Історія ступеневої вищої освіти в Україні

Слід зазначити, що українська вища освіта бере свій початок із 988 p., коли київський князь Володимир відкрив у великих містах «школи книжного вчення». Продовжуючи кращі традиції батькової та візантійської шкіл, Ярослав Мудрий 1037 р. створює при Софії Київській школу нового типу з бібліотекою, великою кількістю перекладачів і переписувачів книг, де свого подальшого розвитку набула не тільки освіта, а й примножувались наукові знання, а пізніше — вітчизняні оригінальні наукові досліди. Вітчизняні та зарубіжні джерела, що дійшли до нас із часів Київської Русі, свідчать про високий рівень навчання в княжих вищих школах що, на думку фахівців, дає всі підстави називати їх давньоруськими університетами, які до того ж і виникли значно раніше, ніж вищі навчальні заклади в Європі.

Подальша майже двохсотлітня війна з половцями, монголо-татарська навала уповільнили та перервали освітні процеси на Русі. А із середини XIV ст. українські землі потрапляють під владу литовських, польських, угорських феодалів, що теж залишило свій слід у розвитку національної освітньої системи. Майже до кінця XVI ст. Україна не мала власних середніх і вищих навчальних закладів. І з XIII ст. поширюється тенденція здобувати освіту за кордоном, де українські юнаки-мандрівники стають студентами, а згодом і професорами університетів. Упродовж XIV—XVIII ст. за кордоном навчались близько п’яти тисяч осіб з України, Білорусі та почасти з Московії. У цей період у списках Болонського, Падуанського, Празького, Краківського університетів і вищих школах Швейцарії, Німеччини та Франції трапляються імена студентів і магістрів із позначкою «Rossi-cum», «Rhutenus», «Roxolanus», «Le Russia». Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, зажили міжнародної слави Юрій Дрогобич (Юрій Котермак), Лукаш, Павло Пропелер (Русин), Станіслав Оріховський-Роксолан, Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім та багато інших.

Так, 1576 р. у м. Острог князь Костянтин Острозький заснував культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека та друкарня, яку впродовж 1577−1582 pp. очолював першодрукар Іван Федоров. Це, по суті, була перша вища школа нового типу в українських землях, що згодом дістала назву академії (з 1583 p.). Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. Викладачами в ній працювали кращі українські та іноземні вчені: Дем’ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Іван Вишенський, Василь Малюшицький (Суразький), Клірик Острозький, Ян Лятош, Кирило Лукаріс, Никифор Кантакузин, Симон Пекалід, Мартин Броневський (Христофор Філалет) та ін. Викладання поєднувалося з науковою, перекладацькою та видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою «семи вільних мистецтв». Тут вивчалися богослов’я та філософія, математика й астрономія, діалектика та логіка, старослов’янська, польська, грецька та латинська мови. В Острозі фактично вперше була подолана монополія церкви в українській освіті. Світськими людьми були викладачі (бакалаври), більшість ректорів.

Академія мала позитивний вплив на розвиток вищих українських шкіл. Плідні зв’язки, що підтримував Острог з українськими братствами та їхніми школами, спричинили заснування Львівської та Київської братських шкіл. При виробленні їх статуту, очевидно, був використаний набутий досвід.

Занепад Острозької академії, як і всього центру, розпочинається після смерті в 1608 р. її патрона князя Костянтина (Василя) Острозького, коли місто перейшло до спадкоємців-католиків. Однак вироблена в академії система шкільництва, що ґрунтувалася на поєднанні українсько-візантійських традицій і певних досягнень європейської педагогіки та науки, не зникла безслідно. Сформований тут тип національного вищого навчального закладу православного спрямування — слов’яно-греко-латинська академія — був перенесений до Києва (1632 p.), звідки поширився в Молдавське князівство (Ясси, 1640 p.), а після декількох невдалих спроб — і до Москви (1687 p.).

Упродовж 60-річної діяльності Острозької академії її закінчило не менше ніж 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарями в державних і приватних установах. Деякі з них були впливовими релігійними діячами. Уперше учительський стан поповнився не учнями дяківських шкіл, а професійними викладачами з новим світоглядом, значно ширшими знаннями. А це мало наслідком відчутне підвищення рівня освіти всього суспільства, її демократизацію. Академія відігравала і значну політичну роль: до певної міри стримувала полонізаторський вплив на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, сприяла утвердженню національної свідомості серед усіх верств українського народу. Став Острог і впливовим центром міжнародного спілкування.

Особливого розвитку вища освіта в Україні сягнула за часів Української козацько-гетьманської держави. Так, ще у 1631 р. Петро Симонович Могила (1596−1647 pp.), архімандрит Києво-Печерської Лаври (у 1632−1647 pp. — митрополит київський), заснував Лаврську школу як вищий освітній заклад. Через рік він об'єднав її з Київською братською школою та створив Київську колегію, що пізніше стала називатись Києво-Могилянською академією (з 1701 p.). Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви й держави. У XVII—XVIII ст. вона відігравала роль найбільшого наукового, освітнього, культурного центру всіх східнослов'янських народів.

Петро Могила зумів перетворити академію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування, вищих наук була латинська мова, вивчалися також грецька й польська. Професорів для викладання в академії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром академія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів. Серед визначних діячів Києво-Могилянської академії були І. Пзель, Д. Ростовський (Туптало), С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, П. Юркевич та ін. Саме завдяки діяльності академії та Києво-Печерської друкарні Київ знову став найвизначнішим культурним осередком України. Навчання в ній мало переважно загальноосвітній характер. Курс тривав 12 років і поділявся на 8 класів: підготовчий, молодший, граматики, синтаксису та вищі - поетики, риторики, філософії та богослов’я. Всього кількість предметів сягала 30 й більше. Студенти одержували філологічну підготовку, вивчали мови (слов'янську, українську літературну, грецьку, латинську, польську), опановували поетичне та риторичне мистецтво, класичну грецьку, римську й частково середньовічну літературу, студіювали історію, географію, філософію та богослов’я.

Києво-Могилянська академія була всестановим навчальним закладом. За статутом академії, в ній мали право навчатись усі охочі. Щорічно тут здобували освіту від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса.

Прототип будь-якої сторони життя колегіуму можна знайти в середньовічних європейських навчальних закладах, зокрема колегіумах та університетах. Професорсько-викладацький склад поділявся на кандидатів першого та другого розрядів, на бакалаврів, ліценціатів і магістрів мистецтв, які згодом отримували ступінь доктора. Кандидати, бакалаври, ліценціати читали по чотири лекції на тиждень. Магістри й доктори читали публічні лекції безкоштовно. Бакалаври, ліценціати мали перші вчені ступені, які давали право обіймати посади помічника викладача. Магістри були викладачами молодших курсів, професори — старших курсів.

Навчання в Києво-Могилянській академії давало добру (достатню) підготовку для продовження освіти в європейських університетах, зокрема і в найкращих із них. У ній навчалися вихідці з Росії, Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії й інших країн. Академію закінчили видатні церковні ієрар-хи, літератори, вчені та політичні діячі: І. Виговський, Ю. Хмельницький, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, Г. Сковорода, Ф. Прокопович, С Яворський, М. і Д. Бантиш-Каменські, міністри Катерини II: 0. Безбородько, Л. ТрощинськиЙ та ін. Деякий час тут навчався М. Ломоносов.

Отже, Києво-Могилянська академія вписувалась у загальноєвропейську освітню систему, сприяла інтеграції України в культуру регіону та всієї Європи. Вихованці академії заснували або реформували семінарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архангельську, Суздалі та інших містах; на зразок Київської академії були засновані колегіуми в Чернігові (1700 p.), Харкові (1721 p.), Переяславі (1738 р.).

Розквіт Київської академії тривав до 60-х pp. XVIII ст. У другій половині XVIII ст., після заснування Московського університету та Харківського колегіуму, Києво-Могилянська академія природно почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи на слов’янських землях, хоча й далі гідно підтримувала свої досягнення й традиції. Пізніші реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад.

Провідну роль у розвитку вітчизняної вищої освіти відігравав Львівський університет — перший класичний університет в Україні. 20 січня 1661 р. польський король підписав диплом, що надавав Львівській єзуїтській колегії «статус академії й титул університету» із правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених ступенів. В університеті діяло два відділи — філософський і теологічний. Навчання було багатоступеневим і провадилося за програмами єзуїтських шкіл, розробленими ще наприкінці XIV ст. Освітній процес в університеті завершувався одержанням наукових ступенів — ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова, чотири роки тривала богословська підготовка. Викладання на обох відділах вирізнялося схоластичністю, догматизмом і здійснювалося латинською мовою.

Доцільно зазначити, що Львівський університет був у повному підпорядкуванні єзуїтського ордену з часу створення й до ліквідації ордену єзуїтів у 1773 р. Лише після 1787 р. при університеті було відкрито Український інститут, покликаний готувати, передусім, вчителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмеженою, прогресивне значення мало викладання українською мовою. Український інститут за короткий період свого існування (до 1808 р.) став провідником гуманітарної та педагогічної освіти.

Як ми могли впевнитися, на кінець XVIII ст. Україна мала розвинену власну багатоступеневу освітню систему.