський однаково негативно характеризували обох гетьманів. М. Костомаров, В.Антонович. М. Грушевський відійшли від відверто упереджених звинувачень наступника Б. Хмельницького у зраді. Розглянувши його особисті риси, які вплинули на службову кар'єру, дослідники зосередили увагу на політичному портреті цього державного діяча, якого вважали патріотом України.

Історіографічний аналіз показує, що не можна заперечувати прагнення І.Виговського сприяти зростанню суверенітету козацької держави. Але він виступав з вузько-станових інтересів, не зміг переломити негативний для України перебіг подій.

У дослідженнях українських істориків сорокових років ХІХ — початку ХХ ст. не було достатньо з’ясоване питання про суть Руїни, хоча висловлені думки розкривають позиції вчених щодо нього. М. Максимович, М.Костомаров. В. Антонович, Д. Яворницький, М. Грушевський, В. Липинський звертали увагу на різке загострення суспільної конфронтації з соціальних та політичних питань, боротьбу ворогуючих угрупувань, претендентів на гетьманство, що вилилося в кровопролитну громадянську війну, яка супроводжувалася активним втручанням іноземних держав у справи України.

У підрозділі «Гадяцький трактат в історії козацької держави» розглядається історіографічний аналіз укладення Гадяцького договору між Військом Запорозьким та Польщею. Це одна з найбільш дискусійних проблем української історіографії. Історики-народники (М.Максимович, П. Куліш, П. Буцинський, Д. Яворницький, В. Вовк-Карачевський) розглядали цей договір з антидержавницьких позицій, даючи йому негативну оцінку. Вони характеризували дії гетьманського уряду І.Виговського як зраду народних інтересів або зраду цареві. Такі оцінки страждали суб'єктивізмом. Суперечливо характеризували Гадяцький трактат М. Маркевич та В.Антонович. Перший з них, незважаючи на свої критичні оцінки щодо цієї угоди, допускав її вплив на становлення Української держави.

З середини ХІХ ст. в українській історіографії все більш виразно простежувався державницький погляд на Гадяцьку угоду. Започаткував цю тенденцію М. Костомаров, а потім її розвивали інші представники нородно-державницького та державницького напрямків української історіографії (О.Левицький, О.Єфименко, М. Грушевський, В. Герасимчук). Ці історики розглядали Гадяцький трактат як важливий, хоч і суперечливий, чинник становлення козацької держави та вияв розвитку політичної думки української еліти того часу, як мірило її державницьких прагнень.

Державницький погляд українських вчених середини ХІХ — початку ХХ ст. виявився в тому, що вони вказували на утворення та визнання Польщею Великого князівства Руського, хоча авторитетними сучасними вітчизняними вченими заперечується затвердження статусу «Великого» князівства. З точки зору названих істориків, цей договір був вимушеним, але закономірним кроком, до якого підштовхнули гетьманський уряд імперські дії царської влади в Україні та соціально-політичні інтереси старшини. Гадяцький трактат відображав складні повороти історичної долі в боротьбі українців за національну державність. Українсько-польський договірний акт розглядався дослідниками як рубіж у міждержавних відносинах, а також як важлива подія у процесі становлення козацької держави.

У Висновках містяться підсумки даного дослідження, розроблені рекомендації щодо використання його результатів. Проблеми історії козацтва, Національно-визвольної війни, становлення Української гетьманської держави посідали чільне місце у наукових студіях українських істориків та у розвитку громадської думки протягом 40-х років ХІХ — початку ХХ ст. Ця доба становить окремий, надзвичайно важливий період розвитку досліджень історії козацької держави. Саме у той час при висвітленні подій Української революції ХVІІ ст. формувалися концептуальні основи, провідні наукові напрямки вітчизняної історіографії, її джерельна база.

Розглядаючи події Національно-визвольної війни, діяльність гетьмана Війська Запорозького Б. Хмельницького та його наступників, історичну роль українського козацтва, дослідники неминуче підходили до висвітлення питання про утворення козацької держави. Воно виразно постало у вітчизняній історіографії та ідеології національного руху, який все більше орієнтувався на відродження української державності. У великій мірі ці процеси відбувалися на ґрунті формування історичної пам’яті українців, а отже, у суспільстві зростав інтерес до козацької доби, до часів Національно-визвольної війни, до історичного досвіду козацької держави.

Це свідчить, що вивчення процесів державотворення, які відбувалися в Україні у середині ХVІІ ст., перебувало у тісному зв’язку з глибинними явищами суспільно-політичного життя, перш за все, з процесом національного відродження. Не дивно, що за цих обставин провідні українські історики, у чиїх працях висвітлювалася історія Гетьманщини, зокрема, М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, О. Левицький, М. Драгоманов, М. Грушевський, М. Аркас, Д. Дорошенко, В. Липинський та інші, одночасно виступали активними учасниками національного руху.

Саме у зв’язку з висвітленням названих проблем відбувалося формування провідних напрямків української історичної науки, які були тісно пов’язані з розвитком європейської історіософії. Дослідження української історіографії Гетьманщини показує, що протягом ХІХ ст. у працях вітчизняних істориків тривалий час панував романтизм, репрезентований консервативним, поміркованим та ліберальним напрямками, який поступово еволюціонував до позитивізму та неоромантизму. На грунті української громадської та наукової думки це вилилося в розвиток дворянсько-автономістської, народницької, народно-державницької та державницької концепцій в історіографії.

У вказаний період істориками була проведена значна пошукова діяльність, пов’язана із залученням до наукового обігу нових джерел з питань історії Гетьманщини, їх публікацією, археографічною обробкою. Найбільший внесок у цю справу зробили Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Максимович, О. Бодянський, М.Іванишев, М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, П. Буцинський, О. Левицький, О. Лазаревський, І.Каманін, М. Грушевський, С. Томашівський, В. Герасимчук, І.Крип'якевич, М. Кордуба, В.Липинський. Розширення джерельної бази дозволило історикам більш глибоко і повно висвітлювати процеси державотворення в Україні, знаходити відповіді на дискусійні питання, аргументовано доводити науковим та політичним опонентам, що створена в ході Національно-визвольної війни козацька держава започаткувала нову добу української історії, стала важливим явищем у розвитку міжнародних відносин у Східній та Центральній Європі.

Історіографічний аналіз показує, що, незважаючи на концептуальні відмінності між українськими істориками, майже всі вони, розглядаючи події Хмельниччини, діяльність гетьманів Війська Запорозького середини ХVІІ ст., констатували формування інститутів державної влади козацької держави, хоча далеко не всі визнавали той політичний устрій, який виник в Україні у середині ХVІІ ст. як державний. Такою була концептуальна позиція Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, М. Максимовича, до певної міри, В. Антоновича, П. Буцинського, І.Каманіна. Ненаукову, емоційно-негативну оцінку Гетьманщини давав П. Куліш. Нечіткими, недостатньо визначеними в цьому питанні були оцінки О. Лазаревського, Д.Яворницького.

М.Костомаров першим в українській історіографії висвітлював події Національно-визвольної війни з позицій народно-державницької концепції, яка пізніше все більше знаходила відображення в працях О. Левицького, М. Драгоманова, О.Єфименко, М. Грушевського, М.Слабченка. Виразно державницьку спрямованість виявили у своїх дослідженнях історії Гетьманщині В. Липинський, С. Томашівський, І.Крип'якевич.

Українські історики 40-х рр. ХІХ — початку ХХ ст., висвітлюючи процеси державотворення у ХVІІ ст., з’ясували передумови цього явища, закономірність виникнення козацької держави. Дослідники звернули увагу на загострення суспільних суперечностей в українських землях після укладення Люблінської унії, хоча, за виключенням О.Єфименко, давали однобоко негативну оцінку її наслідків. Аналізуючи протиріччя в українському суспільстві, вчені поступово прийшли до розуміння того, що поряд з релігійними та соціально-економічними причинами визвольної боротьби в Україні, все більш вагомими та відчутними були політичні та національні суперечності, які ставили на порядок денний питання про відродження української державності.

Значну увагу приділили українські історики висвітленню суспільно-політичних передумов утворення Гетьманщини. Дослідники аналізували роль різних верств українського населення у процесах державотворення в нашій країні, особливо виділивши козацтво. Прихильники різних концепцій неоднаково ставилися до суспільної ролі шляхти. М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, П. Буцинський вказували на її денаціоналізацію та відірваність від народу. В. Антонович, а іноді також М. Грушевський розглядали цю верству лише з точки зору експлуататорської, деструктивної діяльності. Ставлення до шляхти як до коструктивної державницької сили простежується, до певної міри у О.Левицького. Особливо державотворчу роль українського шляхетства підкреслював В.Липинський. Суспільно-політичну роль селянства дослідники розглядали через його участь у бойових діях повстанців. Питання про місце міщан та духовенства у державотворчих процесах в Україні залишилося малодослідженим.

Українські історики виявили великий науковий інтерес до проблеми формування військово-політичного устрою козацтва. В історичній літературі розглядалися питання щодо появи у козаків елементів виборної влади, полкового територіального устрою. На думку дослідників, військово-політичний лад козацтва у ході революційних подій середини ХVІІ ст. був трансформований і став основою створення Української держави.

В історичній літературі різнобічно висвітлювалися питання щодо формування Богдана Хмельницького як політика, дипломата, полководця, що обумовило його наступну діяльність на чолі козацької держави. Історики, залежно від їхньої прихильності до певної наукової концепції, давали відмінні оцінки його особи та діяльності (однозначно позитивні - Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич і М. Максимович, різко негативні - П. Куліш та П. Буцинський, критичні, але виважені - М. Костомаров, В. Антонович, О. Левицький, М. Грушевський, С. Томашівський). В цілому, дослідники відзначали важливу державотворчу роль гетьмана Б. Хмельницького, його вирішальний вплив на внутрішню та зовнішню політику Війська Запорозького. Державницьку позицію Великого гетьмана особливо відзначив В.Липинський.

Велику увагу істориків привернула постать І.Виговського. Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Максимович, П. Куліш та П. Буцинський характеризували його як зрадника. Але поступово в історичній літературі змінювалося ставлення до наступника Б.Хмельницького. У працях М. Костомарова, В. Антоновича, О. Левицького, О.Єфименко, М. Грушевського, С. Томашівського, В. Герасимчука наявна об'єктивна оцінка його діяльності, зокрема ролі у становленні козацької держави. Заслуговують на увагу також історіографічні оцінки відомимих діячів Війська Запорозького — М. Кривоноса, І.Богуна, Ю. Немирича, які мали значний вплив на процеси державотворення в Україні.

Різні аспекти проблеми становлення козацької держави у добу Національно-визвольної війни розглядалися в українській історіографії неоднаково повно. Найбільший інтерес серед дослідників викликав час утворення Гетьманщини, пов’язаний з блискучими перемогами українського війська, розгортанням масової народної війни за визволення України і формуванням нових інститутів державної влади. Ці питання висвітлювалися як в узагальнюючих працях Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, Б. Барвінського, О. Барвінського, О.Єфименко, М. Грушевського, М. Аркаса, так і в спеціальних студіях М. Костомарова, П. Буцинського, П. Куліша, В. Антоновича, І.Каманіна, Д. Яворницького, С. Томашівського, М. Кордуби, І.Франка, В.Липинського.

Українська історіографія 40-х рр. ХІХ — початку ХХ ст. засвідчила, що протягом 1648 р. перемогами козацького війська та внаслідок масового всенародного повстання були забезпечені умови визволення («очищення») України від польського панування. На визволеній території поширився козацький устрій, який набув політичного, державного характеру. У цей час фактично відбулося самоутвердження козацької держави.

На думку істориків, важливим чинником у розвитку Гетьманщини стало усвідомлення її керівництвом державотворчих процесів, які відбувалися в Україні, формування політичних планів щодо становлення козацької України як суверенної держави під формальним протекторатом однієї з сусідніх великих держав. Відбулося напівофіційне міжнародне визнання України, проходило становлення міжнародних відносин Гетьманщини. Правлячі кола козацької держави дипломатичними та військовими засобами намагалися реалізувати свої політичні плани.

Історики звернули увагу на те, що в Україні у добу Національно-визвольної війни все більш гостро поставало питання щодо характеру козацької держави, яка формувалася. Дослідники зазначали, що козацько-шляхетська верхівка Гетьманщини розглядала її як станову державу з утвердженням влади старшини та української православної шляхти на основі використання певних елементів козацького устрою з обмеженням його демократичних публічних інститутів. На противагу цьому, козацько-селянські маси розглядали Українську державу як демократичне утворення з широким залученням до участі в організації державної влади різних верств населення на основі використання традиційних основ козацького ладу.

В українській історіографії 40-х рр. ХІХ — початку ХХ ст. виразно постав період становлення козацької держави від Зборівського до Переяславсько-Московського договору (1649−1654 рр.). Цей час характеризувався ускладненням внутрішніх та зовнішніх умов розвитку процесів державотворення. Вказані аспекти державотворення в козацькій Україні висвітлювалися менш широко вітчизняними істориками і знайшли відображення переважно в узагальнюючих працях Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, О.Єфименко, М. Аркаса, М. Грушевського, а також в студіях М. Костомарова, П. Буцинського про Богдана Хмельицького. Недостатньо, в загальних рисах були розглянуті соціально-політичні відносини в Україні, кризові явища в розвитку козацької держави, особливості формування її політико-правової системи, міжнародна діяльність гетьманського уряду. Дослідники більше звернули увагу на події, пов’язані з Берестецькою битвою, молдавською політикою Богдана Хмельницького, з посиленням зовнішньополітичної орієнтації гетьманського уряду на Московське царство та укладенням Переяславсько-Московського договору. Недостатньо висвітлювалися питання щодо соціально-політичного становища в Україні, кризових явищ, які посилювалися в українському суспільстві після укладення Зборівської та Білоцерківської угод, а також внаслідок невдач молдавської політики у 1653 р.

Українські історики 40-х рр. ХІХ — початку ХХ ст. констатували, що суспільні суперечності в козацькій Україні посилювалися і особливо виразно виявилися у зв’язку з підписанням Зборівського договору. По суті його умови зафіксували перемогу старшинсько-шляхетської концепції державотворення, неприйнятної для демократичних верств населення України. А це обумовило неминучість розколу, загострення політичної боротьби в українському суспільстві.

В козацькій Україні посилилися внутрішні суперечності, основу яких становила невирішеність питань про соціальні відносини, володіння землею та питання політичного устрою Гетьманщини. Історики вказували, що в той час зростала протидія ззовні державницьким планам української еліти. Боротьба за козацьку державу велася на двох фронтах: внутрішньому та зовнішньому. З одного боку, це була боротьба за визнання Української держави, формування її політичного устрою, а з іншого — за утвердження її суверенітету в міжнародних відносинах.

За реальних історичних умов середини ХVІІ ст., правлячі кола козацької України вважали можливим формальний протекторат з боку однієї з великих держав (Московії чи Туреччини) зі збереженням фактичної самостійності у питаннях внутрішньої та зовнішньої політики. Таким, на думку М. Костомарова та М. Грушевського, був політичний ідеал української правлячої еліти в козацькій державі.

Найбільшу увагу істориків привернули питання, пов’язані з укладенням Переяславсько-Московського договору 1654 р. Поряд з узагальнюючими працями їх висвітлювали в спеціальних дослідженнях М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, М.Грушевський. В українській історіографії важливе місце посідало питання щодо історико-правових, політичних оцінок Переяславсько-Московського договору 1654 р. та його значення для майбутнього розвитку Гетьманщини. Тут особливо контрастно виявилися різні концептуальні підходи вчених. З одного боку, за виразом В. Липинського, в працях М. Максимовича та П. Куліша сформувалася так звана «переяславська легенда», а, з іншого боку — об'єктивна наукова позиція М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Липинського, які визначали Переяславську угоду як договірно-правовий акт, укладений Військом Запорозьким для забезпечення вкрай необхідного, але вимушеного військового союзу з Московською державою.

Історики відзначили вкрай суперечливі для козацької України наслідки цього об'єднання. Нерівнозначно розглядалися в українській історіографії питання державотворення в Гетьманщині у час від Переяславсько-Московського договору до Гадяцького трактату 1658 р. У надто загальному вигляді висвітлювалося внутрішнє та міжнародне становище козацької держави в останні роки гетьманства Б.Хмельницького. Значний науковий інтерес у істориків викликала державна діяльність гетьмана І.Виговського.

Післяпереяславський період історії козацької держави (1654−1658 рр.) визначався в українській історіографії як час, коли правлячі кола Гетьманщини за нових історичних умов прагнули вирішити питання про визволення всіх українських земель від польського панування і визнання в міжнародних відносинах державного суверенітету козацької України. Ця доба характеризувалася посиленням взаємної жорстокості у військових діях між Україною та Польщею, великими людськими жертвами та спустошенням території Правобережжя, Поділля, загостренням українсько-російських відносин, в яких виразно визначилися протилежні політичні плани сторін. Військові та політичні невдачі козацької держави в 1657 р. обумовили посилення внутрішньої суспільно-політичної кризи.

Історики 40-х рр. ХІХ — початку ХХ ст. звернули увагу на те, що після смерті Богдана Хмельницького соціально-політичне становище в Гетьманщині поступово загострювалося. Уряд нового гетьмана Івана Виговського опинився під зростаючим тиском внутрішньої політичної опозиції, терпів посилене втручання зовнішніх сил, які мали все більш деструктивний вплив на суспільно-політичний розвиток України.

Висловлені українськими істориками 40-х рр. ХІХ — початку ХХ ст. оцінки щодо процесів становлення козацької держави розвивалися їхніми наступниками, залежно від обраних ними концепцій, у ХХ ст. Радянська історіографія, яка ігнорувала гетьманську державу ХVІІ-ХVІІІ ст., у висвітленні цього питання зайшла у глухий кут, нав’язуючи «переяславську легенду». Історики української діаспори, аналізуючи Українську революцію ХVІІ ст. та становлення Гетьманщини, розвивали переважно державницьку концепцію.

Наукові ідеї, висловлені визначними українськими істориками ХІХ — початку ХХ ст., стимулюють творчий пошук багатьох сучасних вітчизняних вчених. Про це свідчать наукові праці нинішніх українських дослідників Гетьманщини — В. Борисенка, В. Брехуненка, Л. Винара, В. Горобця, О. Гуржія, В. Заруби, В. Матях, Л. Мельника, Ю. Мицика, В. Смолія, В. Степанкова, О. Реєнта, Т. Чухліба, Г. Швидько, Ф. Шевченка, В. Щербака та інших. Продовжуючи дослідницькі традиції своїх попередників, вчені новітньої доби з’ясували питання щодо формування джерельної бази вивчення даної теми, утвердження державного статусу Гетьманщини, розвитку її інституцій, ролі гетьмана Богдана Хмельницького у процесах державотворення в Україні, дали історико-правові оцінки угод, укладених Військом Запорозьким з Польщею та Московською державою. У той же час, серед істориків тривають наукові дискусії з проблем типології та періодизації революційних подій ХVІІ ст. в Україні; ролі гетьмана Івана Виговського у становленні козацької держави; причин, суті та періодизації Руїни. Ці та деякі інші аспекти потребують уваги з боку сучасних істориків. Вимагають грунтовного аналізу також питання методології дослідження історії Гетьманщини, історіографії різних періодів її розвитку. Позитивні, конструктивні процеси, які відбуваються у розвитку сучасної української історичної науки, створюють сприятливі умови для більш глибокого вивчення зазначених питань.

Вивчення питання становлення Гетьманщини в українській історіографії 40-х років ХІХ — початку ХХ ст. дозволило сформулювати рекомендації, увага до яких сприятиме оптимізації подальших досліджень.